Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
Поняття та основні вимоги до офіційно-ділового стилю юридичного...Мовні особливості офіційно-ділового стилюОФІЦІЙНО-ДІЛОВИЙ СТИЛЬОФІЦІЙНО-ДІЛОВИЙ СТИЛЬ. МОВНІ НОРМИОсобливості офіційно-ділового стилю документів
Мовні особливості офіційно-ділового стилюОФІЦІЙНО-ДІЛОВИЙ СТИЛЬОФІЦІЙНО-ДІЛОВИЙ СТИЛЬ. МОВНІ НОРМИОфіційно-діловий стиль юридичних документів
 
Головна arrow Документознавство arrow Українська мова за професійним спрямуванням
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Документ - основна одиниця офіційно-ділового стилю

3.1. Історія офіційно-ділового стилю.

3.2. Поняття документа.

3.3. Призначення та класифікація документів.

З.4 Структурні елементи документа. Правила оформлення тексту.

3.5. Вимоги до мови ділових паперів.

Офіційно-діловий стиль - це стиль мови ділових паперів: розпоряджень, постанов, програм, указів, актів, законів, наказів, анкет, розписок тощо. Основна функція офіційно-ділового стилю - інформативна (повідомлення). Сфера його застосування зумовлює жанрову розгалуженість. Більшість жанрів ділового мовлення відображає соціальне спілкування. Інша функція цього стилю полягає в тому, що він надає висловлюванню характер документа, а відображеним у ньому людським стосункам - офіційно-ділового характеру.

Історія офіційно-ділового стилю

Зародки офіційно-ділового стилю, деякі його елементи дослідники виявили ще в пам'ятках періоду Київської Русі. Цікавими е зведення законів "Руська Правда", твір Нестора Літописця "Повість минулих літ", уривки з яких виявляють свою наближеність до ділового письма, вона відчувається і в переліках племен, якими керував Олег (885 р.) та підкорив Ігор (944 р,), і в описі оброків, данини, ловищ, погостів, установлених Ольгою.

Точне фіксування ділянок, предметів, майна, рухомого й нерухомого, географічних пунктів становить визначальну рису актової писемності.

Для історії нашого народу під час княжої доби (часи Київської Русі X-ХШ ст. та Галицько-Волинського князівства ХПІ - XIV ст.) основними джерелами є літописи, що збереглися у вигляді літописних списків (Іпатіївський список 1425 р., Лаврентіївський список 1377 р.), актів (міжнародні договори, зокрема з Візантією), княжих зведень, правових кодексів ("Руська правда", церковні устави тощо).

У XIV ст. виникла грамота як спеціальний жанр, що відрізняється від інших писемних пам'яток свого часу суспільним призначенням і умовами створення. Учені зазначають, що поряд із терміном "грамота" використовувався й термін "лист", але перший вживався частіше. За юридичним призначенням відомо понад ЗО різновидів грамот.

Дарчі - грамоти, за якими державні особи як винагороду за хорошу службу оформлювали передання своїм підданим сіл, грошей та майна з відповідними правами й обов'язками.

Купчі й продажні грамоти засвідчували купівлю чи продаж, переважно, нерухомого майна.

Заставні грамоти оформлювали позики грошей під певне нерухоме майно.

Роздільні грамоти видавалися офіційними особами в разі непорозумінь між сусідами при користуванні суміжними землями, лісами, урочищами тощо.

Підтвердні грамоти забезпечували право на успадкування дітьми майна батьків.

Присяжні грамоти засвідчували присягу місцевих князів вірно служити Великому Князю литовському або Королю Польському.

Поручні грамоти давалися родичами або близькими людьми того, хто втратив довіру у Великого Князя литовського або Короля Польського.

Договірні грамоти, або угоди, укладалися між двома або більше князівствами після закінчення воєнних дій.

З часів Хмельниччини, зростає диференціація документальних джерел, збільшується їхня загальна кількість. У першій половині XVIII ст. велику роль у формуванні офіційно-ділового стилю відіграли грамоти, універсали, листи гетьманів, акти Генеральної військової канцелярії, Генерального військового суду, Генерального скарбу, Генеральної артилерії, полкової адміністрації й суду, сотенних урядів, міського самоврядування, акти й документи церковних та культурно-освітніх інституцій, міжнародні договори, конституції. Згодом під впливом російського справочинства провідним розпорядчим документом стає указ. Наказ як розпорядчий документ спочатку з'являється в побуті, а згодом починає використовуватися і в суспільно-політичній сфері. У цьому ж столітті з'являється й розвивається процесуально-юридична та канцелярська документація.

Важливе значення в цей період мають джерела іноземного походження: документи міжнародно-правового характеру, літописи московські, польські, турецько-татарські, спогади західноєвропейських мандрівників, листи, щоденники, описи ("Щоденник" Бріха Ляссоти фон Стеблау, "Опис України" Гійома Левассера де Боплана).

Учені зазначають, що сучасний офіційно-діловий стиль зародився наприкінці XIX, а особливо активно розвивався на початку XX ст. У цей час кількість документальних матеріалів, рукописних і друкованих, значно зростає, відбувається процес подальшої диференціації та спеціалізації життя, внаслідок чого документи класифікують. Іноземні матеріали цього періоду втрачають своє значення, проте, як і раніше, велику роль відіграють документальні матеріали державних, громадських установ та організацій, приватні архіви.

Можна визначити кілька груп документів цієї доби:

1. Щоденники, листи, мемуари українських діячів XIX- XX ст. (Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Драгомано-ва, Володимира Антоновича тощо).

2. Акти й документи установ Української Народної Республіки, Української держави Гетьмана Скоропадського та Західноукраїнської Народної Республіки (1917-1921 рр.)

3. Документальні матеріали політичної еміграції.

4. Документи установ УРСР.

5. Ділові папери незалежної України.

У мовознавчих працях 50-60-х років XX ст. діловий стиль іноді називають "офіціально-документальним", визначаючи в ньому такі підстилі: стиль указів, офіціальних розпоряджень або наказів, законодавчих документів, ділова мова.

Саме поняття "ділова мова" співвідноситься з розвитком офіційно-ділового стилю. Новітня історія ділового спілкування українською мовою починається з 20-х років XX ст. на тлі суспільно-політичних зрушень в Україні. Вона охоплює три періоди:

1) 20-30-ті роки;

2) 40-80-ті роки;

3) з 90-х років і до сьогодні.

У 20-х роках виходять словники "Російсько-український фразеологічний словник. Фразеологія ділової мови" В. Підмо-гильного та Є. Плужника; "Практичний російсько-український словник ділової мови (конторської та рахівничої)"; "Словник ділової мови (термінологія та фразеологія)" М. Дорошенка, М. Станиславського, В. Страшкевича. Ці видання виконували функцію мовних порадників.

У 40-70-ті роки ділова українська мова використовувалася лише у деякій політичній та ідеологічній літературі, законодавчих актів, тобто реалізовувалася як писемна форма офіційно-ділового стилю. До програми середніх шкіл було також уведено обов'язкове вивчення правил написання ділових документів.

Тривалий час ділова мовна практика перебувала під впливом російської мови, тому питання про словники та довідники, що давали б вичерпну інформацію про слово- та терміновживання, не порушувалося.

Як стиль офіційно-ділова мова усталилася в 50-60-х роках. Деякі архаїчні форми термінів ("об'ява" замість "оголошення") визнаються ненормованими, дуже негативно оцінюються русизми (міроприємство, любий, співпадати, співставляти, заключити договір, командировочне посвідчення).

У цей час словник ділової людини насичено такими словами: парторг, профорг, плановик, фінагент, культфонд, плановість, норматив, отоварити, рознарядка, прогресивка, громадська приймальна, партійний працівник (функціонер), начфін, неліквідний, народний засідатель тощо. Усталюються як терміни складені назви посадових осіб: виконуючий обов'язки, керуючий трестом, завідуючий кафедрою (після 1990 р. - виконувач обов'язків, керівник тресту, завідувач кафедри).

У 70-80-х роках науковці активно досліджують цей стиль, визначають його конструктивні ознаки, засади культури української ділової мови. Визначено основну функцію офіційно-ділового стилю як настановчо-інформативну, подано такі основні ознаки ділової сфери комунікації:

o однозначність, точність, логічна завершеність висловлювання, що досягається вживанням інфінітивних, дієприслівникових, дієприкметникових зворотів;

o переважання складних довгих речень, однотипних синтаксичних конструкцій, "нанизування" однорідних членів речення;

o консервативність (наявні штампи, кліше), що сприяє однаковому розумінню й тлумаченню документа різними людьми;

o відсутність образних висловів, емоційно забарвлених слів і синтаксичних конструкцій, синонімічних термінів;

o усталеність і однотипність форм певного документа, що дає змогу стандартизувати його виготовлення;

o активне функціонування книжних елементів, вживання іншомовних слів, особливо у дипломатичній сфері (затвердження - ратифікація, вірогідний - автентичний, розірвання - денонсація).

З 80-х років у офіційно-діловому стилі виокремлюють такі підстилі:

o законодавчий (закони, укази, статути, постанови);

o дипломатичний (міжнародні угоди - конвенції, повідомлення - комюніке, звернення - ноти, протоколи);

o адміністративно-канцелярський (накази, інструкції, розпорядження, заяви, звіти).

Після проголошення незалежності України починається новий етап розвитку стилю, шліфування його норм. Виходять друком нові словники, довідники, посібники. Підвищується інтерес до видань попередніх періодів, на зразок "Як ми говоримо" Б. Антоненка-Давидовича. Спостерігається критичний підхід до поширення в офіційно-діловій сфері деяких висловів, орієнтація на мовну практику 20-30-х років, добір такої лексики, яка б підкреслювала специфіку української мови, насамперед у зіставленні з російською.

Саме в цей період виокремлено такі головні риси цього стилю:

1. Високий ступінь стандартизації мовного вислову,

2. Виразна логізація викладу.

3. Цілковита відсутність емоційності та образності.

4. Широке використання наказових і безособових форм.

5. Лексика переважно нейтральна, вживається в прямому значенні.

6. Власна "канцелярська" лексика й фразеологія, що майже не використовується в інших сферах спілкування внаслідок специфічного стильового забарвлення.

7. Використовується офіційно-ділова та юридична термінологія, запозичення, інтернаціональна лексика.

8. Вживають специфічні синтаксичні конструкції, кліше.

9. Для чіткішої організації тексту застосовується поділ на параграфи, пункти, підпункти (рубрикація).

10. У дипломатичній, а нині - і в адміністративній сферах використовуються титулування (пан, пані, добродій, добродії).

11. Неозначена форма та наказовий спосіб дієслів.

12. Іменний присудок переважає над простим дієслівним.

13. Наявні характерні описові дієслівно-іменні штампи й означальні словосполучення з іменником у формі родового відмінка у функції означення.

14. Найхарактерніші для цього стилю речення - прості поширені (кілька підметів з одним присудком, кілька присудків з одним підметом, кілька додатків з одним з головних членів речення тощо).

15. Із різних видів складних речень вживають складнопідрядні, з відокремленими зворотами, із вставними та вставленими конструкціями.

16. Велику частку мають розщеплені присудки (вести дослідження, проводити набір, давати згоду), а також присудки, виражені дієсловами у формі теперішнього часу зі значенням позачасовості (організовує, застосовує, розглядають),

17. Незначне простеження мовної індивідуальності автора.

18. Членування складної синтаксичної конструкції на абзаци.

19. Стабільність форми викладу.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси