Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
Грошова реформа як інструмент стабілізації грошового обігуГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА ФРАНЦІЇГРОШІ ТА БАНКІВНИЦТВО УНРПроведення НБУ грошової реформи 1996 р.Грошовий обіг та його закони. Грошова реформа в УкраїніРеформування грошово-кредитної та фінансової сферГРОШІ ТА БАНКІВНИЦТВО У СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇГРОШІ ТА БАНКІВНИЦТВО УКРАЇНИ У СКЛАДІ СРСРІНФЛЯЦІЯ ТА ГРОШОВІ РЕФОРМИОСОБЛИВОСТІ ГРОШЕЙ ТА БАНКІВНИЦТВА В ПЕРІОД ІСНУВАННЯ...
 
Головна arrow Банківська справа arrow Історія грошей і банківництва
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Грошові реформи та банківництво Франції

У Франції перший масовий випуск паперових грошей був проведений з ініціативи Джона Ло (1671 -1729). Для своєї батьківщини Шотландії він запропонував реформу системи грошового обігу. За короткий період часу країна змогла би вирватися вперед і стати світовим банкіром. "Використання банків - найкращий спосіб, який досі застосовувався для збільшення обсягу грошей в обігу",- казав Джон Ло. Його основна ідея полягала в тому, що для оздоровлення фінансів і подолання економічного застою державі потрібні банкноти особливого, бажано державного, банку. Реалізувати свою ідею Ло пропонував Англії, Савойському герцогству і ГЬнуезькій республіці, але необхідною вона виявилася лише у Франції.

Після смерті в 1715 р. Людовіка XIV країною, яка опинилася на межі фінансового банкрутства, керував регент принц Філіпп Орлеанський. Йому сподобався проект Л о, і в травні 1716 р. той отримав патент на відкриття акціонерного банку з правом випуску асигнацій, які вільно розмінювалися на дзвінку монету. Грошова система Франції могла тепер обертати втроє більше грошей, ніж раніше, за такого ж обсягу виробництва і рівня цін. Банкноти Ло нерідко цінувалися дорожче від золотих монет. Обсяги прибутків від реформи грошового обігу виявилися такими, що вже через рік-другий Джон Ло викупив усі борги Франції, які складали 2 млрд ліврів, зміг достатньо фінансувати державні видатки. У результаті в країні знизились податки, розвинулася торгівля, економіка стала процвітати.

У квітні 1717 р. Джон Ло у формі акціонерного товариства створив Західну торговельну компанію, яка мала монополію на торгівлю зброєю, тютюном та іншими товарами з Канадою, Китаєм, Індією. У травні 1719 р. вона була реорганізована в Індійську компанію, акції якої користувалися великим попитом на ринку. Був період, коли їхня ринкова вартість перевищувала номінальну в 40 разів.

Банк Ло відкривав нові відділення у великих містах і в грудні 1718 р. був перетворений у Королівський банк Франції, ставши, власне, центральним банком країни. Ефект від появи асигнацій був настільки очевидним, що регент постійно вимагав нових випусків. Його логіка була простою: якщо після випуску 500 млн ліврів результат виявився настільки успішним, то чому б не випустити ще стільки ж? 5 січня 1720 р. Джона Ло призначили на посаду генерального контролера фінансів. Але крах системи Ло був неминучим. Ресурси й запас міцності його системи були хоч і грандіозними, але не безмежними. Крім того, англійські, італійські й голландські конкуренти Франції почали хвилюватись з приводу її квітучого фінансового становища. Вони поставили собі за мету будь-якою ціною знищити систему Ло. Зі збільшенням паперової грошової маси курс асигнацій падав, виражені в них ціни зростали, а охочих обміняти паперові гроші на монети ставало дедалі більше. Акціонери також почали продавати свої акції, отримуючи за них монети. Золотий і срібний запас банку стрімко зменшувався, і 27 травня 1720 р. під загрозою повної його втрати Королівський банк Франції припинив обмін. У серпні він був оголошений банкрутом, в листопаді були анульовані його банкноти, а в грудні 1720 р. фінансова катастрофа набрала такого розмаху, що Джонові Ло довелося тікати до Брюсселя. У жовтні 1721 р . банкноти були вилучені з обігу та обмінювались у співвідношенні 10:1 на державні боргові розписки.

Не всі економічні наслідки застосування "системи Л о" виявилися негативними. Держава сплатила частину своїх боргів і збільшила доходи скарбниці. Крім того, ця фінансова система сприяла розвиткові торгівлі обабіч Атлантики. Але в психологічній площині її наслідки були катастрофічними. Фактично після краху цієї системи Франція повернулася до середньовічної системи грошового обігу, яка існувала за Людовіка XIV.

З IX по кінець XVIІІ ст. у Франції діяла грошова система, сперта на лівр, який поділявся на 20 су і 240 деньє. У1795 р. основною грошовою одиницею став франк, який за новою метричною системою поділявся на 100 сантимів. Нововведений франк відповідав колишнім І лівру 3 деньє. Крім того, карбувалися срібні монети вартістю 5, 2, 1/2 і 1/4 франка. Випускалися також золоті монети вартістю 100, 50, 40, 20, 10 і 5 франків. Монети вартістю 20 франків, які називалися наполеондорами, важили 6,45 г (5,8 г щирого золота). Золотий франк із вмістом щирого золота 0,2903 г (вперше встановленим 1803 р.) згодом став еталоном для грошових одиниць Бельгії, Італії, Швейцарії та інших країн.

З 1803 р. у Франції існувала біметалічна грошова система із золотим і срібним вмістом франка. У різні роки той чи інший метал домінував на грошовому ринку. Під впливом світових тенденцій у 1873 р. право вільного карбування було збережено лише для золота, себто встановлено золотомонетний стандарт, який діяв до 1914 р. З початком першої світової війни обмін банкнот на золото припинився.

Оскільки перший досвід емісійної діяльності у Франції у виконанні Джона Л о виявився невдалим, уряд збільшив обмеження на створення емісійних банків. У 1776 р. міністр фінансів Жан-Жак Тюрго у вигляді товариства з обмеженою відповідальністю створив перший такий банк - Вексельну касу (Caisse d'Escomptes). Від початку своєї діяльності банк досить тісно співпрацював з урядом, з часом фактично ставши філією його фінансового департаменту. Тяжке становище фінансів держави, яка до того часу вже сильно заборгувала Вексельній касі, призвело до того, що І 788 р. курс банкнот було встановлено у примусовому порядку. Перші асигнації 1789 р. були лише облікованими у Вексельній касі короткостроковими процентними державними облігаціями, які мали забезпечення національними скарбами. Але в 1790 р. вони стали законним засобом платежу. їх надмірна емісія довела цей банк до банкрутства І знову викликала недовіру до паперових грошей.

Створення емісійних банків було заборонено згідно з декретом 1792 р. Але згодом його чинність припинили, що підштовхнуло низку паризьких кредитних банків до здійснення емісійної діяльності. Головними серед них були Каса поточних рахунків (Caisse des Comptes Courants) і Каса торговельних рахунків (Caisse d'Escomptes du Commerce). У 1798 p. в Руані відкрився перший провінційний емісійний банк. Він почав діяльність з емісії дрібних банкнот номіналом 100 франків, тоді як паризькі банки не випускали банкнот номіналом менше 250 франків.

M анія централізації, що переслідувала Наполеона, а також ті труднощі, на які він наразився у спробах обліку державних цінних паперів, котрі не викликали надмірної довіри, змусили його звернутися до Ідеї створення урядового банку. У 1800 р. він таки переконав акціонерів Каси поточних рахунків закрити їхню компанію, перетворивши її в новий банк під назвою Банк Франції (Banque de France).

Статутний капітал Банку Франції (36 млн франків) було частково профінансовано за рахунок капіталу Каси поточних рахунків, а частково - за рахунок додаткової емісії акцій банку та урядових коштів, позичених із фонду погашення державного боргу. Згодом уряд продав значну частину своїх акцій, але це не зменшило залежності від нього Банку Франції. У 1802 р. до складу останнього увійшла Й Каса комерційних рахунків.

Найсильнішого удару конкуренції серед емісійних банків у країні завдав закон від 14 квітня 1803 p., яким влада надавала Банкові Франції виняткове право на наступні 15 років на здійснення емісійної діяльності (потім цей привілей було продовжено законом від 1806 p.). Крім того, з обігу вилучалися банкноти інших банків і накладалася заборона на створення емісійних банків у провінції*. Уряд також залишив за собою право надавати дозволи на випуск паперових грошей та встановлювати їх максимальний розмір.

Незабаром стала очевидною відсталість банківської сфери Франції порівняно з Англією; особливо повільним був розвиток банківської мережі у провінції, де, якщо не брати до уваги дрібних фірм, які спеціалізувалися на валютних операціях, банків практично не існувало. У 1808 р. Банкові Франції було надано особливі повноваження зі створення його відділів, яким надавалися виняткові емісійні права у містах їх заснування. Свої перші відділення Банк відкрив у Ліоні, Руані та Ліллі, одначе потім усі вони були закриті через їхню збитковість.

У 1817-1818 рр., коли настав короткий період лібералізації, уряд Реставрації санкціонував три проекти зі створення приватних обласних емісійних банків. Перші з них було засновано в Руані, Нанті й Бордо. Але їхня діяльність жорстко обмежувалася. Вони мали право випуску банкнот лише в тих містах, де були їхні штаб-квартири, і ще в одному-двох містах, обумовлених у статуті. Крім того, до їхньої компетенції входив облік лише тих рахунків, які були виписані до пред'явлення в їхній місцевості, до того ж сума їхніх пасивів не могла перевищувати обсяг металевих резервів більше ніж утричі.

Велике значення в економіці Франції відігравали приватні банкірські доми, які здійснювали операції з металевою готівкою, банкнотами, векселями та державними зобов'язаннями. Вони також надавали короткострокові кредити, здійснювали перекази грошей до інших міст і под. Особливе місце серед таких установ посідав банкірський дім Ротшильдів.

У період між 1835 і 1838 рр. було засновано ще шість регіональних банків. Банк Франції, відчувши загрозу конкурентної боротьби, ініціював діяльність зі створення філій, 15 із яких відкрилися в 1841-1848 рр. Звісно, всі відділення Банку Франції мали монополію на емісійну діяльність у тих містах, де були створені.

Якщо для утворення таких філій вистачало самого лише королівського указу на підставі рекомендації генеральної ради Банку, то регіональні банки створювалися тільки після прийняття парламентом спеціального акта. Після 1840 р. уряд уже не видавав дозволів на заснування останніх.

До 1848 р, банкноти, що випускалися Банком Франції, не були законним засобом платежу, тобто не було обов'язковим приймати їх у розрахунках. До того ж, не було встановлено максимального розміру дозволеної йому емісії. Від нього лише вимагалося бути спроможним у разі необхідності обміняти свої банкноти на золоті монети. Політична криза 1848 р. привела до тезаврації грошей. Звісно, що уряд, який отримував від Банку Франції фінансову підтримку в боротьбі з повстанцями, був зацікавлений у фінансовій міцності свого спонсора. Саме тому він надав банкнотам банку статус законного засобу платежу і дозволив емісію 100-франкових купюр, які були на той час найменшим номіналом. Банк Франції звільнявся від обов'язку викуповувати свої банкноти (таке положення було скасовано законом від 1850 p., але відновлено протягом франко-прусської війни у 1870 p.). Одночасно з цим Банкові Франції було встановлено верхню межу емісії в 350 млн франків, що мало служити захистом від надмірного випуску банкнот. Для регіональних банків цей поріг становив у сукупності 102 млн франків. Того ж року вони, щоб уникнути ліквідації, були змушені об'єднатися з Банком Франції, що привело до збільшення обсягу його законної емісії.

У червні 1848 p., а потім у листопаді 1849 р. уряд уклав із Банком Франції угоди, згідно з якими останній зобов'язався протягом 2-3 наступних років регулярно надавати уряду позики фіксованої величини. Наприкінці 1849 р. Банк Франції отримав дозвіл на розширення своєї емісії до 525 млн франків.

З політичної кризи 1848 р. Франція вийшла з повністю централізованою банківською системою, яка мала один емісійний банк. Банк Франції був націоналізований 1945 р. через обмін його акцій на державні облігації.

Розвиток промисловості у Франції після 1850 р. досить виразно виявив гостру нестачу кредитних закладів у Парижі, але насамперед у провінції. Фермери, які отримували сезонні доходи, були змушені зберігати їх у готівці через відсутніість банківських закладів, де їх можна було б розмістити. Єдиною можливістю взяти чи надати кредит було посередництво місцевого нотаріуса.

Поштовхом до розвитку банківського капіталу стало будівництво залізниць і каналів, що почалося з другої половини 30-х pp. XIX ст. Створені в середині того століття банки (Sociйtй Gйnйrale du Crйdit Mobilier, Sociйtй Gйnйrale de Belgique, Sociйtй Gйnйrale de Crйdit Industriel et Commercial) розміщували облігаційні позики промислових підприємств і надавали кредит під забезпечення цінними паперами. У 1852 p. у Франції згідно з указом імператора було засновано спеціальний банк "Земельний кредит" (Credit Agricol) для проведення іпотечного кредитування.

Слід зазначити, що облікова ставка Банку Франції не підлягала значним коливанням, принаймні перші півстоліття його діяльності, і становила 4-6%. Лише 1852 р. вона знизилася до 3%, а 1861 р.-піднялася до 7% . Для інших банків діяв Закон про лихварство, який обмежував ставку за кредитами 6%.

Наприкінці XIX ст. Банк Франції переглянув свою політику у сфері створення філіалів. Ріст промисловості й торгівлі, низькі процентні ставки та легкий доступ до грошових ресурсів стали причинами створення широкої мережі відділень банку, яка 1900 р. становила 160, а 1928 p.- 259 одиниць.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси