Навігація


Головна
Авторизація/Реєстрація
ЕвтаназіяАргументи на користь евтаназіїАргументи "проти" евтаназіїКоротка історія суспільної та правової легітимації евтаназіїДилеми біоетики: аборт, евтаназія, трансплантологія
 
Головна arrow Етика та Естетика arrow Прикладна етика
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Евтаназія

Сучасна наука успішно може боротися з багатьма хворобами, що донедавна вважались невиліковними, повертати людей до повноцінного життя зі стану клінічної смерті, забезпечувати виживання безнадійних новонароджених дітей, продовжувати термін життя за наявності смертельних хвороб, що припиняють здатність організму самостійно справлятися з основними життєво важливими функціями. Та разом із тим наукові відкриття, вирішуючи якісь складні проблеми, автоматично породжують додаткові, більш складні, як з боку технічного, так і морального вирішення.

В умовах використання електронної техніки, різноманітної апаратури, механічних клапанів та насосів, штучних органів, проведення операцій з трансплантації, використання антибіотиків, хіміотерапії та багатообіцяючих досягнень генної інженерії все більше вкорінюється в нашу свідомість ідея про можливість необмеженого продовження життя. Медицина досягла значних успіхів у підтриманні життя людини з точки зору функціонування тіла як певного механізму, але не людини як такої, стверджував В.Р. Поттер, оскільки за певних медичних показань людське життя втрачає якісні характеристики. В зв'язку з цим постає ряд надзвичайно складних питань: Чи існують межі медичних маніпуляцій над хворими людьми? Чи повинні встановлюватися обмеження на дії задля продовження та спасіння життя за будь-яку ціну? І врешті - Чи є морально допустимою евтаназія?

Термін "евтаназія" має давньогрецьке походження (еи - хороший, ггіапато8 - смерть) і безпосередньо означає легка смерть (приємна, прекрасна). У Давній Греції евтаназія не мало медичного змісту і означало щасливу смерть за батьківщину. В науковий обіг термін евтаназія ввів англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626). У трактаті "Про гідність та примноження наук" (1623) він писав: "... я повністю переконаний, що обов'язок лікаря полягає не лише в тому, щоб відновлювати здоров'я, а й у тому, щоб полегшувати страждання і муки, що несуть хвороби, і це не лише тоді, коли таке полегшення болю як небезпечного симптому може привести до одужання, а й у тому випадку, коли вже немає жодної надії на спасіння і можна зробити лише саму смерть більш легкою та спокійною, тому що ця евтаназія ... вже сама по собі є немалим щастям", - окресливши цим сучасний медичний підхід до проблеми невиліковно хворого.

На сьогодні під терміном "евтаназія" розуміють - умисне припинення життя невиліковно хворого з метою позбавлення його від нестерпних страждань, що не піддаються лікуванню наявними медичними методами та засобами.

Евтаназія як новий спосіб медичного вирішення проблеми смерті актуалізується під впливом, по-перше, науково-технічних досягнень в медичній практиці, зокрема, завдяки розвитку реаніматології, науки, що вивчає механізми вмирання та оживлення вмираючого організму, що робить можливим керування процесом вмирання.

Реаніматологія, сформована в 60-70 роках XX ст., є ознакою революційних перетворень у медицині, обумовлених передусім зміною традиційних критеріїв людської смерті - припинення дихання та серцебиття - на прийняття нового критерію, а саме, "смерті мозку". Це викликало появу нових моральних проблем в лікарській практиці, зокрема, чи завжди реанімаційні процедури є благом для пацієнта?

Наявні факти свідчать, що в одних випадках комплекс технічних засобів для підтримання життя повертає хворих до повноцінного існування, але в інших така "підтримка" виявляється лише способом продовження часу вмирання. Межа між підтримкою життя та продовженням вмирання стає настільки тонкою, що смерть стає тривалим механізованим процесом вмирання, технологічно який можна продовжити до десяти років

квітня 1975 р. 21-річна Карен Енн Квінлен з міста Лендінг в штаті Нью-Джерсі (США), перебуваючи на дружній вечірці раптово впала в коматозний стан. Протягом чверті години вона була бездиханною, потім дихання на короткий час відновилося і знову пропало на такий же час. Причини такого стану достеменно невідомі, однак припускають, що то була реакція на заспокійливий препарат, що вона вживала у стані легкого сп'яніння. В лікарні Карен перебувала у глибокій комі, а згодом стан пацієнтки змінився на період повного оціпеніння та часткового відновлення роботи деяких м'язів. Під час таких "пробуджень" Карен не могла вживати їжу, самостійна дихальна функція не відновлювалася. Лікарі дійшли висновку, що Карен перебуває у стійкому вегетативному стані, викликаному смертю значної частини клітин головного мозку. За такого діагнозу вегетативна нервова система продовжує функціонувати, однак хвора людина повністю позбавляється свого "я", втрачаючи пам'ять, здатність мислити і як наслідок - здійснювати осмислені контакти із зовнішнім світом. Через кілька місяців прийомний батько дівчини правовірний католик Джозеф Квінлен після неодноразового обговорення стану доньки з лікарями та священиками, вирішив припинити її страждання і попросив дирекцію лікарні надати дозвіл для відключення апаратури для життєзабезпечення. Адміністрація клініки відмовила в такому проханні, і Джозеф Квінлен звернувся до суду. Після низки судових слухань ця справа потрапила до Верховного Суду штату Нью-Джерсі. У 1976 р. вирішено, що якби хвора на короткий час прийшла до здатності осмислювати навколишнє і усвідомила свій стан, то вона сама б не захотіла продовжувати таке псевдоіснування. Тому було винесене постанову, що у випадку підтвердження лікарями остаточної втрати функцій мозку та зі згоди її рідних вони можуть відключити апаратуру для життєзабезпечення без страху карного переслідування. На підставі цього рішення Карен відключили від вентилятора. Однак сталося непе-редбачуване: Карен почала дихати самостійно. Шоковані батьки дали згоду на продовження її життя на штучному харчуванні в інвалідному будинку. Карен пробула в цій установі ще дев'ять років і влітку 1985 р. померла від запалення легенів).

Зміна ціннісного спектра сучасного секуляризованого суспільства, в котрому відчутна домінанта гедоністичних прагнень (орієнтація на задоволення, уникнення неприємного) робить біль, страждання, смерть - найбільш негативними, категорично неприйнятними цінностями. Це стимулює розмисли з приводу міри гуманності допуску передсмертних страждань та можливості їхнього уникнення. Покладаючись на ідею "прав людини", принцип автономії пацієнта, що слугують підґрунтям у визнанні права людини на власну смерть, людство прагне досягти "повного фізичного, психічного та соціального благополуччя", у тому числі і (а можливо, найголовніше) безболісної смерті.

У сучасній науковій літературі розрізняють евтаназію активну і пасивну (критерій - позиція лікаря) та добровільну і недобровільну (критерій - позиція хворого). Змістове ж наповнення різних форм ев-таназії у сучасній літературі немає однозначних тверджень.

Активна евтаназія передбачає прямі дії, спрямовані на умертвіння пацієнта, - введення смертельної дози ліків (це може здійснити сам пацієнт або за допомогою сторонньої особи).

Пасивна евтаназія в сучасній літературі трактується як: 1) відмова від застосування таких методів лікування у невиліковно хворого, що лише подовжують період вмирання і зменшують якість решти його життя; 2) опосередковане санкціонування лікарем вмирання хворого через усунення від дій, котрі б могли підтримати життя.

Добровільна евтаназія - передбачає однозначну інформовану згоду пацієнта (поширеною практикою сьогодення в США та країнах Західної Європи є завбачливо юридично оформлений документ, що виражає волю особи стосовно евтаназії - living will ("воля, висловлена за життя") - підписаний його автором у присутності двох свідків, жоден з них не повинен бути пов'язаний з автором родинними та дружніми стосунками, не повинен бути його спадкоємцем, ні його лікарем, ні особою, котра залежить від будь-якого лікувального закладу; таке розпорядження записується на спеціальному бланку і може бути відмінене, якщо йдеться про вагітну пацієнтку; термін дії такого розпорядження п'ять років).

Недобровольна евтаназія: 1) здійснюється за відсутності безпосередньої згоди хворого за припущення, що його воля не суперечила б прийнятому рішенню; 2) здійснюється на підставі опікунського рішення (з боку родичів чи етичного комітету) за відсутності безпосередньої згоди хворого, що перебуває у коматозному стані, а також у разі вирішення долі новонароджених дітей з певними фізичними вадами.

Комбінування названих форм евтаназії обумовлює чотири основні її види:

- активна добровільна;

- пасивна добровільна;

- активна недобровільна;

- пасивна недобровільна

У науково-практичному вимірі ставлення до названих видів евтаназії різноманітне. Так, активна добровільна евтаназія деякими дослідниками ототожнюється із самовбивством, якщо акт евтаназії здійснюється самим пацієнтом за допомогою смертельної дози ліків, призначених лікарем; активна недобровільна - з примусовою евтаназією, фактично з прямим вбивством і багатьма теоретиками та медичними практиками вважається безумовно морально неприйнятною. Варто наголосити, що специфіка етичного розгляду дилеми евтаназії полягає не в тому, який спосіб умертвіння невиліковно хворого є морально бездоганнішим, а в моральній легітимації прийняття рішення про здійснення евтаназії.

Йдеться про те, якщо людина має право на гідне життя, то чи означає це, що вона має моральне право і на гідну смерть, час якої визначає самовільно? Чи варто покладатися на природу і наукові та практичні досягнення сучасної медицини, тим самим прирікаючи людину на тривале і болісне вмирання, чи можна допомогти невиліковно хворому піти з життя, вчиняючи чи не вчиняючи спеціальні дії? Вирішення цих проблем залежить від відповіді на ще кілька питань: Цінність життя є абсолютною чи вона визначається певними якісними характеристиками? Якщо так, то якими? Смерть - це завжди зло чи бувають ситуації, коли смерть є благом?

Спроби пошуку відповіді на ці, безперечно, фундаментальні питання фіксуються ще в античні часи. Так, Сократ був переконаний, що "більш за все потрібно цінувати не життя як таке, а життя гідне". Сократ, Платон, філософи-стоїки, Сенека виправдовували умертвіння важкохворих навіть без їхньої згоди. Платон вважав, що моральним обов'язком хворого, коли він стає тягарем для суспільства, є самогубство. Існувала й протилежна позиція, котру обстоювали піфагорійці, Аристотель, що були противниками умертвіння важкохворих людей. В "Клятві" Гіппократа зафіксовано не лише заборону на здійснення евтаназії, а й на допомогу самогубцеві. Однак в іншому трактаті "Про мистецтво" Гіппократ не радить надавати медичну допомогу вмираючим, якщо відомо, що медицина неспроможна в лікуванні даної хвороби.

В епоху Середньовіччя традиційне християнство не припускало можливості евтаназії, її розглядали як один із найважчих видів самогубства. Августин і Фома Аквінський різко засуджували самогубство навіть з причин нестерпного болю.

Як уже зазначалося, сучасний підхід до проблеми передсмертного хворого було закладено в Новий час Ф. Беконом. На початку минулого століття зміст поняття "евтаназія" як турбота про комфортне вмирання, започаткований філософом, суттєво коригується. Евтаназію починають розуміти як "милосердне вбивство".

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Схожі теми

Евтаназія
Аргументи на користь евтаназії
Аргументи "проти" евтаназії
Коротка історія суспільної та правової легітимації евтаназії
Дилеми біоетики: аборт, евтаназія, трансплантологія
 
Дисципліни
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси