Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
Утворення материків та океанівПоходження материків і океанівЗАГАЛЬНИЙ ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД ЗЕМЛІ, МАТЕРИКІВ І ОКЕАНІВ.Світовий океан та його частини: океани, моря, затоки і протокиГеографічне положення, особливості рельєфу, характерні риси клімату,...Світовий океан і його частиниФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД ОКЕАНІВЗабруднення Світового океануФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД ЧАСТИН СВІТУ ТА МАТЕРИКІВФакультативні муніципальні утворення
 
Головна arrow Географія arrow Загальне землезнавство
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Утворення материків і океанів

Тривалий час панувала думка про незмінність положення континентів і океанів. Було прийнято вважати, що вони виникли сотні мільйонів років тому і ніколи не змінювали свого положення. Лише зрідка, коли рівень Світового океану підвищувався, море наступало на низовини і затоплювало їх.

У середині XIX ст. відомою стала контракційна гіпотеза, яку висунув французький геолог Елі де Бомон. Вона ґрунтувалася на уявленнях Канта і Лапласа про первинний гарячий стан Землі. Згідно з цією гіпотезою після утворення кори ядро Землі в міру подальшого охолодження зменшувалося в об'ємі. Земна кора стала для нього великою і змушена була завалюватися та збиратися в складки. Виступи стали материками, завалені ділянки — океанами. Згодом австрійський геолог Зюсс виразив дану гіпотезу формулою: "Земна куля стискується, море слідує за нею".

Теорія здавалася правдоподібною, але її потрібно було довести кількісно. В одній зі спроб таких доказів геологи спочатку визначили ступінь стиснення в гірських хребтах. За цими даними було підраховано, що вся Земля повинна охолонути на тисячу градусів, щоб скорочення об'єму було достатнім для утворення однієї тільки гірської системи висотою в декілька тисяч метрів. Таке сильне охолодження уявлялося нереальним. Ще складніше було пояснити, що хребти утворилися в різні періоди, а деякі з них — зовсім недавно. Гіпотезу довелося відхилити у зв'язку з недостатністю доказів "гарячого" походження Землі.

На початку XX ст. великої популярності в складній проблемі розвитку рельєфу на поверхні Землі набула гіпотеза континентального дрифту (дрейфу), висунута німецьким ученим А. Вегенером. За цією гіпотезою до верхнього палеозою існував єдиний материк Пангея. У мезозої він почав розколюватися на окремі брили — материки, після чого почався їх дрифт. Так відокремилися Північна і Південна Америки від Європи та Африки, а між ними утворився Атлантичний океан. Африка,

Австралія та Антарктида відкололись від Азії і дрейфували поступово на нинішні свої місця, а між ними виник Індійський океан.

Одночасно з утворенням материків і океанів вчений пояснює формування високих гір і численних острівних дуг. Так, утворення Кордильєр і Анд він пояснював опором руху материкам, який чинили тверді базальтові маси, змушуючи західні окраїни материків зминатись у складки. Гімалаї зобов'язані своєю висотою наповзанню Індо-Африканської брили на Азіатську, яка рухалась у зворотному напрямі. Це призвело до сильного вилучення складок земної кори. Поява гірлянд островів вздовж східного узбережжя зумовлена їх відривом у ході здійснюваного дрифту.

Оригінальними є факти, що підтверджують гіпотезу А. Вегенера: разюче збігання обрисів Європи і Африки з обрисами Північної і Південної Америки, узгодження стратиграфії тектонічних структур, схожість їх палеонтологічних характеристик. Отримують пояснення аномалії в розміщенні палеокліматів (наприклад, наявність слідів зледеніння в сучасних тропіках або коралів в полярних широтах).

Головні заперечення вчених проти гіпотези континентального дрифту виникли у зв'язку із сумнівом в тому, чи може здійснюватись рух материкової кори по твердій океанічній корі. Крім того, не відомі джерела енергії, які б могли викликати рух материків. Ці та деякі інші факти змусили геологів відмовитись від гіпотези А. Вегенера. Та в середині XX ст. ця гіпотеза як ідея горизонтального зміщення материків почала знову відроджуватись на основі вивчення палеомагнетизму — дослідження явищ залишкової намагніченості гірських порід різних геологічних епох. Виявилося, що на основі встановлення особливостей розподілу магнітного схилення і нахилення в гірських породах у минулому можна відтворити історію дрифту материків.

На сучасному етапі з'явилися нові докази можливого горизонтального дрифту материків. Припускають, що сили, які здатні привести їх до руху, криються в підкорових течіях. Мантійна речовина, на якій знаходяться материки, "тече" під впливом обертання планети, теплової конвенції та гравітаційної диференціації.

Згідно з найновішими даними, найбільшими структурними одиницями літосфери є так звані літосферні плити, розміри яких у поперечному розрізі становлять 1—10 тис. км. Виділяють сім основних літосферних плит: Євразійська, Африканська, Індо-Австралійська, Тихоокеанська, Північноамериканська, Південноамериканська і Антарктична, а також вичленовують Філіппінську, Аравійську, Карибську, Наска, Кокос, Хуан-де-Фука (див. рис. 14). Границі літосферних плит є зонами максимальної тектонічної, сейсмічної та вулканічної активності.

Відповідно до сучасної концепції тектоніки плит літосферні плити рухаються у горизонтальному напрямі за астеносферою на відстань до тисячі кілометрів зі швидкістю до кількох сантиметрів на рік. Поряд з горизонтальними важливу роль відіграють вертикальні рухи літосфери. Рухи літосферних плит і блоків, їхні механізми й наслідки тепер вивчаються новою галуззю науки — геодинамікою.

Можливі три типи відносного руху плит: 1) дивергенція, або розходження їх в різні сторони; 2) конвергенція, або сходження внаслідок зустрічного руху; 3) проковзування однієї відносно другої за так званими трансформними розломами. При розходженні плит в серединно-океанічних хребтах утворюється нова океанічна кора. Пізніше кора переміщується в горизонтальному напрямі по океанічному дну і в місцях сходження з материковою просувається під неї (відбувається так звана субдукція океанічної плити під континентальну), в результаті чого утворюються океанічні жолоби і острівні дуги. Коли ж зіштовхуються однотипні плити, на яких розташовані континенти, субдукції не відбувається, а формуються складчасті гори. Внаслідок саме такого виду орогенезу утворилося багато гірських хребтів, зокрема Гімалаї та Альпи.

Основні літосферні плити

Рис. 14. Основні літосферні плити


 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси