Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Україна в складі СРСР. Національна політика більшовиків в УкраїніНаціональна політика більшовиків на українських землях у 1920—1930-ті...Політика більшовиків у 1919 р.
Політика коренізаціїДосягнення і ускладнення процесу українізації (коренізації).Політика коренізації у 20-і роки
Досягнення й складнощі українізації"Українізація"Політика українізації
 
Головна arrow Історія arrow Історія України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Національна політика більшовиків в Україні

Українське відродження сер. 1920-х — поч. 1930-х pp. — надзвичайно цікаве явище в історії України. Безсумнівно, що його коріння знаходилося в періоді недовготривалої української державності 1917—1919 pp., який розкував творчі можливості української нації. Динаміка процесу національного відродження була настільки сильною, що він розвивався далі, незважаючи на великі втрати в лавах інтелігенції під час громадянської війни та велику еміграцію творчих сил за межі радянської України.

Причини "коренізації"

Успіхи в національно-культурному будівництві 1920-х — поч. 1930-х pp. були досягнуті перш за все завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою "коренізація". Намагаючись розширити національну та соціальну базу свого режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представників неросійських національностей. Такий жест центру пояснювався різкою невідповідністю між загальною кількістю представників корінної нації в тій чи іншій національній республіці до їх частки в партійно-державному апараті. Зокрема, наприкін. 1920р. українці, складаючи бл. 80 % населення УСРР, у КП(б)У становили лише 19, а у квітні 1922 р. — 23,3 %, частка росіян і євреїв дорівнювала відповідно 63,6 і 13,6 %. Гіршою була ситуація в керівних структурах держапарату. Так, у колегіях наркоматів нараховувалося 47 % росіян, 26 — євреїв і 12 % українців. Основна маса службовців у наркоматах складалася на 40 % із євреїв, 37 — із росіян і тільки на 14 % — а українців. Виправити цю невідповідність узявся в 1928 р. XII з'їзд РКП(б), який проголосив політику "коренізації" партійно-державного апарату в неросійських республіках.

Отже, деяка лібералізація політики більшовиків у національному питанні в 20-х роках була викликана не сентиментальними поривами, а їх намаганнями укоренитися в національних республіках — звідси й назва політичного курсу — "коренізація". Щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія змушена була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників із місцевих кадрів. Безсумнівно, що "коренізація" мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур, які отримали хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість для цього. "Турбота" про розквіт національних республік мала зміцнити позиції більшовицької влади і серед світової громадськості.

Українізація

В Україні політика "коренізації" набрала форми "українізації". Вона зводилася до дерусифікації політичного і громадського життя(українська мова — мова публічних виступів, державного і партійного діловодства, зовнішніх проявів влади — написів, вивісок, печаток), до обов'язкового вживання української мови в установах, особливо в контактах із сільським населенням, переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, культури, науки (українська мова — мова початкової, середньої і вищої школи, театрів, кіно, концертів, інших видовищ, періодичної преси, книжок, зокрема наукових та підручників і т. д.). Коротко кажучи, це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків. Для службовців, викладачів встановлювався термін (переважно один рік) переходу на українську мову. Діяли державні курси вивчення української мови і культури з випускними іспитами.

Хоча політикою українізації формально і фактично мало керувати політбюро ЦК КП(б)У, виконання всіх заходів доручили Всеукраїнській центральній комісії українізації при РНК УСРР. Практично ж українізацію переклали на плечі Наркомату освіти, який перетворився в суперміністерство, але, як згодом виявилося, його сил забракло, щоб охопити всі сторони життя, домогтися суворого виконання вказівок. Кадровий кістяк українізації склали т. зв. національні комуністи" Це середовище формувалося самостійницькою течією, яка існувала всередині КП(б)У ще за часів революції, та колишніми українськими лівими есерами та лівими соціал-демократами — боротьбистами та у катетами, що влилися в більшовицьку партію відповідно в 1920 і 1925 pp. До них належали М.Скрипник, В.Блакитний, Г.Гринько, Л.Хвиля, О.Шумський, П.Любченко, М.Яворський. До націонал-комуністів у ролі кадрів українізації без вагань приєдналася українська інтелігенція, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях 1917—1921 pp. і тепер прагнула компенсувати свою поразку в революції активною культурницькою діяльністю. Окрему групу становили українські реемігранти, зокрема М.Грушевський і один з керівників другого Зимового походу (1921) Ю.Тютюнник, та галицькі українці, які також повірили в серйозність курсу на українізацію.

Поряд із підтримкою українізація викликала й значний опір, зокрема верхівки КП(б) У, у якій українці не досягали хоча б кількісної переваги. Майже неймовірно, але керівником ЦК КП(б)У до смерті Сталіна ніколи не був українець (цю посаду в Україні до сер. 1950-х років займали росіяни І.Пятаков, В.Молотов, М.Хрущов і Л.Мельников, євреї Д.Мануїльський і Л.Каганович, поляки Ф.Коні С.Косіор, німець Е.Квірінг). У контрукраїнізаційній політиці партійна верхівка могла розраховувати на підтримку Сталіна, відомого антиукраїнськими настроями. Так чи інакше, вже на третьому році українізації в КП(б)У було викрито " великодержавний ухил". У1923 р. один із комуністичних лідерів Я.Яковлев (Ейнштейн) змушений був визнати, що в апараті влади в Україні панує "склад бюрократії з росіян і русифікованих євреїв, які е послідовними провідниками великоросійського національного гніту". Зокрема, другий секретар ЦК КП(б)У росіянин Д. Лебідь навіть не намагався приховати ворожість до української мови, звичаїв, до українізації взагалі. Він обстоював так звану " теорію боротьби двох культур", з якої випливало, що оскільки російська культура в Україні пов'язана з прогресивним пролетаріатом і містом, у той час як культура українська — з відсталим селянством і селом, то російська культура рано чи пізно переможе, й обов'язок комуністів полягає у тому, щоб підтримати цей "природний процес".

Навіть на початку 1928 р. тодішній перший секретар ЦК КП(б)У Л.Каганович зазначав, що "для багатьох керівників українська книжка ще являє собою щось на зразок китайської грамоти".

До противників українізації належала російська бюрократична верхівка, особливо керівники підпорядкованих безпосередньо Москві могутніх трестів і синдикатів, де працювало понад 100 тис. робітників і службовців в кожному, та апарат державних установ. Як встановлення бар'єра на шляху міграції росіян на благодатну

Україна сприймала українізацію й російське та обрусіле міщанство і робітництво, яке десятиріччями отруювали ідеями про його російський месіанізм, винятковість, престижність усього російського і не престижність та некультурність, а також контрреволюційність українського і селянського. Одна із персонажів комедії М.Куліша "Мина Мазайло" з цього приводу заявляла: "...прілічнеє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной".

До контрукраїнізаційного походу приєдналися Червона армія і навіть відомі представники російської інтелігенції. А. Луначарський, як нарком освіти РСФРР, виступив у 1926 р. проти українських шкіл на Кубані. М.Горький писав, що немає потреби перекладати російську літературу українським "наречием". Одеський юрист професор П.Толстой оголосив ренегатами всіх тих, хто викладав у вузах українською. Проти українізації виступали священики РПЦ.

При такому співвідношенні сил українізація від самого початку була приречена на провал.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Схожі теми

Україна в складі СРСР. Національна політика більшовиків в Україні
Національна політика більшовиків на українських землях у 1920—1930-ті роки
Політика більшовиків у 1919 р.
Політика коренізації
Досягнення і ускладнення процесу українізації (коренізації).
Політика коренізації у 20-і роки
Досягнення й складнощі українізації
"Українізація"
Політика українізації
 
Дисципліни
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси