Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
БАНКІВСЬКА СПРАВА В ГРЕЦЬКОМУ СВІТІСтародавній світ та зародження економічної думкиДЕРЖАВА І ПРАВО СТАРОДАВНЬОГО СВІТУСпільне в культурі стародавнього світуСТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНИХ ЗНАНЬ ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ СТАРОДАВНЬОГО...
Депозитні операціїОблік депозитних операційСуб'єкти та об'єкти, види депозитних операційБухгалтерський облік міжбанківських депозитних операційОперації з депозитними та ощадними сертифікатами на ринку
 
Головна arrow Банківська справа arrow Західноєвропейський банківський бізнес
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

БАНКІВСЬКА СПРАВА В СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ

ПОХОДЖЕННЯ ДЕПОЗИТНИХ ОПЕРАЦІЙ

У багатьох працях, присвячених дослідженню стародавніх термінів "банкір" і "банки", часто не було наукової визначеності щодо певних осіб та історичних інституцій. Виявляється, що терміном "банкір" можна назвати будь-яку особу, що надає позику, а терміном "банк" — будь-який інститут, такий як храм у класичному світі, який займається такою діяльністю.

Такий підхід до визначення термінів дуже сумнівний, якщо не сказати більше, оскільки в дійсності існувала велика відмінність між капіталізмом і храмом, що надавав у позику свої гроші, та банкіром, який забезпечував доступ третіх осіб до кредитів завдяки фондам, довіреним йому його вкладниками. З економічного погляду, банкір, який узгоджував позики через розміщені у нього депозити, створював додаткову купівельну спроможність. Фактично його клієнти в будь-який час могли сподіватися на компенсацію за свої активи, що технічно залишало їх купівельну спроможність незмінною. У тому разі, коли капіталіст надавав свої власні грошові ресурси, він не створював купівельну спроможність, а передавав частину своїх активів на користь дебітора. Виходячи з

права банкір ніс відповідальність за депозити, розміщені у нього, тоді як підприємець, розпоряджаючись своїми власними грошима, міг понести втрати лише сам. З технічного погляду, банкір мав інвестувати розміщені у нього депозити так, щоб за вимогою мати можливість їх швидко отримати назад, тому сфера його діяльності була обмежена короткими термінами, а підприємець-капіталіст мав змогу розмістити свої фонди на тривалий термін.

Ось чому вважаємо за потрібне в контексті цього дослідження, метою якого є описання еволюції банківської справи в класичний античний період, встановити значення термінів "банкір"та "банк". Сьогодні немає загальноприйнятої дефініції слова "банк". Це пояснюється трьома причинами: по-перше, законодавство щодо банківської справи в різних країнах відрізняється; по-друге, різноманітність банківських інституцій є дуже широкою; по-третє, різні операції, які здійснюють банківські установи, набули комплексного характеру. Однак спробуємо визначити для себе терміни "банк" і "банкір** у контексті стародавньої економіки. Відомий англійський економіст Давід Рікардо (1772—1823) вважав, що про особу з функціями банкіра можна було говорити тоді, коли вона для цієї мети починала використовувати гроші інших. Можемо завершити це визначення, додавши, що позики грошей третіх осіб мали надаватися як частина професійної діяльності банкіра, і вкладник фондів повинен був бути повністю проінформованим про вкладання грошей та про можливі ризики. Більш того, обов'язковою умовою була сплата банкіром платежів вкладникам чи переказ грошей на їх рахунки. Отже, можна припустити, що в доіндустріальних суспільствах банкіром була особа, яка робила бізнес на тому, що брала на депозит гроші, які потім використовувала в ефективних операціях — здійснення та отримання платежів — від імені своїх клієнтів, а також, за бажанням, надавала позики третім особам, проте на власний ризик.

Підручники, словники та праці з економічної історії свідчать, що стародавня банківська справа походить з Месопотамії і народилася в храмах Вавилона. Наприклад, Михайло Ростовцев, відомий фахівець з історії ранньої економіки, вважав, що не афінські банкіри впровадили здійснювані ними операції: вони просто перейняли практику, що народилась у Малій Азії, через посередництво предків з Іонії, які й самі мали ділові стосунки в Лідії та Фінікії, і були учнями вавилонських банкірів.

Тому нашою метою буде визначити, які банківські операції здійснювалися у Месопотамії і чи існували в цьому регіоні інституції, які виконували умови визначення, наведеного вище. Якщо так, то як ці методи та інституції досягли Стародавньої Греції? Раніше вважалося, що жителі Месопотамії, як правило, вкладали свої рухомі активи, крім зернових та грошей, у зберігальні храми, оскільки вони були і міцно збудовані, й добре охоронялися, а вкладники не сумнівалися у порядності священиків. Храми за винагороду надавали частини цих депозитів особам, які потребували їжі або грошей. Тому можна зробити висновок, що практика депозитів існувала ще в храмах Шумеру за 2500 р. до н. е. Зберігання в цих святих місцях наводять на думку, що певні знайдені там предмети не були безпосередньою власністю самого храму. Здається, що вони були залишені там на зберігання приватними особами або служителями храму. Ознаки перших позик ячменем та грошима, що надавали храми, датуються III династією Уру (2112—2004 pp. до н. е.), проте принципово — пізніше, палеовавилонським періодом, перші вказівки з'являються за часів правління Абу-Сара (1985—1950 до pp. н. е.). Отже, існують розбіжності між першими доказами прийняття депозитів та першими наданнями позик. Записи, датовані 1351—1283 pp. до н. е., що були знайдені в місті Ніппур, свідчать про те, що зернові, які зберігалися селянами в сховищах храмів, знаходилися в індивідуальних відділеннях, відомих як тібку. Оскільки вони не були змішані з власними активами храму, їх не можна було надавати у позику.

Регулювання позик контрактом, що складався у присутності свідків, та гарантування особистими гарантіями або речами було винаходом приватних осіб, а не священиків чи адміністраторів храмів. Найдавніший доказ цього, що датується XXIII ст. до н. е., було знайдено в Північній Месопотамії в басейні річки Діяла — регіоні, що не мав ні державної економіки ні такої, якою управляли храми. За часів Ш династії Уру практикувалися сільськогосподарські кредити, комерційні позики та споживчі кредити. Кредитори, як правило, були купцями або великими землевласниками. Залишилася велика кількість листів з цих територій, у яких одержувач просить передати певну кількість товару (найчастіше — продукти харчування) третій особі. Такі листи являють собою перші ознаки платіжних доручень.

Роль бізнесменів у галузі кредиту набуває такої важливості, що слово тамкару, яке означало підприємця чи купця в Аккаді, стало синонімом до позичальника фондів. Саме завдяки ассирійцям відбувався розвиток кредитних відносин. У XIX ст. до н. е. вони організували комерційні колонії в Каппадокії. Караванна торгівля між Ашшуром та Канішем — місцем, розташованим у центрі каппадокійських колоній, — повністю ґрунтувалася на кредитних операціях, оскільки караванні подорожі дійсно могли тривати кілька років. Фінансування операцій відбувалося так: ассирійський тамкару з Анатолії надавав членові каравану певну суму грошей для купівлі товарів в Ашшурі. Після цього останній підтверджував визнання боргу на отриману суму на глиняній дошці; у більшості випадків представником був швидше тамкару, ніж його голова, ніяка інша особа участі в документі не брала. Якщо кредитору знадобляться фонди, які він виклав, до повернення каравану, або якщо він боїться ризиків чи зазнав втрати внаслідок іншої діяльності, він міг передати свій борг іншому тамкару, який був готовий купити його, за нормальне зобов'язання чи нижчу суму. З цього погляду, тамкару ставали власниками грошей чи речей, які зараз подорожували, на свій власний ризик. Він також мав можливість продати позику іншому тамкару чи вимагати ці товари по прибутті. Цей метод передачі боргів був заміною для будь-якої системи індосаменту (вважався неможливим через важкість системи сухих глиняних дощок) та давав можливості для цілої низки трансферів комерційних інструментів. Ассирійські тамкару практикували професію комерційного агента, що набула суспільного характеру, а його роль у забезпеченні кредиту випливала швидше з його функцій, ніж з його особистості. Це перший в історії випадок, коли використовуються договірні інструменти, хоча вони з'явилися у дивному нині вигляді клиноподібних дощок, які циркулювали лише серед обмеженого кола тих тамкару, які були готові приймати та визнавати їх.

Аналогічну практику можна спостерігати також у храмах та палацах Вавилону за часів правління Хаммурапі (1792—1750 pp. до н. е.). У цих інститутах написи щодо позик мають такий вигляд: "Він повинен сплатити власнику цієї дошки". Таке становище, яке викликало багато дискусій серед фахівців, не мало початкової мети дозволити кредитору погасити заборгованість до цього терміну: в дійсності воно було створене, щоб дати змогу надходженню готівки за дощечкою до будь-якої особи, працівника або управляючого храму чи палацу. Проте в наступний період виявилось, що деякі приватні особи почали використовувати таку формулу в контрактах і, очевидно, використання такої дощечки мало на меті виконання боргу до зазначеної дати, ім'я початкового кредитора іноді опускалося.

Найбільш прийнятна теорія стверджує, що за нововавилонського періоду (VII—V ст. до н. е.) приватна банківська справа витіснила храми, з'явилися великі банківські доми періоду Егібі Вавилону та Мурашу Ніппура. Проте докладне вивчення їх архівів показало, що жодна з цих двох інституцій не може бути названа "банком". Насправді це були такі підприємства, що займалися дуже широким спектром ділової діяльності, зокрема реальним майном, комерційним сільським господарством та торгівлею, до чого додавалися численні банківські операції. Це особливо підтверджувалося в Егібі. В досліджених архівах е як боргові контракти та депозитні угоди, так і угоди партнерства у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю. Однак вони завжди складалися з невідомих депозитів, що належали членам клану Егібі. Коли вони брали позику, від них вимагали сплату таких самих відсотків та надання таких самих гарантій, як і від усіх інших, кому надавалися позики. Наявні документи не дають змоги підтвердити той факт, що члени родин могли брати позику за нижчими відсотками, щоб потім надати її за більш високими. Як і сучасні банкіри, Егібі також робили платежі на рахунок третіх осіб: правителів, клієнтів своїх комерційних підприємств, членів родини, які не мали достатньо часу та навичок для управління своїми рахунками.

Владнаний боргових зобов'язань в Месопотамії, без сумніву, було складною процедурою, яка вимагала присутності писарів та свідків. Більш того, платіж завжди потребував вироблення клиноподібних дощок, тому бізнесмен, який добре знав усі правові вимоги та формальності, міг здійснювати фінансові операції від імені клієнтів, які надавали йому гроші для здійснення платежів; він здійснював нагляд за рахунками, а також міг збирати платежі на рахунок клієнта. Депозити, створені внаслідок таких операцій, дуже відрізнялися від банківських депозитів, які існують сьогодні. (Коли ми відкриваємо банківський рахунок сьогодні, то не даємо банкіру інструкції про кінцеве призначення грошей, які вкладаємо. Ми наказуємо йому виконувати, без будь-яких кількісних обмежень, різні банківські операції: чекові платежі, жиророзрахунки тощо. Оскільки частина депозиту, як правило, не використовується, банкір має для використання певні ресурси.) Депозити, розміщені в Егібі, завжди супроводжувалися точними інструкціями. Жоден член родини не міг використовувати їх для владнання свого бізнесу; гроші віддавалися у закритих мішках.

Із середини III тисячоліття до н. е. Месопотамія продемонструвала широкий спектр банківських операцій: депозити, позики, асигновані платежі, угоди на папері, поява яких збігається з розвитком сільського господарства та торгівлі. Хто відповідав за ці фінансові операції? Спочатку вони провадилися бізнесменами та землевласниками, пізніше їх роль стали виконувати храми та палаци. Ті, хто займався банківською справою, не відокремлювалися повністю від комерційної та сільськогосподарської діяльності, щоб займатися окремо фінансами. Отже, банківські операції залишалися більш чи менш другорядними видами діяльності, що здійснювалися приватними підприємцями, владою чи релігійними інституціями. Це пояснюється тим фактом, що головна функція банку — надання позик на базі отриманих депозитів — ще не сформувалася.

Численні експерти підтвердили історичну важливість наведених вище подій, оскільки вони є зразком розвитку банківських технологій. Тому ці вчені вважають, що банківська справа походить зі Сходу. Можна сказати, що Вавилон та

Ассирія були колискою цілої низки банківських операцій: позик, депозитів, асигнованих платежів та ін. Проте це не були депозити в банківські установи для використання у фінансовій діяльності. Більш того, написи на дошках, знайдених у Месопотамії, не містять простого слова, яке б можна було перекласти як "банк" або "банкір".

Враховуючи, що стародавні греки використовували різні банківські операції і що у них з'явилися банки, які залучали депозити та надавали позики, цікаво знати, що ці операції зародилися у вавилонян та фінікійців, які були буфером посередництва. Це стає більш ймовірним, якщо врахувати, що Месопотамія мала важливий вплив на грецьке суспільство та культуру. Яскравим прикладом може слугувати система вимірювання ваги. З іншого боку, коли йшлося про права спадщини, є лише єдиний приклад впровадження східного використання: це стосується того, що греки називали аррха-бон — термін, який одразу означав і депозит, і безпеку. Він з'явився у Каппадокії на клиноподібних дошках ассирійських купців під назвою ерубатум (безпека чи безпека лихварів) та в Угариті у Сирії під назвою урабанум (гарантія) та еруб (безпека застави). Щодо інших фінансових операцій з рухомим чи нерухомим майном, то немає ніяких історичних чи лінгвістичних доказів східного впливу. Тому фахівці порівняльного правознавства схильні погодитися, що юридичні принципи фінансів розвивалися незалежно на Сході і на Заході. Торгівля банкірів, про що йшлося на початку цього розділу, з'явилася вперше у Греції наприкінці VII ст. до н. е., чому передувало впровадження в обіг грошей у Лідії у VII ст. до н. е. Найбільш достовірна теорія свідчить, що гроші виникли не для сприяння комерції, а для полегшення збирання платежів державою. Фінансові службовці царя в Лідії, зокрема, повинні були сплачувати витрати за утримання тисяч найманців на місячній основі. Спочатку ці операції провадились через опосередкування цінними металами, які зважували у присутності бенефіціара, що потребувало дуже багато часу. Тому немає сумнівів, що будь-хто з відповідальних службовців прагнув підготувати зливки металу стандартної маси раніше, а потім поставити на них царську печатку, щоб підтвердити масу та якість металу.

Однак саме греки першими зрозуміли, що ці нові методи платежу можна було вживати і в комерційній діяльності. До цього часу вони використовували такі інструменти платежу, які були, принаймні, незручними: підставки, котли, сокири, коси. Всі вони були в обігу і в Спарті до IV ст. до н. е., яка у монетарних справах була більш консервативною. Більшість інших еллінських міст мали з середини VI ст. до н. е. обрати монетарну систему, яка базувалася на металевих карбованих грошах, що було набагато простіше у використанні, проте всі вони карбували монети різного типу. Насправді, до класичного періоду в Греції було принаймні 265 міст, тому розмаїття типів грошей в обігу було дуже великим. Як наслідок, швидко виникла потреба у професії обмінювача грошей. Знаючи відмінності грошей в обігу, обмінювач міг визначити вартість грошей, спот та фальшиві монети. Існування обмінювачів грошей вперше підтверджується у 527 р. до н. е. у місті Візантії та 457 р. до н. е. в Афінах.

Наприкінці VI ст. до н. е. можна спостерігати появу осіб, що займалися лише грошима на професійній основі. Було б неправильно назвати їх капіталістами в повному розумінні слова; вони мали просте походження, іноді з рабів. Незважаючи на це, вони мали комплекс інструментів, які були досить складними при поширенні монетарних аспектів в Греції.

Завдяки своїй обізнаності у монетарних справах ці скромні обмінювачі грошей мали стати банкірами. В контексті своєї професії вони приймали депозити та частину з них використовували для своєї власної інвестиційної діяльності. Важко встановити точну дату, коли з'явилася ця діяльність, однак очевидно, що перехід від професії обмінювача грошей до банкіра вже завершився до початку IV ст. до н. е. В одному з дискурсів Ізократа, що датується приблизно 393 р. до н. е., можна знайти перші докази того, що тепер обмінювач грошей став управлінцем грошей. Молодий грек високого соціального класу, корінний мешканець Боспорського царства, поклав на депозит у афінського обмінювача грошей — банкіра на ім'я Пасіон — велику суму грошей (6 талантів). Ставши збирачем податків, цей молодий чоловік мав повідомити своїм колегам у галузі оподаткування, що інвестиції Пасіона не підлягали оподаткуванню, оскільки вони здійснювалися грошима, які він зібрав на депозити. Це свідчить про те, що обмінювачі грошей — банкіри за згодою своїх клієнтів надавали залучені на депозити гроші у позику. Відомо, що депозитна сума 11 талантів була надана Пасіоном у позику для закладів. В одній зі своїх промов Демосфен говорить, що прибутки банку були дуже невизначеними, оскільки банкір торгував грошима, що належали третій особі. Це передбачає, що банкір оперуватиме такими фондами як власник, а не агент; інакше він взагалі не відчував би ймовірності ризику.

Щодо Месопотамії, то тут не вдалося знайти такого документа, який би без сумнівів засвідчував існування професії надання позик з депозитованих грошей. На сьогодні здається, що все вказує на те, що грецькі обмінювачі грошей були першими в історії, хто практикував професію банкіра в нашому розумінні. Оскільки трансформація обмінювачів грошей у банкірів вже завершилася на початку IV ст. до н. е., то, можливо, вона почалася у V ст. до н. е. У першоджерелах не йдеться про те, як обмінювач грошей став банкіром, але вони дають змогу виділити певні етапи в еволюції процесу.

У Стародавній Греції здійснення платежів через обмінювачів грошей було нормальною практикою. Дебітор довіряє свої гроші обмінювачу і просить бенефіціара провести його до банку. Обмінювач грошей платить кредитору у присутності дебітора. Саме така процедура давала багато переваг обом сторонам. Для платника обмінювач грошей відігравав роль свідка, а реєстр у головній книзі банку підтверджував, що він виконав свої обов'язки, оскільки гроші в цей період не використовувалися. Кредитор, напевно, отримає добрячу грошову винагороду; в античному світі платежі монетами низької якості увійшли у звичку. Отож, першим етапом в історії банківської справи було створення депозитів під конкретні цілі.

Другим вважається етап, коли клієнти почали ввіряти обмінювачам грошей певні суми грошей для здійснення платежів у майбутньому. Коли клієнт хоча б один раз відчув, що він може довіряти обмінювачу грошей, то він одразу зрозумів би, що практичніше робити асигнації щодо майбутніх платежів, ніж нести необхідні гроші до банку кожного разу. У IV ст. до н. е. траплялися випадки, коли сторони мали бути присутніми у банку під час платежів або, принаймні, бути представленими кимсь іншим, проте нова система асигнацій платежів позбавляла клієнтів від турботи про свої гроші кожного разу. Це було дуже зручно, особливо для купців, які завжди перебували у довгих подорожах і складали переважну клієнтуру банків.

Отже, другий етап відповідає відкриттю депозитних рахунків. До цього треба додати, що обмінювач грошей був тією особою, яка обиралася для грошових справ завдяки своїй професії. Можна припустити, що для цього він мав необхідне обладнання. Насправді йому завжди потрібно було мати у резерві золоті та срібні зливки, щоб обслуговувати свої торговельні операції. Тому він повинен був мати кімнату чи погріб, захищені від пожежі та пограбування, де він міг би безпечно зберігати депозити клієнтів. Однак не тільки надійне місце зберігання мало приваблювати клієнтів. Вони мали бути впевненими не тільки у безпеці своїх грошей, а й у тому, що вони можуть їх отримати в будь-який момент. Це означало, що обмінювач грошей мав викликати довіру у своїх клієнтів. Писання Ізократа насправді прояснює ситуацію. Про обмінювачів грошей він говорить так: "Чесну репутацію вони мають завдяки своїй професії". Це передбачає, що репутація обмінювачів залежала не тільки від їх багатства і особистих рис, а й від природи їх торгівлі. Вони були експертами в монетарних справах та маніпулюванні цінними металами. Щодо вартості іноземних монет та золотих злитків, то їх оцінкам можна було довіряти, оскільки лише вони були обізнані в цій галузі. Ця довіра тепер поширилася і на інші галузі, де вони були задіяні.

Хоча обмінювач тепер став зберігачем великих сум грошей, він ще не був банкіром; це відбудеться на третьому етапі. Обмінювач грошей, який зберігав рахунки деяких вкладників, очевидно, помітив, що значні обсяги цих депозитів просто залишалися у нього. Як наслідок, усі клієнти ніколи не забирали свої активи відразу, а нові депозити часто компенсували ті, що вилучалися. Сучасні фахівці з цього приводу пишуть: "Такі депозити являли собою ліквідну масу, поверхня якої була у русі, а в глибині вона ставала більш і більш стабільною", і саме з цієї стабільної частини депозитів обмінювачі грошей - - банкіри робили власні прибутки. В торговельному місті Греції, можливо Афінах, обмінювач міг надати короткострокову позику клієнту із загального фонду депозитів, що ніколи не залишить його сховище. Успіх, з яким проводилися такі операції, приваблював інших, і це було початком депозитної банківської справи. Відкривши, що з грошей інших можна було мати значні прибутки, обмінювач грошей — банкір почав видозмінювати свій бізнес. Він приймав депозити, щоб надавати позики своїм клієнтам чи отримувати комісію, але відтепер він прагнув якнайкраще приваблювати клієнтів. Він наймав людей, щоб голосували за нього, рекламував свою діяльність. Описаний еволюційний процес відбувався у другій половині V ст. до н. е., а в наступному столітті банкіри активно працювали в численних комерційних містах еллінського світу. Це й знаменувало початок третього етапу розвитку банківського бізнесу.

Як же трапилося так, що месопотамці, які в той період історії, коли не було і згадок про греків, розвинули майже всі фінансові операції, не створили системи депозитної банківської справи? В корені цього парадоксального феномену лежить ціла низка чинників. Насамперед у Месопотамії не використовувалися гроші. Навіть за домінування персів, коли гроші були в обігу в Греції та грецьких колоніях у Малій Азії, у Месопотамії продовжували застосовували метал і важили його як засіб платежу та обігу. Пізніше, коли гроші повністю були впроваджені, їм ще не надавали такої важливості, як у Стародавній Греції. Тоді саме існування грошей надало поштовх для розвитку банківських функцій. У Вави-лоні заможні купці та великі землевласники вдавалися до банківської діяльності, реінвестуючи гроші, отримані від комерції та свого власного майна. Залучені кошти вони швидше розміщали на своїх власних підприємствах, ніж надавали у позику третій особі. Вони могли так робити, оскільки принаймні теоретично були створені умови для того, щоб банківська система побачила перспективи; проте ще кілька чинників заважали цьому.

З одного боку, проблема створювалася стійкістю відсоткових ставок. Вавилон мав єдину відсоткову ставку впродовж всієї своєї історії, а в деякі часи і правовий тариф у розмірі

20 %. Коли члену клану Егібі були потрібні у позику гроші, від нього, як і від будь-кого іншого, вимагали сплатити цей відсоток та надати реальні гарантії. За таких умов було неможливо займатися чимось традиційним.

З другого боку, відсоткова ставка в Греції визначалася вільно, що, безумовно, сприяло розвитку банківської справи у еллінському світі. Як наслідок, свобода коливання відсоткових ставок давала змогу пристосувати їх до ризиків, що були ймовірні у кожній фінансовій операції, та регулювати попит та пропозицію капіталу. Однак стійкості відсоткових ставок у Вавилоні недостатньо для пояснення відсутності депозитної банківської справи в країні; в Ассирії, наприклад, ставки могли встановлюватися вільно, але, незважаючи на це, банків там не було. В Римі закон обмежував відсоткові ставки, а в середні віки стягнення відсотка було заборонено церквою та законодавством, проте це не стримувало появу банків.

У Месопотамії формальний характер законодавчих актів і контрактів навряд чи міг сприяти розквіту банківських інституцій. Позики, депозити та платежі мали бути зареєстровані без винятку на глиняних дошках, так що навіть найдрібніші трансакції потребували присутності свідків та писаря. Іноді для виконання всіх формальностей для єдиної операції потрібно було зробити кілька дощок. Водночас грецьке законодавство мало більш неформальний характер. Для встановлення у судовому порядку того, що операція відбулася, було достатньо лише усної угоди, занесення у головну книгу банку та засвідчення кількома випадковими свідками. Складання формального контракту та присутність свідків були необов'язковими. Отже, у Месопотамії не було сприятливих умов для генези банківської справи, а підприємцям не вдалося перетворитися на банкірів.

Саме прості грецькі обмінювачі грошей завдяки довірі та навичкам спробували змусити гроші, що лежали без дії в їх сховищах, приносити дохід не тільки для них, а й для економіки міста. Вони не обов'язково повністю виконували ту роль, яку виконують банкіри сьогодні, але оскільки вони створили банк депозитів, то й впровадили терміни, що використовувалися для позначення банківських операцій. Так, для позначення обмінювача грошей існувало принаймні шість різних термінів: хрисамоїб (chrysamoibos, обмінювач золота), арги-рамоїб (argyramoibos, обмінювач срібла), аргирогном (argyrognomon, спеціаліст зі срібла), коллибістп та кермепгистп (kollybistes та kermetisteSi обмінювач малих монет) та трапезит (trapezites, особа, яка зберігала трапеза (trapeza); трапеза — маленька дощечка чи рахунок, на якій виконувалися операції з обміну грошей). Для обмінювача грошей, який також був і банкіром, використовувався єдиний термін трапе-зит. Причиною є самовпевненість: інші п'ять дефініцій вказували лише на функцію обмінювача грошей. Трапезит є назвою, яка була найбільш невизначеною. Вона просто вказувала на людину, що займалася бізнесом за своєю дошкою чи прилавком, і тому могла використовуватись для позначення всіх, хто займався будь-якими банківськими операціями.

Аналогічний феномен бачимо у середньовіччі в Італії. Там також у обмінювачів грошей було кілька назв: нуммуларій (nummularius), камбіатор (cambiator), кампсор (campsor) та банкерій (bancherius). Однак, коли обмінювач став банкіром у XII ст., для описання професії залишився тільки один термін — банкерій. Цей термін походить від німецького "бан-кум" (Ьапсит) та використовувався у Північній Італії купцями та обмінювачами грошей. Банкерій є еквівалентом грецького трапезит. Слово "банкум" та його похідні мали використовуватись у всіх мовах світу в більш чи менш подібній формі для позначення різних типів банківських установ, включаючи депозитний банк. Грецька термінологія залишає у використанні термін "трапеза".

З Греції та грецьких колоній банківська справа поширилася на Захід через посередництво грецьких міст, а в Римі є докази існування банківських інституцій вже у IV ст. до н. е. Пізніше, після завоювань Александра Великого, банківська справа поширилася й у східному напрямі, зокрема у володіння Птолемея в Єгипті, Палестині та Сирії, де існування банків можна спостерігати із середини Ш ст. до н. е. У двох наступних розділах розглянемо розвиток банківської справи в Греції та еллінському світі, а після цього — у Римі та Римській імперії.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси