Навігація


Головна
Авторизація/Реєстрація
Проголошення і розбудова незалежної демократичної держави - УкраїниУКРАЇНА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ: УТВЕРДЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА РОЗБУДОВА...Постанова верховної ради української PCP "про проголошення...АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИДекларація про державний суверенітет України. Акт проголошення...Економічна думка незалежної УкраїниДержава i право незалежної України (1991-2000 pp.)ФОРМУВАННЯ ГРОШОВО-МОНЕТНОЇ СИСТЕМИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИПроголошення незалежності України та її вплив на геополітичну...Створення та розвиток грошової системи незалежної України
 
Головна arrow Історія arrow Історія України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Народження незалежної України

На початку вересня 1990 р. було оприлюднено програму економічних реформ "500 днів", розроблену під керівництвом академіка С.Шаталіна і молодого економіста Г.Явлинського. Програма передбачала радикальне реформування економіки, включаючи відмову держави від її регулюючої ролі, широку приватизацію і розвиток ринкових відносин. Прем'єр-міністр СРСР М.Рижков відмовився втілювати її в життя. Навпаки, глава уряду РРФСР І.Силаєв серйозно зацікавився програмою і запросив Явлинського на посаду віце-прем'єра.

М.Горбачов метушився між двома таборами, все більше наближаючись до табору реакції. У такій ситуації більшість депутатів Верховної Ради УРСР поводила себе дуже обережно і не збиралася негайно втілювати в життя революційні норми Декларації про державний суверенітет. Тим більше вона не бажала змінювати суспільно-політичний устрій республіки. Тільки під сильним тиском громадськості Верховна Рада здійснювала обмежене наповнення Декларації справжнім змістом. Зокрема, 30 липня 1990 р. вона ухвалила рішення про повернення в Україну для продовження служби всіх солдатів Радянської армії, призваних з території республіки.

На початку жовтня 1990 р. Верховній Раді довелося розглядати вимоги голодуючих студентів, які мали суто політичний характер. Студенти вимагали розпуску Верховної Ради й проведення нових виборів, проходження військової служби громадянами України тільки на своїй території, націоналізації майна комуністичної партії і комсомолу, визначення ставлення до Союзного договору, відставки голови Ради міністрів В.Масола. Маневруючи між різними силами, Л.Кравчуку вдалося втихомирити студентів, пожертвувавши тільки В.Масолом. У середині листопада на чолі Ради міністрів УРСР став В.Фокін.

Вплив політбюро ЦК Компартії України на роботу Верховної Ради неухильно слабшав. Компартія України дедалі більше втрачала свою монопольну позицію в засобах масової інформації, особливо в регіонах та містах, де на виборах перемогла опозиція. Однак інтерес і довіра до офіційних видань швидко падали. Опозиція на кінець 1990 р. мала вже до 200 видань. Лідери опозиції вміло використовували компартійні і радянські засоби масової інформації для пропаганди своїх поглядів.

На союзному рівні Горбачов, формально маючи всі владні повноваження, бачив, що інститути влади стали неефективними, республіки не бажали більше підпорядковуватися центру. М.Рижков публічно заявляв, що перебудова провалилася. У Верховній Раді СРСР оформилися депутатська група "Союз", яка закликала президента і голову уряду вжити силові заходи для оздоровлення становища. 16 листопада 1990 р. "союзники" на черговій сесії Верховної Ради поставили питання про відставку уряду М.Рижкова. Стрімко наростала криза влади. Того ж дня в Кремлі зібралося спільне засідання політбюро ЦК КПРС і Президентської ради. На засіданні прозвучали пропозиції добитися постанови Верховної Ради СРСР про припинення на півроку мітингів і демонстрацій, перехід до президентського правління. Секретар ЦК КПРС П.Лучинський бачив головну проблему у врегулюванні відносин між центром та республіками і з цією метою запропонував провести референдум про збереження СРСР.

Під тиском обставин Горбачов провів реорганізацію влади. Рада міністрів була перетворена на Кабінет міністрів під безпосереднім керівництвом Президента. Президентська рада ліквідувалася, замість неї створювалася Рада безпеки як конституційний орган. Запроваджувалася посада віце-президента. Всі ці заходи по зміцненню влади були реалізовані на черговому, четвертому З'їзді народних депутатів СРСР, який відкрився 17 грудня 1990 р. Рада безпеки була сформована у складі В.Бакатіна, нового міністра закордонних справ О.Безсмертних, В.Крючкова, В.Павлова (який став прем'єр-міністром у січні 1991 р.), Б.Пуго (незабаром призначеного міністром внутрішніх справ), академіка Є.Примакова, Д.Язова і Г.Янаєва. Прибічники радикальних реформ О.Яковлев, В.Медведєв і С.Шаталін не увійшли до неї. Головною сенсацією з'їзду став виступ міністра закордонних справ Е.Шеварднадзе, який заявив про свою відставку і попередив країну і світ про небезпеку встановлення диктатури.

Четвертий з'їзд народних депутатів СРСР поіменним голосуванням ухвалив рішення про збереження Союзу PCP як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, а також про збереження історичного найменування федерації - Союз Радянських Соціалістичних Республік. Було оголошено про проведення всесоюзного референдуму з питань збереження єдності "оновленої радянської федерації".

Тим часом в Україні із зростаючою тривогою спостерігали за спробами Президента СРСР і Верховної Ради СРСР накинути зашморг на союзні республіки. У пошуках союзників українська компартійно-радянська еліта готова була навіть зблизитися з Б.Єльциним, якого ненавиділа за розвал партії. Єльцин прилетів у Київ 19 листопада 1990 р. і підписав договір між Україною і Росією.

У листопаді 1990 р. М.Горбачов розіслав у союзні республіки проект нового Союзного договору. Документ проголошував кожну республіку суверенною державою, яка мала всю повноту влади на своїй території. Однак він був складений у кращих традиціях радянського конституційного права, яке обмежувалося демагогічними деклараціями. В ньому проголошувалося повновладдя центру щодо захисту суверенітету й територіальної цілісності Союзу PCP. Майже всі положення проекту суперечили Декларації про державний суверенітет України. Зокрема, це стосувалося положень про підписання міжнародних договорів, розроблення та здійснення зовнішньої політики, представництва в міжнародних організаціях. Проект Союзного договору цілком суперечив ухваленому Верховною Радою УРСР 3 липня 1990 р. закону "Про економічну самостійність Української PCP". Всі суперечності з документами, що були прийняті в республіках, проект Союзного договору розв'язував за допомогою положення про верховенство законів Союзу над республіканськими.

Згідно з рішенням Четвертого з'їзду народних депутатів СРСР М.Горбачов звернувся за підтримкою свого проекту Союзного договору до населення країни. Питання про майбутню долю СРСР він виніс на всесоюзний референдум у такому формулюванні: "Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?". Виняткової складності форма запитання, перевантаженість його позбавленими юридичного змісту публіцистичними виразами свідчили про намагання центру добитися схвалення своєї політики, бажання утримати союзні республіки у попередньому стані.

Підготовка до референдуму відбувалася в умовах постійного загострення відносин центру з союзними республіками. 7 січня 1991 р. ЦК Компартії Литви (на платформі КПРС) звернувся до Горбачова з вимогою запровадити в республіці пряме президентське правління. 10 січня Горбачов відгукнувся на це ультиматумом Верховній Раді Литви з вимогою відновити на території республіки повною мірою дію Конституції СРСР. Одночасно він дав указівку міністру оборони Язову, голові КДБ Крючкову і міністру внутрішніх справ Путо застосувати у Вільнюсі силу. Під час спроби захоплення Вільнюського телецентру спецпідрозділом "Альфа" загинуло 14 осіб. В місті почали будувати барикади для захисту Верховної Ради.

Вільнюська трагедія стривожила і консолідувала республіканських лідерів. Російсько-український договір започаткував консолідацію республік, з якої виключався союзний центр. 14 січня Б.Єльцин зробив публічну заяву про бажання керівників Росії, України, Казахстану і Білорусії укласти чотиристоронню угоду, не чекаючи Союзного договору. У ситуації, що складалася, Л.Кравчук обрав обережну, але цілком результативну лінію поведінки. Він запропонував провести одночасно із загальносоюзним референдумом опитування громадян України щодо суті майбутнього державного утворення. Запитання для опитування було запропоноване у такій формі: "Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?". Позитивна відповідь на таке питання перекреслювала ідентичну відповідь на питання референдуму.

17 березня 1991 р. населення України висловило свою волю, відповідаючи на обидва запитання. У голосуванні з першого, загальносоюзного запитання ствердну відповідь "Так" дали 22,1 млн осіб, або 70,2 %. У голосуванні із запитання, поставленого Верховною Радою України, відповіли "Так" 25,2 млн осіб, або 80,2 %. Прибічники і противники суверенізації республіки однаково розцінювали результати референдуму як свою перемогу. Але всім було зрозуміло, що Декларація про державний суверенітет України здобула переважаючу підтримку громадян республіки.

23 квітня в урядовій резиденції Ново-Огарьово поблизу Москви М.Горбачов зустрівся з лідерами дев'яти союзних республік і запропонував підписати спільну заяву про невідкладні заходи щодо стабілізації обстановки в країні та подолання кризи. У спільній заяві було визнане за необхідне відновити конституційний порядок і неухильне дотримання союзних законів. Як першочергове розглядалося завдання укладення нового Союзного договору. На зустрічі не були присутні лідери республік Балтії, Молдови, Вірменії і Грузії, які не вважали за необхідне турбуватися про дальшу долю СРСР. Отже, референдум 17 березня 1991 р. не зупинив процес дезінтеграції країни.

Багато в чому розбігалися й позиції учасників переговорів. Представники України відстоювали ідею утворення "Співдружності" на кшталт Європейського співтовариства. Президент СРСР маневрував: то апелював до рішень Четвертого з'їзду народних депутатів СРСР і підсумків референдуму, то йшов назустріч республікам. Останній варіант Союзного договору був розглянутий в Ново-Огарьово 23 липня. Підписання Союзного договору планувалося на вересень-жовтень 1991 р. Проте вже 29-30 липня відбулися секретні зустрічі М.Горбачова з Б.Єльциним і Н.Назарбаєвим. Усвідомлюючи, що проект договору в його останній редакції може не дістати підтримку у Верховній Раді СРСР та на з'їзді, Горбачов запропонував розпочати його підписання не в узгоджені строки, а раніше - 20 серпня 1991 р.

Напередодні цієї дати, 18 серпня, голова Верховної Ради СРСР А.Лук'янов виступив із заявою. В ній йшлося про те, що остаточний текст проекту Договору про створення Союзу Суверенних Держав не врахував позиції союзної делегації, яка наполягала на відображенні в ньому підсумків всесоюзного референдуму. Лук'янов заявляв, що без збереження єдиного економічного і правового простору Союзний договір "не зможе в повній мірі виражати волю радянського народу щодо збереження Союзу PCP - великої країни, покликаної слугувати інтересам громадян усіх національностей, яка справляє серйозний вплив на міжнародну ситуацію в усьому світі". А 19 серпня 1991 р. засоби масової інформації передали повідомлення про створення Державного комітету з надзвичайного стану (російська абревіатура - ГКЧП). М.Горбачова путчисти ізолювали на кримській дачі. Опір путчистам учинив Б.Єльцин - легітимний лідер росіян, обраний Президентом Російської Федерації. Основні події триденного путчу розгорталися в Москві.

Вранці 19 серпня до Києва прибув командувач сухопутних військ СРСР генерал В.Варенников. Він попередив голову Верховної Ради УРСР, що спроби невиконання наказів ГКЧП призведуть до негайного запровадження в республіці надзвичайного стану. Л.Кравчук опинився у складній ситуації. Він не контролював силові структури на території республіки, не мав підтримки з боку армії і міг розраховувати лише на моральну підтримку громадськості. В ці напружені години першого дня путчу управлінська еліта України, як, зрештою, й інших союзних республік, з особливою силою відчула свою цілковиту безпорадність перед загальносоюзним центром, що уособлювався тепер ГКЧП. Усі запевнення про суверенітет, усі демагогічно-декларативні положення Союзного договору в цю історичну мить наочно показали свою пустопорожність.

За такої ситуації Л.Кравчук обрав позицію ухильного вичікування. Кількагодинне засідання президії Верховної Ради закінчилося без прийняття будь-якого документа. Представники Народної ради наполягали на заяві про невизнання ГКЧП, інші пропонували не робити різких рухів. Народні депутати, що з'їжджалися до Києва, ставили питання про скликання позачергової сесії. Однак голова парламенту вимагав зібрати 150 підписів народних депутатів, як передбачав регламент при скликанні позачергової сесії. Аналогічна реакція інших керівників союзних республік у перший день путчу пояснювалася тією самою причиною - страхом перед загальносоюзним центром. Через дві доби, коли визначилася загальна ситуація й поразка путчистів уже ні в кого не викликала жодних сумнівів, цей страх миттєво зруйнував радянську наддержаву.

Б.Єльцин тимчасово взяв на себе обов'язки Президента СРСР. Утворення ГКЧП було кваліфіковане як державний переворот. Серед путчистів не виявилося людей, здатних діяти рішуче. Власне, рішучі дії з їхнього боку були неможливі за об'єктивними причинами: одразу виявилося, що армія, війська КДБ і МВС не бажають виконувати накази своїх безпосередніх начальників.

20 серпня ввечері, після дводобового майже безперервного засідання президія Верховної Ради УРСР ухвалила нарешті заяву, в якій дія постанов ГКЧП на території України не визнавалася. За ці дві доби стало зрозуміло навіть найбільш обережним, що ГКЧП не спромігся поставити під свій контроль силові структури й оволодіти становищем. Тим часом облвиконкоми багатьох областей України, які контролювалися Компартією України, визнали ГКЧП. Тільки 23 серпня, коли путч було придушено, політбюро ЦК КПУ опублікувало заяву, в якій засуджувалася "авантюрна спроба антидержавного перевороту". Разом з тим вранці 23 серпня в опломбованому приміщенні Львівського обкому КПУ були вилучені документи, які засвідчували обізнаність компартійного апарату в Україні з планами перевороту та його схвальне ставлення до дій путчистів.

24 серпня на позачерговій сесії Верховної Ради України у доповіді і співдоповідях висловлювалася одна думка: про необхідність вжиття рішучих заходів щодо захисту суверенітету України. Йшлося про структури суверенітету та механізм його практичної реалізації. Голова Верховної Ради запропонував створити Раду оборони України і Національну гвардію. Пропонувалося ухвалити закон про статус військ, розташованих на території України, вирішити питання про департизацію правоохоронних органів республіки, вжити заходів щодо забезпечення економічного суверенітету. Зокрема, уряд мав організувати перехід у власність України підприємств та організацій союзного підпорядкування. Ці заходи означали утвердження незалежного статусу України. Щоб надати цілковитої легітимності цим доленосним рішенням, І.Юхновський від імені Народної ради запропонував проголосити акт, в якому мав би бути зафіксований новий державний статус України, а потім підтвердити цей акт на всенародному референдумі. Одночасно Народна рада виступила з вимогою заборонити діяльність Комуністичної партії України.

Конституційною більшістю голосів -- 346 народних депутатів "за", 4 - "проти", при незначній групі тих, хто утримався, Акт проголошення незалежності України було схвалено. Референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України призначався на 1 грудня 1991 р., одночасно з виборами президента України.

4 вересня було ухвалено постанову Верховної ради про підняття над її будинком синьо-жовтого національного прапора. Цим започатковувалася відмова держави, що народжувалася, від радянської символіки. 9 вересня 1991 р. на території республіки було запроваджено обіг купонів багаторазового використання, що започатковувало вихід України з рубльової зони. 8 жовтня з'явився закон "Про громадянство України", який регулював набуття українського громадянства радянськими людьми. Принциповим моментом у цьому законі була неможливість подвійного громадянства, яка сприяла реальному виходу України з Радянського Союзу. 7 листопада було прийнято закон "Про державний кордон", в якому проголошувалося, що ділянки державного кордону СРСР на території України стають державним кордоном України. Адміністративні кордони УРСР з іншими союзними республіками теж ставали державним кордоном України.

1 грудня за підтвердження Акта проголошення незалежності України проголосували 90 % громадян, які брали участь у референдумі. А взяли в ньому участь 84 % тих, хто мав таке право. Отже, за незалежність України висловилися 76 % усіх дієздатних її громадян.

Позитивним наслідкам референдуму сприяла передвиборча президентська кампанія, учасники якої одностайно виступали за незалежність України. На президентських виборах першим Президентом незалежної України став Леонід Кравчук, за кандидатуру котрого віддали голоси більше 61 % виборців.

На зустрічі в Біловезькій Пущі на території Білорусі 8 грудня 199 І р. президенти та прем'єр-міністри України, Білорусі та Росії ухвалили остаточний текст угоди про створення Співдружності Незалежних Держав. Сторони заявили, що Радянського Союзу як геополітичної реальності більше не існує, внаслідок чого діяльність його органів на території трьох держав припиняється. Сфери спільної діяльності в рамках СНД мали реалізуватися на рівноправній основі через відповідні координуючі інститути. Кожна із сторін залишала за собою право припиняти дію угоди або окремих її статей, не пізніше ніж за рік повідомивши про це інших учасників. Сторони заявляли, що гарантують виконання міжнародних зобов'язань, які випливали для них з договорів і угод колишнього СРСР. Угода про утворення СНД оголошувалася відкритою для приєднання всіх держав - членів колишнього СРСР, а також інших держав, які поділяють її цілі і принципи.

21 грудня 1991 р. керівники 11 з 15 колишніх союзних республік підписали в Алма-Аті протокол до угоди, в якому фіксувалося утворення на рівноправних засадах Співдружності Незалежних Держав. Вони також ухвалили Декларацію, яка не лише підтверджувала головні цілі та принципи СНД, а й внесла низку істотних уточнень. Власне, на зустрічі 21 грудня відбулося повторне утвердження Співдружності у розширеному складі.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Схожі теми

Проголошення і розбудова незалежної демократичної держави - України
УКРАЇНА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ: УТВЕРДЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА РОЗБУДОВА ДЕРЖАВИ
Постанова верховної ради української PCP "про проголошення незалежності України"
АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
Декларація про державний суверенітет України. Акт проголошення незалежності України. Правонаступництво України
Економічна думка незалежної України
Держава i право незалежної України (1991-2000 pp.)
ФОРМУВАННЯ ГРОШОВО-МОНЕТНОЇ СИСТЕМИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ
Проголошення незалежності України та її вплив на геополітичну ситуацію в Європі
Створення та розвиток грошової системи незалежної України
 
Дисципліни
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси