Навігація


Головна
Авторизація/Реєстрація
Господарство та господарська діяльність у первіснообщинному...ІСТОРИЧНІ ТИПИ КУЛЬТУР ТА ЦИВІЛІЗАЦІЙОсобливості древніх цивілізаційПЕРВІСНА КУЛЬТУРАЗародження економічного аналізу в умовах первісної доби і стародавніх...Період розпаду первісного ладу (7-6 тис. років тому).Історичні передумови виникнення цивілізаціїГОСПОДАРСТВО ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ЙОГО ЕВОЛЮЦІЯ НА ЕТАПІ РАННІХ...ВИНИКНЕННЯ РЕЛІГІЇ ТА ПЕРВІСНІ ВІРУВАННЯПЕРВІСНА ДОБА І ПЕРШІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
 
Головна arrow Історія arrow Всесвітня історія. Історія цивілізацій
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Первісний лад і виникнення цивілізації

Існує низка питань, на які немає однозначних відповідей, що задовольнили б усіх. До них належать і такі: як виник Всесвіт? як виникла людина? як виникла цивілізація? Відповіді - у широкому спектрі концепцій: від теорії креаціонізму (Всесвіт і все, що в ньому є, - заслуга Бога, який і Землю створив рівно о дев'ятій ранку 23 жовтня 4004 рр. до н. е., як стверджують сучасні теологи) до тверджень уфологів, які переконані: усе, що відбувається на Землі, включаючи появу людини сучасного фізичного типу і виникнення цивілізації, то є гігантський експеримент, що здійснюють високорозвинені інопланетяни (ймовірно, із дельти Лебедя). Між ними - концепції науковців, які пов'язують виникнення Всесвіту із Великим Вибухом, що розпочав приблизно 14 млрд рр. тому процес розширення з точки сингулярності, а також пояснення суто матеріальними чинниками процесу олюднення і виникнення вищого рівня соціальності.

Процес гомінізації був процесом пристосування до нових умов тих істот, які були попередниками людей. Внаслідок різкої зміни кліматичних умов на Землі вони були змушені перейти до іншого способу існування. Існує пояснення французького дослідника - директора паризького Музею людини, професора І. Копена, який вважає, що близько 7 млн років тому, коли наші "предки" населяли могутні ліси Африки, раптово утворився Східно-Африканський розлом (нині він проходить від Червоного моря до Мозамбіку), його краї піднялися, створивши плоскогір'я. Дощі, що формувалися над Атлантикою, продовжували зрошувати західну окраїну розлому, а до східної доходили вряди-годи. У цій частині, як стверджують палеоботаніки, почали зникати ліси. У той час, коли древні істоти - попередники людей, що залишилися на захід від розлому, продовжували жити в лісах, істоти на сході через деякий час опинилися в савані, а потім - у степу. Внаслідок такого поділу природного середовища, що призвело до виникнення відмінних зон існування, еволюція рушила двома шляхами: західна лінія привела, як вважає науковець, до виникнення людиноподібних мавп, таких як шимпанзе і горили, а східна - до пралюдей, а потім і людей сучасного фізичного вигляду. Для підтвердження такого припущення наводяться дані про те, що всі тисячі знахідок останків пралюдей, віком понад 3 мли рр., зроблені на схід від розлому. На захід жодних таких знахідок не виявлено. З огляду на це І. Копен назвав людей "дітьми посухи", оскільки всі характерні відмінності людини від тварини, а саме: опора на дві кінцівки, всеїдність, розвинений мозок, винахід знарядь праці, мовлення тощо, - є наслідком адаптації до посушливого середовища. Певна частина тих прадавніх істот користувалася перевагами, що дозволили їм еволюціонувати далі. Наприклад, змінена будова тазу надавала їм можливість краще вставати на задні кінцівки, оглядаючи місцевість заради пошуку чогось їстівного і попередження нападу хижаків. Вивільнені передні кінцівки використовувалися для того, аби відбиватися від них палками або камінням, що потім було перетворено у перші знаряддя праці (першими близько 2 млн рр. тому з'явилися чоппери - гальку оббивали з одного боку, аби загостреним кінцем щось рубати або розбивати). Відбувалися зміни в будові черепної коробки, яка вміщувала більший об'єм мозку, змінювалася будова гортані, що надалі сприяло виникненню мови, яка була необхідною для спілкування з рештою істот. Оскільки вижити поодинці було неможливо, безальтернативним стало гуртування в первісне стадо, у якому дедалі більшу роль відігравала взаємодія. Таким чином, зміни в довкіллі призводили до появи і ствердження інших закономірностей у стосунках живих істот з оточуючим середовищем і між собою, а також в організації діяльності і самого життя. Більшість сучасних палеоантропологів вважає, що людина сучасного фізичного типу з'явилася на одному континенті, а саме в Африці, а потім розселилася на всі інші, змінивши архаїчні місцеві форми. Інші вчені вважають, що архаїчні місцеві форми перетворилися на людину сучасного фізичного вигляду незалежно одне від одного. Так, зокрема, вважають китайські дослідники, наголошуючи, що синантроп, тобто китайська людина, виник сам по собі, а не був результатом мутації тієї істоти, що мала походження з Африки. Згідно з компромісною теорією, людина сучасної подоби виникла в одному місці, проте її схрещування із більш давніми місцевими формами привело до виникнення так званих сучасних рас: негроїдної, європеоїдної, монголоїдної, австролоїдної.

Праця, свідомість і мова у своєму генезисі передбачали одне одного і були умовою взаємного розвитку. Історико-матеріалістична концепція бере за основу пояснення генезису суспільства та культури трудову діяльність, іншими словами, матеріально-виробничу. Причому праця розуміється у широкому значенні слова як діяльність, характерна для багатьох сфер соціально організованої і спрямованої творчої людської активності, а не тільки діяльність у сфері матеріального виробництва. Хоча генетично вихідним елементом суспільства вважається сфера матеріального виробництва - та ланка, яка потягла за собою весь структурний ланцюг трансформацій при виробленні соцдокультурного типу організації.

Матеріально-виробнича практика як генетично вихідний пункт розвитку людського суспільства стала результатом вироблення предками людини особливого ставлення до оточуючого середовища, найсуттєвішою рисою якого був його опосередковано-виробничий характер на відміну від безпосередньо-споживчого ставлення до середовища біологічних організмів. Важливе значення мали підручні засоби, які за умов щонайменшої обробки перетворювалися у примітивні знаряддя праці. Від їх появи - близько 2 млн рр. тому у всесвітньо-історичному масштабі розпочався найдовший період - період первісного ладу, який закінчився на межі V і IV тис. до н. е. в Азії та Африці і між І тис. до н. е. - І тис. н. е. в Європі й Америці. Проте у деяких спільнот Африки, Австралії та Америки, які опинилися з різних причин в ізоляції, а потім відстали, інститути общинно-родового устрою, хоча й на порівняно пізнішій стадії їхнього розвитку, збереглися аж до межі XIX-XX ст. і навіть пізніше. Так, у центральних районах Нової Гвінеї кам'яний вік - це мало не вчорашній день.

Історія первісного суспільства поділяється на періоди. Варіантів періодизації існує кілька. Дуже поширеною є археологічна, в основі якої - матеріал і техніка виготовлення знарядь праці.

Перший період - це древній кам'яний вік, або палеоліт, який поділяється на ранній палеоліт, що тривав у межах 2 млн - 40 тис. pp. тому, та пізній палеоліт - 40-14 тис. pp. тому. Палеоліт - найтриваліший період розвитку людини та найдавніших кам'яних знарядь праці, він продовжувався з льодовикового періоду (час сильного похолодання на Землі) до остаточного відступу льодовика з більшої частини земної поверхні. Древні люди займалися полюванням, збиральництвом, рибальством. Прогресивною формою господарювання були лови великих звірів, коли їх гнали до урвища або ями, куди ті падали. Полювання давало людям м'ясо, жир, шкури, кістки, а також стимулювало вдосконалення знарядь, колективних форм праці. За часів раннього палеоліту рівень знарядь праці був украй низьким. Люди, які тільки-но виокремилися із тваринного стану, не могли жити і досягати своєї безпеки в оточенні диких звірів поодинці. Таким чином, первісний тип колективного виробництва - наслідок слабкості окремої людини. За часів первісності смертність була дуже високою, а середня тривалість життя - навпаки. До 20 років умирало 55 % людності, лише 1 % доживав до 40, хоча поступово показники змінювалися: наприкінці неоліту тих, хто переходив зазначену вікову межу, було близько 30 %. Більшість жінок умирала до 30 років. Причини смерті були різні. Насамперед це жорсткі умови життя, де загрозою були не тільки дикі звірі і хвороби, але й ті, хто входив до однієї і тієї ж спільноти. Археологічні знахідки розтрощених людських черепів і великих кісток свідчать про те, що канібалізм був не рідкістю. Спочатку з'їдали дітей, а потім людей слабких, не здатних до опору. Місця перебування людей цього періоду називають стоянками. Вони розташовувалися як під відкритим небом, так і в печерах. Печери обиралися, зазвичай, з виходом на південь, неподалік від джерел води, сировини, об'єктів полювання. У науковій літературі початкову форму організації суспільства називають праобщиною, або первісним людським стадом. Праобщини нараховували від 20 до 40 осіб, хоча чисельність могла змінюватися залежно від різних обставин, наприклад за рахунок чужинців, які приєднувалися до спільноти. Очолювалася праобщина вожаками, які висувалися стихійно. Спільна праця, спільне житло і вогнище, зачатки осілості згуртовували людей. Статеві відносини були проміскуїтет-ними (від лат. promiseuus - змішаний, загальнодоступний), тобто жодних встановлених звичаєм обмежень статевих зв'язків не існувало, що часто було джерелом конфліктів. Вважається, що феномен звичаю значною мірою завдячує прагненню древніх людей запобігти всіляким розбратам у різних сферах, зокрема і в цій. Історія свідчить, що врешті-решт виникнення звичаїв, моральних норм та юридичних законів мало за мету самозбереження людства загалом й окремих його представників зокрема.

Наступний період - середній кам'яний вік, або мезоліт (від XIV до VIII тис. до и. е.), який був перехідним періодом від палеоліту до неоліту (новокам'яного віку). Для нього характерною була велика кількість дрібних знарядь із кременю. Льодовик уже відступив, відбулися зміни в полюванні: об'єктами стають не такі великі за розмірами, але рухливіші тварини, загінне полювання значною мірою змінюється пошуками поодиноких звірів, що приводить до винайдення луку та стріл. У мезоліті відбувається одомашнювання тварин і перетворення деяких видів із них на свійських. Цей процес був тривалим і складним. Достатньо сказати, що на Землі існує приблизно 140 тис. різних видів тварин, проте одомашнено з них лише 47 видів. Першою домашньою твариною був собака, згодом - протягом VIII-VII тис. до н. е. (тобто вже в неоліті) - коза, вівця, велика рогата худоба, свині. Коні почали допомагати людині приблизно із IV тис. до н. е. Зміни, які відбулися у флорі після сходження льодовика, посилили значення збиральництва. Подекуди воно стало високоорганізованим, відіграючи роль попередника землеробства. Люди ще в процесі збиральництва почали піклуватися про дикі рослини і розпочали їх культивування: прополювали злаки, вирубували чагарники, які заважали зростанню плодових дерев, тощо. Деякі дослідники зачатки землеробства відносять саме до часів мезоліту. Про місце виникнення землеробства як такого досі точиться дискусія. Одні дослідники стверджують, що воно зародилося в Передній Азії і звідти поширилося світом (теорія моноцентризму). Інші говорять про самостійний розвиток землеробства в багатьох областях (теорія поліцентризму). Накопичений археологічний і палеоботанічний досвід свідчить на користь другої версії. Встановлено, що спочатку люди вирощували ті корисні рослини, які в дикому вигляді зростали у місцях їхнього проживання. Так, батьківщиною рису є Індокитай; кукурудзи, картоплі, соняшника, тютюну, томатів - Америка; ячменю - Передня Азія та Аравія; пшениці - Азія та північна Африка, чаю - Китай, кави - Абіссінія, какао - Центральна Америка тощо. Найдавнішими злаковими культурами є просо, ячмінь, пшениця і рис. Через обмін культурні рослини поширилися по земній кулі. Трудова діяльність людей була тісно пов'язана з появою зачатків знань, до яких належали елементарні відомості про оточуючий рослинний і тваринний світ (ботанічні, географічні, геологічні, астрономічні тощо).

У цей період відбувається перетворення первісного стада на родову общину. Спільна трудова діяльність, спільне житло (як і раніше, використовувалися печери, але також почали зводитися штучні житла), відносна осілість привели до згуртування й усвідомлення родинного зв'язку членів більшого колективу, який міг налічувати до 100-150 осіб. Рід характеризувався спільною власністю на засоби і продукти виробництва, колективною працею, одностороннім відліком родства, єдністю імені і релігійного культу, демократичними порядками в суспільному житті.

За умов проміскуїтету батьківство було невідомим і воно не усвідомлювалося в соціальному розумінні слова. Прародителькою вважалася жінка-мати, навколо якої групувалися діти. Оскільки вагітність, народження і догляд за дітьми обмежували мобільність жінок, зокрема їхню участь у тривалих мандрах у пошуках об'єкта полювання, саме вони відіграли значну роль у виникненні осілості. На жінку лягало все, що було пов'язане з осілістю: догляд за житлом, вогнищем, дітьми, зберіганням продуктів, приготуванням їжі, одягу. Слід підкреслити роль жіноцтва у виникненні таких феноменів, як землеробство (лани і городи потребували щоденного догляду), скотарство (за тими тваринами, які не були забиті відразу, наприклад маленькими, й утримувалися в загонах, теж треба було доглядати), ремесла (виготовлення посуду або одягу), мистецтва (починаючи з "декоративно-прикладного", коли прикрашалися побутові предмети, музичного, коли гойдали дітей тощо), а також релігійних уявлень (сидячи в печерах у той час, коли чоловіки були на полюванні, а кожної миті міг заскочити дикий звір або скоїтися інше лихо, саме жінки вдавалися до замовлянь і різних ритуалів, аби відвести небезпеку, саме жінка-мати стала першим символом родючості землі, який обожнювався первісною людиною).

Рівень розвитку продуктивних сил залишався дуже низьким, за таких умов панувала колективна праця, а родова община була єдиним виробничим колективом. Чітко вираженим стає природний статевовіковий поділ праці. Спільнота поділялася на три вікові групи: дітей, старих і працездатних чоловіків та жінок. Кожна група мала свої права й обов'язки, займалася своєю справою. Перехід до групи дорослих супроводжувався обрядами, відомими під назвою "ініціації" (від лат. initiation - посвячення). Ініціація була своєрідним навчанням, коли юнакам і дівчатам передавалися трудові навички і зачатки позитивних знань, родові звичаї, перекази, вірування. Завершувалося все випробуванням на витривалість. Найбільші випробування чекали на юнаків, наприклад, треба було тривалий час жити на самоті у хащах із дикими звірами і не вмерти з голоду або витримати ритуал нанесення татуювань (нанесення надрізів на шкірі виконувалося дуже повільно, так само довго рани загоювалися, залишаючи на тілі візерунки шрамів). Ті, хто проходив ініціацію, вважалися дорослими, їм дозволялося одружуватися. Ті, хто не витримував випробувань, не мали повторної спроби. Вони на все життя залишалися "дітьми", тобто соціально неповноцінними особами, яким шлюб був недоступним. У шлюбних відносинах встановлювалася екзогамія, тобто заборона шлюбів між кровними родичами за жіночою лінією (ймовірно, древні люди помітили, що народжувалися не дуже здорові діти). Первісне стадо було поділено на дві екзогамні половини або ж мало місце об'єднання двох сусідніх стад. Так чи інакше, утворилася дуально-родова організація (від лат. duo - два). Колективний шлюб був замінений на парний. Спочатку парний шлюб був нетривалим, неміцним, його легко було розірвати, а пережитки групового шлюбу продовжували існувати паралельно. Дослідники вважають, що парна сім'я виникла на межі переходу від мезоліту до неоліту. Парний шлюб встановив значення батьківства. Подружжя мало особисте майно, яке успадковувалося. Чоловік виступав власником зброї, знарядь, мисливських і рибальських приладь. Дружині належало домашнє начиння. Шлюб міг бути розірваний за бажанням кожної зі сторін. Чоловіки і жінки були рівноправними, а їх праця однаковою мірою вважалася суспільно корисною.

Дуально-родова організація була зародком нової етносоціальної спільноти - племені, для якого були притаманні: територіальна, економічна, ідеологічна спільність, родинні зв'язки, ендогамність, самоназва, наявність діалекту, апарат управління, єдина військова організація. Зародкове плем'я складалося з двох родів, згодом їх кількість могла бути більшою.

Управління спільнотою здійснювалося на основі принципів первісної демократії. Домінуюча роль належала роду, а вища влада в останньому - зібранню усіх дорослих родичів, на якому вирішувалися господарські, громадські та інші питання. Керівників обирали там само з найдосвідченіших і авторитетніших чоловіків і жінок, аби вони організовували господарську діяльність, спільні церемонії, залагоджували конфлікти в колективі, ставали на чолі під час військових зіткнень, були хранителями правил поведінки, які невдовзі перетворилися на звичаї, що регулювали соціальні відносини. Ці правила були обов'язковими для усіх членів роду, а спільнота примушувала до їх дотримання дуже суворими методами. Таким чином, родові звичаї підпорядковували інтереси особистості інтересам колективу.

У період неоліту (VIII-ІІІ тис. до н. е.) людина перейшла від привласнюючого до виробляючого (відтворюючого) господарства, головними заняттями в якому були землеробство і розведення домашніх тварин. При тому, що затрати праці зросли, зросла і гарантованість виживання. Це була велика виробнича перемога людини. Якщо за допомогою збиральництва і полювання вона лише привласнювала готові продукти природи, то з переходом до скотарства і землеробства вже створювала продукти, забезпечуючи себе різноманітною, а головне, регулярною їжею. З'являються постійні запаси провізії. Землероби жили осіло. У багатьох народів землеробство і скотарство розвивалися одночасно, проте для скотарів землеробство мало характер підсобного заняття, для землеробів - навпаки. Однак далеко не в усіх народів у неоліті ці заняття стали основними. Житлом у цей період служили землянки, напівземлянки з перекриттям із жердин, глинобитні і дерев'яні хатки, халупи із шкур тварин, будинки на палях. Саме в останніх з'явилися перші в історії людства меблі: скрині, лави, столи. Основним матеріалом для виготовлення знарядь праці залишався камінь, який у той час уже полірували.

Суспільні відносини в цей час зазнали змін: рання родова община поступилася місцем пізньородовій. Внаслідок зростання продуктивності праці і кількісного збільшення членів родової общини вона стала поділятися на великі групи найближчих родичів за материнською лінією - материнські сім'ї, які мешкали в окремих житлах і самостійно вели господарство. Зі зростанням регулярного надлишкового продукту з'явився трудовий розподіл: частину продуктів виробник міг залишити собі, що сприяло підвищенню ролі індивідуальної власності. Пізньородові общини об'єднувалися у фратрїї - об'єднання братських родів, які були результатом розчленування материнських родів, а самі фратрії об'єднувалися у племена, чия роль зросла, хоча організація влади, як і раніше, залишалася первісно-демократичною. Знаряддям народної волі стала племінна рада. Вона засідала у присутності членів племені, які мали право брати участь в обговоренні. Старійшини і військові вожді на свої посади обиралися, разом з усіма брали участь у суспільному виробництві і спочатку не користувалися жодними привілеями, натомість у разі скоєння негідного вчинку позбавлялися повноважень. Рід і плем'я були замкненою організацією, доказом чого можуть служити міжплемінні війни, які найчастіше виникали як помста за образу або як боротьба за розширення території, якої не вистачало. Міжплемінні війни часто супроводжувалися знищенням поселень, винищенням або захопленням у полон мешканців. Військовополонених або вбивали, або всиновлювали задля відновлення чисельності власних родів, але не уярмлювали.

Наприкінці неоліту розпочався перехід до енеоліту, або хал-коліту, тобто мідно-кам'яного віку, коли з'явилися перші металеві знаряддя праці з міді, поряд з якими тривало використання кам'яних. Цей період припадає приблизно на IV-III тис. до н. е., проте на деяких територіях він тривав і довше, а на деяких його не було взагалі. У цей період було винайдено гончарне коло, колісний транспорт, сирцеву цеглу, почалося спорудження зрошувальних систем. Мідь обробляли ковкою, а потім стали використовувати плавлення. Однак мідь - метал рідкісний, тугоплавкий і м'який. Для поліпшення якості знарядь, які з неї виготовлялися, до міді почали додавати олово, цинк, свинець, сурму, одержуючи у підсумку бронзу. Вона поступово ставала основним матеріалом для виготовлення знарядь, зброї, прикрас. Початок бронзового віку на різних територіях - різний: від III тис. до н. е. до І тис. до н. е. (на Близькому Сході у III тис. до н. е., в Греції - на початку П тис до н. е., в інших частинах Європи - у І тис. до н. е.). З початку І тис. до н. е. настав вік заліза, який триває до цього часу, проте не в усіх народів.

На початку історії людські спільноти, незалежно від регіону проживання, починали з однієї і тієї ж "стартової позиції", яку прийнято називати "первісним ладом". Цей лад характеризувався неабиякою схожістю на всій території проживання людини: однотипність соціальних структур, прийомів трудової діяльності, вірувань, побутової культури тощо. Однак у процесі історичного розвитку людство прийшло до вражаюче неоднакових результатів. У сучасному світі ми маємо колосальну різноманітність соціальних структур, політичних систем, рівнів і типів економічного розвитку та духовної культури.

Спробуємо систематизувати величезний масив історичних даних за допомогою поняття "цивілізація" як основної типологічної, тобто такої, що розрізняє одиниці історії. Воно є полісемантичним, тобто має багато тлумачень. Американські дослідники у тлумачних словниках, що друкувалися, починаючи від ХУЛІ ст. (тобто від часу, коли слово було вперше використане французьким маркізом О.Г. Мірабо і шотландським філософом А. Ферпосоном), знайшли понад 100 визначень цього поняття. У наш час термін "цивілізація" є дуже популярним. Він часто є синонімом таких понять, як культура взагалі або локальна культура; громадянське суспільство або соціальна організація суспільства, матеріальна культура на противагу духовній або людство в аспекті природоперетворюючої сили тощо.

Саме слово походить від латинського і у перекладі позначає місто, міську общину, що, у свою чергу, підкреслює значення урбанізації для складання передумов виходу людської спільноти з первісності, варварства, на новий щабель розвитку - цивілізований.

У сучасних підходах до визначення цього поняття можна виокремити природничо-науковий, або не гуманітарний, і гуманітарний. Перший пов'язаний із припущенням, що ми є не єдиною цивілізацію у Всесвіті. У пошуках позаземних цивілізацій відпрацьовано таке визначення: цивілізація є системою розумних істот, які обмінюються інформацією, енергією і матерією як між собою, так і з навколишнім середовищем (задля вироблення дій і засобів, що підтримують їх життя та прогресивний розвиток). Завдяки цьому система адаптується до середовища, створює умови для розвитку всіх індивідів і соціальної системи загалом. У такому контексті під цивілізацією часто розуміють людство на планеті Земля.

У зазначеному визначенні акцент у розумінні цивілізації зроблено на фізико-хімічних явищах, чого недостатньо. Важливо не випустити з поля зору чотири слова: "розумні істоти" та "соціальна система", оскільки цивілізація є високим ступенем, досягнутим у розвитку соціальної форми руху матерії. Цивілізації притаманні дві основні якості: по-перше, наявність у живих істот свідомості, розуму, здатності до ідеального відображення дійсності та наявність цілеспрямованої діяльності. Цивілізація є утворенням, яке перетворює природу, використовуючи для цього знаряддя праці, техніку. По-друге, важливою, фундаментальною якістю цивілізації є матеріальна виробнича діяльність, і ширше - наявність способу виробництва суспільного життя, що обіймає як матеріальне виробництво, так і виробництво суспільних відносин і соціального суб'єкта, тобто соціальної людини.

Проте спочатку людство на планеті не можна було назвати цивілізацією, оскільки впродовж двох мільйонів років існував первісний лад. Перші цивілізації виникли на межі IV і III тис. до н. е. Це - якісно новий щабель у розвитку людства. Який? Пояснення дає таке визначення: цивілізація е власне соціально-політичною організацією суспільного життя, що характеризується загальним зв'язком індивідів або елементарних соціальних утворень з метою відтворення суспільного багатства, що забезпечує її існування та прогресивний розвиток.

Наведене визначення підкреслює певну стадіальність у розвитку людства, яке переходить від дикунства, варварства, тобто первісності, до цивілізації. Однак людство не тільки єдине. Воно й різноманітне, що позначається на існуванні як у минулому, так і в наш час, і в майбутньому різних соціокультурних регіонів, обмежених у просторі і часі, або "локальних цивілізацій". Як конкретно-історичні утворення локальні цивілізації є після первинними соціальними утвореннями, які впродовж тривалого часу зберігають свою цілісність і специфіку. Кожна локальна цивілізація ґрунтується на певній спільності й однотипності матеріальної та духовної культури і на такій же певній спільності й однотипності соціальної структури. Остання в межах однієї і тієї ж цивілізації може з плином часу зазнавати суттєвих змін.

Наша епоха відзначається парадоксальним сполученням двох феноменів - інтернаціоналізації багатьох процесів у світовому масштабі (глобалізації) з одночасним посиленням рис своєрідності різних людських культур. У цій ситуації саме поняття "цивілізація" набуло унікального статусу, бо воно охоплює обидва полюси - як єдність, так і багатоманітність. Це поняття використовується і для позначення усього сучасного "світу людей" як цілісності, що складається, і для характеристики унікальності, неповторності історичного вигляду тих чи інших регіональних спільнот.

Проте не слід змішувати поняття "цивілізація" і "культура". Цивілізація - явище значно ширше, ніж культура. Культура - це елемент цивілізації. Культура з'являється ще за часів первісності, хоча і в примітивному вигляді. Цивілізація виникає значно пізніше. Ті племена, які в наш час продовжують жити майже на первіснообщинному рівні, мають свою культуру, хоча в них немає цивілізації. В історичному процесі культура відіграла найважливішу роль у становленні й еволюції цивілізації як нового соціуму, що виник внаслідок активного розвитку ранньоземлеробських общин. Під час цього розвитку складалися найважливіші передумови виникнення цивілізацій.

Передумовою виникнення цивілізації слід, насамперед, розглядати конфлікт, що виник між природою та первісною спільнотою людей, які втратили адаптивні можливості і були змушені компенсувати їх перетворюючою трудовою діяльністю (виникнення скотарства і землеробства). Вона потребувала постійного стимулювання або примусу й організації. Цивілізація і стала тією соціальною організацією, що забезпечувала відносну незалежність людського роду від природи.

Передумовами виникнення цивілізації також були:

зростання та концентрація населення;

поява та певний обсяг додаткового продукту, його концентрація;

розвинена іригація (поливне землеробство);

розвиток ремесла;

розвиток обміну;

соціальна диференціація.

Усі передумови пов'язані одна з одною, зумовлюють одна одну. І тільки в комплексі вони могли підготувати виникнення нового соціуму, що якісно відрізнявся від первісного суспільства.

Коли йдеться про відмінність цивілізації від первіснообщинної спільноти, то можна виділити такі сфери, або ознаки:

порівняно високорозвинене землеробство і ремесло, що вже відокремилося від нього;

класове суспільство;

держава;

міста;

монументальне будівництво;

високорозвинене мистецтво;

писемність;

спільність порівняно розвиненої релігії та ідеології. Треба підкреслити, що оригінальність тієї чи іншої локальної цивілізації найбільше виявляється в чотирьох останніх сферах, а саме: естетичній, знаковій, релігійно-ідеологічній, а також у передбаченому способі життя. Для того, щоб цивілізація дійсно існувала, необхідна сукупність усіх зазначених ознак. Наявність однієї - не є свідченням наявності цивілізації. Наприклад, найстародавніше у світі місто, відоме історикам, - палестинський Ієрихон. Дослідження довели, що вже 10 тис. рр. тому в ньому мешкали 3 тис. осіб і спосіб життя був суто міським. Проте це не була цивілізація в повному розумінні слова.

Виникнення цивілізації - злам у розвитку людства, оскільки воно вийшло на якісно вищий щабель соціальності. Дискусія про причини виникнення складних суспільств, або цивілізацій, триває й досі. Одним із поглядів є версія про існування в далекому минулому однієї "колиски цивілізації", від якої згодом пішли всі інші. Деякі ентузіасти вважають, що такою була земля, що потім зникла в океанських глибинах. У світі, мабуть, немає жодної освіченої людини, яка б нічого не чула про Атлантиду. Публікації про цю таємничу цивілізацію нараховують сотні тисяч, якщо не більше, сторінок. А діалоги давньогрецького філософа Платона Тімей" та "Крітій", у яких ідеться про Атлантиду, складають лише 30 сторінок. Дискусія про Атлантиду розпочалася відразу після смерті Платона (348 або 347 р. до н. е.). Атлантіс (частіше вживається слово "Атлантида") начебто був великим островом або архіпелагом, на якому приблизно у X тис. до н. е. існувала високорозвинена цивілізація, що загинула внаслідок природної катастрофи. Упродовж доби вона пішла під воду. Де вона була? Відповідно до текстів Платона, можна припустити що йшлося про Атлантичний океан або про територію Гібралтарської протоки, Середземне море. Зараз нараховується 275 концепцій щодо розташування Атлантиди. Серед інших називаються Південна Америка, Іспанія, Німеччина, Нідерланди. Шукають її і в Чорному морі, поблизу Криму.

З плином часу проблема Атлантиди ускладнилася. Були знайдені її аналоги у спорудах Старого Світу і доколумбової Америки. Зіставлення міфів Старого і Нового світів показало, що в них е чимало схожого. Порівняння мов Старого і Нового світів виявило вражаючу схожість між ними. Деякі інші елементи також були схожі, скажімо, східчасті піраміди Стародавнього Єгипту і доколумбових цивілізацій. З'являлися нові загадки, які, на думку атлантологів, можна було розв'язати лише за допомогою припущення про існування певної протоцивілізації, яка була колискою всіх інших стародавніх цивілізацій, відомих зараз. Ця протоцивілізація мала бути древнішою від месопотамської, єгипетської, індійської, китайської і, зрозуміло, цивілізацій доколумбової Америки. І хіба можна було вигадати ідеальніше розташування протоцивілізації, аніж на острові Атлантіс? Підходили і хронологічні межі, оскільки період її існування передував виникненню інших відомих стародавніх цивілізацій. Розташування в Атлантичному океані або Середземному морі також припустиме, оскільки звідти культурний вплив міг розповсюджуватися по всіх районах відомих древніх цивілізацій. Поступово Платона як "батька" Атлантиди стали забувати і почали доводити необхідність існування Атлантиди як "колиски цивілізацій". Вона була зручним поясненням існування схожих феноменів у соціокультурних утвореннях Старого і Нового світів. Пошуки Атлантиди тривають досі. Проте достеменних, незаперечних доказів її існування не знайдено.

Можна зробити припущення, що Платон вигадав Атлантиду для того, щоб підбадьорити своїх співвітчизників, продемонструвавши, що їхні предки були дуже успішними. Чимало рис змальованого ним суспільства нагадували ранню античність. Античність же часів самого Платона перебувала в стані кризи. Разом із тим наступні пошуки таємничої цивілізації виявилися дуже корисними, оскільки дослідники отримали чимало інформації, зокрема щодо геологічної історії Землі. Існують ентузіасти і в Україні. Вони вважають, що таємничий острів слід шукати на її півдні (район на південь від м. Судак). Начебто саме у цьому районі внаслідок гігантського катаклізму відкололася і пішла під воду величезна частина Південного Криму, що призвело до загибелі столиці атлантів - міста-острова Посейдона та багатьох прибережних поселень від цунамі. До речі, українські історики досі не можуть пояснити, чому національним символом країни є тризуб. Адже це символ влади Посейдона. І сподіваються, що геологи у своїх пошуках нафти і газу на шельфі Чорного моря знайдуть дещо незвичайне, схоже на рештки великої Атлантиди, і не забудуть повідомити про це археологів. Проте марно сподіватися на швидке розв'язання проблеми, бо навіть наявність стародавніх артефактів не завжди дає відповіді на складні питання, як у випадку щодо споруд на Криті, Мальті, у м. Куско в Перу або скульптур на острові Пасха тощо.

У центрі уваги сучасної цивіліографії - науки про цивілізації, перебуває проблема визначення провідних тенденцій у розвитку світового співтовариства цивілізацій. У зв'язку із цим важливою є типологія цивілізацій, щодо якої існує чимало поглядів. Це пояснюється відмінностями в обсязі та характері змісту, що вкладається у поняття "цивілізація". Основа типологізації може бути різною залежно від завдань дослідження. Учені поділяють цивілізації:

за умовами генези - на первинні і вторинні, тобто ті, що виникли серед первіснообщинного середовища, і ті, що певним чином скористалися історичним досвідом попередніх цивілізацій (до перших належать, наприклад, доколумбові цивілізації - майя, ацтеків, інків, а до другого типу - латиноамериканська цивілізація, що виникла на їх місці як католицький варіант європейської цивілізації);

за стадіями життєвого циклу - на ті, що формуються, зрілі, стагнуючі, або такі, що розвиваються, а також зниклі (напр.: дехто вважає, що зараз формується світова цивілізація, яка є єдиною для всіх; зрілою є європейська цивілізація; початок стагнації, хоча про це не дуже говорять, спостерігається в японській цивілізації, яка вже не один десяток років перебуває в системній кризі; кожна з цивілізацій на певному історичному етапі була такою, що розвивалася; стародавні цивілізації, такі як єгипетська або месопотамська, - зниклі цивілізації);

за географічною ознакою - деякі дослідники називають цивілізації річкових долин (єгипетська), морських узбереж (давньогрецька), гірську (інків), пустель й оазисів (арабо-мусульманська) тощо. Інколи беруться ознаки цілого континенту (європейська цивілізація); відомий поділ на одну західну і кілька незахідних або східних цивілізацій;

за етнічною ознакою - виділяються цивілізації за назвою народу, який відіграє в тій чи іншій соціокультурній спільності найважливішу роль (китайська, японська);

за релігійною ознакою (християнська, мусульманська, буддійська, конфуціанська).

Найбільш доцільним вважається використання синтезованого підходу: умовне позначення локальних цивілізацій на основі етнічно-географічного підходу з урахуванням стадії життєвого циклу. Як буде доведено далі, особливу роль у формуванні специфіки тієї чи іншої культурно-історичної спільності відіграють природно-кліматичний і релігійний фактори.

В основу типології цивілізацій може бути покладено типологію відтворення. Усі суспільства, що існували досі, тією чи іншою мірою наближалися або до статичного типу відтворення, орієнтованого на підтримку своїх цінностей і соціальних відносин у максимально незмінному вигляді, або до динамічного, інтенсивного, спрямованого на постійне змінювання, на розгортання своїх можливостей, найповніше їх розкриття. Якщо перші найбільше цінували і цінують традиції - такі суспільства називають традиційними. Другі націлені на змінювання, оновлення, найвищою цінністю для них є інновація. До статичного типу відтворення тяжіли всі стародавні суспільства. Традиційні суспільства могли існувати, лише твердо дотримуючись накопиченого досвіду. Будь-яке суттєве відхилення загрожувало статичному суспільству руйнуванням.

Протилежний за своїми характеристиками тип цивілізації поступово сформувався з традиційного суспільства на території Західної Європи. Першим його паростком, праобразом була античність (греко-римська стародавність) - певний виняток з кола традиційних цивілізацій. Антична структурна почала суттєво відрізнятися від структур цивілізацій, які існували до того, приблизно в VII ст. до н. е. Тоді в Середземномор'ї відбулося щось схоже на соціальну мутацію, яку ще називають архаїчною соціальною революцією. Виникли такі структурні параметри:

приватна власність;

товарне виробництво і вільний ринок;

висунення на перший план індивідуальності громадянина;

розвинене приватне право, що охороняло власника-громадянина;

створення основ громадянського суспільства у вигляді поліса з підкоренням йому виборної адміністрації, де мало місце зростання самоуправління за відсутності сильної централізованої влади.

Усе це виявилося принципово новим і відсутнім у попередніх структурах, заперечувало ті основи, на яких ті структури інституційно базувалися.

Відмінність полягала не лише в елементах, але й у динаміці еволюції. Протягом століть Схід існував у своєму звичному ритмі як у тих країнах, що зазнавали нашесть і гинули, так і там, де катаклізмів не було. В обох випадках структура характеризувалася стабільністю і статичністю. Вона регенерувала після катаклізмів, але не змінювалася. І тільки енергійний вплив європейського капіталу від початків колоніальної експансії заклав основи для вимушеної трансформації Сходу в деяких аспектах.

Антична структура була динамічною. Після катаклізмів, пов'язаних із загибеллю Риму і навалою варварів, вона зуміла відродитися, хоча в повну силу далеко не відразу. Проте після Ренесансу динамізм її виявився енергійно й результативно, набувши форм капіталістичного розвитку. Новий час остаточно закріпив цінності нової "ліберальної" нетрадиційної цивілізації, поступово вдосконалюючи її структури, інститути, відносини, особистість. Почався і перехід від аграрної традиційної цивілізації до нетрадиційної індустріальної. У наш час відбувається перехід до постіндустріальної цивілізації. Ті країни, що залишилися традиційними суспільствами, або зберегли важливі за своїм значенням елементи цих суспільств, спостерігали зростання і розвиток нетрадиційної цивілізації. Мимоволі, навіть при бажанні обмежити сферу впливу на них нової цивілізації, вони стали втягуватися до її орбіти, дедалі більше відчувати на собі її дію, переживати процес модернізації з усіма його драматичними перипетіями.

Всесвітня історія знає ще тип проміжної цивілізації, тобто такої, що вже відійшла від традиційного суспільства, але не прийшла до нетрадиційного. Вона стала на шлях модернізації, що вимагає кардинальних зрушень у цінностях. Однак суспільство не може йти цим шляхом. Серед найхарактерніших рис подібних суспільств можна назвати такі:

недостатня розвиненість всезагальних соціальних зв'язків, товарно-грошових відносин, такого універсального механізму обміну, яким є єдиний національний ринок;

в них інша роль і розуміння грошей;

знижені можливості засвоєння та масового поширення інновацій, особливо, якщо вони торкаються соціальної сфери, сфери людських стосунків;

складним і неоднозначним залишається ставлення до культурного плюралізму, особистої творчості;

глибокі протиріччя пронизують усю структуру і зміст культурних цінностей, саме розуміння умов, засобів і цілей людського життя, діяльності, спілкування;

глибокі зрушення відбуваються у розумінні традиційного авторитету та політичної влади, звичаєвого права і закону, ролі і цінності окремої особистості в суспільстві та історії тощо.

До типу проміжних цивілізацій дослідники відносять латиноамериканську і російську культурно-історичні спільноти. Росія вже у XVIII ст., починаючи з реформ Петра І, стала на шлях проміжної цивілізації, внаслідок чого її розвиток набув дивного зигзагоподібного напряму. Спроби модернізації щоразу "пробуксовували", а якщо і здійснювалися, то важко і на зовсім іншій основі, ніж на Заході. Модернізація в Росії здійснювалася "згори", за імперською моделлю, вибірково. Модернізувалися, головним чином, військова техніка і необхідні для цього галузі. Розвиток промисловості не приводив до збільшення громадянських свобод. Навпаки, це супроводжувалося ще більшим уярмленням населення. Вільнодумство неухильно викорінювалося. Новації частіше приймалися і поширювалися для затвердження старих структур і цінностей, що перетворювало модернізацію у традиціоналізуючий її тип. Інакше кажучи, модернізація здійснювалася в основному на рівні засобів при ігноруванні необхідності відповідного зрушення в цінностях. Багато особливостей історичного розвитку Росії підтверджують: вона є проміжною цивілізацією, тобто перехідною формою від традиційної статичної до нетрадиційної динамічної цивілізації, яка виявилася неспроможною завершили цей перехід. Проміжна цивілізація є конфліктною, оскільки в ній постійно відбуваються зіткнення між обома типами цивілізації. Раз по раз робляться спроби побудувати форми переходу між ними, стерти суперечності між протилежними цінностями, зразками, нормами, притаманними традиційному і нетрадиційному суспільствам. Один за одним відбуваються болісні "прориви" до нетрадиційної цивілізації. Вони не завершуються успіхом, а приховують у собі більше або менше "відкочування" назад.

Жовтнева революція 1917 р. може розглядатися як реакція широких мас, які ще не позбулися ілюзій докапіталістичного суспільства і злякалися наступу нової, нетрадиційної цивілізації в її початкових, грубих і навіть жорстоких формах. Після намагання модернізувати країну, було досягнуто її архаїзації, коли створена система (радянська) дуже нагадувала за своїм характером деспотію Стародавнього Сходу. Так, східні цивілізації складалися за умов спершу повної відсутності, а потім другорядної ролі приватновласницького начала, альтернативою якому була влада-власність і державний спосіб виробництва, коли додатковий продукт належав правлячому дому, який був єдиновладним власником і розпорядником додаткового продукту у загальнодержавному масштабі. Благо соціуму або держави сприймалося тут як верхівка системи цінностей. Звідси - і традиційний акцент на збереженні існуючої жорсткої норми, на варті якої стояв жорстокий механізм відбору та адаптації інновацій. Для типово східних деспотій також було характерним:

забезпечення сталого соціального порядку;

переважаюча роль адміністративно-командних зв'язків;

розробка релігійних норм і конформного морального стандарту;

гарантування прожиткового мінімуму населення за умов мінімуму особистого вибору індивіда;

панування відносин перерозподілу;

вироблення стимулів до ідентифікації, а то й злиття людини із системою;

людина - член певної общини, де люди пов'язані солідарними відносинами;

стримування деструктивної для існуючої системи приватновласницької підприємницької діяльності;

уміле спрямовування ініціативи й енергії індивіда в релігійне або інше русло, започатковане владою;

відсутність орієнтації на індивідуалістичні, приватновласницькі, приватноправові норми та цінності.

Якщо поставити питання: "Чи були перелічені ознаки типово східної деспотії характерними для радянського ладу, який позиціонував себе як найпередовіший в історії людства?" - то відповідь буде позитивна.

Проміжна цивілізація характеризується не тільки феноменом "розколу", але й прагненням до синтезу різних культурних начал, або, якщо скористатися терміном мексиканського філософа Л. Сеа, до "культурної метисації". Разом із тим для подібних цивілізацій характерною є ідея своєрідної "переваги відсталості". Наприклад, мексиканський мислитель X. Васконселос бачить перспективу Латинської Америки в тому, що "ми з більшою легкістю, ніж представники інших культур, сприймаємо чужинців. Внаслідок цього наша цивілізація з усіма її дефектами може бути обрана історією як знаряддя творення ... людини нового типу. Стосовно Росії, то схожа ідея "переваги відсталості" і "вселюдської місії Росії" проходить через усю її національну суспільну думку від П. Чаадаєва, народників і більшовиків до сучасних гуманітаріїв. Слід зауважити, що частково подібні амбіційні ідеї виконують компенсаторну роль.

Хоча кожна цивілізація є унікальною, проте за деякими схожими рисами ми можемо всі сучасні цивілізації умовно об'єднати у дві групи або гілки. Західна гілка - західна цивілізація або західноєвропейська і Північно-Американські цивілізації. До неї тяжіють проміжні цивілізації - латиноамериканська і російська (євразійська, православна). Східна (незахідна) гілка: цивілізації індійська (індо-буддійська), китайська, японська (інколи їх об'єднують і говорять про конфуціанську цивілізацію), арабо-мусульманська. Щодо Чорної Африки єдність у думках відсутня. Деякі вчені вважають, що тут цивілізації зараз немає. Інші називають її тропікоафриканською цивілізацією. Австралія є відгалуженням західної гілки: вона тривалий час була колонією Великої Британії і досі входить у Співдружність націй, очолювану Англією. Автохтонне ж населення власної цивілізації не створило.

Цивілізації західної гілки об'єднує те, що всі вони християнські. Хоча їхні культури формувалися під впливом різних напрямів у християнстві -католицизму, протестантизму, православ'я. Слід наголосити, що із зазначених цивілізацій лише західна, індійська, китайська й ісламська є культурно самодостатніми: вони виростали з оригінальної власної культури, розвивалися разом із нею і на її ж ґрунті.

Порівняно з ними японська, євразійська, латиноамериканська цивілізації є культурно несамодостатніми. Вони сформувалися головним чином внаслідок перенесення на новий чужорідний соціокультурний ґрунт уже розвинених релігій. У випадку Японії - буддизм і конфуціанство. У випадку Латинської Америки - католицизм із Європи. У випадку євразійської цивілізації - православ'я із візантійської цивілізації (зараз не існує). Для власного розвитку ці цивілізації зазвичай постійно потребували нових культурних імпульсів, так би мовити, "культурного живлення" з боку інших цивілізацій: Японія - тривалий час від Китаю, а починаючи з другої половини XIX ст. і донині - від Заходу. Євразійська цивілізація - спочатку від Візантії, згодом - від Європи.

Цивілізації західної і незахідної гілок дуже відрізняються. У пошуках відповіді на питання, які фактори зумовили специфіку цивілізацій, на перший план висуваються природні і релігійні, які пов'язані між собою і певним чином взаємозумовлені. Переважна більшість незахідних цивілізацій виникла раніше західної. Вони з'являлися в умовах дуже теплого клімату з могутньою рослинністю. У жителів південних країн - менше потреб, аніж у жителів Півночі (врожаї кілька разів на рік, тобто не треба дбати, аби вистачило їжі до наступного врожаю, будувати тепле житло і турбуватися про опалення в холодні місяці, про теплий одяг тощо). На Півдні основні потреби задовольнялися головним чином у спільній сільськогосподарській праці і значною мірою за рахунок продуктів природи. Потреби у продуктах, ремесла мали другорядне значення. Найпростіші сільськогосподарські знаряддя, а також домашній реманент не зазнавали суттєвих змін і передавалися від покоління до покоління. Ще одна особливість - іригація, яка теж дуже залежала від природних умов. Тобто головне - пристосуватися до природи. Це зумовило екстенсивну суспільно-виробничу технологію - тип господарської взаємодії людини з оточуючим середовищем. Так, першою пральною "машиною" на Сході був водоспад: під його струмені клали білизну, і вода вибивала з неї бруд.

На Заході людина дійшла до того, аби використовувати ультразвук у пранні білизни, а енергію брати з електричного струму, який дають атомні електростанції. Тобто не тільки пристосування до природи і використання того, що вона дає, а намагання йти вглиб. У наведеному прикладі - використання енергії розщеплених атомів, що свідчить про прагнення підкорити собі сили природи, пристосувати її до людських потреб, тому суспільно-виробнича технологія на Заході має інтенсивний характер. Значною мірою через те, що умови виживання на Заході були набагато складніші, навіть у Середземномор'ї, де виникли перші західні цивілізації - грецька і римська. Дійсно, там досить тепло, але врожаїв кілька разів не рік не збирають через сезонність. Ґрунти дуже тверді з великою кількістю каміння. Великих річок з розливами, як у Єгипті, немає. Тут існувала нагальна потреба докладати набагато більше людських зусиль, ніж у східних цивілізаціях.

Якщо порівнювати природно-кліматичні умови, у яких існували й існують західні і незахідні цивілізації, то для незахідних притаманна більша залежність від примх природи: розливів річок, сезонів опадів і посух, руйнівних землетрусів, після яких необхідно відновлювати іригаційні споруди і житла. Усе це потребувало спільних узгоджених зусиль великих мас людей, від яких залежало й виживання окремих осіб. Можна припустити, що ці обставини вплинули ще на один найважливіший фактор, який зумовлює специфіку західних і східних цивілізацій, - а саме релігійний. Головна відмінність між ними зумовлюється різним розумінням співвідношення між Богом, Світом і Людиною, що проявляється у відмінностях між релігійними "картинами світу".

У східних релігіях Бог, Світ і Людина - це, по суті, одне і те ж. Світ є божественним, упорядкованим через божественний Світовий Закон (Дао в Китаї, Дхарма в Індії), який не залежить ні від людей, ні від божеств, але визначає походження, зміст і порядок речей у світі, місце кожної людини, долю усього світу і долю кожного індивіда. Кожна людина - це лише структурна частинка такого світу. І її призначення одне: бути саме цією частинкою. А це означає, що все її життя зводиться до виконання обов'язку, який випливає з її місця. Виконання ж обов'язку вимагає дотримання численних норм і правил поведінки практично на кожному кроці: у стосунках з вищими й нижчими, старшими і молодшими, чоловіками і жінками, у господарській сфері, у стосунках із владою, з божествами тощо. Людина включається у жорстко впорядковану структуру божественного світу і не може змінити і свого місця в цій структурі.

У західних релігіях (різних напрямах християнства) Бог, Світ, Людина - це різні інстанції. Світ створений Богом-творцем, залежить від нього, може бути Богом знищений, але сам не має внутрішнього божественного змісту, тобто Світ є небожественним. Людина створена Богом з праху земного, тобто її фізична природа така ж як і в решти світу. Однак людина створена за образом і подобою Божою і має від Бога безсмертну душу. Отже, людина, хоч і не рівна Богові (це тільки його творіння), але має дещо близьке до нього. Це означає, що людина стоїть над світом, але під Богом. Оскільки людина за своєю суттю не збігається ні зі Світом, ні з Богом, то вона й не включається в якусь божественну структуру. Вона призначена панувати над світом як богоподібна істота (панування над природою - це є суть інтенсивної суспільно-виробничої технології). Однак у цьому пануванні, а також у сподіванні на своє вічне спасіння вона залежить від Бога і покладається на нього, підзвітна йому.

У зв'язку із цим різниця між східними і західними цивілізаціями полягає також в організації життя людини і суспільства. Оскільки східні релігії розглядають людину як "гвинтик" величезної "машини Світу", яка без виконання приписів може функціонувати "не так", що може призвести до всезагальної загибелі то в житті людини і суспільства спостерігається жорстка регламентація на основі релігійних норм і правил. Так, мусульмани, незалежно від країни проживання, вважають праву руку чистою, а ліву нечистою і миють відповідно своє тіло. Існують приписи щодо того, як пити воду, а також як ставитися до представників влади - як до різного рангу намісників вищих сил на землі тощо. У християнстві Бог для спасіння людини не встановлює для неї численних норм і правил поведінки. Людина має для цього сама уподобатися Ісусові Христу у своїй поведінці і думках. Проте вона має це вчинити сама, зробити свій вибір, бо Сатана увесь час спокушає її різними гріховними речами. Отже, у підсумку лише в західних, християнських цивілізаціях людина у своєму суспільному житті (приватному або соціальному, економічному, політичному) постає відносно самостійною, вільною. У неї є вибір, тобто людина - це особистість. І це вважається найвищою цінністю. На Сході такого немає. Інтереси окремої людини - ніщо. Бо головне - це спільнота та її інтереси.

Із цього випливають інші цінності, ставлення до яких на Заході і Сході дуже відрізняється. Люди Заходу найвищими вважають такі цінності:

динамізм, орієнтація на новизну;

раціоналізм у поєднанні з екстравертивністю;

найвища цінність - людська особистість, а отже, настанови на її автономію, індивідуалізм;

повага до приватної власності;

ідеали свободи, рівності, толерантності;

переконаність у перевагах демократії над усіма іншими формами політичного устрою.

вони ладні "нести демократію" тим народам, які досі не розуміють останнього. Авантюрою була спроба американців "принести демократію" до Іраку на початку 2000-х років. Там демократія непотрібна і сприймається як намагання зруйнувати ісламське суспільство. Щоправда, під гаслом "поширення демократії" ховаються інші американські інтереси, а саме: встановлення контролю над величезними запасами енергоносіїв - "крові" сучасної економіки. Загалом те, що цінується західними людьми, не розуміється людьми незахідних спільнот, тому що там зовсім інші цивілізаційні основи. Від початку - жорстка регламентація життя людини і суспільства на основі релігійних чи санкціонованих релігією норм і правил, які не змінюються упродовж тисячоліть. Там панує не спрямованість до новацій, а традиціоналізм, низька рухливість і слабка різноманітність усіх форм людської життєдіяльності.

Певною мірою роль стримуючого фактора відігравала держава. Східні суспільства за колосальну роль держави в житті людей називають статистськими (державними). їм притаманний винятково вертикальний характер зв'язків, замкнених на владних структурах, на прошарку управляючої бюрократії, яка, у свою чергу, замикалася на монарху-деспоті. Влада останнього не обмежувалася ніким і нічим, більше того, освячувалася як дана богами. Незалежні від неї суспільні зв'язки не розвивалися. Існував патримоніальний тип держави (від лат. patrimonio - батьківська власність, що переходить у спадщину, тобто вотчина). Держава в особі правителя фактично була верховним власником землі, води, інших ресурсів, а відтак - і самих людей даної країни. Хоча формально правитель вважався лише інструментом у руках найвищих, божественних сил, яким у підсумку й належав створений ними світ. Такий принцип суспільного устрою, коли в одних руках зосереджуються влада і власність, називається "влада-власність". Держава (правитель і чиновництво) упорядковувала життя суспільства, часто організовувала і контролювала весь виробничий процес, розподіляла і перерозподіляла вироблений продукт. Наприклад, у Стародавньому Єгипті у визначені жерцями дні перед людьми з'являвся фараон із золотими знаряддями праці, що символізувало початок сільськогосподарських робіт. Його чиновники керували виробничим процесом: одні наглядали за працею на зрошуваних землях, інші обраховували зібраний урожай або вироблену ремісниками продукцію, треті зберігали вироблене на державних сховищах, четверті дбали про те, щоб люди не вмирали з голоду, бо найбіднішим виділялося збіжжя, як це робилося і в Іраку на межі XX-XXI ст., коли злидарям у скрутних обставинах держава виділяла по мішку рису. Коли така деспотична держава гинула, то зазвичай руйнувалося і все господарське життя країни, починалися численні міжусобні війни за виживання, голод, епідемії тощо. І це тривало доти, доки владу не переймала якась інша династія, що відновлювала державу на попередніх засадах. Чимало таких прикладів можна знайти, скажімо, в історії Стародавнього Китаю. Навіть коли великі імперії розпадалися на частини, кожна з них відтворювала деспотію в мініатюрі.

На противагу індивідуалізму Заходу Схід плекав комунальність або общинність, общинний тип соціальної організації. Основною одиницею суспільної (соціальної й економічної) організації була сільська землеробська община. Община - це територіальне об'єднання великих патріархальних сімей. Історично вона була природною формою кооперування праці, виникала і ставала надзвичайно стійкою там, де для спільного виживання були необхідні колективні трудові зусилля - або на роботі на зрошуваних ланах (особливо при вирощуванні рису, де суворо регламентується відведення води з полів), або при очищенні полів від чагарників, або у відновленні зруйнованих негодою жител. Община була неподільним цілим, вона колективно розпоряджалася землею і водою, наданими державою в користування за виконання певних обов'язків, утримувала ремісників, сторожу та ін. Таким чином, вона визначала не лише господарську діяльність общинника, а й усі інші сфери його життя: скільки землі і як довго перебуватиме в його тимчасовому користуванні, як будуватимуться відносини із владою (сплата податків відбувалася на основі кругової поруки), як буде дотримано культ, релігійні норми і правила. Взагалі існував жорсткий контроль з боку громади за поведінкою й особистим життям усіх її членів. Як самодостатня община тяжіла до замкненості (автаркії), зведення зовнішніх зв'язків до мінімуму.

В економічній сфері поєднання патримоніальної держави й общини формувало особливий, так званий азіатський спосіб виробництва, сенсом якого була державна система сільських землеробських общин. Його ще називають державним способом виробництва. Держава стає верховним власником засобів виробництва і виробленого продукту, а община - державним інструментом в організації самого процесу виробництва (згадаймо колгоспи і радгоспи Радянського Союзу, який, як уже зазначалося, насправді був відтворенням типово стародавньої східної деспотії). За таких умов приватній власності, особливо на землю, місця не було, а основним методом управління був примус. Політична організація східних цивілізацій мала форму деспотій, у яких здійснювалося абсолютне переважання держави над суспільством, а соціальне життя будувалося на принципах колективізму, що, власне, також е примусом у ставленні до окремої особистості.

У світоглядному плані на противагу людській активності, свободі зробити власний вибір, сміливості кинути виклик обставинам у пізнанні і змінюванні оточуючого середовища в усіх його проявах, яка стає провідною на Заході від часів Ренесансу, на Сході панують уявлення про повну несвободу людини, визначеності наперед усіх дій і вчинків силами природи, соціуму, богів, а не самою особистістю, якої, власне, там і не існувало. На противагу західному раціоналізму - спокійне споглядання, містичне єднання з природою, а не її перетворення за власними бажаннями, зосередженість на внутрішньому духовному житті, тобто інтровертивний характер психіки, незворушність. Сенсом людського існування на Сході є духовне самовдосконалення, відповідь на питання: "Як "я" зливається із гармонією Космосу?", а не егоїстичний прагматизм Заходу з його бажанням перетворити навколишній світ і підкорити його собі. При загальній соціоцентричності індивідуалізм, тобто визнання унікальності кожної людини, її претензії на це розцінювалися як зло.

Слід наголосити, що духовність е тією "пружиною", що продукує всі види діяльності. її сутність визначають цінності, зумовлені тими чи іншими домінуючими релігіями. Системи цінностей є основою цивілізацій, визначають їх "генотип". Наразі не зайвим буде нагадати, що цивілізація є власне соціальною організацією суспільного життя, що характеризується загальним зв'язком індивідів або елементарних соціальних утворень (напр. общин) з метою відтворення суспільного багатства, що забезпечує її існування та прогресивний розвиток. Що ж забезпечує загальний зв'язок, внутрішню цілісність і неповторність кожній цивілізацій Внутрішню цілісність і неповторність надає людина з певним менталітетом і відповідною до нього соціальною поведінкою.

Що таке менталітет? Існує чимало визначень, за основу можна взяти зокрема таке: менталітет - це психологічна детермінанта поведінки мільйонів людей, за будь-яких обставин вірних своєму "коду", що історично склався, певна інтегральна характеристика індивідів, сукупність їхніх уявлень, поглядів, відчуттів, яка дає можливість визначити своєрідне бачення цими людьми оточуючого світу і пояснити специфіку їх реагування на нього, поведінки в ньому.

Часом менталітет розглядають як етнопсихологічний феномен. Тоді говорять про національний менталітет, або національний характер, - світ ідей, моральних норм, духовного і психологічного складу нації, народу. Менталітет може бути соціокультурно диференційований. Тоді йдеться про ментальність - систему образів й уявлень соціальних груп, усі елементи якої тісно взаємопов'язані і функції якої - бути регулятором їх поведінки і буття у світі (для пор.: студентська ментальність і ментальність управлінців або бюрократів). І про менталітет, і про ментальність можна сказати, що це - механізми мислення, що не усвідомлюються, але відображаються у поведінці. І менталітет, і ментальність розчинено в культурі та буденній свідомості. Вони часто не усвідомлюються людьми, які мають саме таке бачення світу. Тим часом вони виявляються в їх поведінці і висловлюваннях начебто опріч їхніх намірів і волі. Менталітет і ментальність виражають не так індивідуальні настанови особистості, як позаособовий бік суспільної свідомості. їх можна умовно назвати колективними уявленнями, колективним баченням світу.

Усі аспекти і структури суспільного життя, у яке інтегровані люди в певній цивілізації, закріплюються в їхньому менталітеті як звичні зовнішні обставини. А незмінні принципи взаємодії з ними перетворюються у звичні стереотипи поведінки людей. Після цього вже сам менталітет маси людей оберігатиме цивілізацію від будь-яких глибоких змін, що вимагатимуть від людей змінити власні звички свідомості, мислення, діяльності. Таким чином, цивілізація і менталітет багатьох людей зміцнюють і консервують одна одного. Найяскравіший приклад - арабо-мусульманська цивілізація в минулому і нині. Отже, цивілізація формує менталітет, а менталітет зміцнює цивілізацію. При чому, навіть якщо людина не сповідує жодної релігії, вважає себе атеїстом, все одно, належачи до тієї чи іншої цивілізації, вона є носієм відповідного менталітету, зумовленого пануючою релігійною картиною світу. З релігійною картиною світу, а також з особливостями природного середовища, пов'язані практично всі відмінності між Заходом і Сходом. Наприклад, відмінність у розумінні цінності часу. У цивілізацій східної гілки - відсутність його або уявлення про його циклічність. Тобто час рухається по колу, "Усе незмінне під Місяцем". Куди поспішати, якщо все заздалегідь визначене Аллахом? Тому таке ставлення, наприклад, у Туреччині. Коли турок каже: "Завтра", це треба розуміти, можливо завтра, а може через місяць, а можливо й ніколи. На дорікання з боку сторони, що чекала на виконання обіцянок у певний час, зазвичай відповідають: "Очевидно, не було на те волі Аллаха!", й особиста непунктуальність тут ні до чого. Якщо заглибитися в оцінці зазначеного прикладу в теоретичну площину, то виявиться: розуміння цінності часу пов'язане з підвищеним динамізмом життя людини Заходу, що зумовило її переконання в першості ідеї прогресу, невпинного швидкого руху вперед і вгору на противагу уявленню про рух по незмінному колу.

Вважається, що Україна прагне повернутися до сфери європейської цивілізації, де пунктуальність дуже цінується. Проте це не просто. Існують "народи між цивілізаціями", які знаходяться у "лімітрофі" (проміжний простір між суперетнічними системами або утвореннями імперського типу) або "лімесі" (нестійкі окраїни імперій або цивілізацій). До них деякі автори, зокрема В. Цимбурський, відносять частину країн Східної Європи, балка-но-дунайський регіон, Кавказ, Центральну Азію та інші регіони. До таких територій належить й Україна, що здавна опинилася на

перехресті цивілізацій і зазнала та продовжує відчувати на собі їхній вплив.

Отже, ментальні структури посідають чільне місце в переліку факторів, що визначають суть цивілізації, її неповторну своєрідність. Окрім того, до них належать:

географічне або природне середовище;

система ведення господарства (визначається суспільно-виробничою технологією, етосом праці, зумовленим дією релігійних чинників, домінуючими формами власності);

соціальна організація;

політична система;

духовні цінності;

релігія або ідеологія, яку піднесено до рівня релігії (марксизм-ленінізм на певному етапі історії російської цивілізації або конфуціанство в історії Китаю).

Деякі дослідники називають й інші фактори, але вони є похідними від зазначених.

Місце кожного масштабного цивілізаційного центру на світовій арені в різні епохи залежить від факторів двоякого роду. З одного боку, це об'єктивні матеріальні параметри: територія, природні ресурси, клімат, народонаселення. З іншого боку, діють суб'єктивні, мотиваційні фактори: спосіб виробництва, соціальна структура, система духовних цінностей. Роль тих й інших не завжди однакова. Історія має чимало прикладів, коли значний матеріальний потенціал залишався, подекуди, нереалізованим, оскільки відсутні рушійні сили, стимули до його використання. У свою чергу, саме певні рушійні сили, стимули можуть компенсувати обмеженість матеріального потенціалу. Не випадково ж склалася приказка: "Росія - країна, де є все, і нічого немає, а Японія - країна, де нічого немає, і є все". Відкритим залишається питання: "Що є і чого немає в Україні?"

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Схожі теми

Господарство та господарська діяльність у первіснообщинному суспільстві. Первісні основи цивілізації
ІСТОРИЧНІ ТИПИ КУЛЬТУР ТА ЦИВІЛІЗАЦІЙ
Особливості древніх цивілізацій
ПЕРВІСНА КУЛЬТУРА
Зародження економічного аналізу в умовах первісної доби і стародавніх цивілізацій
Період розпаду первісного ладу (7-6 тис. років тому).
Історичні передумови виникнення цивілізації
ГОСПОДАРСТВО ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ЙОГО ЕВОЛЮЦІЯ НА ЕТАПІ РАННІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
ВИНИКНЕННЯ РЕЛІГІЇ ТА ПЕРВІСНІ ВІРУВАННЯ
ПЕРВІСНА ДОБА І ПЕРШІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
 
Дисципліни
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси