Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
ГРОШІ ТА БАНКІВСЬКА СПРАВАБАНКІВСЬКА СПРАВА В ГРЕЦЬКОМУ СВІТІДля чого вивчають гроші, банківську справу та фінансові ринки?Створення банківських грошей.Банківська паніка і пропозиція грошей
Сутність, типи, функції центральних банківстатус та функції центральних банківБанк Англії й виникнення центрального емісійного банкуЦентральний банк у банківський системі країниЦЕНТРАЛЬНІ БАНКИ В СИСТЕМІ МОНЕТАРНОГО ТА БАНКІВСЬКОГО УПРАВЛІННЯ
 
Головна arrow Банківська справа arrow Західноєвропейський банківський бізнес
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Поширення банківських грошей

Завдяки практиці багатостороннього індосаменту з XVII ст. переказний вексель став засобом платежу. У XIX ст. він часто використовувався у формі торговельних чеків, бонів, кредитних цінних паперів та ін., але з появою банківських депозитів з'явилися нові форми банківських грошей. Банки надавали своїм клієнтам нові інструменти платежу, такі як чеки та кредитні трансфери (жиро). Ці інструменти давали змогу для здійснення банківських платежів використовувати банківські депозити, надаючи одержувачу чек або шляхом жиротрансферів між рахунками.

Піонером у цій справі була Велика Британія, оскільки рестрикції, покладені на емісію банкнот Банком Англії, стимулювали використання замінників. При цьому попит на платіжні інструменти в економіці був дуже високим. У такий самий спосіб, як банкноти замінили готівку при значних платежах, у другій половині XIX ст. банківські гроші поступово заміщували банкноти. Тоді як у Британії банківські рахунки напередодні Першої світової війни стали звичною практикою, на континенті основним засобом обігу залишалися монети та банкноти. Для цього достатньо порівняти динаміку структури грошової маси, наведену в табл. 1.

Таблиця 1. Структура грошової маси в Англії й Уельсі в 1800— 1913 pp., %

Показник 1800—1801 1844 1885 1913
Монети 40 25 18,3 11,5
Банкноти 50 20 4,3 3,5
Банківські депозити 10 55 77,0 85,0
Разом 100 100 100,0 100,0

Однак виявляється, що використання банківських грошей прискорювалося до Першої світової війни також і на континенті. Наприклад, у Бельгії співвідношення між незабезпеченими та банківськими грошами змінилося з 1,2 до 0,6 в період з 1900 по 1913 р. За 107 років у Франції частка монет скоротилася втричі, а частка банкнот зросла майже в 5 разів. В 1910 р. частка банківських депозитів становила 44 %, тоді як у 1803 р. вони взагалі не включалися до складу грошової маси (табл. 2).

Таблиця 2. Структура грошової маси у Франції в 1803—1910 pp., %

Показник 1803 1845 1885 1910
Монети 95 82 52 33
Банкноти 5 8 29 23
Банківські депозити 10 19 44
Разом 100 100 100 100

Виникнення центральних банків

Найбільш значним наслідком створення в Європі центральних емісійних банків було те, що вони очолювали всю банківську систему, беручи на себе відповідальність підтримувати тверду грошову одиницю. Дисконтуючи та редисконтуючи векселі, центральний банк прагнув без перешкод задовольнити потреби економіки в кредиті, навіть під час криз. Отже, поступово він ставав банком-кредитором останньої інстанції та "банком банків" для інших фінансових установ. Банк Англії виконував такі функції з кінця XVIII ст., керуючись згодом Актом про банківський статут від 1844 р. Коли конвертованості загрожували кризи 1847, 1857 та 1866 pp., міністр фінансів обіцяв покрити всі витрати банку щодо порушення правил забезпеченості золотими резервами. Тимчасові призупинення дії Акта про банківський статут приводили до пом'якшення паніки серед власників банкнот, а офіційні межі емісії банкнот фактично не порушувалися до 1857 р.

Наприкінці XIX ст. домінуюча позиція Банку Англії давала йому змогу домовлятися з комерційними банками так, щоб під час фінансової кризи діяти без особливих труднощів. Під час відомої кризи Барінга у 1890 p., коли банк з таким ім'ям мав закритися після низки ризикованих інвестицій в Аргентині, керуючий Банку Англії лорд Лідердейл встановив для головних банків Лондона гарантійний фонд. За кілька годин 15 листопада 1890 р. він зібрав суму 17 млн фунтів.

З XVIII ст. Банк Англії брав участь у монетарних операціях з казначейством, а в середині XIX ст. почав вдаватися до операцій на відкритому ринку. Останні передбачали купівлю та продаж урядових векселів і цінних паперів у такий спосіб, який би давав змогу регулювати грошовий ринок. Політика ведення операцій на відкритому ринку стала дуже популярною серед центральних банків у XX ст.

Більш того, Велика Британія стала першою країною, що поставила центральний банк у центр кредитної системи: він міг контролювати діяльність інших банків. Банк Англії мав усі характерні риси центрального банку, насамперед підтримував впевненість населення в грошовій одиниці. Він став "банком банків" та банком уряду.

Становлення центрального банку у Франції хоча й дещо запізнювалося, проте відбулося за часів Другої імперії. Діяльність Банку Франції протягом половини століття була обмежена роллю "банку обігу", який займався дуже обмеженою дисконтною діяльністю (за фіксованою ставкою 4 %), а емітував тільки банкноти великих номінацій. Зрушення відбулися в 1851 та 1870 pp. У цей період Банк Франції поширив свій вплив на всю країну та став виконувати роль кредитора останньої інстанції. Якими б турбулентними вони не були, стосунки з урядом були стабілізовані, а до падіння Другої імперії позиція банку як Банку скарбниці (банк дю трезор, banque du Tresor) була беззаперечною. Під тиском акціонерів, держави та громадської думки, що передбачали фундаментальні трансформації, директорат банку відстоював доктрину готівкових резервів, необхідних для підтримання платоспроможності. Було впроваджено також нові інструменти монетарної стабільності. За прикладом Банку Англії з 1857 р. Банк Франції впровадив систематичну політику варіювання дисконтною ставкою. Це сприяло захисту резервів та запобігало спекулятивному руху капіталів на іноземні ринки, де ставки були вищими. Для зменшення амплітуди коливання облікової (дисконтної) ставки банк варіював нею залежно від різних грошових ринків (для позик під цінні папери вона була вищою). Він також більш тісно співпрацював з іноземними емісійними банками, створив у Лондоні ринок бонів для зменшення відпливу цінних металів і зробив перші відчутні кроки щодо політики на відкритому ринку через рефінансування операцій з державними бонами (облігаціями).

Як і в Німеччині, об'єднання в Італії супроводжувалося створенням монетарного союзу. Багато емісійних банків колишніх країн Італії злилися в 1861 р. в Національний банк Італії (Банк націонале дел регно д'Італіа, Вапса Nazionale del Regno d'ltalia). Наступного року ліра Сардинії була офіційно визнана національною грошовою одиницею Італії. В 1865 р. банкноти ледве становили 10 % грошового обігу. Значний відплив капіталу під час політичної кризи 1866 р. змусив Національний банк встановити офіційний обмінний курс. Впродовж п'ятнадцяти років, до 1881 р., не вдавалося досягти стабільності, яка була можлива за умов стабілізації державних фінансів, консолідації національного боргу та переведення його до консорціуму емісійних банків, які б гарантували надання уряду позик.

Виникнення центрального банку в Італії мало почекати до кінця XIX ст., коли фінансова криза призвела до низки спекуляцій нерухомістю в Неаполі та Римі. Це збіглося зі скандалом, пов'язаним з Банком Риму. Дозволити повний крах такого емісійного банку було неможливо. Тому банківське законодавство змусило об'єднатися Національний банк, Банк Риму та два інші тосканські емісійні банки в новий Італійський банк. Привілей емісії банкнот зберігали два банки в Мецоджорно, в Неаполі й на Сицилії.

Під час кризи 1893 р. Банк Італії функціонував як кредитор останньої інстанції, основним завданням якого було підтримувати національну грошову одиницю. Під час кризи 1907 р. він продовжував відігравати головну роль, переконавши два найбільші банки — Торговельний банк (Банк комерціале, Вапса Commerciale) та Італійський кредитний банк (Кредіто Італіано, Credito Italiano) — взяти участь у консорціумі для недопущення краху банку Сосьєта банкаріа Італіано (Societa Bancaria Itatiana). Активи цього банку були прямо прив'язані до промислових інвестицій, а своїми діями Банк Італії показав, що спроможний мобілізувати під час кризи всю банківську систему.

Водночас Бельгія та Німеччина продемонстрували більш спокійний перехід. Тут центральна емісійна установа могла підготуватися до трансформації своїх функцій у функції центрального банку, не відриваючись від економічної та фінансової політики. Це, можливо, є найбільш прийнятним поясненням організації банківської системи та провідної ролі могутніх "змішаних банків*' у цих двох країнах.

В цьому відношенні потрібно пригадати умови, за яких було засновано Національний банк Бельгії. Коли Бельгія у 1830 р. здобула незалежність, "Сосьєте женераль" (Societe Generate) (Генеральне товариство), заснований королем Нідерландів Віллемом І у 1822 p., відігравав важливу роль у монетарній і фінансовій системах. Він виконував функції емісійного банку та банку скарбниці, мав свою мережу агенцій і відділень по всій країні, а готовність влади приймати сплату податків у формі банкнот "Сосьєте женераль" сприяла централізації емісії грошей. Директори "Сосьєте женераль" встановили у 1830 р. новий режим, однак, незважаючи на це, в 1835 р. було створено Банк Бельгії як альтернативу "Сосьєте женераль". Банк Бельгії також отримав право здійснювати емісію банкнот, і між двома банками, які займалися інвестиціями у промисловість, спалахнула жорстка конкуренція.

Фінансова криза 1838 р. показала перші ознаки того, що концентрація емісії банкнот та торговельного й промислового кредиту в руках одного закладу є небезпечною. Паніка під час Лютневої революції 1848 р. змусила обидва банки звернутися за допомогою до уряду, і 20 березня 1848 р. уряд швидко прийняв низку постанов, спрямованих на посилення ринкового курсу грошей, встановивши максимальний рівень емісії банкнот. Водночас обом банкам було надано право здійснювати дисконтні операції. Проте вжиті заходи не допомогли вирішити ключові проблеми з ліквідністю, і невдовзі банки було реструктуровано.

Постало питання про реформування обігу банкнот. Міністр фінансів Фрер-Орбан розпочав переговори з обома закладами з метою позбавлення їх прав емісії. У 1850 р. було засновано Національний банк (Банк націонале, Banque Nationale); Банк Бельгії та "Сосьєте женераль" отримали право на частку акцій, проте втратили право емісії банкнот, яке тепер мав тільки новий банк. "Сосьєте женераль" втратив свої функції банку скарбниці й почав переорієнтовувати свою діяльність в напрямі комерційного кредиту та інвестування у промисловість, ставши поступово опорою бельгійської економіки.

Національний банк продовжував функціонувати як емісійний до Першої світової війни. Його основними завданнями були підтримання конвертованості своїх банкнот та забезпечення безпеки дисконтних операцій. Політика банку, спрямована на потреби економіки, сприяла досить широкому використанню банкнот, обіг яких збільшився з 50 млн франків у 1850 р. до 1067 млн у 1913 р. З 1873 р. банкноти отримали статус законного засобу платежу.

Статут Національного банку Бельгії було розроблено за підтримки банкіра Людвіга Бамбергера, який був однією з ключових фігур при створенні Рейхсбанку Німеччини в 1875 р. До 1914 р. Рейхсбанк проводив політику, спрямовану на встановлення золотого стандарту в імперії та забезпечення потреб економіки в кредиті на основі "банківського принципу". На відміну від політики центральних банків інших країн Європи, Рейхсбанк створив мережу підрозділів по всій Німеччині та проводив менш рестриктивну дисконтну політику. Якщо в Банку Франції для дисконтування цінних паперів було потрібно три підписи, то в Рейхсбанку — тільки два. З 1876 по 1913 р. обіг банкнот Рейхсбанку збільшився в 34 рази, а частка дисконтних операцій у загальній їх кількості за той самий період зросла з 40 до 90 %.

У XIX ст. в Європі було створено триярусну монетарну систему. Здавалося б, що банківські гроші, створені для заміни відносно нееластичних банкнот, не були безпосередньо пов'язані з національними запасами монетарного золота, однак деякі дослідження вказують на наявність зв'язку між трьома типами грошей. Хоча швидке поширення банківських грошей випереджало темпи поширення монет та банкнот, воно залежало від динаміки цін на цінні метали. Функція обміну банкнот та банківських грошей залежала від концентрації в центральних банках металу, який виконував функцію національних і міжнародних резервів. Паралельно з утриманням золотих та срібних резервів центральні банки з XIX ст. почали накопичувати запаси іноземних валют, насамперед фунта стерлінгів, який до Першої світової війни був головною валютою міжнародних платежів. Отже, золотодевізний стандарт фактично вже існував до його офіційного проголошення на Генуезькій конференції 1922 р.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси