Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
ГРОШІ ТА БАНКІВНИЦТВО У СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇТоварне виробництво та умови його виникненняІсторія та умови виникнення етикиТоварне виробництво. Умови виникнення, розвиток і формиЕволюція форм вартості та виникнення грошейСТРАХОВІ ПОСЛУГИ У БАНКІВНИЦТВІВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК АУДИТУ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИЕволюція форм вартості та виникнення грошей.Умови виникнення самоорганізаціїУмови виникнення ефективного функціонування ринку.
 
Головна arrow Банківська справа arrow Історія грошей і банківництва
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Умови виникнення і форми банківництва

Основними умовами виникнення банківництва в усі часи та в усіх народів були розвиток обміну, торгівлі, а також поділ праці. Безперечно, що банківництво виникло одночасно з виникненням грошей та видозмінювало свої форми залежно від рівня розвитку цивілізації.

Спершу позики могли надаватися в зерні, худобі чи сільськогосподарських інструментах. Люди бачили, що зерно дає плоди, тому почали вимагати повернення позики з певним надлишком. Худоба, яка позичалася, також приносила потомство, що давало змогу вимагати повернення його як процента. Відсотки за користування сільськогосподарськими інструментами платились у вигляді продуктів, виготовлених чи вирощених за допомоги цих інструментів.

Коли грошима стали металеві зливки чи монети, у стягуванні процентів з'явилося певне протиріччя, адже нові гроші не приносили ніяких плодів. Але плата за кредит далі продовжувала існувати і стала основною ціллю роботи лихварів.

Лихварство було первинною формою банківництва і виникло тому, що одні особи мали в користуванні певні лишки грошей, а інші потребували їх для оплати своїх видатків. Лихварі стягували дуже високу плату за користування кредитом і не звертали уваги на фінансові можливості позичальника.

Негативне ставлення людей до лихварства породжене також прагматичним сприйняттям багатства, тобто здебільшого вважалося, що джерелом багатства є наявність грошей. І, зрозуміла річ, необхідність повернення людьми кредиту з "лихвою" викликала і супроводжувалася гнівом до лихварів. У стародавньому світі лихварі прирівнювалися до злодіїв та вбивць, а давні римляни казали, що лихвар - гірший за вбивцю.

Про існування лихварів ми довідуємось із клинописних табличок, знайдених у Стародавньому Вавилоні, де розповідається про значне розшарування населення у XXIV ст. до н. е., і зокрема про те, що в містах день у день зростало число "лихварів, злодіїв і вбивць". Уже тоді більш демократичні правителі встановлювали закони для захисту бідніших верств населення. Так, давньовавилонський збірник законів царя Ур-Наму, який правив наприкінці XXII ст. до н. е., проголошував заходи на забезпечення того, щоб "сирота не стала жертвою багатія, а щоб двогіновий чоловік не став жертвою чоловіка однієї мани" (гіна і мана - грошові одиниці у давньому Вавилоні, відповідно: менша та більша).

Вигідність лихварської діяльності, з одного боку, і негативне її сприйняття - з іншого стали основними причинами виникнення банківських установ. Вони ґрунтувалися на великій власності, мали більше можливостей у кредитуванні, були економічно незалежні, а також певною мірою захищені від упередженого ставлення суспільства. Перші такі установи - храми. Саме їм були притаманні властивості депозитних закладів. Це пояснюється великою довірою, якою користувалися культові споруди серед населення. Дешеві ресурси, якими володіли храмові банки, дозволяли надавати без-відсоткові або дуже дешеві довгострокові кредити. Звісна річ, що доступ до таких кредитів був обмеженим, тобто скористатися ними могли лише можновладці.

Приватні банки видавали позички для потреб торгівлі. Обслуговування торговельного капіталу - головна риса діяльності банківських установ у стародавньому світі. Відсоткові ставки за кредитами приватних банків коливалися залежно від характеру та умови позичок. Так, за купецький кредит треба було сплачувати 12% річних; якщо кредит призначався як для торгівлі, так і для купівлі товарів для власного споживання, то рівень відсотка зростав до 18%, а в періоди нестабільності й воєн - до 24% і вище.

За існування банківських установ не припиняли своєї діяльності й лихварі, котрим не встановлювалося жодних обмежень як щодо відсотка за кредит, так і щодо умов його повернення. Але, оскільки доступ до банківського кредиту був обмеженим, люди йшли до лихварів. Боротьба з лихварством складала основний зміст внутрішньої історії Греції та Риму. Через те, що позичкові відсотки у стародавньому світі були надзвичайно великими, позичальник дуже часто не мав змоги виплатити свій борг разом із відсотками, і не тільки все його майно переходило до лихваря, але й сам він позбавлявся волі, стаючи рабом свого кредитора. Це приводило до повстань, які завершувалися перемогою народу, причому лихварів виганяли з держави або карали, їхнє майно конфісковували, а борги оповіщали недійсними. Але все це мало впливало на економічний розвиток стародавнього світу - адже по завершенні повстань лихварство поновлювалося з тими самими економічними стосунками.

Розвиток банківництва у стародавньому світі мав стихійний характер і залежав від розвитку рівня торгівлі й ремесел, а також від стабільності й миру. У час воєн діяльність банківських установ згорталася, відсотки зростали, а видавання нових кредитів припинялося. Бельгійський дослідник банківництва Стародавньої Греції Р. Вожет провів порівняльний аналіз рівня банківської діяльності з періодом середньовіччя. Так, у Стародавній Греції клієнтом банку був кожний 30-й житель, а в Барселоні - кожний 15-й.

Розвиток банківництва стародавнього світу привертав увагу тогочасних вчених. Давньогрецький історик і письменник Ксенофонт, учень Сократа, у IV ст. до н. е. вважав, що міста повинні залучати кредит, щоб за його допомоги здійснювати інвестиції, які приносили б дохід. Можна, наприклад, закласти торговельну площу і спорудити будинки, з яких був би дохід; можна також закупити кораблі та здавати їх в оренду, аналогічно можна мати вигоду із закуплених невільників. Згідно з калькуляцією Ксенофонта, річний дохід із винайму 1200 невільників (за доходу з одного невільника 60 драхм) дозволив би закупівлю упродовж 5-6 років іще 4800 невільників. Причому пропозиції Ксенофонта не залишилися поза увагою у здійсненні реформ господарства у Стародавній Греції. Тобто, вже в античні часи у кредиті вбачали джерело інвестування, але здебільшого торговельних операцій або використання праці рабів.

З плином часу, в період великих географічних відкриттів і мандрівок, торгівля стала особливо прибутковим видом діяльності, що приносив значні багатства Європі. Конкуренція у сфері пропозиції грошей привела до розширення застосування банківського капіталу. Потроху банківські установи почали обслуговувати дії великих землевласників, спрямовані на створення мануфактурного виробництва. У кредиті виникала потреба як у багатих, так і в бідних. Одначе, банківський кредит був доступний лише багатим і впливовим людям, які використовували його для того, аби ще більше збагатитися. Для бідніших верств населення доступними здебільшого були лише лихварські кредити зі значно вищими процентами. Різницею в рівні відсотків за лихварським та банківським кредитом часто користувалися ті, кому було відкрито доступ до дешевших грошей. Такі випадки часто-густо траплялися від часів Стародавнього Риму,

коли кошти, зібрані з підвладних земель у Малій Азії, перепозичалися по декілька разів римськими можновладцями. З метою усунення лихварського капіталу в конкурентній боротьбі банківські установи розпочали надавати кредит усім, хто його потребував, але з урахуванням кожної конкретної ситуації, яка є вирішальною у визначенні характеру кредиту.

Так, залежно від терміну використання кредит буває двох видів: коротко- і довгостроковий. З розвитком капіталізму в Європі спостерігалася відповідна спеціалізація банків. Банки короткострокового кредиту, або комерційні банки, кредитують на короткі терміни торговців і промисловців. Це відбувається таким чином. Кожен банк як такий є капіталістичною установою з великим капіталом, бо лише за такої умови він може залучати додаткові кошти. А це, своєю чергою, є необхідним, позаяк тільки невелику частину кредиту банк видає за рахунок власного капіталу, а головним джерелом кредитування є залучений капітал, який надходить до банку.

Отже, комерційний банк для того, аби стати кредитором, спершу повинен стати боржником. Кожний банк приймає вклади, оповіщаючи, що він від кожного прийматиме будь-які грошові суми в необмежених розмірах і перебирає зобов'язання повертати їх вкладникові після певного строку або навіть на вимогу вкладника. За це банк обіцяє виплачувати своїм вкладникам певні проценти і перебирає виконання їхніх грошових доручень - виплачувати за їх рахунок борги або приймати на їх рахунок виплати. Таким способом банк притягує до себе капітали від людей, котрі віддають перевагу тримати свої вільні кошти в банку, аніж переховувати їх у себе вдома. Одержані суми банк розподіляє між особами, які мають потребу в грошах. Розміщення капіталу банк здійснює різними способами, які постійно розширюються і вдосконалюються. Банк кредитує під забезпечення тими чи іншими цінними паперами, дає позики під заставу товарів і т. д. Більшість цих кредитів видається коштом тих вкладів, які було доручено банкові іншими людьми на певний строк чи до вимоги. Тому на перший погляд може здатися не зовсім зрозумілим, яким чином банки можуть видавати позиками на певний час ті капітали, котрі передаються вкладниками до вимоги і можуть бути взяті назад будь-коли. Адже ті кошти, здавалося б, мають перебувати у скарбницях банку і нікому в позику не видаватися.

Водночас практика показує, що тільки невелика частина вкладів до вимоги забирається вкладниками щодня, а більшість капіталів залишається в скарбниці, завдяки чому банки розпоряджаються ними так само вільно, як і тими, що вкладено на певний строк.

Комерційні банки таким чином забезпечують короткострокові позики (до одного року) здебільшого на потреби торгівлі й розширення промислового виробництва підприємствам, котрим бракує оборотних коштів для здійснення повного операційного циклу.

Для позик довгострокових - більше одного або на кілька десятків років - почали створювати кредитні установи, які дістали назву іпотечних банків, Іпотечною називається позика, за якої повернення грошей забезпечується заставленим нерухомим майном. Якщо позику не буде повернено своєчасно, кредитор має право домагатися продажу заставленого майна і з вирученої суми отримати свій борг. Іпотечні банки добувають потрібні їм кредитні ресурси не залученням короткострокових вкладів, як це роблять комерційні банки, а через випуск особливих цінних паперів - заставних листів. Це - випущені банком документи, котрі дають право їх власникові щороку одержувати в іпотечному банку певні відсотки. Заставні листи вільно продаються, а купують їх ті, хто хоче забезпечити собі гарантований і стабільний щорічний прибуток. Такими заставними листами іпотечний банк кредитує тих осіб, котрі бажають отримати позику на довгий термін. Наприклад, коли якийсь власник будинку або земельної ділянки хоче отримати на довший строк у позику певну грошову суму, то він звертається за позикою до іпотечного банку. Банк, упевнившись, що майно, під заставу якого просять позику, має певну цінність, видає позичальникові на певну суму заставні листи. Позичальник продає ці листи і таким чином отримує потрібні йому кошти, перебираючи зобов'язання виплачувати банкові певні проценти.

Крім того, існували інші фінансові установи, які акумулювали кошти населення і видавали позики. Саме в такий спосіб виникли ощадні каси і кредитні спілки.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси