Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
Норми та стилі української літературної мовиСтилі сучасної української літературної мови у професійному...УКРАЇНСЬКА МОВА ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ В АСПЕКТІ ТЕОРІЇ СТИЛІВ ТА...
Джерела української літературної мови
Українська національна та літературна мова. Тенденції розвитку...Функціональні стилі сучасної української літературної мови та сфери...Основні етапи розвитку української соціології
 
Головна arrow Документознавство arrow Українська мова за професійним спрямуванням
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Українська літературна мова, її норми та стилі

1.1. Українська літературна мова.

1.2. Основні етапи розвитку української літературної мови.

1.3. Норми та стилі української літературної мови.

1.4. Мова і професія.

Українська літературна мова

Становлення народу тісно пов'язане з формуванням його мови. Усі сторони суспільного життя, процеси пізнавальної і творчої діяльності людини, кожен аспект її свідомості супроводжуються мовою.

Мова - найважливіший засіб спілкування людей. Вона безпосередньо пов'язана з мисленням; не може бути мови без мислення й мислення без мови. Мова й мислення мають глибоко суспільний характер, не лише за своєю природою, а й за функцією в суспільстві. За допомогою мислення люди пізнають світ, закони розвитку природи та суспільства. Пізнавальна діяльність людини, її мислення можливі лише на основі мовного матеріалу: слів і речень. Кожен аспект діяльності зумовлюється думкою та її носієм - мовою. Тільки завдяки мові все здобуте попередніми поколіннями не гине марно, а стає фундаментом для подальшого розвитку людства.

У статті 10 Конституції України записано:

Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування, української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Українська мова належить до слов'янської групи індоєвропейської родини мов (східнослов'янська підгрупа). Вона є національною мовою українського народу. Національна українська мова існує у формах сучасної української літературної мови та територіальних діалектів.

Літературна мова - це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, усі сфери його суспільної діяльності.

За функціональним призначенням - це мова державного законодавства, освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах.

Літературна мова реалізується в усній та писемній формах. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової та культурної діяльності. Усна форма літературної мови використовується у безпосередньому спілкуванні людей, побутовій і виробничій сферах суспільства.

Основні етапи розвитку української літературної мови

Історія кожної мови вивчається в нерозривному зв'язку з історією народу, який є носієм цієї мови, її творцем. Отже, періодизація української літературної мови тісно пов'язана з періодизацією історії українського народу.

За однією з концепцій писемність на території сучасної України існувала ще у дохристиянські часи, а просвітителі слов'янського народу вчені-філософи Кирило (Костянтин) та Мефодій удосконалили наявну вже на той час абетку. Кирилицею, яка виникла тоді й якою, з деякими змінами, користуємося й досі.

У дописемний період розвитку східнослов'янських племен у перших державних утвореннях формувалося наддіалектне мовлення, яке активно використовувалося в законодавчій сфері та державному керівництві.

З об'єднанням племен в одну державу на основі поляно-древлянського діалекту та суміжних говорів почала формуватися єдина літературна мова. Після прийняття християнства на Русі в церковно-релігійній сфері поширюється старослов'янська мова, яка вже з початку зазнавала впливу живого мовлення, увібравши в себе велику кількість східнослов'янських елементів, а в кінці XI ст. під впливом києворуської мови перетворилася на церковнослов'янську мову київського (українського) ізводу. Проте вона не витіснила давньоруську писемну мову із законодавства, діловодства, офіційного та приватного листування, художньої словесності. Старослов'янська мова фактично була державною.

Після татаро-монгольської навали на території Галицько-Волинського князівства в XIII-XIV ст. у державному вжитку застосовувалась давньоруська писемна мова. З початку XIV ст. вона функціонувала в законодавстві, судочинстві, великокнязівській канцелярії, державному листуванні.

Близький до державного статус у XIV - першій половині XVI ст. українська мова мала в Галичині та Західній Волині, що входили до Польщі. Вона використовувалася у справочинстві.

Після Люблінської унії 1569 р. українська шляхта продовжувала обстоювати рідну мову, домагалася, щоб "руською" мовою та письмом велася юридична документація, але в офіційно-діловій сфері все активніше почали вживати польську та латинську мови. Сейм Речі Посполитої 1669 р. прийняв ухвалу, згідно з якою все діловодство мало вестися тільки польською та латинською мовами. Внаслідок полонізації в адміністративних установах упродовж тривалого часу староукраїнська мова не вживалася. Не мала вона статусу державної і на тих українських землях, які перебували під владою Австро-Угорщини. У дипломатичних відносинах із польськими королями українською мовою в XIV ст. часом користувалися татарські хани.

Протягом XIV-XVII ст. українська писемно-літературна мова була мовою державного діловодства в Молдавському князівстві, проте вже у XVIII ст. була майже цілковито витіснена з офіційного вжитку.

На Лівобережній Україні в державних установах українська мова збереглася до початку 80-х рр. ХУШ ст., коли російський царат повністю ліквідував вже дуже обмежену на той час автономію України, хоча ще на початку ХУЛІ століття поступове становлення української літературної мови було порушено правописними реформами Петра І. Східна Україна, перебуваючи у складі Московської держави, прийняла "гражданський" шрифт і алфавіт, західні ж землі, під владою Польщі, користувалися традиційною кирилицею.

У XIX - на поч. XX ст. в офіційному та у шкільному вжитку українська мова була майже повністю витіснена російською. Згодом Т. Шевченко, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко та інші митці почали застосовувати російську абетку для передачі українських слів: "добре робьі**, "близький", "бильш". Реформу такого правопису зробив Пантелеймон Куліш - його варіант було названо "кулішівкою". У ньому скасовувалась літера ьі, замість ять потрібно було вживати і, замість йотованого е (йе) - є. Однак залишилась літера єр, яку вживали для позначення роздільної вимови в середині слів (сьогодні цю функцію виконує апостроф). Для комбінації звуків [йо] вживали запозичену зі шведської мови літеру е (его, до него). Літери ї в "кулішівці" не було, її запровадили лише після 1870 р. Крім того, у західноукраїнському варіанті Кулішевого правопису вона застосовувалася для пом'якшення приголосних: идїлоп9 "білий" тощо.

Галицькі елементи легко простежуються і в сучасній літературній мові: в абстрактній лексиці {засада, властивість, заро зумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в побутовому спілкуванні (парасоля, кава, цукерка, тістечко, серветка); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); у прийменникових конструкціях (на кшталт, о першій годині, за десять хвилин друга, за наказом, по обіді)*

Лише після революції 1907 р. в Російській Імперії було знято обмеження на українське друковане слово, але в державному шкільництві застосування української мови не відновлено.

Проголошена після жовтневого перевороту 1917 р. політика розвитку національних мов і культур не була послідовною. У перші роки вона нібито й сприяла розширенню суспільних функцій національних мов, побудові народної освіти рідною мовою* розвитку національних культур. У кінці 1919 р. законом Директорії УНР українську мову проголошено державною, забезпечувались також права національних меншин. У 1919 р. схожий закон ухвалила Західноукраїнська Народна Республіка. Державність української мови була закріплена і в Карпатській Україні в Конституції 1939 р. Водночас у 1929 р. видано український правопис, який поєднував східно- й західноукраїнські традиції; до 1933 р. його максимально було наближено до східноукраїнського варіанта, вилучено літеру ґ.

Розвиток української літературної мови істотно уповільнився вже на зламі ЗО-40-х років. Ліквідація української державності у 20-х pp. і 1939 р. (у Закарпатті) також призвела до обмеження офіційної функції української мови. Утвердження у державному житті культу особи Сталіна й подальша політика русифікації, що базувалася на хибній теорії злиття всіх націй і народностей Радянського Союзу в одну спільноту.

У період перебудови радянського суспільства усе наполегливіше ставилося питання про статус української державної мови. 1989 р. було прийнято Закон УРСР "Про мови в Українській PCP":

Українська мова є одним із вирішальних чинників національної самобутності українського народу.

Українська PCP забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної самобутності.

У 1990 р. виходить новий український правопис, до якого внесено зміни, пов'язані, зокрема, з уживанням великої літери, написанням складних слів, особливостями написання відмінкових закінчень іменників у родовому відмінку, поновлено літеру ґ. Перевидали його у 1993 р.

Боротьба українців за відновлення власної державності, консолідацію як нації завжди була невіддільно пов'язана з боротьбою за права рідної мови (рідною вважають мову своєї нації, своїх предків, яка пов'язує людину з її народом, попередніми поколіннями). Як свідчить світовий досвід, в основі духовного єднання людей у певну спільноту лежить насамперед мова.

Мова виконує такі найважливіші функції:

o інтегративну - об'єднує людей, формує в них відчуття групової єдності, а отже, сприяє перетворенню населення на суспільство;

o організаційну - стає засобом планування, мобілізації зусиль, адекватної передачі волі одних елементів суспільства іншими;

o регулювальну - забезпечує здатність підтримувати й відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків, за допомогою яких поширюється інтелектуальний і моральний досвід, накопичений суспільством.

Ці функції мова найуспішніше виковує тільки тоді, коли вона пристосована саме до його менталітету, умов існування і стала спільним надбанням для всіх його членів.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси