Навігація


Головна
Авторизація/Реєстрація
Естетичні ідеї XVII-XVIII ст. (бароко та класицизм)ВСТУП ДО ЕСТЕТИКИЕСТЕТИКА ДОБИ РАЦІОНАЛІЗМУ ТА ПРОСВІТНИЦТВА В ЄВРОПІАНТИЧНА ЕСТЕТИКА: ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ, ОСНОВНІ ІДЕЇЕСТЕТИКА ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯЕСТЕТИКА ХІХ-ХХІ CT.: ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУБарокоЕСТЕТИКА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯМузика відродження та барокоУкраїнське "козацьке" бароко
 
Головна arrow Етика та Естетика arrow Естетика
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Естетика бароко

Поняття "бароко" склалося в європейській культурі для означення естетично-художньої своєрідності мистецтва XVII ст. Слово "бароко" (італ. barocco — дивний, примхливий) покликане означати властиву цьому художньому стилю вишуканість форм, надмірний декоративізм, афектацію. Поняття "бароко" склалося відносно пізно: в науковий ужиток його ввів Я. Буркгард у XIX ст. для означення своєрідності західноєвропейської культури XVII ст., що формувалася на ґрунті ідей католицької контрреформації. Критик визначає бароко як "діалект художньої мови Відродження, що виродилася" [18, с. 107]. Щоправда, поняття "бароко" стосовно мистецтва вживали уже просвітителі, зокрема Ж.-Ж. Руссо. Воно трапляється в праці І. Канта "Критика здатності судження", естетиці романтиків. Особливе значення для розуміння своєрідності бароко мала праця Г. Вельфліна "Ренесанс і бароко" (кінець XIX ст.). Специфічною рисою бароко автор вважає "відкритість форм", за якою почуття форми переноситься з поверхні вглиб предметів, набуваючи безконечності. Названу особливість бароко зауважує також А. Михайлові "...поетика бароко звернена не до читача, а до онтології самого твору, який може — і навіть повинен — створювати своє "друге дно", такий глибинний шар, до якого відсилає твір сам себе" [17, с. 121—122]. Характерною особливістю естетики бароко, втіленої в художній практиці, автор називає заглибленість у "знання", тобто той синтез знання та художності, за яким художній образ — це уособлений в образі світ. Система відносин "автор — світ — читач", характерних для мистецтва пізніших епох, у бароко змінене на інший тип: "автор — твір — світ — знання". Твір, отже, постає як самодостатнє естетично-художнє ціле тому, що він — своєрідний "звід", тобто твір, співвіднесений з цілим світом, "з його влаштованістю та зробленістю" [17, с. 120].

Естетичні характеристики мистецтва бароко, з огляду ґенези названого типу художнього мислення, подано в праці Дж. К. Аргана "Історія італійського мистецтва". "Програма бароко, — зазначає автор, — відновлює, переоцінює і розвиває класичну концепцію мистецтва як мімесіса, або наслідування; мистецтво — це уявлення, але мета його — не лише пізнати предмет, який зображується, а й схвилювати, приголомшити і переконати. Мистецтво — це продукт уяви, і його кінцева мета — навчити розвивати уяву, без якої не можливе спасіння" [1, с. 130]. Художня уява в контексті проблеми спасіння — можливість створити засобами мистецтва "реальний образ ірреального". На думку дослідника, ідея мистецтва як "уявлення про правдоподібне", що викладена в "Поетиці" Арістотеля, стала естетичною основою формування художньої концепції бароко.

Бароко як художній напрям складається в Італії на основі поєднання двох різних орієнтацій попередньої культури: стилю маньєризм зі властивим йому суб'єктивізмом і стилю ренесанс з характерною для нього орієнтацією на реальність. У бароко обидва запозичені напрями зазнають стилізації, спрямовуючись до досягнення ефекту реальності в образах, створених примхливою уявою митця. Мистецьке бароко яскраво виявило стильові риси в поезії, архітектурі, живопису, музиці.

На розвиток естетики бароко і його художньої практики вплинула філософія Спінози та Декарта, які дотримувались позицій дуалізму в сфері пізнання. Скажімо, наголошуючи на цінності раціонального методу для пізнання явищ, вони у поглядах на естетичне сповідують суб'єктивізм. Р. Декарт зауважує, що судження людей про речі настільки неподібні між собою, коли йдеться про красиве та приємне, що не може бути мови про мірило красивого та приємного. Цього ж погляду дотримується Б. Паскаль. Він вважає, що, на відміну від понять математики або медицини, які мають чіткий зміст, ніхто не може сказати, в чому полягає приємність, що і є предметом поезії. Представники естетики бароко так само зауважують відносність уявлень про красу.

Теоретиками естетики бароко в Італії були: Джованбаттіста Маріно (1569—1625), Еммануеле Тезауро (1592—1675), Даніеле Бартолі (1608—1685), Джан Вінченцо Гравіна, Джамбаттіста Віко (1668—1744). Основні проблеми, що розглядаються в працях згаданих авторів, — осмислення засобів виразності, з допомогою яких мистецтво здатне відобразити всі явища світу і сприяти їх пізнанню. Цінна думка представників напряму стосовно пізнавальної ролі символу. Увесь світ вони схильні розглядати як метафору. Щодо основного призначення мистецтва, то воно пов'язується з впливом на людські почуття. Наприклад, Дж. Маріно в трактаті "Священні проповіді" розглядає взаємозв'язок мистецтв, а основне їх призначення вбачає у тому, щоби "приємно живити людські душі й утішати їх піднесеною радістю" [11, с. 621]. Трактуючи мистецтва відповідно до ідеї наслідування (вплив теорії мімесісу Арістотеля), автор зауважує: відмінності між поезією та живописом простежуються хіба що в тому, "що один наслідує з допомогою фарб, а інша — словами, один наслідує головно зовнішньому, тобто образи тіла, інша ж — внутрішньому, тобто виявам духу; один ніби змушує розуміти почуттями, інша ж — почувати розумом". Не менш цікавою для розуміння мистецтва як уособленої в образній мові цілісності світової гармонії постає думка автора про музику: "...хіба партитура не наш світ, сповнений... музичними співмірностями?" [11, с. 622]. Варто звернути увагу на точність формулювання не лише відмінностей мови згаданих видів мистецтва, а й на своєрідність вияву естетичної ідеї в кожному з них.

На естетичні ідеї Арістотеля зорієнтована світоглядна позиція Б. Тезауро, автора трактатів "Панегірики", "Моральна філософія", "Підзорна труба Арістотеля" (1655). Останній трактат — кращий твір з теорії поезії бароко не лише в Італії, а й у всій Європі. У ньому досліджені основні чинники художньої виразності мистецтва, зокрема поетичного. Автор розглядає роль Розуму, що має два природних дарунки — Прозорливість і Багатогранність. Відтак він допомагає проникнути у найвіддаленіші й ледь помітні властивості будь-якого предмета, а отже — "в субстанцію, матерію, форму, випадковість, якість, причину, ефект, мету, симпатію" [11, с. 625]. Геніальність твору мистецтва автор узалежнює не від уміння наслідувати симетрію природних тіл у скульптурі, форми та прикрас в архітектурі та ін.; вирішальним він вважає розум творця мистецтва: жодна картина не заслуговує звання геніальної, якщо вона не є наслідком гострого розуму.

Питанням поетичної мови та стилю в поезії присвячено трактат Д. Бартолі "Літератор". Ця ж проблема є центральною в працях іншого італійського теоретика естетики — Д. Гравіна, який, однак, опозиційно ставиться до естетики бароко, вважаючи мистецтво цього стилю "поганим смаком". У трактаті "Поетичний Розум" автор звертається до грецької та римської античності, визначаючи, що мистецтво цих народів, зокрема театр, мали на меті показати примхливість долі й відкрити шляхи для відтворення звичок і думок людини. Автор утверджує новий, просвітницький підхід до мистецтва: його виховну роль, значення у "виправленні звичок". "...Якщо звести трагедію до її істинної ідеї, то вона приносить народу плоди філософії та красномовства, виправляючи його звички і його мову..." [11, с. 637).

Особливе значення для естетики бароко мала праця Дж. Віко "Основи нової науки про спільну природу націй", в якій порушуються також проблеми естетики. Й.-В. Гете назвав Дж. Віко "прабатьком" не лише новітньої італійської, а й європейської естетичної думки. Дж. Віко критикує однобічність раціоналізму, зокрема картезіанство, в розумінні духовного світу особистості, зведеного хіба що до сфери раціонального. Філософ створює вчення про розвиток історії людства, розглядаючи його як циклічний процес, що складається з послідовної зміни етапів: епоха богів, епоха героїв, епоха людей. Тобто, початкова міфологічна епоха поступається місцем героїчній, а остання — це період розвитку раціональної філософії та науки, що ґрунтуються на раніше накопиченому інтуїтивному досвіді. Історія постає саме як процес духовного само-становлення людства. Відтак розглядаються духовні здобутки народів на міфологічному етапі, на етапі героїчному й етапі людському, — періоді становлення філософії та науки. Причому історія людства постає і як явище творення культури (культуро-творення — якісна характеристика історії), і як процес естетичний за характером і способом його здійснення. Автор зауважує про міфологічний період таке: це період, коли "язичницькі нації виникли завдяки міфам про богів" [11, с. 641]. Розкриваючи явище міфологізації образу світу, Дж. Віко знову ж таки зазначає: це період, коли "перші язичники вважали необхідним або корисним для себе створити в уяві з допомогою застрашувальних релігій, які вони самі ж придумали і в які повірили, спочатку одних, а потім інших богів" [11, с. 642]. Тут маємо справу з естетичною онтологією, вибудуваною не на теологічно-креаціоністських підставах, а на ідеї наукової антропології: люди — творці богів і себе самих як духовних, творчих істот. "...Поетична мудрість, що була першою мудрістю язичництва, мала починатися з метафізики, але не з обґрунтованої й абстрактної метафізики нинішніх учених, а з тієї чуттєвої та фантастичної метафізики, якою вона, очевидно, була у первісних людей, цілком позбавлених здатності судження, зате поголовно наділених високою сприйнятливістю і багатющою фантазією... ця метафізика і була, власне, їх поезією" [11, с. 643]. Щоб збагнути геніальність міркувань філософа, достатньо зауважити, що лише нові дослідження культури наївних народів, здійснені у XX ст., зокрема у працях культурологів Б. Тейлора, Дж. Фрезера, 3. Фройда, філософів Е. Кассірера, С. Лангер та інших, виявили символічно-поетичний характер мислення людей ранніх культур. Дж. Віко розкрив витоки та своєрідність "поетичної логіки" наївних народів, котрі наділяли почуттями всі тіла, такі як небо, земля, море, і лише згодом вони вчилися абстрагувати.

Дж. Віко доходить не менш важливого висновку про зміст історії, якою вона постає для народів — її творців. Це історія, де діють реальні особистості й відображені реальні події, хоча постає вона у вигляді поетичних оповідей: трагічних, коли йдеться про героїв, або сатиричних, коли мовиться про реальних персонажів. Дж. Віко підсумовує: "перші міфи були історіями", тобто ґрунтувалися на реальних підставах людського життя.

Естетичні засади барокового світобачення розроблені також у працях іспанських філософів і теоретиків мистецтва бароко: Бальтасара Грасіана (1601— 1658), Луїса де Гонгори, Педро де Валенсія. Теоретичною засадою для іспанського бароко була філософія Платона, зокрема ідея краси, осмислена в контексті ідей раціоналізму Нового часу. Згідно з таким розумінням, тілесна краса приємна тому, що вона — лише тінь і наслідування розуму, оскільки в людському тілі простежується тінь і знак інтелектуального та духовного. Динамізм й антиномічність самопочуття особи зумовлені зіткненням світської та релігійної світоглядних парадигм, що в умовах Іспанії, з властивим їй безумовним авторитаризмом католицизму, набуває суперечності такого характеру: це слабкість розуму людини перед лицем Бога, з одного боку, і водночас — сила та домінування розуму як основа й умова духовності людини — з іншого.

Витоки іспанського бароко пов'язані з поетичною творчістю Луїса де Гонгори (1561—1627) та його полемікою з Педро де Валенсія. Обстоюючи розуміння естетики поезії, Гонгора обґрунтовує естетичні принципи мистецтва бароко — "темноту поезії" ("темний стиль") як джерело естетичної насолоди. За полемічним пафосом автора простежується прагнення протиставити прозаїчній і потворній дійсності поетичний вимисел. Така можливість створюється не в межах змісту, а в межах форми й стилю: у стильовій вишуканості автор прагне знайти прекрасне. Власне, такі акценти характерні саме для естетики бароко. У полеміці з естетичними принципами поетики Л. де Гонгора виник новий стиль мистецтва — консептизм (лат. conceptio). Автор цього стилю Ф. Кеведо протиставляв "культеранізму", тобто зовнішній формі думку, але думку досконалу естетично й художньо.

Вагоме значення для обґрунтування ідей естетики бароко мала праця Б. Грасіана "Дотепність, або Мистецтво вишуканого розуму" (1648). Праця — оригінальна сходинка у розвитку європейської естетичної думки. У трактаті знайдені підстави єдності краси мислення та краси форми. "Дотепність думки — акт розуму, що виражає відповідність, яка існує між об'єктами" [10, с. 175]. У трактаті розкрито зв'язок розумного та красивого в мистецтві, показані підстави їх єдності та багатство виявів, зокрема виокремлено чотири елементи, з котрих складається дотепність. Розкрито роль творчої інтуїції, здатної проникати в глибочінь явищ, миттєво комбінувати їх і зводити воєдино. Естетичне пізнання автор розглядає як інтуїтивне за природою, причому він аргументує теоретичні положення багатим матеріалом історії мистецтва. Особливе значення для естетики наступних епох мало введене Б. Грасіаном поняття "gusto" (смак), витлумачене як особлива здатність естетичного судження, відмінного від логічного. Б. Грасіан став основоположником теорії "мистецтва розуму", що отримала поширення в епоху Просвітництва.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Схожі теми

Естетичні ідеї XVII-XVIII ст. (бароко та класицизм)
ВСТУП ДО ЕСТЕТИКИ
ЕСТЕТИКА ДОБИ РАЦІОНАЛІЗМУ ТА ПРОСВІТНИЦТВА В ЄВРОПІ
АНТИЧНА ЕСТЕТИКА: ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ, ОСНОВНІ ІДЕЇ
ЕСТЕТИКА ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ
ЕСТЕТИКА ХІХ-ХХІ CT.: ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ
Бароко
ЕСТЕТИКА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Музика відродження та бароко
Українське "козацьке" бароко
 
Дисципліни
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси