Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
ПОЧАТКИ ОБІГУ ТА КАРБУВАННЯ МОНЕТ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ. ГРОШОВЕ...Ольгерд-Іполіт Бочковський (1884-1939)Міжнародне становище українських земель за князювання Ольгерда й...Карбування монет руськими князямиОрганізація випуску української монетиОрганізація процесу виробництва банкнот і монет у системі НБУОбробка, формування й пакування грошових білетів і монетПоширення римської монети на українських земляхДавньоримські монети у грошовому обігу на українських земляхБанкноти і монети євро
 
Головна arrow Банківська справа arrow Історія грошей і банківництва
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Монети Володимира Ольгердовича

Випуск власної монети у Києві пов'язується з ім'ям князя Володимира Ольгердовича (1362-1394 рр.), який сів на київський стіл після перемоги свого батька над татарами у битві на Синіх Водах. Сучасною історіографією його політика розглядається як продовження справи Данила Галицького та його нащадків в об'єднанні українських земель у межах єдиної державної системи. Спираючись на традиційну роль Києва як політичного і культурно-релігійного центру Русі, Володимир Ольгердович дбав про розширення меж Київського князівства, піднесення політичного та економічного значення Київської землі. За активної підтримки князівської влади у Києві відновилася митрополича кафедра (1376-1380,1382-1389 рр.), перенесена за часів ординського панування до Володимира-Суздальського, а потім - до Москви. У 1384 р. Володимир відправив до в'язниці поставленого на митрополита у Константинополі суздальського архієпископа Діонісія.

Ознакою політичного та економічного потенціалу Київської землі за Володимира Ольгердовича постав факт карбування власних монет, а самі монети - важливим джерелом у реконструкції державотворчих процесів у Русі-Україні.

Фонд монет Київського князівства нараховує близько 1200 екземплярів, які походять із більш як півтора десятка пунктів знахідок. Номінальна вартість монет удільних князівств того часу була значно вищою за вміст у них дорогоцінного металу (срібла). Це обумовлювало придатність таких монет до обігу лише у вузьких кордонах місцевого ринку, де діяли норми примусового курсу відповідних монет. Абсолютна більшість знахідок київських монет походить із Середньої Наддніпрянщини - території, контрольованої київським князем. Водночас окремі монети Володимира Ольгердовича знаходили у Литві, на Кубані та Нижньому Дніпрі, що свідчить про економічні зв'язки Київського князівства.

Як і абсолютна більшість тогочасних монет Східної Європи, київські монети виготовлялися зі срібного плющеного дроту. Дріт певної товщини рубали на шматочки, плющили і карбували зображення.

Монети Володимира Ольгердовича поділялися на сім груп, які різнилися зображеннями й метрологічними характеристиками. Вага київських монет - від 0,1 до 1,1 грама, розміри - 8-15 міліметрів.

Перший тип київських монет є наслідуванням зол ото ординських монет хана Джанібека (1342-1357 рр.). Подібні наслідування відомі й в інших регіонах Східної Європи. Чимало князівств Північ-но-Східної Русі починали карбування власних монет через наслідування золотоординських.

Усі інші типи київських монет поєднані зображенням "князівського знака", завдяки чому монети київського князя вирізняються з-поміж багатьох нумізматичних пам'яток Східної Європи. Є всі підстави бачити у цьому знакові схематичне зображення церкви. На європейських середньовічних монетах часто трапляється зображення церкви, навіть робляться спроби ідентифікації конкретних храмів із зображеннями на монетах. Найчастіше на середньовічних європейських монетах зображався головний собор міста.

Можливо, герб на київських монетах зображав якусь конкретну київську церкву, пов'язану з князем, а найвірогідніше - символізував соборну церкву всія Русі та "головну митрополію" у широкому розумінні. Можливо, у творенні гербового зображення, пов'язаного з релігійним значенням міста, взяв участь сам митрополит Кипріян. Потім у дітей князя цей знак закріпився як родовий, про що свідчать зображення на печатках синів Володимира Ольгердовича.

На іншому боці монет Володимира Ольгердовича з "князівським знаком" - наслідування ординських монет Мухаммеда-Буляка (1370-1380 рр.) - зображення татарської "плетінки", значка "ІБ", хрестика, що відтворював різні політичні та економічні реалії того часу. Останні типи київських монет - брактеати, з однобічним зображенням "князівського знака" чи хрестика. Навкруги центральних зображень - різні модифікації імені князя "Володимир", часто у скороченому вигляді.

Монетне карбування у Києві, як і в інших регіонах Східної Європи, залежало від надходження та запасів срібла, хоч і визначалося потребами в обіговій монеті. Ці чинники впливали на кількість карбованих монет і на їхню якість. Крім того, влада мала значні прибутки від зменшення вагових та якісних норм під час карбування. Це значною мірою пояснює коливання в метрологічних параметрах київських монет.

У скарбах монети Володимира Ольгердовича трапляються з гривнями, джучвдськими та литовськими монетами, що свідчить про метрологічні зв'язки із цими пам'ятками грошового обігу.

На жаль, джерела не зберегли назви київських монет XIV ст. Нічого невідомо про діяльність Київського монетного двору того часу. Його місце може бути визначено лише гіпотетично: в районі Замкової гори, де за Володимира Ольгердовича було збудовано замок, і прилеглої частини Подолу.

Наприкінці 1394 або на початку 1395 р. литовська великокнязівська влада "вивела" Володимира Ольгердовича з Києва силою. Саме до середини 90-х років відносять занепад Київського монетного двору. Київським князем став Скиргайло Ольгердович, перед тим намісник польського короля Ягайла у Литві. Існує припущення про карбування ним монет у Києві в 1396-1397 рр., але для з'ясування цього питання наявного нумізматичного матеріалу недостатньо.

В умовах значного обмеження суверенних прав київських князів, нащадків Володимира Ольгердовича - сина Олександра (1440-1454 рр.) і онука Семена (1454-1470 рр.), монетне карбування в Києві не відновилося.

Зі створенням у Києві в 1470 р. намісництва Київське князівство було перетворено на звичайну провінцію Великого князівства Литовського і Руського. Подальші політичні умови не давали можливості карбувати монети на Київській землі.

7.4. Розвиток банківництва на території Речі Посполитої

Подібно до Київської Русі, Польсько-Литовська держава, а згодом і Річ Посполита не мали банківської системи в сучасному розумінні цього поняття. Але кредитні відносини, які були необхідним підґрунтям розвитку економіки в XIV-XVII ст., вже перебували на досить високому ступені розвитку.

Характерною ознакою того часу було окреме існування християнського та єврейського банківництва. У той час, коли канонічне право суворо забороняло надавати гроші в кредит і отримувати за це певний процент, для єврейських банкірів єдиним обмеженням був Варецький статут 1423 p., який забороняв надання позичок під заставу рухомого майна.

У часи Казимира Великого в Польській державі християнське банківництво представляли Миколай Вежинек і Ганько Керич, єврейське - Левко. За панування Владислава Ягайла кар'єру у сфері кредитування зробили дві краківські родини - Морштинів і Швар-ців. Єврейський кредит у той час представляв Волчек. Наприкінці XV ст. у Великому князівстві Литовському відомим був купець і єврейський банкір Абрам Езофович. Родина щецинських банкірів Лойців після банкрутства 1572 р. переїхала до Гданська і там продовжувала свою діяльність. На початку XVII ст. активну банківську діяльність провадив королівський секретар Роберт Форбес.

За часів Владислава IV відомою постаттю у цій сфері був гданський купець Єжи Гевель, який кредитував, зокрема, морську політику короля.

Першими на території Польсько-Литовської держави банками можна вважати організовані церквою чи костелом побожні банки, їх прообразом було створене 1568 p. у Львові при церкві Успіння братство, яке давало безпроцентні позики своїм членам у разі великої потреби. Перші польські побожні банки заснував визначний політичний проповідник, єзуїт Петро Скарга: 1579 p. у Вільні, 1587 p.- у Кракові і 1589 p.- у Варшаві.

У XVI ст. польське право вже узаконювало й регулювало іпотечні відносини. Першу кодифікацію іпотечного права було здійснено сеймовою конституцією від 1588 р. З XV ст. був відомий вексель.

Кредитні відносини Галицької Русі також досягли високого ступеня розвитку. Цим дослідники пояснюють малу кількість руських грошей, яких знаходили у скарбах саме на території їх випуску. У Львові були добре розвинені і лихварський, і комерційний кредит. Останній мав навіть міжнародний характер, бо поширеними були угоди між львівськими і прусськими купцями.

У XIV-XV ст. кредит почав відігравати важливу роль в економічному житті країни. У кредитних відносинах забезпеченням була земля - власність позичальника. За короткотермінових позик, які брали на кілька місяців, часто обмежувалися лише тим, що борг заносили в акти земського суду. У цих актах могли зберігатися зобов'язання боржника у випадку несплати боргу в передбачений термін віддати в заставу землю чи іншу нерухомість, а деколи й рухоме майно; трапляються зобов'язання віддати борг еквівалентною кількістю землі. Найчастіше борги відразу записувалися на землі боржника, на підставі чого кредитор набував на них прав застави. У той час були відомі дві форми застави землі:

1) з правом використання - давніша та більш поширена: землі переходили у володіння кредитора, який користувався ними аж до того моменту, коли боржник викуповував їх, тобто платив борг. Різновидністю була така застава до погашення боргу, за якої кредитор повинен був звітуватися в доходах із земель, що були в нього в заставі, але вона рідко застосовувалася;

2) без права використання, коли майно залишалось у володінні боржника. Така форма відома з XIV ст. Звичайно такий спосіб використовувався в тих випадках, коли зобов'язання виникали в результаті дарувань певної суми церкві чи на благочинність.

У заставу надавалися ліси, цілі села чи їх частини, що перебували у власності однієї особи.

Аналогічні форми застави траплялись і в містах, але з тою різницею, що предметом застави були не земельні володіння, а міські будинки, рідше - незабудовані ділянки, сади і под. Застава нерухомості, насамперед коштовностей і товарів, мала в міському кредиті значно більшу роль, ніж у сільському. У містах, якщо боржник не повертав боргу, його садовили в боргову тюрму. Щоб уникнути такої кари, боржники прагнули запастись охоронними грамотами від короля чи церковного суду. Тому в боргових угодах того часу трапляються зобов'язання боржників не використовувати таких грамот.

Досить поширеною формою отримання позики, особливо в міських кредитних відносинах, був видеркаф - викуп (із нім.). У цьому випадку боржник продавав кредиторові майно, що мало стати забезпеченням боргу, зберігаючи за собою право викупу його в установлений термін і за встановлену суму.

Із розвитком економічних відносин дуже тяжко було дотримуватися церковних заборон щодо стягнення процента. Почали з'являтися правові інститути, метою яких було обійти ці заборони. Сюди належали: застава з правом викупу, видеркаф, купівля ренти, позики за умови участі в прибутках, сплата повноціннішою монетою, ніж та, в якій було надано позику. Крім того, використовувалися такі способи, як datum emergens, що означало відшкодування за запізнення сплати. Партнери домовлялися про нереально короткий термія повернення позики, який свідомо не дотримувався, і під виглядом відшкодування сплачувалися проценти. До того ж, уже в

XV ст. були відомі випадки явного стягнення процентів не тільки євреями, адже податкове законодавство кінця XV ст. мовби узаконювало стягнення процентів, оподатковуючи доходи з процентів, що стягувалися кредиторами.

Наприкінці XIV - на початку XV ст. в Польщі за позики з заставою нерухомості найчастіше брали 10%, іноді більше - аж до 20%; у другій чверті XV ст. процентна ставка знизилась і до середини століття становила близько 8%. У другій половині XV ст. спостерігалося подальше падіння процентної ставки: у Кракові в XV ст. за позики, що видавалися городянам, вона найчастіше складала 5%. Шляхта платила міським багатіям вищі проценти, іноді вище ніж 15%. Із тих позик, котрі не були забезпечені нерухомістю, євреї брали ще більші проценти. Казимир Великий 1347 р. заборонив їм брати більше І гроша з гривні за тиждень, тобто 108%; насправді ці проценти в XIV-XV ст. доходили до 100, хоча бували й нижчими - близько 50.

Кредит у середньовічній Польщі був повністю децентралізованим, і позики видавались окремими особами, які мали вільний капітал, особам, які потребували грошей. Але для деяких великих купців кредитні операції ставали ніби другою професією поряд з основною - торгівлею. Тому можна говорити про існування в Польщі торговельно-банкірських домів. Саме таким банкірським домом був торговельний дім Бонерів у Кракові. Він позичав купцям та іншим городянам, шляхті й самому королю різні суми: від декількох десятків до декількох тисяч флоринів - одним під боргові записки, іншим під заставу чи у формі видеркафів. Цей торговий дім мав боржників не тільки у Кракові, айв інших польських містах і за кордоном: в Угорщині (в Кошице), Сілезії (у Вроцлаві), Німеччині (в Нюрнберзі). За борги фірма придбала декілька помість, що належали шляхтичам.

У XVI ст. в Польщі паралельно з розвитком економіки розвивався і кредит, зокрема централізований. У кожному місті чи містечку була певна кількість громадян (у великих містах - купці, в малих - заможні ремісники), які в таких великих розмірах давали гроші "в ріст", що лихварство ставало для них джерелом значних доходів. Так виокремлювалася банківська справа (банкірами тоді були лише приватні особи), яка в той період була ще дуже тісно пов'язана з торгівлею. У XVI ст. центром банківської справи був Краків, у якому вирувало господарське життя.

Кредитна справа, що була заняттям євреїв, далі розвивалась окремо від кредитної справи християнського населення, бо так було і в поділі жителів міста. Великі банкіри-євреї переважно мобілізували капітали, необхідні для фінансування великих єврейських оренд і гуртової торгівлі. Ці банкіри пускали в обіг здебільшого чужі, не-єврейські капітали. Вони позичали гроші в іноземних купців, місцевих магнатів, духівництва, особливо в монастирів. Ці банкіри були водночас купцями і часто за допомоги залучених коштів фінансували свої торговельні операції. Поза тим вони проводили облікові операції, позичаючи гроші під розписки і векселі.

Ломбардні операції здійснювали головним чином єврейські фінансисти, яким найчастіше доводилося мати справу з християнським населенням. Кагальна влада не обмежувала розміру процентів, що стягувалися з християнського населення, тоді як з євреїв стягувати не дозволялося. Лише на початку XVII ст. єврейський з'їзд ухвалив рішення, за яким з євреїв також можна було стягувати процент, не обмежуючи максимального розміру. Тому часто вимагали 100-110% і навіть більше. Найбільш прийнятними були такі розміри плати за кредит: до 22% - за довготермінові позики, до 33% -за короткотермінові, до 50% - за позики під час ярмарок.

У XVII ст. також існували установи, де укладалися кредитні угоди. Це були "контракти", що відбувалися в різних містах (Львові, Дубні, Києві, Перемишлі, Варшаві, Познані). На таких зборах укладалися різноманітні договори, що стосувалися купівлі-продажу землі, оренди, передання пожиттєвих прав на королівські володіння, виплати посагу та ін. Крім того, поширеними були кредитні угоди, які стосувалися застави маєтків, купівлі ренти, забезпечення кредиту нерухомістю, надання позик під боргові розписки.

Висновки

1. Першими монетами, що почали масово надходити на територію Галицької Русі та Волині ще на початку XIV ст., були найбільш поширені в той час у Центральній Європі празькі гроші. їх карбування почалося за часів правління чеського князя Вацлава II і тривало до 20-х років XV ст. Надалі вони використовувалися для монетної лічби.

2. Поряд із празькими грошима в XIV ст. на території Галицької Русі в обігу в основному перебували напівгроші та денарії, карбовані у Львові. Останні обслуговували внутрішню міську торгівлю як дрібна розмінна монета. Внаслідок того, що ні польська, ні литовська влади не забороняли обіг на своїх територіях іноземних монет, на ринку перебували татарські, угорські, італійські, молдавські, гірейські та генуезько-кримські монети. Наприкінці XIV - на початку XV ст. на українських землях з'явилися золоті монети: італійські флорини та угорські дукати.

3. Грошові розрахунки проводилися в копах, гривнях, польських злотих і рублях, а також у реальних монетах: грошах, напівгрошах та ін. Дуже поширеним було використання у монетній лічбі мішаного способу та системи доплат, яка прирівнювала різноманітні монети.

4. Після об'єднання Польської та Литовської держав у Річ Посполиту зросла необхідність уніфікації монетарних систем. Багато уваги в перебігу грошової реформи 1578-1580 рр. було приділено стабілізації грошової валюти та утриманню ціни золотих і срібних монет. Польські та литовські монети зрівнялися метрологічно, тобто виготовлялися з однакового металу та мали однакові вартість і вагу.

5. Перша письмова згадка про руські напівгроші, виготовлені у Львові, датується 1356 р. Ці монети карбувалися за володарювання Казимира Великого, Владислава Опольського та Людовіка Угорського. Крім того, вони ввели в обіг мідні денарії. Владислав Ягайло руські напівгроші поступово замінив львівськими та припинив карбування мідних монет.

6. Срібні монети київського князя Володимира Ольгердовича (1362-1394 рр.) переділялися на сім груп, які різнилися зображеннями й метрологічними ознаками. Характерною особливістю цих монет було поєднання в зображенні на них східних мотивів поряд із церквою - символом християнства.

7. Польсько-Литовська держава, а згодом і Річ Посполита не мали банківської системи в сучасному розумінні цього поняття. Але кредитні відносини, які є необхідним підґрунтям розвитку економіки, в XIV-XV ст. уже перебували на досить високому ступені розвитку. Окремо існувало християнське та єврейське банківництво.

8. У XVI ст. в Польщі паралельно з розвитком економіки розвивався й централізований кредит. Ломбардні операції здійснювали головним чином єврейські фінансисти, яким найчастіше доводилося мати справу з християнським населенням. У XVII ст. існували установи, де укладалися кредитні угоди. Це були "контракти", що відбувалися в різних містах.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси