Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Технологічний спосіб виробництва: сутність і роль в...Технологічний спосіб виробництва.Науково-технічний прогрес та його роль у розвитку виробництваРуйнування технологічного способу виробництва та шляхи його оновлення.Організаційно-економічні шляхи прискорення технологічної підготовки...Сутність і структура суспільного виробництва. Матеріальне і...Відтворення технологічного способу виробництва.ТЕХНІКО-ТЕХНОЛОГІЧНА БАЗА ВИРОБНИЦТВАЕКОЛОГІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВАЕкономічні системи в процесі розвитку світової цивілізації
 
Головна arrow Політекономія arrow Сучасні економічні теорії
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Технологічний спосіб виробництва: сутність і роль у суспільно-економічному розвитку

Одним із корінних понять, які виражають сутнісні процеси в техніко-економічному розвитку, е технологічний спосіб виробництва. Це - техніко-технологічний комплекс, який становить основу економічного розвитку протягом певного і тривалого історичного періоду суспільно-економічного прогресу. Формування цього поняття відбувалося протягом довгого часу. Особливо цьому сприяло утвердження цивілізаційного підходу, який базується на провідній ролі продуктивних сил у розвитку суспільства, технологічній організації виробництва і суспільства в цілому. Досвід показав, що застосування категорії "суспільний спосіб виробництва" дало змогу домогтися значного прогресу на шляху пізнання розвитку суспільства. Виробничі відносини як форма розвитку продуктивних сил були тією принципово важливою рисою, яка дала можливість охарактеризувати і класифікувати систему способів виробництва, які наставали один за одним протягом людської історії: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний і капіталістичний. Вони, у свою чергу, визначили відповідні суспільно-економічні формації. Як видно, формаційний підхід, який панував до останнього часу, дав змогу розкрити природу суспільних способів виробництва, суспільних формацій, установити закономірні ступені у розвитку людської історії. Треба підкреслити, що вчення про суспільні способи виробництва і сьогодні залишаються важливою методологічною основою суспільствознавства. Разом із тим досвід сучасного соціально-економічного розвитку показує, що виробничі відносини як системоутворюючий елемент, що визначає природу способу виробництва і суспільної формації, не завжди відіграють ту роль, яка їм надавалася.

Утвердження цивілізаційного підходу остаточно подолало відрив техніко-технологічних процесів від економічних, перетворило техніко-економічні процеси на визначальний фактор суспільно-економічного прогресу.

Узагальнення світового досвіду привело до утворення низки понять, які ідентифікують науково-технічний прогрес як базовий елемент суспільно-економічного прогресу. Досвід показав, що не техніка, яка швидко змінюється, а технологія є усталенішою та охоплює не поодинокі явища, а широкі масиви певної техніки. В межах однієї технології може бути не лише різна техніка, а й техніка різних поколінь. Тому саме технологія стала вихідною для визначення ще більш загального й усталеного поняття, яким є технологічний спосіб виробництва. Кожна технологія як певна послідовність виробничих операцій, спрямована на досягнення технологічно значимого результату, тобто продукту праці, який має бути вироблений і виробляється завдяки саме цій технології. За всієї відмінності виробничих технологій серед них відокремлюється та з них, яка є найпоширенішою, базовою, оскільки вона відповідає суспільно нормальним умовам, і як правило, визначає технологічну природу всього виробництва, тобто панівний технологічний спосіб виробництва31. Технологія, технологічні процеси тісно пов'язані з соціально-економічними, взаємодіють між собою, що конкретизує поняття "суспільно необхідні умови виробництва" як основу утворення вартості, суспільний спосіб виробництва.

Суспільно нормальні умови виробництва - це та технологія, яка забезпечує панівні середні витрати виробництва при виготовленні певного продукту.

Запровадження нової технології забезпечує її власнику вищу ефективність, тобто ефективність, яка перевищує суспільно нормальну віддачу в межах національного господарства. В таких галузях, які займають певні позиції на світовому ринку, формування суспільно необхідних витрат, тобто вартості товару, має інтернаціональний характер. За цих умов нова техніка має забезпечити нижчі витрати виробництва порівняно із суспільно нормальними на світовому ринку. Адже в цьому випадку утворення вартості визначається не національними умовами виробництва, а інтернаціональними, тобто суспільно нормальними умовами виробництва, але вже не всередині країни, а у світовому співтоваристві, а саме на світовому ринку.

Отже, умовою успішного господарювання і на національному, і на інтернаціональному рівнях є впровадження нової техніки і технології, що дає змогу зменшити індивідуальні витрати до рівня, нижчого від суспільно необхідних, й отримати більший прибуток.

Перехід від одного технологічного способу виробництва до другого, вищого, здійснюється шляхом революційних змін у техніці та технології виробництва. Історія людської цивілізації знає три принципово різні технологічні способи виробництва: аграрний, індустріальний та інформаційний (постіндустріальний), оскільки їх основу становлять ці три типи технологій. На відміну від формаційного підходу, який спирається на виробничі відносини і дає можливість маніпулювати при визначенні конкретно-історичної сутності суспільства, цивілізаційний підхід базується на технології, технологічних способах виробництва. Якщо економіка країни переважно аграрна, то неможливо видати її за індустріальну, а якщо переважає індустріальна економіка, то неможливо її представити як інформаційну (постіндустріальну).

Надійність цього підходу полягає й у тому, що принципи технологічної організації суспільного виробництва застосовуються не лише до історичної періодизації розвитку суспільства, а доводяться до визначення конкретного рівня розвитку країни шляхом структуризації суспільного виробництва. Методологічною основою цього є секторний підхід, який конкретизує поняття технологічного способу виробництва.

Розроблений західними вченими цей принцип класифікації економіки забезпечує встановлення структури економіки кож-ної країни і співвідношення між ними. Американський економіст К. Кларк і французький суспільствознавець Ж. Фурастьє виокремили такі підрозділи (сектори) суспільного виробництва: первинний - сільське господарство, вторинний - промисловість, третинний - сфера послуг. Цей принцип розкриває не лише структурну організацію економіки країни, а й стадію цивілізаційного прогресу, на якій вона перебуває. Якщо панує первинний сектор - сільське господарство, то це означає, що країна перебуває на аграрній, тобто доіндустріальній, стадії. Панування промисловості відповідає індустріальній, а сфери послуг - постіндустріальній стадіям цивілізаційного прогресу.

Доіндустріальне суспільство (яке іноді називають аграрним) характеризується тим, що основною формою життєдіяльності є взаємодія людини з природою. Робоча сила була зайнята у сільському господарстві та гірничій справі. Виробництво базувалося на грубій м'язовій силі. І на людину, і на виробництво впливали сезонність, природні умови життя і праці (наявність води, родючість землі, умови видобутку корисних копалин), а також стихійні лиха (буревії, засухи, повені тощо). Як джерела енергії використовували природні явища сонце, вітер, воду. Слабкість людини перед силами природи визначала і ту обставину, що майже вся робоча сила була зайнята виробництвом предметів споживання, насамперед продовольства. Ремісники примітивним способом виготовляли поштучно і на замовлення різні речі, в тому числі перші засоби виробництва. Людина, по суті, не створювала, а пристосовувала речовину природи для задоволення власних потреб. Одночасно в цей період, із настанням залізного віку, створюються, хоч і примітивні, але такі засоби праці, які значно підносять продуктивність праці, що забезпечує створення надлишку над продуктами особистого споживання, тобто додаткового продукту. На цій основі розвиваються суспільства, побудовані на особистій залежності та експлуатації.

Індустріальна стадія суспільно-економічного розвитку виникає внаслідок промислової революції кінця XVIII - початку XIX ст. Вона зумовлює створення великого машинного виробництва, виробництво машин самими машинами. Новий технологічний спосіб виробництва поглиблює поділ праці, перетворює робітника на часткового робітника, оскільки він обслуговує машину, виконує лише окремі операції з виготовлення продукту.

Спеціалізація і кооперація виробництва сприяли прискоренню науково-технічного прогресу, зростанню масштабів виробництва. Все це забезпечило зростання продуктивності праці, прискорення розвитку продуктивних сил. Вихід машинного виробництва за національні межі зумовив інтернаціоналізацію господарського життя, створення і розвиток світового ринку. Поряд із вивезенням товарів швидко зростав експорт капіталу. На зміну особистій залежності, яка була характерна для доіндустріальної стадії, рабовласницького та феодального ладу, прийшла юридична свобода людини капіталістичного суспільства. Але суспільний поділ праці, приватна власність визначали, що ця свобода була формальною, оскільки робітник, позбавлений засобів виробництва, мусив найматися на роботу до капіталіста, у власності якого зосереджувалися засоби виробництва. І робітник, і дрібний підприємець до того ж залежали від ринку, від реалізації виробленої продукції. Це призвело до того, що відносини між людьми стали уречевленими, тобто набрали форми відносин між речами, а оскільки життя людей залежало не лише від виробництва, а й реалізації товарів, то неминуче склалася ситуація, коли речі стали панувати над людьми. Отже, для індустріальної стадії характерне панівне становище промисловості, причому оброблювальної промисловості, тобто вторинного сектору економіки.

Постіндустріальне суспільство виникає на основі науково-технічної революції. Вона забезпечує прискорений розвиток третинної сфери - сфери послуг, тобто науки, інформації, освіти, культури і т. ін., яка стає визначальною сферою економіки. Інформація, наука, знання стають основними джерелами зростання економіки та її ефективності. Новий технологічний спосіб виробництва зумовлює нову людину як вільну індивідуальність. Праця з необхідності все більше перетворюється на творчість, творчу діяльність.

Дуже чітко, на нашу думку, цей методологічний принцип викладає відомий дослідник цієї проблеми Т. Стоуньєр. "В аграрній економіці господарська діяльність була пов'язана переважно з виробництвом достатньої кількості продуктів харчування, а лімітуючим фактором звичайно була доступність доброї землі. В індустріальній економіці господарська діяльність була переважно виробництвом товарів, а лімітуючим фактором - частіше за все капітал. В інформаційній економіці господарська діяльність - це головним чином виробництво і застосування інформації з метою зробити всі інші форми виробництва ефективнішими і тим самим створити більше матеріального багатства. Лімітуючий фактор тут - наявне знання**82.

Отже, секторний принцип конкретизує і збагачує цивілізаційний метод, робить його чітким і надійним. Разом з тим і тут виникають проблеми, які не можна ігнорувати. Так, перетворення інформації і знань на головний фактор виробництва викликає певні невідповідності. Згідно з наявним трактуванням секторного принципу складалася ситуація, відповідно до якої цей фактор виробництва, будучи провідним і першорядним, відносили до третього сектору. Тому Д. Белл - один з основоположників теорії постіндустріального суспільства, розробив нову концепцію секторної теорії, виокремивши поряд із трьома секторами "четвертинний" і "п'ятеринний" Для цього він скоротив третій сектор, обмеживши його транспортними та комунальними послугами, торгівлю, фінанси, страхування й операції з нерухомістю відніс до "четвертинного** сектору, а до "п'ятеринного" включив охорону здоров'я, освіту, відпочинок і урядові установи. На нашу думку, спроба розділити третинний сектор на три сектори (третій, четвертий і п'ятий) не виправдана.

Практика економічного розвитку довела, що спроба віднести галузі, які виробляють інформацію та знання, до "четвертинного" і "п'ятеринного" секторів суперечить реальності. Адже це галузі, які постачають економіці найістотніші й найважливіші ресурси виробництва. І замість висунення їх уперед, вони, навпаки, відсуваються все далі, хоча насправді відіграють провідну роль. До того ж таке трактування секторного принципу не лише не поліпшує структуризації економіки, а певною мірою заплутує її*. Головним, на нашу думку, має бути те, що інформація і знання - це не лише якісно новий фактор виробництва. Вони є також і засобом удосконалення інших факторів виробництва на основі впровадження інформаційно-телекомунікаційних технологій. Тому, очевидно, зміна секторної структури інформаційного (постіндустріального) суспільства має полягати в тому, що до первинного сектору слід віднести сферу послуг, яка відображає першорядну роль науки, освіти, інформації, а складові матеріального виробництва - промисловість і сільське господарство - до вторинного і третинного секторів. Така побудова секторної моделі постіндустріальної економіки точніше відображає її зміст і закономірності розвитку.

Правильне розуміння і застосування секторного принципу дає змогу глибше і чіткіше трактувати процеси переходу від однієї стадії суспільного розвитку до наступної. Наприклад, перехід до постіндустріальної стадії пов'язаний із глибокими змінами в структурі економіки. Це означає не лише першочергове і переважне зростання сектору послуг, а й глибокі зміни в матеріальному виробництві у результаті поширення і використання інформаційно-телекомунікаційних та енергозберігаючих технологій. Це дало підставу деяким авторам говорити про начебто "деіндустріалізацію", яка, мовляв, є загальною тенденцією, властивою всім країнам, які переходять до постіндустріальної стадії. Виходить, що замість прогресу суспільства має місце регрес, адже країни втрачають начебто і те, що вони до-сягли на індустріальній стадії. Насправді, криза індустріальної технології, її нижча ефективність, шкідливий вплив на навколишнє середовище потребують перебудови окремих виробництв, більш широкого впровадження інформаційно-телекомунікаційних технологій і модернізації виробництва. Цілком зрозуміло, що це рух уперед, це - прогрес на шляху розвитку та вдосконалення виробництва.

Значення секторного підходу полягає й у тому, що він розкрив закономірності зміни співвідношення між секторами економіки під час переходу від аграрної до індустріальної, від індустріальної - до постіндустріальноі стадії. Отже, зміна співвідношення між секторами не означає заміни одного іншим. Це - зростання і піднесення науково-технологічного рівня всіх секторів. Характер переходу від індустріального до постіндустріального суспільства дуже добре сформулював один з основоположників теорії постіндустріалізму Д. Белл, який показав, що нове суспільство не заміщує індустріальне чи навіть аграрне суспільство, а дає новий аспект, у тому числі в галузі використання даних та інформації, які є необхідним компонентом суспільства, що ускладнюється. Таким чином, суспільство нічого не втрачає, а нарощує виробничий потенціал, переводить його на новий рівень розвитку. Ця закономірність виявилась і в процесі становлення індустріальної стадії. Як зазначалося, перехід до індустріального суспільства зовсім не заперечує існування сільського господарства і добувних галузей, які були панівними в доіндустріальному суспільстві. Так само перехід до постіндустріальної стадії не заперечує існування промисловості та сільського господарства. Тому в індустріальну епоху поряд із розвинутою обробною промисловістю існують сільське господарство і добувні галузі, але змінюються їх зміст і місце у системі суспільного виробництва. Розвинута індустрія перетворює сільське господарство і добувні галузі на основі впровадження машинної техніки, комплексної механізації та автоматизації виробництва. Це дає змогу різко підвищити продуктивність праці і зменшити зайнятість у цій сфері, а вивільнену робочу силу перевести в обробну промисловість. Застосування поряд із технікою агроекономічної науки дає можливість домогтися зростання продуктивності праці, збільшення обсягів виробництва і кращого задоволення суспільних потреб. Однак оскільки відбувається величезне зростання обробної промисловості, значно зростають обсяги виробництва і збільшується частка зайнятих, що неминуче навіть за збільшення обсягів виробництва, частка сільського господарства і добувних галузей зменшується, як і частка зайнятих у цій сфері.

При переході до постіндустріального суспільства, де панівною стає сфера послуг, зберігаються і промисловість, і сільське господарство. Але сфера послуг настільки зростає, що їй належить головна роль у зайнятості, та виробництві ВВП. А частка промисловості та сільського господарства зменшується й у чисельності зайнятих, й у виробництві ВВП, хоч обсяги виробництва матеріальної продукції можуть зростати. При цьому слід мати на увазі, що перехід на новий технологічний спосіб виробництва супроводжується глибокими структурними змінами у секторах виробництва. Щодо індустріального суспільства, то вся його історія - це виникнення нових галузей промисловості та їх швидке зростання. Разом із тим і сільське господарство не тільки перебудовується на основі машинного виробництва, а й посилюється суспільний поділ праці, створюється переробна (харчова) промисловість, розвивається велика інфраструктура, яка обслуговує сільське господарство. Разом із поділом праці відбуваються інтенсивні процеси інтеграції, утворюється цілісний агропромисловий комплекс.

Переростання індустріального суспільства в постіндустріальне, згідно із секторним принципом, означає зменшення частки матеріального виробництва (промисловості та сільського господарства) за абсолютного зростання і перетворення сфери послуг на панівний сектор економіки. Одночасно, як ми вже зазначали, матеріальне виробництво вдосконалюється на основі інформаційно-телекомунікаційних технологій і разом з тим у сфері послуг особливо швидко зростають галузі, які визначають нарощування інформації і знань.

Секторний підхід збагатив теорію і методологію цивілізаційного прогресу, дав змогу встановити певні рубежі у процесі становлення, наприклад, постіндустріального (інформаційного) суспільства. Середина 50-х років - це своєрідний рубіж, коли у сфері послуг США кількість працівників перевищила кількість зайнятих у матеріальному виробництві. І лише наприкінці 70-х років сфера послуг почала переважати, виникли такі явища, як радикальне прискорення НТП, швидка зміна структури зайнятості, становлення нового менталітету у значної частини населення. Це дуже важливі рубежі переходу до постіндустріального суспільства. Але, на нашу думку, ще більш значущим є становлення нової технології, нового технологічного способу виробництва. У1991 р. у США вперше витрати на придбання інформації та інформаційних технологій досягли 112 млрд дол., а витрати на придбання виробничих технологій і основних фондів становили 107 млрд дол.33 Інакше кажучи, вперше інформаційно-телекомунікаційні технології за вартістю почали переважати традиційну, індустріальну технологію. Це дуже важлива віха на шляху становлення нового суспільства. Проте, очевидно, справа не в тому, скільки і яке устаткування придбали. Головне - що дає це устаткування, нова техніка і технологія. Для цього необхідно визначити, яка їх роль у виробництві суспільного продукту. Процес зростання нової технології відбувався дуже швидко. На початок 1995 р. в американській економіці за допомогою інформаційних технологій вироблялося близько 2/3 доданої вартості, створюваної у промисловості84.

Переваги нової технології полягають у тому, що вона докорінно змінює структуру виробництва, різко зменшуючи обсяги устаткування, товарно-матеріальних цінностей, сировини і водночас, залучаючи працівників вищої кваліфікації, забезпечуючи велике зростання ефективності виробництва. Так, дочірня фірма фінської електронної компанії "Nokia" з щорічним обсягом продажу товарів на суму 160 млн дол. США має штат із 5 осіб. "Nike" - виробник взуття, не виготовляє взуття: його продукція - це дослідження, розвиток виробництва, дизайн, маркетинг, збут, тобто надання послуг на основі знань. На кожного працівника "Nike" припадає 334 млн дол. США щорічного продажу. Ось чому галузі, де швидко поширюються інформаційно-телекомунікаційні технології, у своєму розвитку випереджають інші галузі, отримуючи прибутки навіть у періоди кон'юнктурного застою.

Теорія постіндустріального суспільства не лише характеризує історичний процес цивілізації, а й є засобом пояснення картини сучасного світу. Раніше світ поділявся на дві соціально-економічні системи, протистояння яких визначало життя всієї планети. Науковою основою характеристики світових систем було вчення про формації, формаційний підхід.

Крах так званої соціалістичної системи означав, що переважна більшість країн світу стала на шлях побудови системи ринкової економіки. Здавалося, це мало посилити єдність світу. Насправді замість соціально-економічного, або, як його називають на Заході, ідеологічного поділу світу прийшов ще більш глибокий, технологічний поділ світу. Як неодноразово підкреслювалося, цивілізаційний підхід, теорія постіндустріального суспільства базуються на технологічній організації суспільства, технологічних способах виробництва. Саме рівень розвитку технології на сучасному етапі визначає поділ світу. Відомий американський економіст Дж. Сакс зазначає, що поділ світу за рівнем розвитку технології більш глибокий, ніж ідеологічні відмінності86. Менша частина планети, на якій проживає приблизно 15 % її населення (розвинуті країни, які перейшли на новий технологічний спосіб виробництва), забезпечує на практиці решту світу технологічними інноваціями. Друга частина, яка включає приблизно половину населення планети, здатна впроваджувати ці технології у свою систему виробництва і споживання. Решта планети, яку населяє приблизно третина її жителів, є технологічно відірваною - вона і сама не створює інновації, і не впроваджує іноземні технології.

На відміну від минулого, коли поділ світу проходив по національних кордонах країн, у сучасному світі, підкреслює Дж. Сакс, кордони названих регіонів не завжди збігаються з національними кордонами. Так, технологічно відірваний регіон включає Південну Мексику і частину тропічної Центральної Америки, країни, що примикають до Андів, більшу частину тропічної Бразилії, тропічну Центральну Африку, більшу частину колишнього Радянського Союзу, за винятком районів, що межують із ринками Європи й Азії, віддалені частини Азії, такі, наприклад, як деякі штати Індії, розташовані у долині Гангу, відрізані від світу Лаос і Камбоджа, а також провінції Китаю36.

Дж. Сакс показує, що основні проблеми цих країн полягають у розповсюдженні інфекційних захворювань, низькій продуктивності сільського господарства та погіршенні навколишнього середовища. Для розв'язання всіх цих проблем потрібні технології, але вони їм не під силу. Іноді необхідні технології вже є за кордоном, але ці країни надто бідні для того, щоб закуповувати їх або отримувати ліцензії на їх виробництво у необхідній кількості.

Отже, за визначенням Дж. Сакса, нова карта світу дуже строката. Розвинуті країни перебувають на постіндустріальній стадії розвитку. В них панують інформаційно-інтелектуальні технології, зосереджена основна маса комп'ютерів, забезпечено високий рівень життя.

Другу групу країн становлять ті, які перебувають на індустріальній стадії суспільно-економічного розвитку. Ці країни, як було зазначено, здатні впроваджувати новітні технології у свою систему виробництва і споживання. Цілком зрозуміло, вони можуть подолати своє відставання і перетворитися на технологічно розвинуті країни. Дуже важлива обставина, що чимало країн, які належать до технологічно відірваних, можуть швидко стати технологічними послідовниками так само як і деякі із середньої групи (Тайвань, Південна Корея та Ізраїль) уже стали провідними новаторами37. Проте це не сталось автоматично. Величезну роль відіграли іноземні капітали, іноземні інвестиції.

Водночас величезна кількість країн світу перебуває на доіндустріальній стадії суспільно-економічного розвитку. За характеристикою Д. Белла, "життя в доіндустріальних суспільствах, які дотепер є основною формою існування для більшості населення світу, є головним чином взаємодією з природою. Робоча сила зайнята переважно в добувній промисловості, сільському та лісовому господарстві, гірничій справі та рибальстві. Людина використовує грубу м'язову силу, діє методами успадкованими від попередніх поколінь, і сприйняття нею навколишнього світу формується під впливом природних умов певної місцевості - зміни пір року, ураганів і бур, плодючості грунту, запасів води, глибини залягання корисних копалин, періодичності посух та повеней. Життєві ритми визначаються обставинами, які не можливо передбачити"88.0. Тоффлер теж характеризує це суспільство. "Суспільства "першої хвилі" отримують енергію від "живих акумуляторів" - м'язові сили людини і тварин - або від сонця, вітру і води... товари звичайно вироблялися кустарним способом; вироби виготовлялися поштучно і на замовлення, що значною мірою стосується і розподілу"39. Інакше кажучи, доіндустріальне, архаїчне суспільство характеризується і примітивним способом виробництва, і низьким рівнем виробництва, а отже, і відповідними умовами життя і праці.

Розвинуті країни не можуть залишатись осторонь ситуації, яка склалась у світі. Щоб понад два мільярди людей, які живуть у технологічно відірваних країнах, змогли "насолоджуватися" плодами глобалізації, необхідно, щоб новий характер глобалізації, базований на нових технологіях, просякнув усі сфери життєдіяльності суспільства бідних країн. Для цього потрібні перш за все акумуляція капіталу, як матеріального, так і людського, та ефективне його використання. За ефективного управління бідні країни можуть домагатися збільшення власних заощаджень та залучати іноземні інвестиції. І, що не менш важливо, досягати високої віддачі інвестицій. Це дуже важливий фактор зменшення розриву між багатими і бідними країнами. Але не можна випускати з уваги, що накопичення капіталу має відбуватися разом із запровадженням нових технологій. І тут, як зазначає Дж. Сакс, "розрив у технологіях подолати набагато складніше, ніж розрив у капіталі"40.1 справді, за чисельності населення у технологічно відсталих країнах тропічних регіонів у 750 млн осіб на ці країни припадає 47 із 52 000 патентів, виданих США іноземним інвесторам у 1997 р.41

Досвід показує, що інновації демонструють зростаючу віддачу залежно від масштабу. Це означає, що регіони, які володіють більш досконалими технологіями, мають переваги при розробці нових технологій. Бідним країнам слід об'єднати зусилля вчених, уряду і промисловості з тим, щоб поступово розвивати науково-дослідні роботи й удосконалювати виробництво.

Світовий банк і МВФ мають сконцентрувати свої зусилля на проблемах технології, надавати менше коштів країнам, а більше спрямовувати їх на створення і поширення знань для подальшого розвитку. Багаті й бідні країни мають розробляти спільні схеми забезпечення сучасними технологіями, приділяючи при цьому особливу увагу впровадженню інформаційних технологій (програмне забезпечення, транскрипції, телемаркетинг). Об'єднання зусиль учених, урядів і промисловості багатих і бідних країн, міжнародних високотехнологічних компаній покликане посилити технологічне співробітництво, збільшити внесок розвинутих країн у технологічне піднесення бідних, відсталих країн і разом із тим підвищити зобов'язання і відповідальність бідних країн за розвиток науки і техніки.

Отже, вчення про технологічний спосіб виробництва не лише не суперечить теорії суспільного способу виробництва, не лише не заперечує її, а навпаки, збагачує і конкретизує. Технологічний спосіб виробництва, будучи одним із головних елементів продуктивних сил, доповнює вчення про суспільний спосіб виробництва як єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Положення про те, що знаряддя праці - це найрухливіший, найреволюційніший елемент продуктивних сил, реалізується у вченні про технологічний спосіб виробництва як техніко-технологічний комплекс, який є основою економічного розвитку протягом певного довготривалого історичного періоду. Глибока внутрішня єдність і взаємодія соціально-економічних і технологічних процесів набувають втілення й у тому, що суспільно нормальна технологія становить основу формування суспільно необхідних витрат виробництва, які є основою утворення вартості. Більше того, саме впровадження передової технології дає змогу зменшити індивідуальні витрати виробництва нижче від показника суспільно необхідних і домогтися збільшення прибутків. Цей механізм виявляється і на внутрішньому ринку під час взаємодії індивідуальних витрат із національними, і на світовому ринку, де діє інтернаціональна вартість.

Секторний принцип має універсальний характер. Він виходить із структури економіки країни як співвідношення між її секторами: сільським господарством, індустрією та сферою послуг, а панування секторів економіки визначає послідовні технологічні способи виробництва: аграрний, індустріальний та інформаційний (постіндустріальний). При переході від одного технологічного способу виробництва до нового, вищого, всі сектори зберігаються, але місце і роль кожного з них істотно змінюються. Становлення індустріального технологічного способу виробництва не усуває сільського господарства, а навпаки, розвиває і вдосконалює його на основі машинної техніки та поліпшеної агрокультури. Точно так само і становлення інформаційного технологічного способу виробництва не усуває ні промисловості, ні сільського господарства, а створює всі умови для їх удосконалення і розвитку на основі нових інформаційно-телекомунікаційних технологій. Універсальність секторного принципу полягає й у тому, що соціально-економічний поділ світу доповнюється технологічним поділом, причому технологічні відмінності є навіть глибшими, ніж соціально-економічні, і проходять вони не по національних, а по регіональних кордонах. Тим самим відкриваються можливості цілеспрямованого впливу ООН і розвинутих країн для руху шляхом подолання технологічного відставання (створення і поширення знань, спільні схеми забезпечення сучасними технологіями, впровадження інформаційних технологій тощо).

Все це незаперечно свідчить, що обґрунтування ролі та значення технології, створення вчення про технологічні способи виробництва має як теоретичне значення, оскільки поглиблює і збагачує економічну теорію, так і практичне значення, оскільки є основою реалізації науково-технологічної політики, спрямованої на розв'язання економічних і соціальних проблем як усередині країн, так і у світовому масштабі.

Основні терміни і поняття

Технологічні способи виробництва, сектор суспільного виробництва, суспільний поділ праці, деіндустріалізація, менталітет, основні фонди, матеріальні цінності, доіндустріальне суспільство, соціальні проблеми, екологічні проблеми

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Схожі теми

Технологічний спосіб виробництва: сутність і роль в суспільно-економічному розвитку
Технологічний спосіб виробництва.
Науково-технічний прогрес та його роль у розвитку виробництва
Руйнування технологічного способу виробництва та шляхи його оновлення.
Організаційно-економічні шляхи прискорення технологічної підготовки виробництва
Сутність і структура суспільного виробництва. Матеріальне і нематеріальне виробництво
Відтворення технологічного способу виробництва.
ТЕХНІКО-ТЕХНОЛОГІЧНА БАЗА ВИРОБНИЦТВА
ЕКОЛОГІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА
Економічні системи в процесі розвитку світової цивілізації
 
Дисципліни
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси