Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
БАНКІВСЬКІ СИСТЕМИ РОЗВИНЕНИХ КРАЇН СВІТУБАНКІВСЬКІ СИСТЕМИ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИОсновні засади організації місцевого самоврядування у пострадянських...
Другий рівень банківської системи РосіїБАНКІВСЬКІ СИСТЕМИ РОЗВИНЕНИХ КРАЇН СВІТУБанківська система Словаччини
Історичний аспект виникнення і розвитку банківських системІсторичні аспекти розвитку банківської системиІсторичні передумови розвитку банківської системи
 
Головна arrow Банківська справа arrow Банківські системи зарубіжних країн
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

БАНКІВСЬКІ СИСТЕМИ ДЕЯКИХ ПОСТРАДЯНСЬКИХ КРАЇН

Особливість розвитку та функціонування банківських систем постсоціалістичних країн полягає в одноманітній побудові банківської системи до початку її реформування. До переходу країн (Росії, Білорусії, України, Казахстану, Польщі, Угорщини та ін.) до ринкових важелів регулювання банківські системи були органічно вбудовані в командно-адміністративну модель управління, знаходилися в повному політичному та адміністративному підпорядкуванні уряду, насамперед Міністерству фінансів.

Замість розгалуженої банківської системи функціонувало декілька банків та система "Сберигательных касс". За межі кредитної системи була винесена система страхування. Такий спосіб господарювання повністю ліквідував можливість ринкових відносин, він тільки сприяв розвитку жорсткої централізації системи управління.

Основними недоліками банківської системи соціалістичних країн можна було назвати:

- відсутність вексельного обігу;

- виконання центральним банком функцій держбюджету;

- списання боргів підприємствам, особливо в сільському господарстві;

- проведення операцій щодо перекредитування усіх секторів економіки;

- втрата банківської спеціалізації;

- монополізм, який був обумовлений відсутністю у підприємств Інших джерел кредитів;

- низький рівень відсоткових ставок;

- слабкий контроль банків (на основі кредиту) за діяльністю різних сфер економіки;

- безконтрольна емісія кредитних і банківських грошей.

У зв'язку із розвитком країн, їх економічних систем, зовнішньоекономічних зв'язків виникла необхідність реформування банківської системи кожної країни постсоціалістичного простору та наближення її структури до банківських систем країн із ринковою економікою. Отже, розглянемо сучасний стан банківських систем постсоціалістичних країн, що функціонують у межах Єдиного економічного простору: Росії, Білорусії, Казахстану (Частина ПІ) і банківських систем центральних країн Східної Європи: Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини (Частина IV) та з'ясуємо основні тенденції їх подальшого розвитку.

Банківська система Росії

Історичний розвиток банківської системи

Банківська система Росії, як й інших постсоціалістичних країн, зазнала значного реформування у ході історичного розвитку. Так, прискорення темпів зростання промислового виробництва у другій половині XIX ст. у Росії супроводжувалося процесами зростання товарообігу. У зв'язку з цим виникла необхідність ліквідації старої, дореформеної структури банківської системи, у якій головним об'єктом кредитування були населені маєтки, а розміри позик визначалися кількістю кріпосних душ. Такий стан банківської системи опинився у повній суперечності з буржуазною епохою.

Розвиток капіталізму в Росії вимагав створення відповідної кредитно-банківської системи. Протягом порівняно короткого часу в Росії була створена банківська система, яка відіграла важливу роль акумуляції грошових коштів. У кінці періоду промислового капіталізму, крім Державного банку, Дворянського і Селянського банків поземельного кредиту, було 39 акціонерних комерційних банків, декілька сотень товариств взаємного кредиту, понад 200 міських банків і досить численна мережа ощадних кас.

У Росії до 60-х років XIX століття банківська система була централізованою і перебувала під жорстким контролем держави. У період реформ 60-х років уряд створює прообраз дворівневої банківської системи на чолі з Державним банком Росії.

Особливістю Державного банку Росії стало те, що хоча він і був єдиною установою грошової емісії, але все ж таки він розвивав свої активні операції в основному не за рахунок емісії банкнот і не за рахунок депозитів приватних осіб (як головні емісійні банки інших країн), а за рахунок так званих "вільних засобів казначейства". Тобто основні засоби банку становили засоби казни, а не внески підприємств і приватних осіб, емісія ж грошових знаків майже повністю покривалася золотим запасом. Державному банку не було надано право самостійної емісії, він випускав грошові засоби за вимогою уряду, випуск кредитних квитків для комерційних цілей відбувався в кожному випадку за спеціальними указами. Звідси виходить, що Державний банк Росії був повністю державним, що становило небезпеку виникнення операцій між казною і банком. Призначення Державного банку бути "вартовим" грошового обігу, а не джерелом доходів для казни не було поширене тоді в Росії. Російський Державний банк працював із внесками, серед яких переважали внески держави. Уже через це банк цілком залежав від держави.

Однак середину XIX століття уже можна назвати періодом зародження банківської системи Росії. З тих пір вона неодноразово реформувалася аж до сьогодні.

Наступна реформа, яка почалася після Жовтневої революції, була зумовлена націоналізацією економіки, яка відбувалася в державі. Отже, напередодні Жовтневої революції в Росії створилася наступна банківська система: Державний банк; банки короткострокового комерційного кредиту (акціонерні і міські банки, товариства взаємного кредиту); банки довгострокового кредиту (державні дворянські земельні банки, міські кредитні товариства); ощадні каси, каси міського і земського кредиту, установи дрібного кредиту тощо.

У жовтні 1918 р. було прийнято декілька законодавчих актів, що вирішили долю складових банківської системи країни. У цей час ліквідовуються товариства взаємного кредиту. У грудні того ж року націоналізується Московський народний (кооперативний) банк, який об'єднався з Народним банком республіки. Одночасно ліквідовуються міські банки і дворянські земельні банки. Нарешті, у квітні 1919 р. Раднарком припинив діяльність функціонуючих в межах РРФСР іноземних банків. У результаті країна одержала своєрідний "єдиний банк" в особі Народного банку РРФСР, який основну увагу вимушений був надавати організаційним питанням, таким як ухвалення балансів активів і пасивів націоналізованих банків.

Щодо виконання суто банківських операцій, то Народний банк РРФСР не встиг як слід розвернути свою діяльність. Це відбулося внаслідок інфляції, яка посилилася ще більше через політику "військового комунізму". Обмеження і припинення товарно-грошових відносин у державному секторі народного господарства призвели до різкого звуження сфери кредитування і розрахунків. До кінця 1919 р. Народний банк РРФСР фактично припинив свої операції. 19 січня 1920 р. він був скасований. Багато хто вважав це важливим етапом переходу до безгрошових відносин.

Проте життя спростувало очікування. Уже в ході громадянської війни виявилася неспроможність політики "військового комунізму", і на початку 1921 р. було оголошено про перехід до нової економічної політики (непу), включаючи заміну продрозверстки продподатком, після введення якого селянин міг вільно розпоряджатися своєю продукцією. Практично це означало необхідність відновлення товарно-грошових відносин, створення ринку, зміцнення рубля, а також відтворення банківської системи. Іншими словами, йшлося про перехід до ринкової економіки. Природно, що одним із перших кроків на цьому шляху стало (у жовтні 1921 р.) рішення про створення Державного банку.

До жовтня 1925 р. у країні налічувалося 1 211 банківських установ (без кредитних кооперативів). З них на частку спецбанків припало 62 % від загальної сукупності банківських установ, тоді як на Держбанк - 38 %. Таким чином, у даний період ідея "єдиного банку" виявилася забутою. Поряд із Держбанком СРСР виникли спеціалізовані банки, які виявилися за функціями, які вони виконували, комерційними. Необхідність у такій структурі банківської системи була зумовлена особливостями ринкових відносин періоду непу.

Проте у другій половині 20-х років у зв'язку з відмовою від непу і переходом до формування командно-адміністративної системи управління економікою знову реанімувалася ідея "єдиного банку". Але на даному етапі вона реалізовувалася уже з іншою метою, ніж у післяреволюційний період: не для створення передумов переходу до безгрошових відносин, а для централізації управління економікою командно-адміністративними методами. Новий варіант "єдиного банку" вимагав перш за все корінної перебудови системи спеціалізованих банків, які функціонували в період непу.

Реформа була проведена в період з 1927 по 1932р. Початок можна віднести до 15 червня 1927 p., коли був прийнятий закон СРСР "Про принципи побудови кредитної системи", яким передбачалося обмеження сфери діяльності спеціалізованих банків і посилення централізованого керівництва ними з боку Держбанку СРСР.

Був реалізований принцип "один клієнт - один банк". Це означало, що клієнти, як правило, повинні були користуватися короткостроковим кредитом і зосереджувати свої вільні засоби в одному певному банку відповідно до характеру своєї організації і господарської діяльності. Короткострокові операції спецбанків поступово ліквідовувалися. Спецбанки ставали переважно банками довгострокового кредитування. Як приклад, можна привести етапи переходу до довгострокового кредитування Промбанку. Спочатку (1926 р.) при ньому був створений відділ довгострокового кредитування. Потім (лютий 1928 р.) банк реорганізується в спеціалізований Банк довгострокового кредитування промисловості і електрогосподарства (БДК). При цьому Електробанк ліквідовується, а його довгострокові операції передаються БДК. Одночасно до БДК перейшли довгострокові операції, що раніше здійснювалися Держбанком. Відносно ж довгострокового кредитування і фінансування підприємств регіональної промисловості зберігався колишній порядок - вони продовжували обслуговуватися комунальними банками.

З січня 1957 р. відбувається ліквідація Торгбанку, Цекомбанку, Сільгоспбанку. їх операції починає виконувати в основному Держбанк. Це знову дозволяє говорити про перетворення Держбанку в "єдиний банк". Таким чином, у країні залишилося три банки - Держбанк СРСР, Будбанк і Внешторгбанк СРСР (Зовнішньоторговельний). Держбанк і Будбанк здійснювали операції на внутрішньому ринку, Внешторгбанк - на зовнішньому.

У 1962 р. Державному банку СРСР були передані ощадні каси, які до того перебували в системі Міністерства фінансів СРСР. Завдяки цьому значні ресурси у формі внесків населення перейшли в розпорядження Держбанку і стали використовуватися на користь кредитування народного господарства.

Кожний з трьох банків, що залишилися, був складною централізованою системою з розгалуженою мережею установ на місцях. До початку 1986 р. їхні кількісні характеристики виглядали таким чином. Найбільшим був Держбанк СРСР. Він включав правління, контори і відділення (філіали). Центральною ланкою було правління, яке керувало всією системою через контори - республіканські, міські, обласні. Таких контор налічувалося 185. їм безпосередньо підпорядковувалися 4 274 відділення, які функціонували практично в кожному адміністративному районі країни. Вони обслуговували підприємства і організації, розташовані на території даного району, і мали в цьому відділенні свій розрахунковий або поточний рахунок.

Державні трудові ощадні каси мали до початку 1986 р. досить розгалужену мережу - 78,5 тис. ощадкас. Загальне керівництво їхньою діяльністю здійснював Держбанк СРСР. У свою чергу, система "Гострудсберкасс" (Державних трудових ощадних кас) очолювалася правлінням, якому були підпорядковані головні управління союзних республік. На території автономних республік, областей і районів керівництво роботою ощадкас здійснювали відповідно республіканські, обласні і районні управління.. Безпосередньою зв'язною ланкою в цій системі були ощадні каси - центральні, каси 1-го і 2-го розрядів і агентства. Центральні ощадні каси здійснювали управління роботою ощадкас на території міста або району і надавали всі види операцій, які були покладені на ощадкаси. Ощадкаси 1-го і 2-го розрядів, а також агентства розрізнялися за кількістю штатних працівників.

Зовнішторгбанк СРСР (Зовнішньоторговельний банк) мав невелику мережу установ - 17 відділень на території країни і одне - у Швейцарії. У своїй роботі Зовнішторгбанк широко використовував кореспондентські відносини: у 131 країні він підтримував зв'язки з 1 835 банками-кореспондентами.

У середині 80-х років під час пошуку шляхів більш інтенсивного розвитку економіки стали здійснюватися спроби реорганізації банківської системи. Після тривалих дискусій у 1987 р. було вирішено провести у країні радикальну економічну реформу, основою якої передбачалося переведення усіх банків до повного госпрозрахунку і самофінансування. У свою чергу, це вимагало перебудови банківської системи. З метою посилення дії банків на прискорення економічного розвитку країни було вирішено реорганізувати діючі й утворити нові спеціалізовані банки з урахуванням особливостей діяльності народногосподарських комплексів.

У результаті була створена система, що включає Державний банк СРСР, Агропромисловий банк (Агропромбанк), промислово-будівельний банк (Промбудбанк), Банк житлово-комунального господарства і соціального розвитку (Житлсоцбанк), Банк зовнішньоекономічної діяльності (Зовнішекономбанк), Банк трудових заощаджень і кредитування населення (Ощадний банк).

Знову створені спеціалізовані банки (Промбудбанк, Агропромбанк і Житлсоцбанк) у центрі утворили правління, у союзних республіках - відповідні республіканські банки, а в областях, районах і автономних республіках, як і Держбанк - управління. Кожне з управлінь спеціалізованих банків отримало у своє розпорядження ряд колишніх відділень Держбанку, причому прикріплення відділень до того або іншого управління здійснювалося залежно від того, клієнтура якого банку переважала в даному відділенні - Промбудбанку, Агропромбанку або Житлсоцбанку.

На межі 80-х і 90-х років XX століття в суспільній думці почала зароджуватися думка про необхідність переходу до ринкової економіки. На фоні запеклої ідеологічної дискусії навкруги даної проблеми стали створюватися перші недержавні комерційні і кооперативні банки, тобто виник якісно новий напрям формування банківської системи. Ідеологічно і економічно було підготовлено підґрунтя для відродження комерційних банків, доля яких, здавалося б, безповоротно визначилася у момент їх повної ліквідації при переході до командних методів управління економікою. Чисельність створених комерційних і кооперативних банків швидко зростала. Так, якщо на 1 січня 1989 р. у СРСР їх налічувалося всього 43, то уже через два роки в Росії їх було більше 1 200. Надалі кількість комерційних банків продовжувала швидко збільшуватися на базі державних спеціалізованих банків, які в даній ситуації не могли конкурувати. До сьогодні Держбанк СРСР став виконувати функції центрального банку.

Одночасно ті ж функції поступово здійснював центральний банк РРФСР (Банк Росії"). У країні почалося формування дворівневої банківської системи.

У цих умовах виникла необхідність у відповідній законодавчій базі, що юридично закріплює статус як центрального, так і комерційних банків. На союзному рівні Верховною Радою СРСР були прийняті закони "Про Державний банк СРСР" і "Про банки і банківську діяльність" (11 грудня 1990 р.); у Російській Федерації - закони "Про центральний банк РРФСР (Банк Росії)" і "Про банки і банківську діяльність в РРФСР" (2 грудня 1990 p.). З ухваленням цих законів розвиток мережі комерційних банків характеризувався ще більш швидкими темпами розвитку і певною урегульованістю даних процесів.

Таким чином, на початку 90-х pp. XX століття банківська система набула сучасного дворівневого вигляду. Однак, незалежно від того, належить чи ні капітал центрального банку державі, історично між банком і урядом в Росії склалися тісні зв'язки. Уряд зацікавлений у надійності центрального банку через особливу роль останнього у проведенні економічної політики уряду.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Схожі теми

БАНКІВСЬКІ СИСТЕМИ РОЗВИНЕНИХ КРАЇН СВІТУ
БАНКІВСЬКІ СИСТЕМИ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ
Основні засади організації місцевого самоврядування у пострадянських країнах
Другий рівень банківської системи Росії
БАНКІВСЬКІ СИСТЕМИ РОЗВИНЕНИХ КРАЇН СВІТУ
Банківська система Словаччини
Історичний аспект виникнення і розвитку банківських систем
Історичні аспекти розвитку банківської системи
Історичні передумови розвитку банківської системи
 
Дисципліни
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси