Навігація


Головна
Авторизація/Реєстрація
Зовнішня політика Київської Русі епохи найвищого піднесення (кінець X...Зовнішня політика Київської Русі періоду удільної роздробленості...Ідеологічні основи зовнішньої політики КНРГЕОПОЛІТИЧНІ ТРАДИЦІЇ, СТРАТЕГІЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ...ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ
Діяльність України на міжнародній ареніДіяльність України на міжнародній арені після проголошення...Україна на міжнародній ареніГалицько-Волинська держава на міжнародній арені у другій половині...Київська Русь (ІХ-ХІІ ст.)
 
Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Вихід Київської Русі на міжнародну арену

Друга половина V—VI ст. були періодом військової активізації слов'ян загалом і антського племінного угрупування зокрема. Дослідники вважають, що значною мірою таке пожвавлення спричинили авари, котрі нападаючи на Візантію, втягували у походи залежні від них слов'янські племена, а почасти цьому сприяло саме розселення слов'ян, яких манили землі багатої імперії.

На VI — початок VII ст. припадає процес визволення Середнього Подністров'я, пов'язане з іменем князя Кия. На думку Михайла Брайчевського, Кий був вождем одного з полянських племен, яке під тиском аварів змушене було переселитися в область Срем (античний Сірмій на території сучасної Хорватії). У 30-ті роки VII ст. князь Кий підняв повстання проти аварів і спробував знайти підтримку у візантійців. Від імператора Іраклія (610—641) він отримав землі над Дунаєм, де спробував укріпитися, збудувавши замок-фортецю, названу в літописі "Києвець". Однак надовго утвердитися в цьому регіоні йому не вдалося, чи то через протидію місцевих племен, чи через непорозуміння з візантійською адміністрацією. Це змусило Кия покинути Наддунайщину та перебратися в Середнє Подніпров'я, де він заклав "град" — Київ. У візантійських джерелах Кий виступає під іменем Кувер (і Кий, і Кувер означало приблизно одне й те саме — палиця, молот). Служба візантійцям і особисті контакти з візантійським імператором були серйозним зовнішньополітичним успіхом як самого Кия, так і полянського племінного союзу. До певної міри це був перший вихід майбутньої Русі на зовнішньополітичну арену. Впродовж VII—ст. русичі Середнього Подніпров'я неодноразово брали участь у слов'янських нападах на територію Візантійської імперії. На жаль, період VII—VIII ст., а значною мірою й перша половина IX ст., дуже бідно представлений у джерелах. Єдиним джерелом інформації, яке висвітлює важливий для нас епізод, можна назвати твір "Житіє Св. Стефана Сурожського". Описані у творі події належать до кінця VIII або початку ст. У творі повідомляється, що на Кримське побережжя напало військо, яке привів князь Бравлин (звідки він прибув, не зовсім зрозуміло, і це є темою жвавих дискусій дослідників). Русичі завоювали візантійські володіння від Херсонеса до Керчі і після десятиденної облоги взяли Сурож (нині Судак). Почалося грабування міста, сам Бравлин узяв участь у розграбуванні храму Св. Софії, де перебувала гробниця Стефана Сурожського. Окремі історики припускають, що в результаті походу могла бути укладена мирна угода. Під час цього походу князь Бравлин прийняв християнство.

У VIII — на початку IX ст. руські походи на південь, окрім кримського напрямку, мали ще один — Малоазійське побережжя Чорного моря. Саме сюди в 30-х роках IX ст. був спрямований удар руських дружин на м. Амастриду в провінції Пафлагонія. Про це довідуємося з твору "Житіє Георгія Амастридського". Це було багате торгове місто, розташоване неподалік від столиці. Під час походу було укладено "польовий мир", умови якого невідомі. Сам похід засвідчив могутність русичів та їх зростаючі апетити щодо імперії. Недарма деякі історики зазначають, що це була генеральна репетиція перед походом на саму столицю.

Зростаюча могутність русичів і збільшення кількості походів на південь змусили візантійців посприяти хозарам у побудові в гирлі Дону фортеці Саркел (Біла Вежа)*1яку використовували як оборонний рубіж не лише проти угорців і печенігів, а й русичів.

*1: { Саркел (хоз. Шаркіл; Біла Вежа) — колись фортеця на р. Дон, зараз — на дні Цимлянського водосховища.}

Ще одним важливим свідченням активізації зовнішньополітичної діяльності русичів було руське посольство до Візантії та Франкської держави у 838—839 рр. Обставини цієї місії показують її невипадковість. У цей час Візантія зазнала декілька відчутних поразок від арабів і шукала союзників у Європі. Руських послів прийняв імператор Феофіл (829—842 рр.), що засвідчило повагу та значимість посольства. Після цього руські посли відбули до Франкської держави і прибули до її столиці Інгельгейма*2 разом із візантійською місією, котру очолили єпископ Феодосій Халкідонський та спафарій*2_1 Феофан. Окрім подарунків для франкського імператора Людовика Благочестивого, візантійські посли передали листа, в якому імператор Феофіл просив допомогти руським послам у їхній подорожі додому. За словами останніх, вони представляли руського кагана. Вживання цього титулу доволі важливе, бо він був своєрідним відповідником титулу "імператор". Зокрема, каганом називався зверхник хозар. Надалі цей титул застосовуватиметься і до руських князів (відомий митрополит Іларіон назве каганом князя Володимира Великого). Зрештою вживання цього титулу свідчило про достатню незалежність руського зверхника і про його амбіції.

*2: { Тепер це місто за 16 км на зх. від Майнца в провінції Рейн-Гессен.}

*2_1: { Спафарій (дослівно з гр. "мечоносець") - високий почесний титул у Візантійській імперії.}

Зростання могутності руської держави засвідчив відомий похід на Константинополь київського князя Аскольда. 18 червня 860 р. руські війська несподівано з'явилися під стінами Константинополя. Момент нападу був вибраний надзвичайно вдало, що мало б опосередковано свідчити про добру обізнаність князя Аскольда зі ситуацією у Візантії. Імператор Михайло III напередодні ."і 40-тисячною армією вийшов зі столиці та вирушив проти арабів, а флот скеровано на о. Кріт для боротьби з піратами. Отже, Константинополь фактично залишився безборонним.

Напад русичів призвів до паніки в місті. Імператор Михайло III терміново повернувся і зумів пробратися до міста, очоливши оборону разом із патріархом Фотієм. Скрута примусила імператора та патріарха ревно молитися у Влахернському храмі, благаючи Богородицю про заступництво. Це робили у виняткових випадках і, очевидно, така ситуація для столиці настала. Руські війська понищили ближні та дальні околиці Константинополя, безжально вбиваючи населення. Облога столиці тривала тиждень, і 25 червня русичі почали відхід. Чим це було зумовлено — не відомо. Сучасники подій свідчать, що це трапилося після того, як ризи Богородиці було взято з Влахернського храму, обнесено навколо міста і край ризи занурено в море, після чого знялася буря, яка знищила кораблі русичів. Дослідники припускають, що були укладені якісь усні домовленості, і лише після цього Аскольд зняв облогу. У цьому були зацікавлені обидві сторони. Візантійці не могли силоміць подолати русичів, а русичі з наявним рівнем озброєння не могли взяти штурмом сильні укріплення столиці. У так званому Окружному посланні патріарха Фотія згадується, що русичі повернулися додому непереможеними і з величезними багатствами. Можна припустити, що візантійці заплатили значний відкуп за відхід русичів. Папа римський Микола І дорікав імператору, що "варварів" відпустили додому, не помстившись їм. Похід на Константинополь показав зростання могутності Київської Русі, про яку заговорили як про серйозного суперника, що силоміць утверджує свій авторитет.

Деякі дослідники вважають, що це не єдиний похід на Константинополь. М. Брайчевський доводив, що були ще походи у 863, 866 та 874 роках. Під час останнього князь Аскольд прийняв хрещення та зробив невдалу спробу охрестити Русь, що для нього завершилося втратою престолу 882 р., коли кияни не надали йому необхідної допомоги у боротьбі з князем Олегом.

Утвердження в Києві князя Олега привело до консолідації та зміцнення нової держави. Сам князь був чи то родичем, чи то воєводою князя Рюрика. Власне з появою у Києві Олега тут запанувала скандинавська династія Рюриковичів. Укріпившись у Києві та зміцнивши свої позиції, князь Олег зумів підкорити сусідні слов'янські племена. У 898 р. на князя чекало випробування, бо саме цим роком датується прихід під Київ угорців на чолі з вождем Алмошем. Літописець відзначив: "Ішли угри мимо Києва горою, що зветься нині Угорське. І, прийшовши до Дніпра, стали вежами". Спроба київського князя відігнати угорців успіху не мала. Посли князя Олега, що прибули у ставку Алмоша на переговори, уклали "важкий" для Києва мир: щорічна данина в 10 тис. марок, заручники, забезпечення продовольством, одягом та іншими необхідними речами. Єдина умова з боку Олега — угорці мають залишити територію Русі, що останні й зробили.

Невдачі з литовцями були з лихвою компенсовані візантійськими кампаніями. У 907 р. величезне військо русичів рушило на Константинополь. У цьому поході взяли участь майже всі східнослов'янські племена, підвладні Києву. Похід був добре підготовлений, а вдалий вибір часу його здійснення свідчив про добру розвідку русичів. Для Візантії 907 р. був важким — з півдня загрожували араби, до того ж у самій Візантії почався військовий заколот полководця Андроніка Дуки. Константинополь опинився безборонним й імператор Леон змушений був укласти з Олегом мирну угоду, що було значним досягненням для Київської Русі. Важливим було і те, що вона не була усною, а писаною, та ще й у двох примірниках, відповідно грецькою та руською мовами. На 2 тис. кораблів, що брали участь у поході, візантійці мали виплатити по 12 гривен за корабель; встановлювалася щорічна данина на основні міста (серед них згадано Київ, Чернігів, Переяслав, Полоцьк, Ростов, Любеч); послам належалося брати так зване посольське (утримання послів); купці впродовж шести місяців забезпечувалися продовольством, а на дорогу назад їм давали корабельне спорядження та їжу; мешкати русичі могли біля церкви Св. Маманта і до міста входити у супроводі візантійського чиновника.У 911 р. руські війська здійснили ще один похід на Царгород, внаслідок якого була укладена ще одна угода, але ширша та детальніша. У преамбулі договору — взаємні завірення в дружбі та любові. Наступні статті — це конкретизовані випадки типових русько-візантійських проблемних ситуацій, що, очевидно, були характерними для повсякденної практики.

В угоді застерігалось, що у випадку вбивства християнина чи русина, вбивця мав бути вбитий на місці злочину, а якщо вбивця втече, однак буде багатим, то частину майна він мав віддати родичам, включаючи обов'язково дружину вбитого; якщо ж убивця був убогий, то його мали шукати без строку давності й тоді стратити. За побиття чоловіка накладався штраф — п'ять літрів срібла (літр становив 327 г). Якщо християнин чи русин був схоплений на гарячому за крадіжку і чинив опір, то його мали право безкарно вбити, а якщо злодій смирно дав себе спіймати, то мав заплатити штраф у потрійному розмірі від украденого.

У разі аварії човна, якщо він був викинутий на візантійський чи руський береги, майно власника мало бути йому повернуте, а за можливості — треба було відремонтувати човен і посприяти його поверненню додому. Обидві сторони повинні були сприяти у викупі полонених, до того ж за ціною, за якою він >Л? був куплений, або за ціною, що буде того дня на ринку. Згідно 3 умовами договору, імператор отримав право добровільно вербувати серед русичів військових найманців (було оговорено, ( що у разі смерті такого найманця його майно повинні повернути родичам, а якщо буде заповіт, то діяти згідно з ним).

Одна зі статей передбачала взаємну видачу злочинців. Умови договору чітко окреслюють рівноправність сторін, що було важливо для Київської Русі, котра в очах тогочасного світу ставала майже рівноправним партнером імперії. Умови договорів були надзвичайно вигідними для київських князів, які відправляли до Візантії товари, отримані під час полюддя.

Ситуація почала змінюватися з приходом до влади у Візантії Романа Лакапіна (920—944), який зумів зміцнити імперію, і якому, очевидно, не до вподоби були надто вільготні умови перебування руських купців у столиці. Почались утиски останніх, що призвело до погіршення русько-візантійських стосунків. На думку деяких істориків, погіршення стосунків могло бути спричинене прагненням Русі поширити вплив на Крим і Північне Причорномор'я.

Протистояння спричинило похід князя Ігоря на Візантію 941р. Сили, зібрані київським князем, були значними - до 10 тис. воїнів. Про наближення руських кораблів Константинополь повідомили болгари і стратиг*3 Херсонесу, але вчасно зупинити флотилію візантійці не змогли зважаючи на посилку свого флоту проти арабів. І все ж у морській битві візантійці, очолювані протовестіарієм*3_1 Феофаном, застосувавши грецький вогонь (суміш смоли, сірки, селітри, нафти), зуміли розгромити флот русичів. Частина ж русичів висадилася на березі, але була розбита сухопутною візантійською армією під командуванням полководців Варди Фоки та Федора.

*3: {Стратиг — намісник "феми" — візантійського військово-адміністратив}

*3_1: {Протовестіарій - високий чиновник-євнух, який завідував особистою скарбницею візантійського імператора та наглядав за імператорським одягом. Супроводжував імператора в походах і міг командувати військами.}

Такий перебіг подій не зламав рішучості князя Ігоря, котрий у 941 р. знову рушив на імперію, але тепер частина війська йшла суходолом, а частина пливла морем. Візантійці, перестрівши русичів біля Дунаю, запропонували укласти мирний договір, на що останні пристали. Перш ніж укласти договір, було проведено дипломатичні переговори у Константинополі та Києві. Це, здається, було вперше для Києва. Нововведенням було і те, що договір укладався на "вічні часи" — "...на всі літа, допоки сонце сіяє і весь світ стоїть...".

Згідно з договором, русичі могли надсилати стільки кораблів із послами та купцями, скільки захочуть, але князь мав дати їм супровідну грамоту. Мешкати, як і раніше, вони повинні були біля монастиря Св. Маманта, заходити в місто по 50 чоловік без зброї, брати "місячину", тобто утримання для купців, і у разі повернення додому їх забезпечували харчами та корабельним спорядженням. Договір забороняв русичам зимувати в Царгороді та забороняв Русі воювати (читай претендувати) Корсунь (а ширше Крим) і зимувати (тобто мати свої постійні факторії) в гирлі Дніпра — Білобережжі. Окрім того, руський князь і його наступники повинні на вимогу імператора надсилати в разі необхідності військові контингенти. Як видно, умови цього договору були менш вигідні, ніж попереднього, але все ж і ці домовленості можна розглядати як успіх Київської Русі, тим паче, що під час другого походу візантійці заплатили значну суму контрибуції.

У 945 р. руські війська здійснили похід до Бердаа. Одні історики схильні оцінювати його як просто грабіжницький напад, інші ж — як спробу закріпитися на Каспії та мати там свою факторію.

Смерть князя Ігоря та малолітство Святослава дали владу княгині Ользі, яка правила країною до повноліття сина. Літописець характеризує її як жінку розумну та діяльну, котра і в зовнішній політиці знаходила нестандартні шляхи вирішення проблеми. Попередники княгині Ольги для з'ясування стосунків із Візантією застосовували винятково силові методи. Княгиня вперше добровільно і з миром відвідала Візантію, ведучи переговори з імператором Костянтином Багрянородним. З'ясувати, коли це трапилося, проблематично. Імператор, який її приймав і навіть детально описав перебіг прийому, не зазначив рік, коли це сталося. Натомість він ретельно занотував, що це було двічі: в середу 9 вересня і в неділю 18 жовтня. Такий збіг днів тижня і чисел місяця припадає на 946 і 957 рр. Спочатку в історіографії більшість дослідників дотримувалася другої дати, а нині — першої.

Ольга відвідала Константинополь з великим почтом — 108 чоловік. Серед них було 20 послів, 43 купці, 18 найближчих служниць, перекладачі та священик Григорій. Присутність останнього дала підстави деяким дослідникам припустити, що княгиня прийняла хрещення ще до візиту в Царгород. Прийом княгині Ольги був дуже урочистий та величавий, хоча чекати на нього княгині довелося довго. Та й інтервал між двома прийомами у півтора місяця теж насторожує, як і слова Ольги, сказані вже по поверненню до Києва візантійським послам, які поминалися дарунків: "...Якщо ти, отож, так само постоїш у мене в Почайні*4як і я в Суду*5— то тоді я тобі дам".

*4: {Почайна — права притока Дніпра, яку використовували у давньоруські часи як гавань.}

*5: {Суд (сучасний Золотий Ріг) — гавань Константинополя.}

все ж дослідники схильні оцінювати переговори Ольги як успішні, та допускають, що їх наслідком був підтверджений договір 944 р. У Константинополі у храмі Св. Софії відбувся величавий церемоніал охрещення княгині, участь у якому взяли імператор і патріарх. Прийняття християнства у Візантії ставило Ольгу в певну залежність від імператора. Аби дистанціонуватися від Царгороду, Ольга у 959 р. висилає посольство до імператора Священної Римської імперії Оттона І з проханням прислати на Русь церковного ієрарха, який з радістю відгукнувся на цю пропозицію.

У 960 р. єпископ бременський Адальдаг висвятив на єпископа Русі ченця Майнцького монастиря Св. Альбана — Лібуція, котрий, не встигши виїхати на Русь, помер у березні 961 р. Тоді висвятили ченця Адальберта з монастиря Св. Максиміліана в Трірі. Коли Адальберт прибув до Києва, то зустрів прохолодний прийом княгині. Чим це було викликано, не до кінця зрозуміло. Найбільш обґрунтованою видається версія, що княгиню не влаштовував ранг прибулого. Очікували митрополита, а прибув єпископ. За іншою версією, зміна правителя у Цар - городі з Костянтина Багрянородного на Романа II вселяла надію на можливість ближчого порозуміння, а тому зникала потреба у західній альтернативі.

Успіхи княгині Ольги у зовнішньополітичній діяльності значною мірою були обумовлені продуманою внутрішньою політикою, досягнення в якій належно оцінили дослідники.

"Повість минулих літ" повідомляє, що 964 р. досяг повноліття син Ольги Святослав. Певний час спостерігалося двовладдя, або, умовно кажучи, розподіл занять. Ольга, як і раніше, займалася внутрішніми справами, а Святослав зосередився на зовнішній політиці. 964 р. князь здійснив перший великий похід на волзьку Болгарію та вторгся у землю буртасів.

У 965 р. Святослав розпочав свій великий східний похід. Удару зазнав Хозарський каганат. Військо хозар було розбите, а столиця Ітіль — захоплена і знищена. Потім русичі захопили Саркел (Білу Вежу), залишивши там свій гарнізон. Далі Святослав здобув Семен дер, а після цього війська рушили на південь, підкоривши ясів та касогів. Розгром Хозарського каганату історики оцінюють по-різному: одні — негативно, оскільки на зміну ослабленому каганату прийшла потужна й агресивна печенізька орда; інші — позитивно, вбачаючи у цьому

звільнення південних і східних шляхів для руських купців. Остання думка видається більш виваженою. Як зазначав В. Пашуто, Святослав прагнув установити контроль над "торговими шляхами в Хорезм, Багдад, Константинополь по Волзі, Дону, в Керченській протоці, на Північному Кавказі та міцною ногою стати в Криму". Після згаданого походу ця ідея видавалася цілком правдоподібною та реальною. Але подальші події, які втягнули Святослава у Балканську кампанію, перекреслили ці здобутки.

Візантія, котра втрачала вплив на Болгарію, вирішила використати Святослава для приборкання останньої. На думку дослідників, план щодо Болгарії був таким: Святослав здійснює напад на Болгарію, яка буде змушена просити допомоги у візантійців, що скерують печенігів на Київ і в такий спосіб війська Святослава змушені будуть покинути територію Болгарії. Задум цей був реальний і зрештою саме так відбулося під час першого Балканського походу.

До Святослава влітку 968 р. прибув син херсонеського стратига Калокір, просячи допомогти Візантії за дуже солідну винагороду (близько 500 кг золота). Очевидно, така кількість золота вплинула на Святослава, і він дає згоду взяти участь у Балканській кампанії, що призведе до фактичного занепаду його східної політики, так добре розпочатої з розгрому Хозарського каганату (і справді, з результатів праці Святослава скористалася не Русь, а Хорезм, зверхник якого ввів свої війська у хозарські фортеці).

Улітку 968 р. князь Святослав вирушив до Болгарії, успішно форсував Дунай і розбив армію царя Петра, який невдовзі помер. До кінця літа руські війська зайняли Добруджу. З якими силами розпочав похід Святослав, достеменно не відомо. Візантійський хроніст Лев Диякон повідомляє, що русичів було 60 тис., але ця цифра видається завищеною, хоча армія, очевидно, була великою, бо Святослав досить легко зламав опір болгар. Літописець щодо цього зазначив: "Пішов Святослав на Дунай на болгар. І взяв він вісімдесят городів по Дунаю, і сів князюючи тут у городі Переяславці...".

Святослав, і його полководці Інгвар та Свенельд блискуче впоралися з дорученою їм місією. Невдовзі русичі опанували територію Болгарії, а наступник Петра цар Борис II фактично визнав зверхність Святослава. Однак така успішна кампанія Святослава не влаштовувала візантійців, які, по-перше, дещо недооцінили сили русичів, а, по-друге, не очікували повного розгрому Болгарії, та й зрештою цього не потребували. Тепер їхнім завданням було якнайшвидше позбутися Святослава, якому так сподобалося у Болгарії, що в нього визрів план перенести сюди центр своєї держави. Літописець в уста князя Святослава вкладає такі слова: "...Не любо мені в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків — паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів — серебро й коні, із Русі ж — хутро і віск, і мед, і челядь."

Затриматися Святославові у Болгарії перешкодили печеніги, які навесні 969 р. напали на Київ, узявши його в облогу. Звістку про це князь отримав від матері, і це змусило його залишити Болгарію та поквапитися на допомогу киянам. Воєвода князя Претич лише частково впорався з печенігами, уклавши з ними перемир'я. Святослав зумів відігнати кочівників і, очевидно, уклав з ними мирний договір. У порозумінні з печенігами Святослав був надзвичайно зацікавлений, оскільки продовження конфронтації не дало б йому змогу повернутися до Болгарії. Тільки-но цього вдалося досягнути, князь зробив спробу повернутись до Болгарії, але хвороба матері затримала його. 11 липня 969 р. княгиня Ольга померла. Київська знать, яка не поділяла болгарських планів князя, перш ніж відпустити його, домоглася призначення Святославом "посадження" в столицю та регіони синів київського зверхника. У Києві залишено його сина Ярополка, в Овруч відправлено Олега і до Новгорода — Володимира.

Уладнавши таким чином свої справи, князь Святослав навесні 970 р. вирушив у другий Балканський похід. Візантійці його не чекали, бо вважали, що заплачені князеві гроші той чесно "відпрацював". Фактично цей похід був скерований не проти Болгарії, а проти Візантії, і саме так його потрактували у Царгороді. За час відсутності Святослава для візантійців відбулися корисні зміни. У жовтні 969 р. візантійські полководці Петро та Михайло Вурце здобули Антіохію, вивільнивши свої війська. В цей час трапився переворот — імператора Никифора II було вбито і престол зайняв Іоан Цимісхій (969—976) — здібний, відважний та розумний полководець.

Тим часом, залишені Святославом залоги по болгарських містах цар Борис II зумів повибивати, а навесні 970 р. русичі на чолі з воєводою Вовком змушені були залишити Переяславець. У пониззі Дністра воєвода Вовк був перестрінутий військами Святослава, котрий разом з приєднаною дружиною Вовка невдовзі підійшов до Переяславця. Місто було здобуте та розорене, а мешканці покарані. Після цього здалася болгарська столиця Великий Преслав, а цар Борис II знову визнав владу Святослава.

Опанувавши Болгарію, Святослав звернувся до імператора Іоана Цимісхія з пропозицією визнати його зверхником Болгарії та платити йому данину, яку раніше платили болгарам. Такий поворот подій зовсім не влаштовував візантійців і вони відмовили претензіям Святослава. Стало зрозумілим, що війни з Візантією не оминути. Зважаючи на те, що основні війська візантійців були задіяні в облозі Алеппо, для імператора Іоана Цимісхія важливо було виграти час. Наприкінці літа 970р. Алеппо було взято, але необхідно було ще перекинути війська в Болгарію і що важливо — дати час їм на відпочинок.

Саме тоді, наприкінці літа 970 р., Святослав узяв в облогу Філіппополь (Пловдив) і після важкого штурму місто було захоплене, а мешканці страчені. Після цього армія Святослава рушила до Фракії, але у битві під Адріанополем війська русичів не змогли здолати візантійців під командуванням Варди Скліра. Фактично наступ русичів було зупинено, але й візантійці не змогли скористатися цією паузою, оскільки повстання Варди Фоки у Малій Азії відволікло війська Іоана Цимісхія для придушення заколоту. Візантійцям необхідно було виграти час й імператор вступив у переговори зі Святославом. Якщо вірити "Повісті минулих літ", то в цей час Іоан Цимісхій навіть уклав договір із князем Святославом, за яким мав заплатити контрибуцію русичам. Чи так було насправді — невідомо, але обставини, що виникли, штовхали імператора на певні (більші чи менші) поступки. Важливим для нього було не згаяти часу, а тому обіцянки чи навіть укладення договору могло бути реальністю. Принаймні з осені 970 р. до весни 971 р. Святослав не робив антивізантійських випадів. Іоан Цимісхій використав цей час сповна, зумівши впоратись з бунтівливим Вардою Фокою.

Навесні 971 р. Іоан Цимісхій розпочав активні дії — кількасот човнів увійшло в Дунай, блокуючи Переяславець, а сухопутні війська несподівано підійшли до Преслави. Цар Борис II, а з ним і більшість болгарських залог по містах перейшли на бік візантійців. Це призвело до антиболгарського терору з боку Святослава, коли знищувалися не лише рядові воїни чи мирне населення, а й болгарська знать. Це, своєю чергою, ще більше відштовхнуло болгар від київського князя. Зрештою, Святослав піддав репресіям навіть своїх воїнів-християн, запідозривши їх у співпраці з візантійцями. Такий стан речей ще більше погіршував і без того важке становище армії, розкиданої по території Болгарії.

Святослав почав поспіхом збирати армію до Доростолу, сподіваючись розбити візантійців. У квітні 971 р. Іоан Цимісхій оточив війська Святослава під Доростолом, заблокував місто ще й із боку Дунаю. Облога міста тривала два місяці. У липні 971 р. під містом відбулася велика битва. Святослав зробив спробу прорвати оточення, але сили виявилося недостатньо. В бою був поранений сам князь. Візантійці теж не змогли до кінця розбити русичів, і ті відступили до Доростолу.

Стало очевидним, що вирватися війську Святослава не вдасться, але й візантійці усвідомили, що для повного розгрому русичів доведеться ще неодноразово штурмувати фортецю і при цьому загине чимало воїнів. Зрештою, знищення Святослава і його армії не було основним для візантійців. Іоан Цимісхій був задоволений перебігом подій і в його інтересах було укласти на вигідних умовах договір з русичами, про що прямо вказує хроніст Лев Діякон. За укладеною угодою Святослав зобов'язався не претендувати на візантійські володіння, зокрема на Болгарію, а також допомагати військам імперії. Окрім того, русичі мали повернути полонених і награбоване, а візантійці вільно випустити русичів з Доростола та ще й забезпечити їх продовольством на зворотну дорогу.

Лев Діякон зазначив, що князь Святослав виступив ініціатором зустрічі з Іоаном Цимісхієм. Хроніст описав цю зустріч та залишив словесний портрет Святослава. Зустріч відбулася на березі Дунаю, до якого верхи з численним почтом під'їхав імператор у розкішному вбранні, а київський князь підплив до берега на човні, сидячи поряд з іншими за веслами і нічим від звичайних веслярів не відрізнявся, окрім того, що його біла сорочка була дещо чистішою від інших. Зовнішній вигляд Святослава був такий: "...середній на зріст, ні надто високий, ні надто малий, з густими бровами і голубими очима, безбородий, з густим, надто довгим волоссям над верхньою губою (тобто вусами). Голова у нього була зовсім гола, але з одного боку її звисав жмут волосся — ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди та всі інші частини тіла цілком співрозмірні, однак виглядав він похмурим і диким. В одному вусі мав золоту сережку; вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами". Імператор та Святослав недовго поговорили (при цьому князь так і сидів у човні) і роз'їхались.

Повернення додому було трагічним для Святослава, бо в пониззі Дніпра дорогу його перегородили печеніги. Це змусило русичів перезимувати в Білобережжі (гирло Дніпра), а навесні 972 р. князь зробив спробу дістатися до Києва, але не зміг цього зробити. У бою Святослав загинув, а печенізький зверхник Куря зробив з його черепа чашу для пиття. Так, задумана зовнішньополітична акція Святослава, скерована на вихід Русі до південно-східних торгових шляхів, зазнала невдачі, а низка військових походів лише ослабила державу.

Ідучи в другий Балканський похід, Святослав поділив Русь на уділи між синами. У Києві було посаджено старшого — Ярополка, в Овручі — Олега, у Новгороді — Володимира. Період правління Ярополка (972—980) дуже бідно висвітлений у джерелах. Молодий князь отримав від батька "печенізьку проблему" і відомо, що 978 р. він успішно воював проти печенігів і частина з них змушена була платити Києву данину. Деякі дослідники припускають, що Ярополк був християнином. Опосередковано про це можуть свідчити переговори, які 979 р. велися з Римом. Зрештою, це був не перший контакт з католицьким Заходом — за 973 р. в одній з німецьких хронік є повідомлення про відправку руських послів до резиденції імператора Отона І — Кведлінбурга. Однак 980 р. під час міжусобної боротьби між Ярополком та його братом Володимиром, переміг останній, а Ярополка вбили 11 червня 980 р.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Схожі теми

Зовнішня політика Київської Русі епохи найвищого піднесення (кінець X — середина XI ст.)
Зовнішня політика Київської Русі періоду удільної роздробленості (1132—1240)
Ідеологічні основи зовнішньої політики КНР
ГЕОПОЛІТИЧНІ ТРАДИЦІЇ, СТРАТЕГІЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ (РФ)
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ
Діяльність України на міжнародній арені
Діяльність України на міжнародній арені після проголошення незалежності
Україна на міжнародній арені
Галицько-Волинська держава на міжнародній арені у другій половині XIII — першій половині XIV ст.
Київська Русь (ІХ-ХІІ ст.)
 
Дисципліни
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси