Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
Французька зовнішня політика в період діяльності Конвенту (вересень...Зовнішня політика Франції за часів Генріха IV і кардинала РішельєЗовнішня політика Франції в період якобинської диктатуриЗовнішня політика Франції щодо римського питання в 1849 р.Зовнішня політика Франції в роки термідоріанської реакції (1794- 1795...Зовнішня політика Франції після перевороту 18 брюмера (листопада)...Розділ 18. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ЗОВНІШНЬОЇ...Провідні країни світу в зовнішній політиці Української держави:...Міжнародні відносини та зовнішня політика США напр. XVIII – поч. XX...Становлення зовнішньої політики Франції в період Національних...
 
Головна arrow Банківська справа arrow Західноєвропейський банківський бізнес
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Роль банкірів у зовнішній політиці Франції та Габсбургів

У XVI—XVII ст. структура великомасштабної міжнародної торгівлі в Європі зазнала докорінних змін. Центр тяжіння, який кілька століть знаходився в країнах Середземномор'я, здебільшого в Італії, змістився до Атлантичного океану та Північного моря. На чолі цієї трансформації стояли країни сучасного Бенілюксу та Англія. Спочатку важливу роль відігравав Антверпен, а потім естафету взяли Амстердам і Лондон.

Піднесення Антверпена до позицій торговельної метрополії Заходу в XVI ст. зумовлено економічним розвитком у попередньому столітті. Купці Лондона шукали на ярмарках Брабанту в Антверпені та Бергені-оп-Зомі ринок збуту своєї вовни. Щільні зв'язки, що існували між ярмарками Брабанту та Франкфуртер Мессен, фактично могли гарантувати купцям Південної Німеччини розподіл англійської вовни в країнах Центральної та Південної Європи. Більш того, саме ці купці почали експортувати на північ і захід Європи текстиль, вироблений у їх регіоні, та монети з Венеції, які вже впродовж певного періоду використовувалися в Центральній Європі. Левову частку отриманих від цієї великомасштабної торгівлі коштів вони реінвестували у видобування срібла й міді в Гарці (Саксонії), Богемії та Тіролі. Розвиток технологій у XV ст. сприяв прибутковості цих інвестицій.

Купці з Південної Німеччини експортували продукти зі срібла й міді не тільки до Венеції, а й до Антверпена, де португальські купці були кращими клієнтами. В другій половині XV ст. португальці відкрили західне узбережжя Африки і розпочали тут активну торгівлю. Звідти вони відвантажували до Брюгге і Антверпена золото і спеції. Пізніше асортимент було розширено прянощами й коштовностями з Ост-Індії. Для фінансування таких закупівель в Африці та на узбережжі Індійського океану було потрібно багато міді та срібла. Оскільки постачання цих двох металів на ринок Антверпена було значним, король Португалії вирішив створити там головний ринок для розподілу прянощів по всій Європі.

Спочатку португальці прагнули витіснити традиційний імпорт в Європу східних прянощів з Середземномор'я через Італію, проте вони не могли довго утримувати свою новостворену монополію. З другої чверті XVI ст. італійським купцям вдалося повернути частину ринку прянощів. Це було на руку Антверпену, оскільки він став головним європейським центром розподілу прянощів, які проходили через Італію чи Португалію. Швидкий розвиток транзитної торгівлі спонукав італійських купців залишати свій традиційний пункт базування у Брюгге і переїжджати до Антверпена. Невдовзі італійці перенесли головний ринок галунів до Антверпена, який отримав ексклюзивне право розподіляти цей важливий продукт на півночі Альп. Для Антверпена це справді було козирною картою, оскільки галуни були потрібні як протрава для виготовлення фарб при виробництві одягу з вовни.

Присутність англійських, португальських, південнонімецьких та італійських купців, до яких пізніше приєдналися голландські, ганзейські та французькі, слугувала значним поштовхом для розвитку Антверпена. Така експансія потребувала солідної фінансової підтримки. Платежі мали здійснюватися на міжнародному рівні, зокрема через переказні векселі та, в разі потреби, в золотих монетах. Більш того, треба було розвивати кредитний сектор, оскільки від цього залежала великомасштабна міжнародна торгівля. Спочатку Антверпен використовував ринкові технології Брюгге, оскільки ці два центри були розташовані недалеко один від одного, однак невдовзі велика брабантська метрополія змогла розвинути свій власний грошовий ринок. Спочатку на грошовому ринку Антверпена домінували купці-банкіри Тоскани, зокрема з Флоренції та Лукки, які у 1500 р. перенесли свої офіси з Брюгге до Антверпена. Аффаїтаді та Гуальтеротті, два флорентійські банки, провели на початку XVI ст. переговори з королем Португалії, що привело до встановлення в Антверпені монополії на розподіл прянощів по Європі. Вони успішно діяли, хоча мали надавати великі позики та прямі кредити" тобто операції зі здійснення міжнародних кредитів через переказні векселі.

Поступово купці-банкіри Генуї зайняли провідні позиції. V XV ст. вони значно зменшили свою діяльність у Леванті й віддавали перевагу інвестуванню на Піренейському півострові. Своїми позиками вони підтримували великі відкриття португальців та іспанців. Значні суми було інвестовано у створення цукрових плантацій на островах Атлантичного океану (Канари, Азори, Мадейра, Сан-Томе і Прінсіпі) та у фінансування торгівлі прянощами й золотом, яку португальці вели з Західною Африкою. В XVI ст. купці підтримували торговельні стосунки Португалії в Індійському океані та з Далеким Сходом, що почали розвиватися. Нарешті, частина їх діяльності була присвячена Новому світові. Іспанська колонізація та завоювання в Центральній Америці до берегів Тихого океану потребували значної фінансової підтримки. Надзвичайно великий капітал був необхідний для розвитку срібних шахт Мексики та Перу і доставки сировини в Європу й Азію. Купці-банкіри Генуї, що діяли на ярмарках Севільї та Кастилії, могли зібрати такі кошти.

Нові інвестиційні стратегії Генуї дали щедрі врожаї у XVI ст. Тепер купці-банкіри Генуї були вищим органом торгівлі Лісабона з Азією, Африкою та Бразилією, тоді як у Севільї вони контролювали торговельні зв'язки Іспанії з Карибським регіоном і американськими колоніями. Поступово великомасштабна торгівля з цими регіонами стала переважати над іншими видами діяльності. Іспанці колонізували Новий світ більш систематично і в більших обсягах, ніж португальці. Більш того, виробництво срібла у XVI ст. набуло такої важливості, що його прибуття в Севілью з Мексики та Перу мало економічний і політичний вплив по всю Європу. Саме тому Севілья стала центральним володінням генуезьких купців, які використовували ярмарки Кастилії та їх підрозділи в Антверпені й Ліоні для розподілу американського срібла по всій Європі.

Венеціанські купці-банкіри не могли брати таку безпосередню участь у фінансуванні міжнародної торгівлі в Європі. Впродовж тривалого періоду їхні інвестиції підтримували торговельні відносини з Середнім Сходом і країнами басейну Чорного моря. У XV ст. гегемонія Венеції на Середньому Сході була консолідована не на користь Генуї, і діяльність в цьому регіоні купців-банкірів Венеції розширювалася досить швидко. Торгівля з Середнім Сходом на початку XVI ст. перебувала у стані стагнації, однак купці Венеції повернули справу назад. Торгівля значно пожвавилася після 1525 р. і стала одним з основних напрямів європейської торгівлі з іншим світом. Фінансування цієї торгівлі, що здійснювалося купцями-банкірами Венеції, значно сприяло загальній експансії європейської економіки.

Остання, але не менш важлива група фінансистів, які в XVI ст. підтримували міжнародну торговельну систему, центром якої був Антверпен, походила з Південної Німеччини. В попередньому столітті ці фінансисти тримали в своїх руках торгівлю між Італією та Центральною Європою. Поступово виключили з посередників Кельн і через ярмарки Франкфурта, Антверпена та Ліона зайняли одну з провідних позицій в торгівлі з північчю та заходом Європи. Контроль, який вони мали над виробництвом срібла й міді в Німеччині, Богемії та Тіролі, не тільки сприяв посиленню їх позиції у промисловому виробництві (насамперед у текстильній галузі) і торгівлі, а й збільшенню фінансової бази. З підприємців та купців, якими вони були спочатку, вони перетворилися на купців-банкірів, які почали відігравати помітну роль у фінансуванні великомасштабної європейської торгівлі. В цьому відношенні задавав темп банк, заснований в Аугс-бурзі Якобом Фуггером (1459—1525), що набув всесвітньої відомості. Інші південнонімецькі родини, такі як Хохштет-тер, Вельзер, Імхоф, Херварт, Тухер та Клеберг з Нюрнберга, займалися такою самою діяльністю, хоча і дещо більш обмежено. Вони відкривали офіси в інших країнах Європи, серед яких найважливішим було представництво в Антверпені. За такої кон 'юнктури багато купців Антверпена мали змогу здійснювати свою діяльність і незабаром стали успішними купцями-банкірами. Це Ван Дале, Ван Рентергем, Шетс, що за походженням з регіону Маас.

Південнонімецькі купці-банкіри використовували такі банківські технології, які італійці застосовували вже у XIV— XV ст. Щільні зв'язки купців-банкірів з Південної Німеччини з ярмарковою системою означали, що більшість платежів здійснювалися відповідно до розкладу, який відповідав датам проведення найважливіших міжнародних ярмарків. Систематично організовувалися взаємозаліки за міжнародними боргами і кредитами.

Насамперед купці-банкіри Південної Німеччини спеціалізувались на фінансуванні центральноєвропейської торгівлі з Італією, ярмарками Ліона та Брабанту. Поступово межі їх діяльності розширювалися: з початку XVI ст. вони активно діяли в Іспанії і Португалії та інвестували заморські території, зокрема в Південній Америці. Більш того, вони відігравали все більшу роль в управлінні папськими й королівськими фінансами. З XV ст. Фуггер успішно брав участь у продажу індульгенцій в Центральній Європі. На початку XVI ст. вони були акредитованими банкірами Папства в Німеччині, Польщі, Угорщині та Австрії. Саме тут було організовано прибуткову торгівлю індульгенціями, а також стягувались від імені Папи податки та переказувались до Італії.

У 1519 р. Якоб Фуггер очолював банківський консорціум, який зібрав кошти, необхідні Карлу V, герцогу Бургундії та королю Іспанії, для імператорства в Священній Римській імперії. Саме з цього моменту великі банкіри Південної Німеччини на чолі з Фуггером стали головними банкірами імператора. Використовуючи гроші та обмінний ринок Антверпена, вони почали відігравати визначальну роль у зовнішній політиці Габсбургов. Карл V за політичної підтримки своїх володінь прагнув до світової гегемонії. Це наштовхнуло його на конфлікт з основними суперниками — французькими монархами. Так почалося велике протистояння Габсбургів і Валуа. Одночасно з бойовими діями розгорталася війна за кошти. Яким би великим не був відсоток, фіскальні розписки в імперії Габсбургів були неспроможні забезпечити імператора необхідними для фінансування війни ресурсами. Він мав звертатися за допомогою до південнонімецьких купців-банкірів в Антверпені все частіше. Вони надавали йому короткострокові позики "від ярмарку до ярмарку**.

Для владнання фінансових операцій з урядами банки використовували не тільки свої ресурси, а й депозити та позики третіх осіб. Французькому королю Франциску І було потрібно так само багато грошей, як і його супернику, Карлу V. Спочатку він звертався до флорентійських купців-банкірів, зокрема до Бонвізі, Строцці та Каппохі, які активно діяли на ярмарках Ліона. Однак у 1520 р. армії імператора підкорили Італію, включаючи Тоскану. Це вплинуло на флорентійські банки, які, як і Ліон, зазнали краху. Грошовий ринок цього міста досить швидко відновився, особливо через присутність купців-банкірів з Південної Німеччини, які бажали надавати гроші французькому королю. Ганс Клеберг, відомий як "гарний німець", відігравав у цьому плані важливу посередницьку роль. Грошові ринки Антверпена та Ліона все більше стали слугувати цілям задоволення фінансових потреб короля і Габсбургів.

Такі великі короткострокові кредити надавалися на грошових ринках Ліона та Антверпена з другої чверті XVI ст. Це відбувалося не лише за підтримки банків Південної Німеччини і було не тільки результатом такого чинника, як попит. На надання кредитів мали вплив також інші чинники. Паралельно із швидким зростанням попиту на ліквідні ресурси з боку урядів відбувалося розширення монетарного обміну та збільшення швидкості обігу. Більш того, інституціональний прогрес у політичній, фінансовій і монетарній сферах та поліпшення фінансових технологій сприяли зростанню гнучкості з боку пропозиції. Ці два чинники посилили загальний рівень впевненості, необхідної умови розвитку і експансії кредиту.

Зростаючі обсяги надходження срібла та міді з Центральної Європи, які невдовзі були перевищені надзвичайними обсягами золота та срібла з Нового світу, були першим вирішальним чинником у зростанні монетарного обміну, оскільки це стимулювало карбувальну діяльність. Другим чинником була загальна економічна експансія: зростаюча грошова маса вливалася в економіку, зростала швидкість обігу. Водночас збільшувались обсяги сільського господарства, промисловості й торгівлі, що привело до збільшення реальної вартості багатства, яке могло слугувати гарантією для одержання нових торговельних кредитів. Цьому сприяв і процес державного кредиту. Загальна економічна експансія стимулювала доступ до кредиту влади і в інший спосіб: більші доходи підвищували інвестиційну спроможність населення, тож монарх мав доступ до ще більших надлишкових ресурсів. Крім того, він міг одержати нові кредити, платність яких була гарантована підвищенням податків.

Третім чинником слід назвати прогрес фінансових технологій у галузі вічних бонів чи рент, що давало змогу збільшувати кредити. По-перше, великі міста могли надавати такого типу гарантії від імені монарха для забезпечення муніципальних виплат. Наприклад, у Парижі від імені короля Франції Франциска І у 1520 р. було продано надзвичайну кількість гарантій, відомих як ренти на готель у місті Париж (rentes sur I'Hotel de Ville de Paris). 3 1517 no 1521 p. Антверпен надавав таку саму послугу Карлу V. Коли йшлося про річні платежі за цими гарантіями чи сплату, то вони призначалися на поточні чи майбутні надходження від податків, що стягувалися монархом. Така специфічна гарантія міст була вкрай необхідна для посилення публічної впевненості у таких довгострокових позиках. Два монархи, яким дуже потрібні були гроші, часто були змушені укладати короткострокові контракти позик на грошових ринках Антверпена та Ліона, використовуючи надходження від продажу гарантій (рент) як заставу.

Інші фінансові інструменти використовувалися у відповідь на зростаючий попит уряду на кредит. Влада провінційних володінь, уряди центральноєвропейських країн, високі посадові особи та ті, хто відповідав за управління королівськими володіннями, могли від свого імені чи від імені імператора продавати листи, які обов'язково мали містити застереження "до сплати пред'явнику". Невдовзі стандартна формула "Я визнаю борг X" була замінена такою, де імена вже не зазначалися: "Я визнаю борг пред'явнику цього векселя". Ці короткострокові листи-зобов'язання, що містили застереження про пред'явника, були гарантовані фіскальними надходженнями або надходженнями з володінь, почали переходити з рук у руки. Коли у 1531 р. відкрилася біржа Антверпена, торгівля державними гарантіями стала звичною практикою серед купців та фінансистів.

Вдосконалення фінансових технологій тривало. Економічна експансія Іспанії та надходження до Севільї золота й срібла з Нового світу були новими надходженнями для імператора в Південній Європі, що давало змогу одержувати додаткові кредитні можливості в цій частині континенту. Селянська війна в Німеччині, завоювання Італії, війна проти Франції та спроби припинити процес Реформації в Центральній Європі — все це потребувало колосальних грошових ресурсів. Купці-банкіри грошових ринків Антверпена були обережними у наданні короткострокових позик імператору. Виплати, які мали відбуватися в Антверпені чи на інших ринках Північної Європи, все частіше здійснювались у формі лібранцас (libranzas), тобто передачі прав на державні збори, стягнення податків з імпорту американського золота та срібла чи передача прав на фіскальні надходження з підлеглих територій Іспанії. Податківці, управлінці й фермери не сплачували податки безпосередньо до королівської казни, а віддавали їх банкірам, які мали борги короля. Фуггер отримав винагороду у формі безпосереднього права використання митниці та королівських володінь протягом певного періоду. Треба зазначити, що такі привілеї мав не тільки він. Ліквідні кошти, які купці-банкіри збирали у такий спосіб, відразу використовувались для придбання товарів на ярмарках Кастилії, оскільки експорт цінних металів було заборонено законом. Придбані товари відправлялися на ярмарки Північно-Західної Європи, де оплата здійснювалась готівкою. Отже, купці-банкіри могли знову одержати свої гроші по інший бік Піренеїв.

Нарешті, зростаючі кількості імпортованого через Севілью срібла та блокада морських шляхів, якими транспортувався метал до Північної Європи, разом із поступовою інтернаціоналізацією зовнішньої політики Габсбургів, спрямованої на досягнення світової гегемонії, були значними чинниками, що сприяли інтеграції переказного векселя в систему короткострокового державного кредиту. Як наслідок, з другої половини XVI ст. асієнто (asientos) відігравали велику роль в управлінні державними фінансами імперії Габсбургів. Асієнто були обмінними контрактами на великі суми грошей, що укладалися, з одного боку, між урядом центральноєвропейських країн або Іспанії, а з другого — групою купців-банкірів. На початку правління Карла V на чолі системи були банкіри Південної Німеччини. Пізніше, особливо з середини XVI ст., лідерство утримували генуезці. Купці-банкіри (асентисти, asentistas) зобов'язувались доставляти готівкові платежі на грошовий ринок, який вказував уряд (іноді платіж здійснювався частинами впродовж певного періоду). Зі свого боку уряд зобов'язувався сплачувати борги готівкою. Ця процедура здійснювалась частіше в Іспанії після прибуття до Севільї галеонів зі сріблом за курсом набагато більш сприятливим для асентистів ніж той, що використовувався на грошових ринках.

Спочатку купці-банкіри не могли експортувати цінні метали, тому фінансові операції з владою мали характер торговельних трансакцій, однак під час повстання Нідерландів проти Іспанії (1568—1648) вони перестали визнавати ліцензії на експорт цінних металів як частину асієнто-контрактів.

Асентисти, що надавали такі великі суми іспанському уряду на грошових ринках країн Північної Європи, Німеччини та Італії, створювали в більшості випадків консорціум банкірів. Більш того, задля ефективної організації цих значних трансфертів та кредитних операцій асентисти намагалися залучити якомога більше заощаджень у регіонах, де вони діяли. Вони позичали гроші у третіх осіб під короткострокові листи-зобов'язання, що мали зауваження про пред'явника. Як зазначалося, така система вже кілька років використовувалась у Південній Німеччині для надання простих позик владі. Наприклад, у 1546 р. Фуггер мав у своєму портфелі короткострокові державні векселі на загальну суму 1 118 000 ліврів, що мали бути сплачені на грошовому ринку в Антверпені. Для фінансування операції вони взяли 35 короткострокових позик загальною вартістю 661 404 лівра також до сплати в Антверпені.

Збільшення запасів металевих грошей і швидкості їх обігу, створення купцями-банкірами банківських грошей та зростання впевненості привели до збільшення пропозиції готівки й кредиту. Еволюція відсоткових ставок на короткострокові державні кредити на грошових ринках в Антверпені нагально це демонструє. Так, на початку XV ст. у Брюгге вони перевищували ЗО %, а в Антверпені в середині XVI ст. вони впали з 20 до 9 %. Водночас відсоткові ставки за довгостроковими державними кредитами також зменшувалися.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Схожі теми

Французька зовнішня політика в період діяльності Конвенту (вересень 1792 р. – квітень 1793 р.) та європейські держави
Зовнішня політика Франції за часів Генріха IV і кардинала Рішельє
Зовнішня політика Франції в період якобинської диктатури
Зовнішня політика Франції щодо римського питання в 1849 р.
Зовнішня політика Франції в роки термідоріанської реакції (1794- 1795 pp.)
Зовнішня політика Франції після перевороту 18 брюмера (листопада) 1799 р. та приходу Н. Бонапарта до влади
Розділ 18. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ТА ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Провідні країни світу в зовнішній політиці Української держави: Німеччина, Італія, Франція, Велика Британія, США, Канада. Азіатські країни
Міжнародні відносини та зовнішня політика США напр. XVIII – поч. XX ст.
Становлення зовнішньої політики Франції в період Національних установчих зборів
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси