Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
Сутність, типи, функції центральних банківЦентральний емісійний банк ФранціїБанк Англії як центральний орган банківської системиБанк Англії – центральний орган регулювання грошово-кредитної системи...Операції центральних банківстатус та функції центральних банківВиникнення центральних банківЦентральний банк у банківський системі країниЦЕНТРАЛЬНІ БАНКИ В СИСТЕМІ МОНЕТАРНОГО ТА БАНКІВСЬКОГО УПРАВЛІННЯЦЕНТРАЛЬНІ БАНКИ В СИСТЕМІ СВІТОВИХ ФІНАНСІВ
 
Головна arrow Банківська справа arrow Західноєвропейський банківський бізнес
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Банк Англії й виникнення центрального емісійного банку

Як було зазначено вище, виникнення приватних і центральних емісійних банків в основному визначалося фінансовою діяльністю ювелірів-банкірів Лондона. Це також пов'язано з розширенням меж державного кредиту. Для повної оцінки значення залежності між банківською системою та розвитком державного кредиту, що існувала в цей період в Англії, потрібно здійснити невеличкий історичний огляд державних фінансів країни.

Зростаюча роль Англії у світі в поєднанні з надзвичайно вишуканим способом життя Генріха VIII та слабкістю його наступника прискорювала жорстку кризу в державних фінансах, що також мало зв'язок зі зростаючим використанням державного кредиту. З 1544 по 1574 р. англійські монархи завжди зверталися за короткостроковими кредитами на грошовий ринок Антверпена, заручившись підтримкою спільноти купців Лондона, відомої під назвою "Компанія купців — шукачів пригод" (the Company of Merchants Adventurers), та Лондонської корпорації. Незважаючи на тверді гарантії та падіння відсоткової ставки, позики, отримані в Антверпені, були важким тягарем для скарбниці. Як наслідок, після вступу на престол Єлизавети І вона віддала наказ серові Томасу Грешему, агенту англійської корони в Антверпені, виплатити англійський борг якомога швидше. Грешем успішно виконав це завдання. Він проявив талант в управлінні боргом. Наприклад, використовуючи вигідний для корони обмінний курс, він мав змогу використовувати репатріацію прибутків англійських купців в Антверпені на користь королеви при погашенні боргу.

Сплата всього боргу Антверпенові відбулася у 1574 p., після чого англійська корона більше не шукала позик за кордоном. Єлизавета І вела політику зменшення кредитної підтримки до абсолютного мінімуму, однак не завжди успішно, оскільки її зовнішня політика потребувала значних фіскальних ресурсів. Звичайних феодальних зборів (данина, рента, мито тощо) та екстраординарних надходжень у формі податків, схвалених парламентом, не вистачало для задоволення поточних витрат. Для покриття цього дефіциту потрібно було продати значну частину королівського майна. Більш того, з цією метою на грошовому ринку Лондона на регулярній основі передбачалося збільшити національні короткострокові позики.

Ситуація у сфері державного кредиту ще більше погіршилася за часів правління наступників Єлизавети, Стюартів. Вишуканість життя двору стала загальним правилом, а на скарбницю з цією метою не витрачалося ані гроша. Дефіцит державного бюджету зростав величезними темпами. Здебільшого він покривався за рахунок короткострокових позик, що значно збільшувало обсяг поточного державного боргу. Граф Солсбері Роберт Сесіл, який був міністром фінансів, запропонував у 1610 р. програму загального налагодження державних фінансів: парламент як частина цієї програми мав отримати право стягувати королівський феодальний податок, а монарх натомість мав сплачувати значні щорічні платежі з

усіма притаманними цьому перевагами та недоліками. Проект зазнав невдачі.

Посилювалася напруженість у стосунках між королем і парламентом, тому стало майже неможливим отримати голоси для того, щоб одержати позику. Король мусив накласти додатковий тягар на феодальні надходження, збільшити обсяги королівських зборів та брати короткострокові позики. З 1604 р. митниця поклала стягування імпортного та експортного мита на синдикат добре відомих купців Лондона, які згодом стали брокерами короля. Податківці надавали королю кредити шляхом позик скарбниці, від якої отримували розписки, відомі як казначейські. Король здійснював платежі цими розписками, які в результаті стали чеками, що виставлялися на податківців. Сплата за ними відбувалася з поточних чи майбутніх надходжень.

Надання королем привілеїв, монополій, патентів чи ліцензій за гроші громадянам, як і продаж посад, було основним джерелом державних надходжень. До цього також можна додати надходження від продажу королівських земель. Нарешті, угоди про короткострокові позики укладалися з третіми особами, особливо зі знаттю та впливовими особами в суді. За кредитами зверталися також до податківців та іноземних купців у Лондоні. Часто підприємці (наприклад, лондонські виробники мила), які мали достатньо фінансових ресурсів для того, щоб надавати позики уряду, об'єднувалися в синдикати для надання монарху спільних позик, отримуючи натомість спеціальні привілеї. Лондонська корпорація частенько вдавалася до таких дій. Іноді вона надавала позики гільдіям чи магістратам, беручи при цьому кошти у простого населення. Крім податківців, великими кредиторами Стюартів виступали ювеліри Лондона. Вони приймали від купців та населення депозити, за якими платили за офіційним курсом, а монарху надавали позики за значно вищими відсотками.

Загалом описана система державних фінансів була за своєю природою досить примітивною. Як бачимо, для отримання кредиту монарх мав надавати монопольні привілеї на умовах, вигідних для казначейства, а це було неефективним. Він також був змушений сплачувати високі відсотки банкірам, набагато вищі за офіційні, і дозволяти податківцям укладати з ним нечесні угоди. З іншого боку, фінансисти корони були змушені включати високоризиковані премії; монарх міг завжди в односторонньому порядку заборонити будь-яку монополію. Щодо податківців, то іноді вони не витримували тягаря королівських боргів, а сплата протягом кількох років була неможлива.

Розпал у 1642 р. громадянської війни в Англії не поклав краю збільшенню обсягів державного кредиту. Фактично відбулося навпаки. Кредит продовжував зростати, за часів Олівера Кромвеля було відкрито новий доступ до нього. Карл II (1660—1685) потребував значних обсягів грошей у період Реставрації, але під час його правління ситуація в державних фінансах Англії дещо поліпшилася. У 1662 р. парламент та король уклали угоду, за якою перший брав на себе відповідальність за стягнення всіх державних надходжень, за що мав щороку сплачувати королю 1,2 млрд фунтів. Ці кошти парламент одержував від надходжень з митниці, системи непрямого оподаткування, запровадженої у 1647 p., яка була схожа на систему Нідерландів, а також від податку на власність, форми зборів за майно. Під час загальної кризи парламент завжди міг надавати короні додаткові гранти. Якою б не була роль цієї угоди в еволюції державних фінансів Англії, вона не призвела до здійснення повної реформи державних фінансів. Отож, стягнення мита та непрямих податків завжди покладалося парламентом на осіб, які пропонували на торгах найвищу ціну. Останні, через те що надавали великі позики, ставали урядовими банкірами. Більш того, уряд продовжував фінансувати державні витрати через зобов'язувальні листи, сплата яких асигнувалася податківцям, особливо тими, які стягували мито.

Крім того, у наданні позик владі дуже активними були ювеліри. їх діяльність набула такого важливого значення в галузі державних фінансів, що у 60-х роках XVII ст. вони домінували у секторі короткострокових кредитів. Однак основна фінансова діяльність ювелірів уже не передбачала надання персональних позик монарху, як було до громадянської війни. Ювеліри дисконтували ті чи інші державні цінні папери, наявні у громадян. Тепер вони стали касирами, найкращими для середнього класу та купців, а їх кількість постійно зростала як в Лондоні, так і у провінціях. Вони все більше контролювали надходження цих двох груп клієнтів від інвестицій в державні цінні папери, дисконтуючи останні. Однак парламент вважав, що така діяльність ювелірів в державному секторі становила небезпечну монопольну ситуацію, що давала їм багато повноважень на грошовому ринку. На це треба було якось реагувати, і Англо-голландська війна (1665— 1667) надала можливості для цього.

Для фінансування війни у 1665 р. парламент ухвалив нові субсидії для корони, однак їх було одержано не відразу. Проте для поточних потреб передбачалося отримувати короткострокові кредити, які сплачувалися за дотацій парламенту. Плануючи не звертатися за допомогою до ювелірів-банкірів, а відтак зменшити позикові витрати уряду, міністр фінансів сер Джордж Даунінг запровадив такий захід: було створено новий тип зобов'язувальних листів, відомих під назвою "нові платіжні доручення"; вони були переказними та перехідними, але попервах також містили чітку дату сплати. Більш того, вони були "на пред'явника" й нумерувалися в хронологічному порядку. Процес сплати за дорученнями відбувався так, що не було потреби продавати цінні папери ювелірам-банкірам. Фактично Даунінг мав намір трансформувати скарбницю у свого роду державний банк, завданням якого було управляти всіма державними фінансами й кредитами.

Нові платіжні доручення мали великий успіх, який виявився фатальним для короля. Він не втримався від спокуси видавати все більшу кількість доручень меншого номіналу. Через деякий час останні емісії не викликали такої довіри, як попередні. При настанні строку сплати попит на виплати ставав таким великим, що задовольнити його повністю було неможливо, і наприкінці грудня 1671 р. король мусив припинити виплату основної суми та відсотків, що було впроваджено в практику з 1 січня 1672 р. Це рішення відоме як "кінець скарбниці". На превеликий жаль парламенту, ювеліри, через великомасштабні дисконтні операції, якими вони займалися, володіли майже всіма новими платіжними дорученнями. Однак їх емісія не відповідала початковим планам Даунінга, хоча інша тенденція вела до цього. Мораторій на виплати призвів до такої фінансової кризи серед ювелірівбанкірів, що багато з них збанкрутували. Фактично криза охопила ціле покоління ювелірів-банкірів. З того часу значення цієї групи фінансистів у сфері фінансів зменшилося. Створювались нові фірми, деякі з яких стали провідними банками, проте нове покоління ювелірів-банкірів вже не могло займати таке домінуюче положення у сфері державних фінансів, як їх попередники. Наслідком цього була фінансова революція, що відбулася наприкінці XVII ст.

Король владнав кризу досить швидко. Невтручання Англії у війну між Францією та Нідерландами (1672—1678) надало королю достатньо можливостей для консолідації короткострокового державного боргу на загальну суму 140 000 фунтів, конвертуючи його у вічні бони під 6 % річних. Бони становили основу англійського національного боргу. Для задоволення своїх потреб у додатковому короткостроковому кредитуванні король дедалі частіше звертався до великих торговельних компаній Лондона та Сіті, податківців, що стягували мито та непрямі податки, службовців і податківців, які справляли прямі податки.

Наприкінці 70-х і протягом 80-х років XVII ст. ситуація в державних фінансах Англії залишалася відносно стабільною, але після 1690 р. погіршилася. Дев'ятилітня війна (1689—1698) та війна за Іспанську спадщину (1701—1714) витягли значну частину державних фінансів: було необхідно підтримувати 90-тисячну армію та 40-тисячний флот, створювати новий флот та закладати передумови для континентальних кампаній. Більш того, треба було надавати фінансову підтримку союзникам, які витрачали на війну в середньому по 5 млн фунтів щороку. Славна революція (1688) поклала край абсолютистському правлінню Якова II (1685—1688), на зміну якому прийшла більш орієнтована на парламент форма правління під керівництвом конституційного монарха Вільгельма III Оранського (1688—1702).

Нова політична структура мала вирішальний вплив на еволюцію державних фінансів Англії наприкінці XVII ст., нові урядові програми давали змогу посилити контроль парламенту над державними надходженнями та витратами, а також державними позиками. Щоправда, такий контроль було досягнуто за часів правління Карла II (1660—1685), проте його наступник, Яков II, провадив іншу політику. Тріумф парламентського контролю після 1688 р. вперше в історії Англії створив клімат впевненості для всіх інвесторів. Доступ до кредиту тепер контролювався парламентом, представницьким закладом, який був основою політичної влади в країні і в разі нових державних кредитів міг у правовому порядку встановлювати спеціальний податок, надходження від якого спрямовувались на погашення основної суми та відсотків. За таких умов з 1689 по 1693 р. уряд міг емітувати цілу низку переказних короткострокових державних цінних паперів, які перебували в обігу на зразок розписок. Важливим був і другий чинник: Вільгельм Оранський був також підданим Нідерландів, що сприяло тісній співпраці двох провідних грошових ринків Європи — Амстердама і Лондона. З одного боку, короткостроковий державний борг Англії міг через посередництво нової інституції — Банку Англії, бути інтегрований у сучасну напівдержавну систему банківського обігу. Це посилило б безпеку інвестицій у державні цінні папери. З другого боку, державні цінні папери Англії стали продаватися на грошовому ринку Амстердама, що значно підвищувало їх авторитет. Пожвавлення економічного розвитку Англії у XVII—XVIII ст. було третім визначальним чинником: експансія та процвітання не тільки стимулювали населення до заощаджень та інвестицій у державні цінні папери, а й сприяли розвитку нових фінансових технологій.

Перші інновації з'явилися 26 січня 1692 p., коли король ухвалив поточний борг у 1 млн фунтів. Ця позика мала три елементи новизни. По-перше, вона мала довгостроковий характер за континентальною моделлю. Для обміну на цю суму англійський уряд продав певну кількість вічних рент під 14 %. По-друге, ці ренти включали в себе умову тонтіну (термін "тоншій" походить від імені фінансового радника Мацаріна Лоренцо Тонті). Це давало змогу сторонам, які підписували угоду про позику, обирати, якщо вони цього бажали, певну систему винагороди за ренту. У разі смерті одного з кредиторів право володіння його капіталом переходило до інших членів тонтіну. У випадку смерті другого рантьє відбувалася така сама процедура, тому рента кожного із тих, хто залишився, поступово зростала. Тільки після смерті останнього з цієї групи кредиторів позика вважалася погашеною. По-третє, новизна стосувалася гарантій — було досягнуто значного прогресу. Щорічні виплати за вічними рентами асигнувалися під надходження від нового непрямого податку на пиво та лікер, стягувати який за поточним законодавством було завданням парламенту. Отже, власники цінних паперів, що становили національний борг, могли розраховувати на надійне джерело їх обслуговування. Була також впевненість у тому, що нові податки спрямовуватимуться тільки на обслуговування нового боргу.

У 90-х роках XVII ст. в Лондоні з'явилося кілька нових проектів щодо довгострокових позик. Деякі з них пропонували продаж значних обсягів неамортизованих довічних бонів, інші — довічних рент, а поточний борг супроводжувався лотереєю. "Мільйонна лотерея" в 1 млн, тобто 100 000 банкнот по 10 фунтів, запроваджена у 1694 p., була першою. Більшість учасників отримували протягом семи років щорічну сплату 1 фунт; серед них була група, учасники якої відбиралися у довільному порядку, що отримувала по 10 фунтів, і деякі щасливці — по 1000. Крім того, деякі проекти щодо позик пропонували уряду дозволити створювати банки чи торговельні компанії.

Серед цих пропозицій найважливіше значення для подальшого розвитку державних фінансів Англії мала одна. У 1694 р. шотландський фінансист Вільям Патерсон запропонував емітувати довгостроковий борг 1,2 млн фунтів під 8 % річних, що було набагато вище, ніж офіційний відсоток того періоду, який становив 6 %. З метою гарантування щорічних виплат парламент прийняв новий непрямий збір на лікер та тоннаж кораблів. Більш того, учасникам дозволялося створити банк, відомий як Центральний емісійний банк Англії, створений у формі акціонерного товариства. Це було дійсно новим явищем у приватній і державній банківській справі Англії. Заклад мав право, з одного боку, приймати депозити, здійснювати жиро-платежі між рахунками, обмінювати гроші, проводити операції з цінними металами, дисконтувати переказні векселі та державні цінні папери, надавати позики під заставу тощо. З другого боку, не було чітко зазначено, що новий банк може здійснювати грошову емісію. Парламент ухвалив схему Патерсона в квітні 1694 р. Впроваджений новий податок давав змогу зібрати

140 000 фунтів щороку, 100 000 з яких спрямовувалися на щорічні виплати, що становили 8 %, 4000 — на покриття витрат на управління, а 36 000, що залишилися, — на оплату довічних рент загальною сумою 300 000 фунтів. З самого початку проект викликав великий інтерес серед видатних фінансистів та купців-банкірів, тож цінні папери розкупили за 12 днів. Кількість власників становила 1268 осіб, а список очолювали сам король з королевою. 27 липня банк отримав королівський статут, що діяв до 1706 p., і відразу набрав чинності.

Чверть суми мала бути сплаченою відразу, а другий транш (35 %) передбачалося здійснити в листопаді готівкою. Тим часом банк передав владі 1,2 млн фунтів у формі закритих векселів по 100 фунтів, які були переказними і обмінювалися на зобов'язувальні листи у формі розписок. Ці дві форми кредитних паперів відразу увійшли в обіг. В цьому відношенні банк досяг успіху з самого початку.

Банк приймав депозити, пропонуючи натомість клієнтам або відкрити поточний рахунок, або отримати "поточну готівкову банкноту" з застереженням "на пред'явника" номіналом 5,10, 20 або 50 фунтів. Ці розписки були попередниками банківських цінних паперів, які пізніше став видавати Центральний емісійний банк Англії у формі боргових зобов'язань (простих векселів) із застереженням: "Я гарантую сплатити за вимогою пред'явника суму в

В обігу цінних паперів Лондона папери Банку Англії зайняли провідні позиції. У 1720 р. цінні папери приватних ювелірів становили тільки невелику частину цінних паперів Банку Англії, а невдовзі зникли взагалі. На це мала вплив низка чинників. Через те, що з самого початку Банк Англії вселяв довіру, він швидко втягнувся в управління державними фінансами і став головним касиром влади. Більш того, банк був відповідальним за продаж довічних рент від імені уряду і в разі потреби купував золото й срібло, здебільшого для карбування монет. Відтепер Банк Англії вважався власним банком уряду. Крім того, завдяки своєму статуту від 1709 р. Банк Англії був єдиним англійським банком, створеним у формі акціонерного товариства, який мав монопольне право емісії банкнот. Останні два чинники дійсно мали неабияке значення. Нарешті, треба також зазначити і причини технічного характеру. Як незалежний заклад, банк управлявся як комерційне підприємство, хоча і мав достатньо привілеїв. Його папери, хоча й були вільно конвертованими, однак не виступали законним засобом обігу. Населення не було зобов'язане використовувати банкноти як форму паперових грошей для обігу, навряд чи вони взагалі перебували в обігу за межами Лондона. Наприклад, у Шотландії існувала значна конкуренція з паперами інших банків, які також мали статус акціонерних компаній, такими як Банк Шотландії (1695), Королівський банк Шотландії (1727) та Британський полотняний банк (1747).

Під час Дев'ятилітньої війни та війни за Іспанську спадщину Банк Англії регулярно переказував гроші на континент від імені уряду, особливо до Антверпена, для фінансування воєнних кампаній. Влада також просила його управляти державною лотереєю та організовувати нові короткострокові позики. Останнє мало важливе значення. У 90-х роках XVII ст. емісії довгострокових позик не відігравали фактично вирішальної ролі в державних фінансах. З 1688 по 1697 р. сума довгострокових позик влади не перевищувала 6,9 млн фунтів, тоді як загальний обсяг короткострокових позик становив 32 млн. Спочатку уряд просив банк надавати йому позики безпосередньо, однак новий інститут поступово вимагав емітувати короткострокові позики для всього населення. Отже, банк продавав "казначейські векселі" від імені влади, що невдовзі стало його головним завданням. Казначейські векселі, які видавались з 1696 р. і мали фіксовану дату погашення, являли собою вдосконалену версію старих розписок та нових платіжних доручень. Вони були гарантовані парламентом, а їх власники могли вимагати від банку сплати за них готівкою. Незабаром вони стали основним інструментом для обслуговування поточного боргу Англії. Така ситуація залишалася незмінною впродовж всього XVIII ст.

Крім функцій державного касира та кредитора уряду. Центральний емісійний банк Англії також виконував функції приватної банківської установи. Він проводив операції для великих англійських торговельних компаній і крупних купців Лондонського Сіті. Від їх імені Банк дисконтував переказні векселі, надавав їм короткострокові позики під заставу через відкриття овердрафту за контокорентним кредитом або надавав позики готівкою чи банківськими паперами. Така функція приватного банку була обмежена лише рамками столиці: не маючи відділень у провінціях, Банк Англії був фактично банком Лондона.

У XVIII ст. професію приватних банкірів практикували також такі групи банкірів: банкіри Вест-Енду, банкіри Сіті та банкіри у провінціях. Основними клієнтами банкірів Вест-Енду залишалися аристократія, дрібне дворянство та службовці. Банки Сіті, в свою чергу, все більше займалися дисконтуванням переказних векселів від імені купців та промисловців, а також надавали кредити за овердрафтом біржовикам та іншим клієнтам. З другої половини XVIII ст. банкіри Сіті все частіше відігравали роль кореспондентів для банків у провінціях. їх головною діяльністю стали агентська діяльність та брокерство. Розширення банківської мережі все ще було ризиковою справою: спостерігались паніки у провінціях при банкрутстві одного з банків у Сіті.

Третю групу приватних банків представляли банки у провінціях, У1750 р. їх налічувалось не більш як 12, у 1784 р. — 120, а в 1810 р. — не менш як 650. У більшості випадків банки очолювали купці чи промисловці, які завдяки успіхам у своїй торговельній чи промисловій діяльності поступово стали займатися фінансовими операціями. Спочатку такі банки спеціалізувалися на операціях з переказними векселями всередині країни та наданні кредитів, особливо через дисконтування, видаючи свої власні цінні папери. Банки провінцій поступово перетворилися на депозитні та жиробанки у такий спосіб, що чекові платежі, овердрафти та трансфери між рахунками стали, як і в Сіті, поширеними і в провінціях. Однак така діяльність підвищувала ступінь уразливості банкірів провінції, оскільки вони надавали кредити новоствореним промисловим підприємствам.

Поступово приватні банки Лондона та провінцій інтегрувалися в національну систему. При цьому Банк Англії відіграв вирішальну роль. Під час паніки у 1745 р. багато банкірів Лондона вкладали свої кошти у папери Банку Англії. Це їх не розчарувало, а авторитет паперів посилився ще більше. В період фінансової кризи за цим прикладом пішли багато банкірів. Коли у них не вистачало готівки для дисконтування переказних векселів, вони здавали їх до Банку Англії. Так наприкінці століття Банк Англії став "кредитором останньої інстанції" для всіх банкірів Лондона та багатьох установ у провінціях. Вони почали вкладати у банк свої резерви золота, тримали там свої поточні рахунки, а під час кризи надавали для редисконтування переказні векселі. Банк Англії, у свою чергу, фінансував вилучення депозитів та операції редисконтування через конвертовані банківські цінні папери. Отже, він посилив свої функції центрального банку та кредитора останньої інстанції.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси