Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
Діяльність комерційного банку на ринку цінних паперівСтруктура комерційних німецьких банківДіяльність комерційних банків як другого рівня банківської системиФункції комерційних банків та діяльність банківських об'єднаньТипова організаційна структура комерційного банкуКонтроль та безпека діяльності комерційних банківНагляд і контроль за діяльністю комерційних банківПоняття, функції, типи та правова основа діяльності комерційних...Основи організації та специфіка діяльності комерційних банківТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ
 
Головна arrow Банківська справа arrow Банківські системи зарубіжних країн
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Діяльність універсальних комерційних банків та банківська криза 90-х років

Другий рівень банківської системи Італії належить комерційним банкам і спеціалізованим фінансово-кредитним установам. Комерційні банки Італії відносять до групи інститутів короткострокового кредитування. Згідно із законом вони не мали права кредитувати на терміни понад 18 місяців. Але через посередництво банків середньо- і довгострокового кредитування під прикриттям короткострокових біржових контрактів цей закон не виконується і банки видають кредити практично на будь-який термін. У зв'язку з цим комерційні банки носять універсальний характер, хоча в 1936 р. було зроблено спробу їх спеціалізації, у результаті якої з'явилися банки рухомого майна, інвестиційні та депозитні банки.

До депозитних банків відносять, перш за все, три банки національних інтересів зі своїми філіалами, які є власністю IRI (Інститут реконструкції промисловості). На них припадає близько 11 % депозитів, 12 % кредитів банківської сфери. Депозитні банки діляться на 5 категорій: найбільші, до їх числа входить 5 банків; великі, представлені п'ятьма банками; середні (11 банків); дрібні (20 банків) і 194 найдрібніших банків.

До банків рухомого майна належать 5 банків, які безпосередньо конкурують зі своїми державними аналогами, оскільки в основі своїй вони приватні. До них відносять "Сеціоне", "Інстітуто ді кредіто фондаріо", "Едіфіціо", "Аграріо мобільяне".

До інвестиційних банків відносять державні і напівдержав-ні банки, що здійснюють середньострокове і довгострокове кредитування промисловості, дрібних і середніх фірм, а також інфраструктури країни. Серед них "Інстітуто Мобільяре Італьяно", "Мідібанк", "Ефібанк", "Медіокредіто", "Ісвеймер", "Ірбіс", "Чіс". Для Італії характерні інвестиційні банки другого типу, що базуються на державній або змішаній формі власності та які здійснюють не тільки кредитування промисловості, але і урядових програм.

За формою власності комерційні банки є в основному державними. При цьому виділяють два види державних банків. По-перше, державні кредитні установи, що є прямою власністю держави, і регіональні банки, у створенні яких велику роль відіграють зобов'язання держави зі стимулювання розвитку окремих регіонів. І по-друге, банки, у яких держава бере опосередковану участь. До них належать банки, що є власністю державного Інституту реконструкції промисловості.

У цілому комерційні банки можуть бути представлені певними групами. Повністю державні або частково державні, серед яких особливе місце займають: "Банко націонале дел Лаворо"; "Інстітуто Сан Паоло ді Торіно"; регіональні банки "Банко ді Наполі", "Банко ді Сицилія", "Монте дел Паші ді Сієнна", "Банко ді Сардинія"; три банки національних інтересів (БІН): "Банко комерціале Італьяно" (Комерційний банк Італії), Банк Риму і "Кредіто Італьяно".

З початку 80-х pp. почалася поступова приватизація комерційних банків, внаслідок чого частка держави в таких банках знизилася до 51 % в ході емісії цінних паперів і реалізації їх на біржі.

Сьогодні в Італії діє близько 1 000 кредитних установ:

- 170 банків, що приймають короткострокові внески;

- 37 банків, що приймають середньо- і довгострокові внески (119 відділень);

- 100 регіональних народних банків з 4 045 відділеннями; -646 кооперативних банків з 2 343 відділеннями;

- 45 дочірніх компаній іноземних банків.

Як видно, банківська система Італії сильно подрібнена. Жоден з італійських банків не входить у десятку найбільших банків Європи. На три найбільші банки країни припадає тільки 20 % місцевого ринку. Це набагато менше, ніж 80 % у Голландії і 50 % в Англії і Швейцарії.

У зв'язку із цим в Італії в 90-ті роки спостерігалася криза у банківській системі. Так, у 1994 році збитки 24 найбільших банків країни становили 518 млн амер. доларів. Одна з причин зростання збитків італійських банків у 1991-1994 роках полягає у збільшенні обсягів проблемних і безнадійних кредитів. На півдні країни близько 30 % виданих банком кредитів не повертається. Для скорочення ризиків у Італії введені наступні обмеження у сфері кредитування: банки і банківські групи мають право надавати одному позичальникові або групі пов'язаних між собою позичальників кредити в розмірі не більше 25 % власних засобів банків. Сукупна величина великих кредитів (кожен з яких становить не менше 10 % власних засобів банків або банківської групи) не може перевищувати розмір власних засобів більше ніж на 80%. Крім того, встановлено обмеження на видачу кредитів пов'язаним між собою особам розміром у 20 % власних засобів банків. Банки, що входять до складу банківської групи, не належать до категорії пов'язаних між собою юридичних осіб.

Згідно з Банківським законом від 1936 року італійські банки не могли надавати довгострокові кредити. Тому вони створили або придбали установи по земельному, нерухомому, сільськогосподарському і рухомому кредиту. Серед таких банків: Banka di Napoli, Banka di Sicilia, Banka nazionale delavoro, Banko di Sardegna, le Monte dei Paschi di Siena, а також Instituto bancario San Paulo di Torino і численні ощадкаси.

Ще однією причиною погіршення загального стану банківської системи Італії є нездатність контролювати свої витрати. Чисельність зайнятих у банківській сфері - 330 тисяч працівників -не тільки найчисленніший, але і найнепродуктивніший штат банківських службовців у Західній Європі. Витрати на утримання персоналу в італійських банках наполовину більші, ніж у середньому по західноєвропейських банках.

Три чверті прибутку банків припадає на процентну маржу, що постійно скорочується, а якість послуг, що надаються банками, характеризується як низькі й одноманітні. У зв'язку з цим нестійкий і дохід від послуг, що надаються за операціями із цінними паперами. Крім того, банки країни страждають від непомірного податкового тягаря, що оцінюється Банківською асоціацією Італії в 57 %. Більшість банків проявляє низький інтерес до розширення і вдосконалення банківських продуктів, здатних принести додану вартість, а також до використання сучасної техніки, здатної скоротити поточні витрати. Більше того, банки, що інвестують у новітні технології, відзначають їх неефективність і навіть збитковість.

Фінансовий стан банків Італії дуже різний у регіональному аспекті: у банків Північно-Східної Італії прибутковість капіталу становить близько 7 %, результатами діяльності кредитних установ півдня країни, де за останні роки відбулося декілька найбільших банківських банкрутств, є просто провальні збитки. Наприклад, банкрутство "Банко ді Рома" є наслідком його тісних зв'язків з південним "Банко ді Сицилія", "Каріпуглія", "Карікал" і "Банко ді Наполі". У вересні 2007 року було оголошено про банкрутство і майбутню ліквідацію сицилійського Ощадбанку - "Сицилкаса".

Аналітична оцінка свідчить, що прибутковість малопотужної італійської кредитної системи і далі знижуватиметься унаслідок низьких відсоткових ставок і значних інвестицій, потрібних для переходу на єдину евровалюту.

У 1990 році Банк Італія обмежив свої вимоги щодо відкриття нових банківських відділень їх організаційно-технічною відповідністю, а також необхідним обсягом капіталу головного банку. Наслідком цього стало значне зростання кількості відділень банків майже на 47 %.

Розширення територіальної присутності відділень підкреслює значимість місцевих ринків, на яких переважають банки, що пропонують обмежений набір операцій, але довготривала праця у певній місцевості дає їм переваги, що традиційно пов'язуються з сегментацією фінансових ринків. Зростання числа відділень лише частково диверсифікувало територіальне розміщення банків. На кінець 2006 року близько 73 % відділень знаходилися в тій же географічній місцевості, що і їх відповідна головна установа. Відділення, що працюють не на своїй території (третина нових відділень), в основному займаються кредитуванням. Для них характерний менший розрив у ставках по депозитах і кредитах банків, а також вищий дохід від послуг. Дохід від кредитування вищий у невеликих населених пунктах. Відсоток за депозитами менший у великих населених пунктах, де вищий дохід від операцій з цінними паперами. Відділення, відкриті з початку 1990 року, відрізняються меншою кількістю службовців (у середньому 5 осіб) і обсягами операцій. Процентна маржа в них дещо вища через меншу кількість прострочених кредитів, а відсотки за депозитами вищі. Після завершення двох років з початку роботи нових відділень підвищені початкові операційні витрати мають тенденцію до зниження, а результати роботи вирівнюються з показниками відділень, що почали раніше функціонувати. Розширення мережі відділень є частиною загальних структурних перетворень - у нові відділення було переведено понад 30 тис. службовців, тоді як загальне число зайнятих у банках збільшилося майже на 8 тис. осіб.

Як і у більшості інших західноєвропейських країн, в Італії одну з причин несприятливого розвитку банківського сектору відносять до привілейованого становища державної власності в ньому. Недостатній вплив приватних власників акцій, як відомо, не стимулює менеджерів до активності і практично виключає отримання прибутку з числа пріоритетів банківської діяльності. У зв'язку з цим у 1990 році був прийнятий Закон Амато, названий на ім'я тодішнього міністра фінансів, а пізніше прем'єр-міністра Італії, що стимулював перетворення державних банків і ощадкас в акціонерні товариства за участю приватного капіталу. Процес приватизації стримувався протистоянням різних політичних сил і активно розпочався тільки в 1993-1994 роках, коли держава продала на біржі більшість акцій найбільших банків "Кредито Італьяно" і "Банко Комерціале Італьяно" (далі - БКІ), що їй належали. Ці два банки, що привернули в ході приватизації значні капітали, стали ініціаторами жорсткої конкурентної боротьби за розподіл ринку, що почалася між італійськими кредитними установами. "Кредито Італьяно" поглинув банк з Болоньї "Кредито Романьоло". БКІ зробив невдалу спробу ворожого поглинання "Банко Амброзіано Венето".

"Кредито Італьяно" і "Банко Комерціале Італьяно" потрапили у свою чергу під контроль могутнього Медіобанка. приватизованого ще в 1988 році і давно домінуючого в корпоративно-фінансовому бізнесі завдяки тісним взаємозв'язкам з промисловими династіями. Після приватизації з метою збільшення прибутковості "Кредито Італьяно" провів власну реорганізацію: значно були скорочені штати співробітників, а також на дві третини оновлений керівний склад.

У 1994-1996 роках Міністерство фінансів позбавилося від фінансового конгломерату "Інституто Мобільяро Італьяно". У 1997 році почалася двоетапна приватизація найбільшого у країні банку "Сан-Паоло ді Торі но". Протягом 1997 року частка держави в найбільшому італійському банку "Інстітуто Банкаріо Сан-Паоло ді Торіко" зменшилася з 66 до 20 %. Про своє бажання приватизовуватися заявив банк CARIPLO. За заявою керівництва банку обговорюється його злиття з великим приватним банком "Амбровенето", 29 % капіталу якого належить французькому банку "Креді Агріколь".

"Банк ді Рому" на початку 1995 року придбав "Банк Націо-нало дель Агрікултура" і "Банк Медітераннеа", очоливши найбільшу в Італії кредитну групу. "Інстітуто Банкаріо Сан-Паоло ді Торіно" відповів купівлею в липні 1995 року "Банку Націонале Комунікаціоне". Створення великого банківського конгломерату зовсім не забезпечує його фінансову стійкість.

У 1998 році після продажу частки в "Банку ді Рома" арабським і місцевим банкам державний холдинг IRI повністю перестав функціонувати в банківському секторі. Після процесу злиття північноіталійського "Банку Абровенето" і ломбардного об'єднання ощадкас CARIPLO виникає друга за величиною кредитна установа країни з 1 340 філіями . Середні банки нарощують співпрацю з великими, зокрема іноземними, банками. Так, "Зюдтіролер Фолькс-банк" співробітничає у сфері управління активами з "Дойче Банк".

Загальний складний стан італійської банківської системи супроводжується банкрутствами окремих банків, що завжди впливають на погіршення добробуту широких верств населення. У зв'язку з цим у 1996 році уряд країни розробив Закон "Про страхування внесків". Він поширюється на всі італійські та іноземні банки, що працюють в Італії. Гарантована виплата на одного вкладника становить 130 тис. амер. доларів, з яких 24 тис. амер. доларів повинні бути виплачені протягом перших трьох місяців після банкрутства банку.

Із системи страхування виключаються внески на пред'явника, депозити облігацій і векселів, засоби від операцій професійних інвесторів, банківські депозити. Саме Банк Італії здійснює нагляд за системою страхування внесків.

Процес раціоналізації банківської системи країни пов'язаний зі скороченням великого числа робочих місць, що оцінюється приблизно у 30 тисяч (10 % від загальної кількості), що не схвалюється громадськістю. У 1997 році був прийнятий законопроект про банківський сектор, направлений на прискорення темпів приватизації банків, що перебувають у державних фондах. Ті з них, хто поступиться своїм правом на участь у банківській діяльності, отримують значні податкові пільги протягом 7 років.

Таким чином, ухвалення в 1990 році Закона Амато створило передумови для реформування нестабільного банківського сектору країни, оскільки Закон дозволив держбанкам трансформуватися в акціонерні компанії і передавати свій акціонерний капітал фондам, які можуть потім продавати його. Проте він не захистив приватизований банк від посягань політичних партій, нерідко домінуючих у фондах. У зв'язку з цим позитивні передумови повністю не реалізувалися, й італійські банки, як і раніше, належать категорії найнеефективніших у Західній Європі. Неефективність італійського банківського сектору, що не може конкурувати з іншими банківськими системами, негативно впливає на його роль у міжнародних розрахунках.

Отже, банківська система Італії сильно подрібнена, практично не має банків, що займають у ній домінуюче становище. Для італійських банків характерні: низька рентабельність або навіть збитковість; величезні суми прострочених і безнадійних до повернення сум, особливо на півдні країни; низька продуктивність праці персоналу, надмірна його кількість; високий рівень оплати праці банківських службовців і, як наслідок, - нездатність ефективно контролювати витрати; небажання впроваджувати сучасні банківські технології. Італія тривалий час була закритою країною для проникнення іноземних банків. Відкриття нового банку було суворо регламентовано, а вхідні бар'єри, які повинні були долати банки, стримували іноземних банкірів. Незважаючи на ці перешкоди, кількість філій іноземних банків в Італії регулярно зростала.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси