Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
Великі географічні відкриття та їхні соціально-економічні наслідкиВеликі географічні відкриттяВеликі географічні відкриття та їх наслідки для розвитку світової...Великі географічні відкриття. Їх соціально-економічні причини та...Географічні відкриття та розвиток мануфактурного виробництваЕпоха Великих відкриттівІСТОРІЯ ГЕОГРАФІЧНИХ ВІДКРИТТІВ ТА ДОСЛІДЖЕНЬІдея розвитку особистості — велике відкриття І. Г. ПесталоцціВідкриття операцій на відкритому ринкуВеликая торговая марка — это надолго
 
Головна arrow Географія arrow Загальне землезнавство
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Епоха Великих географічних відкриттів

У XV ст. вчені вже були переконані, що Земля — це куля, а деякі з них стверджували, що нема на ній такого місця, куди б не могла проникнути людина. На той час було досягнуто значних успіхів у промисловості, техніці, мореплавстві, військовій справі. Це створювало необхідні передумови для пошуків морських шляхів до Індії. Голови європейців полонила думка про можливість відкриття невідомих земель. Прагнення людей пізнати, як побудований світ, підкріплювалося бажанням поширення християнства і, особливо, можливостями поповнити запаси дорогоцінних металів. Великий попит в Європі був і на прянощі. В той час цукру не вистачало і його замінювали прянощі. Без охолодження м'ясо, якщо його не коптити і не солити, швидко псується. Але копчене або засолене м'ясо без додавання прянощів майже неїстівне. До прянощів належать насамперед гвоздика, кориця, мускатний горіх, яких привозили з Пряних (Молуккських) островів. Торгівлею прянощами, як і дорогоцінними металами та дорогоцінним камінням, займалися генуезькі і венеціанські купці, але араби перешкоджали налагодженню безпосередніх зв'язків європейців з жителями Полінезії. Мусульмани фактично перекрили шляхи між Європою і Азією, Європою і Африкою, встановивши своє панування над великими масивами земель Північної Африки і Південно-західної Азії, що дозволяло їм контролювати поставку цих товарів до Європи і одержувати великі прибутки за посередництво у торгівлі.

Початок Великим географічним відкриттям дала Португалія. Перші морські експедиції були організовані принцом Генріхом, прозваним Мореплавцем. Під його керівництвом у 1415 р. кораблі перепливли Гібралтарську протоку і озброєне військо взяло штурмом мусульманську фортецю на африканському березі в Сеуті. Тут від полонених мусульман принц Генріх довідався, що золото, слонова кістка, страусове пір'я і раби — все те, що продавалося арабськими купцями на ринках Північної Африки, доставлялося караванами через Велику пустелю із земель, розташованих південніше Сахари, десь у Гвінеї. Саме тоді в нього зародилася думка добратися до Гвінеї морем і таким чином прибрати до рук цю вигідну торгівлю в інтересах своєї держави.

Перше розвідувальне плавання було здійснено в 1418 p., але кораблі досить швидко повернули назад, оскільки їх команди боялися наблизитись до невідомого гарячого екватора. Поступово просуваючись все далі на південь, португальські кораблі за 16 років не зуміли пройти південніше 26°7 пн. ш. Справа в тому, що на цій широті на африканському узбережжі далеко вдається в океан піщаний мис під назвою Бохадор. Вздовж нього пливе на південь сильна течія, а біля підніжжя мису в ній завжди вирують численні коловороти, які утворюють на поверхні багато піни. Кожен раз, коли кораблі тільки наближалися до цього місця, команди вимагали припинити плавання: вони вважали, що це була нагріта до кипіння вода екваторіальних широт, про що і писали давньогрецькі географи. Більше того, на арабській карті цього узбережжя зразу ж на південь від Бохадору була зображена рука диявола, яка піднімалася з-під води. Моряки були переконані, що саме тут їх здоров'ю і навіть життю загрожує найбільша небезпека. І хоч у Португалії зберігався звіт про подорожі фінікійців на чолі з Ганноном далеко на південь від мису Бохадор, а на портолані 1351 р. біля нього не було показано нічого незвичайного, мандрівників все-таки дуже бентежили сумніви: чи не перетворяться вони тут у чорношкірих або непомітно і без диму згорять?

Найбільш відважним з вихованців принца Генріха виявився капітан Жил Єаниш. У 1433 р. він також спробував навпростець пройти повз мис Бохадор, але оскільки його команда невдовзі збунтувалася, то він був змушений повернутися до Португалії. В1434 р. капітан вдався до хитрого, хоч і ризикованого, маневру: від Канарських островів, які розташовані трохи північніше підступного мису, він сміливо повернув у відкритий океан так далеко, що земля зникла з очей. А південніше широти Бохадора знову спрямував кораблі на схід і, підійшовши до берега, переконався, що вода там не закипає і ніхто з моряків не перетворився в чорношкірого.

Близько 1441 р. кораблі принца Генріха досягли перехідної зони між пустинним і вологим кліматом, і навіть земель, що знаходилися за її межами. Південніше мису Капу-Блан мандрівники зійшли на берег на території сучасної Мавританії. Тут португальці захопили спочатку чоловіка і жінку, а пізніше ще десять майже голих людей. Вони знайшли в цій місцевості також трохи золота. В Португалії це викликало справжню сенсацію. В країні відразу ж з'явилися сотні добровольців, які бажали пливти на південь. Між 1444 і 1488 роками майже сорок кораблів побували біля африканських берегів і було захоплено декілька сотень африканців для продажу їх в рабство. Географічні відкриття та дослідження нових земель були забуті в гонитві за прибутком, отримуваним від работоргівлі.

Принц Генріх, проте, зумів повернути вихованих ним хоробрих капітанів на шлях досліджень і відкриттів. Він переконав мандрівників, що їх чекає набагато цінніша нагорода, якщо вдасться пропливти навколо Африки і досягти Індії. Узбережжя Гвінеї було обстежено в 1455—1456 pp. Побували мореплавці і на Островах Зеленого Мису. Принц Генріх помер у 1460 p., але справа, яку він розпочав, продовжувалася, і на південь йшли все нові експедиції. В 1473 р. один з кораблів пересік екватор і не загорівся. Особливо далеко на південь за екватор заплив Бартоломеу Діаш, де він несподівано потрапив у зону сильного зустрічного вітру і течії, спрямованої на північ. Щоб ухилитися від шторму, капітан різко повернув корабель на захід, віддаляючись від берегів континенту, і лише коли погода покращилася, знов поплив на схід. Але пройшовши в цьому напрямі, за його розрахунками, більше часу, ніж було потрібно, щоб досягти берегів, і не діставшись до них, він повернув на північ у надії виявити землю. Так Діаш першим з європейців приплив у 1487 р. до берегів Південної Африки біля бухти Алгоа (нині тут розташоване місто Порт-Елізабет). На зворотному шляху він пройшов повз мис Голковий (най південніша точка Африки) і скельний мис Бур. Таку назву цьому мису дав сам капітан. Згодом португальський король Жуан II перейменував його в мис Доброї Надії, маючи на увазі надію досягнути звідси Індію.

Географічні відкриття португальських моряків були використані при складанні першого в світі глобуса земної кулі. Зробив це в 1490 р. Мартін Бехайм з Нюрнберга (Німеччина). Він належав до числа тих учених, які створили морську школу в Португалії після смерті Генріха, а також консультував короля цієї країни з питань навігації та вказував найбільш вигідні маршрути експедицій. Узбережжя Південної Африки було показано на глобусі на основі відомостей, здобутих Бартоломеу Діашем; що стосується інших земель, які були відкриті португальцями, то їх було відтворено неточно. Суттєво, що Бехайм на своєму глобусі зобразив східне узбережжя Азії саме там, де

в дійсності розташоване східне узбережжя Америки. Розміри глобуса були розраховані на основі зменшеної оцінки довжини великого кола, тієї ж, яку дещо раніше прийняв і Христофор Колумб. Відомо, що ще в 1484 р. Колумб запропонував португальському королю Жуану II "найкоротший" західний шлях до Індії. Свою ідею він підкріпив власними розрахунками розмірів Землі, які, на жаль (втім, хтозна — скоріше, на щастя), виконані були досить неточно. Але в Португалії на той час дуже великою була зацікавленість у пошуках шляхів навколо Африки, що наближалися до жаданої мети. Крім того, пливти вздовж берега значно безпечніше, ніж податися в тривалу подорож через океан, фактичні розміри якого невідомі. Зважаючи на ці обставини, король відкинув пропозицію Колумба. Тоді наполегливий мореплавець перебрався до Іспанії, де не без труднощів домігся аудієнції в короля Фердинанда і королеви Ізабелли. Висновки вчених королівської комісії, яка декілька років вивчала пропозицію Колумба, були також невтішними: члени комісії вважали, що жоден корабель не зможе пройти весь величезний океан і неминуче загине. Королева Ізабелла, проте, була підкорена незворушною вірою Колумба в те, що він все-таки зуміє здійснити це плавання. Вона погодилася надати йому кораблі і необхідне спорядження, незважаючи на негативні відгуки вчених та вагання самого короля.

Треба віддати належне надзвичайній сміливості та прозорливості Колумба: він побачив землю саме там, де очікував знайти її. Сталося це 12 жовтня 1492 р. Цей день зараз вважається днем відкриття Америки. Під час чотирьох експедицій, здійснених у 1492—1504 pp., Колумбом були відкриті багато з Багамських островів, Куба, Гаїті та північне узбережжя Південної Америки. Відкриті ним землі Колумб до самої своєї смерті (в 1506 р.) вважав частиною Східної Азії, хоч йому не вдалося виявити тут будь-яких ознак розвиненої цивілізації, про які повідомляв Марко Поло. Його впевненість підкріплювалася тим, що південне узбережжя Куби і береги Центральної Америки відхиляються на південний захід так само, як і узбережжя Азії, показане на карті Птоломея. Почувши від індіанців, що родовища золота знаходяться недалеко на захід і що далі лежить ще один океан, Колумб вирішив, що це і повинен бути Індійський океан.

Колумб першим з мореплавців виявив закономірності руху повітряних мас над Атлантичним океаном і скористався ними. Плавання у бік Америки він здійснював в низьких широтах, де панівними е східні вітрові течії пасатів, а при поверненні кораблів назад направляв їх у помірні широти, де переважають західні вітри.

Майже одночасно з Колумбом, у 1497 p., також у пошуках морського шляху до Індії та Китаю, відправився в далеку подорож через північну Атлантику італієць Джон Кабот, який служив на англійському флоті. Він повторно (першими це зробили, як уже зазначалося, нормани) відкрив Гренландію і Лабрадор, а його син Себастьян заплив всередину Гудзонової затоки.

Грандіозна і водночас вкрай драматична подорож Васко да Гами відбулася в 1497—1499 pp. Він врахував досвід плавання Діаша і тому ухилився від зустрічі із сильною Бенгальською течією та лобовим вітром, вийшовши далеко в Атлантичний океан і повернувши на схід лише на паралелі мису Голкового. Далі він прослідував на північ уздовж східного узбережжя Африки до Мозамбіка, де вперше у цих широтах португальці вступили в контакт з місцевим населенням. Взявши із собою на борт арабського лоцмана, Васко да Гама лише за двадцять три дні пересік Індійський океан. Всі кораблі прибули до Каліку-та. Але Васко да Гама чомусь нічого не знав про мусони, хоча вони були відомі мореплавцям з давніх часів. На шляху до Калікута, а це було наприкінці квітня і в травні, зимовий північно-східний мусон вже змінився літнім, при якому панують південно-західні вітри. Це сприяло плаванню в східному напрямі. Але коли в серпні Васко да Гама відправився у зворотну дорогу, тобто на захід, той самий вітер постійно дув уже назустріч кораблям і не дозволяв зробити швидкий маневр. Довелося пливти аж три місяці, щоб пробитися до африканського узбережжя. За цей час серед команди почалася цинга і померло так багато людей, що Васко да Гама знищив одне з трьох суден, які в нього залишилися. Два інші після більш ніж дворічного плавання повернулися до Лісабону, залишивши за кормою 24 тисячі миль і втративши понад сто моряків.

У1601—1502 pp. португальський мореплавець Амеріго Веспуччі здійснив подорож уздовж східного узбережжя Південної

Америки аж до гирла річки Ла-Плата і назвав відкриті землі Новим світом. Образні описи мандрівника та його карти викликали сенсацію в Європі, а картограф Мартін Вальдземюллер у 1507 р. назвав материк Америкою за іменем Амеріго і наніс цю назву на карту і глобус. У 1538 р. французький картограф Г. Меркатор вперше поширив цю назву на весь Новий світ.

Після відкриття берегів Нового світу почався процес завойовування внутрішніх районів Центральної та Південної Америки: в 1519 p. Е. Кортес захоплює Мексику, в 1524—1531 pp. Ф. Піссаро проникає в країну інків. У гонитві за золотом ніякі перешкоди не могли зупинити європейців. Обманом і насиллям конкістадори захоплювали землі, що належали місцевому населенню, і оголошували їх володіннями іспанської корони. Аборигенів вони знищували або перетворювали у безправних полонених.

Коли з'ясувалося, що відкриті землі не мають нічого спільного ні з Індією, ні з Китаєм, Іспанія спорядила чергову експедицію з п'яти кораблів на чолі з Фернаном Магелланом. Під час її плавання (1519—1522 pp.) була відкрита протока з Атлантичного океану до Тихого, названа пізніше на ім'я Магеллана. Сміливі мореплавці вперше перепливли Тихий океан і досягли Філіппінських островів. Раніше, плаваючи на португальських кораблях, Магеллан вже відвідував Молуккські острови, розташовані східніше Філіппін. Таким чином, Магеллан став першою людиною на Землі, яка здійснила кругосвітнє плавання. На превеликий жаль, тут же на Філіппінах, у сутичці з аборигенами Магеллан був убитий. Після того один з його кораблів із символічною назвою "Вікторія" ("Перемога") під командою Хуана Себастьяна Елькано продовжив плавання через Індійський океан, обійшов з півдня Африку і 30 квітня 1522 р. повернувся до Іспанії. Так завершилася перша навколосвітня подорож.

Здійснення навколосвітнього плавання вимагало від іспанських моряків величезних фізичних сил, неймовірної мужності і хоробрості, дуже міцних нервів. Та найбільше дошкуляли мореплавцям різні хвороби. Особливо фатальною за наслідками була цинга, що лютувала серед корабельних команд. До цього додавалася гостра нестача їжі та прісної води на окремих відрізках довгого і вкрай виснажливого шляху. Ось що писав з цього приводу один з учасників експедиції Магеллана, А. Піфагетта, про плавання через Тихий океан: "Ми досягли моря, по якому довелося пливти три місяці і двадцять днів, не маючи жодних запасів прісної води і провізії. Щоб не вмерти з голоду, ми здирали шкіру з рангоуту, вимочували її по декілька днів у морській воді, аби хоч якось розм'якшити її, пізніше жарили на вугіллі і заштовхували в глотки ці шматки, тверді як камінь. Часто нам не залишалось нічого іншого, як їсти тирсу, і навіть щурі, хоч як не противні вони людині, стали для нас такою "ласою стравою", що за одну тваринку давали пів дуката. Я впевнений, що жодна людина не відважиться більше на подібне плавання". До сказаного варто додати, що всю далеку трирічну подорож пройшли лише 18 моряків із 265.

У результаті морських подорожей, які були здійснені в кінці XV і на початку XVI ст., відбувся переворот у географічних уявленнях людей про Землю. Менше ніж за 50 років європейці розширили свій географічний кругозір майже на всю земну кулю, відкривши нові величезні, раніше невідомі частини світу та найбільший (Тихий) океан, внаслідок чого цей час отримав назву епохи Великих географічних відкриттів.

Величезним науковим досягненням цього періоду є відкриття польським вченим М. Коперником (1473—1543 pp.) геліоцентричної системи, описаної в його безсмертному творінні "Про обертання небесних сфер". Проте, описуючи рухи планет навколо Сонця, він продовжував наслідувати Птоломея, вважаючи їх орбіти круговими. У 1618 р. була опублікована праця німецького астронома І. Кеплера, в якій стверджувалося, що планети рухаються не за круговими, а за еліптичними орбітами. В 1623 р. Г. Галілей навів докази, що підтверджували теорію М. Коперника, чим викликав хвилю гніву з боку церкви. Нарешті, у 1686 p. І. Ньютон сформулював закон всесвітнього тяжіння. Ці наукові відкриття поклали край вигадкам космографія.

Відкриття фундаментальних законів природи вимагало спеціальної підготовки вчених. Багато з них навчалося в університетах, організованих у деяких країнах Європи. Перші університети виникли в середні віки: в Болоньї (XI—ХП ст.), Оксфорді

(XII ст.), Парижі (1200 p.), Кембриджі (1209 p.) і Празі (1348 р.). (До речі, в кінці XV ст. ректором найстарішого (Болонського) університету, в якому навчався М. Коперник, був наш славетний земляк, талановитий вчений Юрій Дрогобич — уродженець однойменного давнього міста у Прикарпатті.) Італія епохи Відродження переживала небувалий розквіт духовного життя. Весь час з'являлися відомості про все нові і нові географічні відкриття.

Ряд географічних відкриттів здійснили в ту епоху російські землепрохідці, які пройшли величезні простори від Уральського хребта (1584 р.) до Тихого океану (1639 p.). Першим на береги Охотського моря прийшов Іван Москвітін зі своїм загоном. У 1644—1645 pp. Василь Поярков вийшов у долину ріки Амур і проплив по ній до її гирла. Згодом декілька походів до Амурського краю здійснив Єрофей Хабаров (1650—1653 pp.). У 1648 p. Семен Дежньов та Федот Попов здійснили плавання вздовж північно-східних берегів Азії, доказавши тим самим, що Азія і Північна Америка розділяються протокою. Трохи пізніше землепроходець Володимир Атласов (1659—1697 pp.) вперше ступив на далеку землю Камчатки.

Відкриття, які були зроблені під час подорожей землепрохідців, лягли в основу карт Сибіру Петра Годунова (1667 p.) і Семена Ремезова (1697 p.). Останній склав "Чертёжную книгу Сибири" (1701 p.). Згодом ці карти були використані європейськими географами при складанні карт Азії.

Після епохи Великих географічних відкриттів світові торговельні шляхи перемістилися із Середземного моря до Атлантичного, Індійського і частково Тихого океанів. Пошуки мандрівників були спрямовані тепер на відшукання морських проходів навколо материків і відкриття нових земель і океанів. У другій половині XVI і на початку XVII ст. англійці і голландці, намагаючись підірвати панування португальців у торгівлі з Індією і знайти нові шляхи до цієї багатої країни, організували декілька експедицій на крайню північ з надією дістатися до Індії та Південно-Східної Азії вздовж берегів Америки північно-західним проходом (плавання Девіса, Гудзона, Баффіна та ін.) і вздовж північних берегів Євразії північно-східним проходом (експедиції Ченслера, Баренца та ін.). При тодішньому технічному стані кораблів усі спроби обігнути материки з півночі успіхом не увінчалися. Але ці плавання сприяли ознайомленню із суворою природою північних узбереж Америки і Євразії.

Значні відкриття були здійснені в помірних широтах Південної півкулі. Морські подорожі, які були організовані голландцями в пошуках Terra australis incognita ("Невідомої південної землі"), завершилися відкриттям нового материка, названого пізніше Австралією. Експедиція Абеля Тасмана (1641—1643 pp.), під час якої він обплив цей материк і відкрив острови Нової Зеландії та ряд дрібних, остаточно довела, що Австралія не є частиною "Невідомої південної землі".

Англійський мореплавець Джеймс Кук був тим дослідником, який завершив роботу з нанесення контурів Тихого океану на географічну карту світу і прибрав з неї неіснуючу Птоломеєву Землю. В свою першу подорож (1768—1771 pp.) він відправився на острів Таїті, щоб спостерігати за допомогою телескопа проходження Венери по диску Сонця. Проведені ним астрономічні дослідження особливого значення для науки не мали. Набагато важливішим було те, що від о. Таїті Д. Кук направився на південь, досяг 40е південної широти і, не знайшовши тут суші, повернув на захід до Нової Зеландії. Обпливши її, мореплавець довів, що вона не є виступом Південного материка, а складається з двох меридіально витягнутих островів, які розділяє протока (названа згодом його ім'ям). Пізніше Д. Кук зайнявся складанням більш точної карти східного узбережжя Австралії.

Друге плавання Д. Кука було здійснене у 1772—1775 pp. Воно стало важливим з огляду на декілька обставин. Капітан зумів попередити розвиток цинги серед свого екіпажу, налагодивши регулярне харчування свіжими овочами і фруктами. Серед членів експедиції був хронометр, який давав змогу точно визначити місцезнаходження в океані. В експедиції вперше працювали знаючі та досвідчені дослідники, які займалися комплексним вивченням природи, а не тільки описом обрисів берегів. Це був також похід через найбільш віддалені південні широти Атлантичного, Індійського і Тихого океанів, який остаточно спростував поширену серед європейців думку про існування величезного південного материка, що відповідав за розмірами материкам Північної півкулі. Під час цієї експедиції були відкриті Південні Сандвічеві острови, острови Нова Каледонія, Норфолк, Південна Джорджія (Георгія) та ін.

У третє плавання Д. Кук вирушив у 1776 р. Спочатку він досліджував північну частину Тихого океану, де відкрив деякі з Гавайських островів. Рухаючись далі уздовж берегів Північної Америки, він приплив до Алеутських островів, а пізніше через Берингову протоку вийшов навіть у Північний Льодовитий океан, де йому перегородили дорогу крижані поля. Після цього він знову приплив на Гавайї, щоб перезимувати там. Джеймс Кук покинув ці острови на початку 1779 p., але йому довелося несподівано повернутися для ремонту щогли на одному з кораблів. Повернення виявилося фатальним для знаменитого капітана: Д. Кук був убитий у випадковій сутичці з аборигенами.

Великий обсяг різноманітної географічної інформації, що надходила до Європи з відкритих на планеті земель, мав дуже значний вплив на інтелектуальне життя людей континенту. Дослідники і мандрівники захоплено розповідали про свої подорожі, а в окремих випадках навіть намагалися описати все, що бачили. Проте оскільки вони зіштовхнулися в чужоземних краях з незрозумілими явищами і невідомими живими істотами, то для їх опису досить часто використовували аналогії. Особливо відзначалися вимислом і фантазією космографії, які в той час були поширеними на заході. Так, у "Загальній космографії" Себастьяна Мюстерна (ця книга опублікована вперше у 1544 р. і більше століття вважалася дуже авторитетною працею з географії світу) автор ілюстрував свої повні таємниць і чудес розповіді гравюрами, на яких зображені люди з головами на місці грудної клітки або з однією ногою, — креатурами, які були запозичені з колись знаменитої книги "Подорожі сера Джона Мандевіля". Остання представляла собою зібрані разом невідомим автором розповіді про морські подорожі XIV ст. У ній опущені буденні подробиці ризикованих плавань, але натхненно (хоча й неточно) описані нові землі і дивні звичаї та фізичний вигляд їх мешканців. Навіть у XVII і XVIII ст. "Мандевіль" користувався популярністю серед пересічних читачів і не завжди сприймався як вигадка.

Поступово багаті на видумки розповіді поступилися місцем правдивим оцінкам, об'єктивним характеристикам зовнішніх особливостей людей, тварин, рослин, природи в цілому. Опрацювання цих відомостей показало помилковість багатьох уявлень попередніх авторів. Це створило достатній простір для формування "нової географії". Проте в працях того часу наводилася лише нова інформація про різні об'єкти, які були виявлені в ході географічних відкриттів. Що ж стосується методів їх дослідження, то вони залишалися переважно старими.

З усіх галузей географії найбільші успіхи за роки Великих відкриттів були досягнуті краєзнавством і картографією. Це пояснюється колосальною популярністю книг, в яких описувалися чужоземні краї, а також великим попитом на карти, які були необхідні для здійснення нових походів. Швидкому розвитку картографи сприяло впровадження ряду вимірювальних приладів і застосування голландським ученим Б. Снеліусом (1580—1626 pp.) способу тріангуляції для визначення віддалей на поверхні Землі. Це дало можливість складати карти з великою точністю.

У далеких експедиціях європейці зібрали багато нових географічних відомостей. Настав час відобразити їх на оглядових картах. Батько картографії нового часу Г. Меркатор, його товариш А. Ортелій та їх колеги створили перші атласи, які стали значними віхами в географічній науці. Для складання карт була використана циліндрична проекція, яка одержала назву проекції Меркатора: вона дозволяє зберегти кути, або, що те ж саме, напрями. Наприклад, якщо на карті з'єднати прямою Лісабон з Нью-Йорком і відміряти кут між цією прямою і напрямом на північ, то, дотримуючись наміченого курсу, можна потрапити з Лісабона до Нью-Йорка. Саме збереження кутів дозволило покласти проекцію Меркатора в основу всіх морських, а пізніше і авіаційних навігаційних карт.

За роки Великих географічних відкриттів, географія знову привернула до себе увагу багатьох освічених людей. Однак вона продовжувала виконувати, головним чином, довідкову функцію: карти і географічні твори краєзнавчого характеру містили переважно описовий і довідковий матеріал. Проте географи все частіше намагались пояснити ті чи інші природні явища і накопичені факти з наукових позицій.

Важливим кроком на цьому шляху став вихід у 1650 р. книги "Географія генеральна" Бернхарда Вареніуса. На відміну від авторів космографій він намагався включати якомога більше достовірних сучасних йому уявлень про нашу планету.

Географія, писав Вареніус, зосереджує увагу на характеристиці поверхні Землі, де нею вивчаються такі особливості, як клімат, рельєф, води, ліси й пустелі, мінерали і тварини та самі люди. Всі вони перебувають у тісному зв'язку і в сукупності утворюють своєрідну "земноводну кулю". Вчений першим зробив спробу звести в систему різні природні процеси, які відбуваються на земній поверхні, і дати їм наукове пояснення. Прогресивні ідеї Б. Вареніуса зацікавили не тільки вчених, а й деяких державних діячів. Зокрема, імператор Петро, ознайомившись із цією книгою, наказав видати її в російському перекладі. Він же заснував у Петербурзі Академію наук, яка пізніше багато зробила для розвитку вітчизняної географії. В країні були організовані систематичні експедиції для дослідження її величезної території, відкрито школи для підготовки землемірів (геодезистів), виділені кошти на придбання за кордоном глобусів, карт, географічних книг.

У першій половині ХУІП ст. в Росії була споряджена експедиція під керівництвом Беринга (1725—1730 pp.), яка отримала від Петра І завдання остаточно встановити, чи з'єднується Азія з Північною Америкою, і відшукати дорогу через Північний Льодовитий океан до Китаю та Індії. Ця експедиція пройшла через протоку, яка пізніше була названа ім'ям цього мореплавця, але берегів Америки не побачила. Обидва береги Берингової протоки, азіатський і американський, невдовзі були відкриті Федоровим і Гвоздьовим (у 1732 р.). У 1733—1743 pp. на півночі працювала друга експедиція Беринга, або так звана Велика північна експедиція. її учасники — Беринг і Чіріков — досягли північно-західних берегів Північної Америки і відкрили низку островів біля берегів Аляски. На зворотному шляху підчас зимівлі на Командорських островах Беринг помер (у 1741 p.). Інші учасники цієї експедиції (брати Лаптєви, Челюскін та ін.) згодом обстежили і нанесли на карту північне узбережжя Азії, а також описали прилеглі території.

Географічні відкриття в різних куточках Землі, як і поява фрагментарних описів природи окремих регіонів, значно збагатили географію. Зростаючий інтерес людей до незвіданих земель вимагав певного узагальнення і оцінки нових фактів, що нерідко входили в протиріччя з їх примітивним, а нерідко й ідеалістичним уявленням. Наставав якісно новий період у розвитку географії — період наукового осмислення світу, що йшло на зміну його простому спогляданню і описуванню.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси