Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
Занепад державності Стародавньої ГреціїБАНКІВСЬКА СПРАВА В СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІЕкономічна думка Стародавньої ГреціїСТАРОДАВНІ ГРЕЦІЯ ТА РИМЦивілізації стародавньої ГреціїМистецтво Стародавньої ГреціїРелігія у Стародавній ГреціїМіфологія Стародавньої Греції.Господарство та економічна думка Стародавньої ГреціїМонетні системи Стародавньої Греції
 
Головна arrow Банківська справа arrow Історія грошей і банківництва
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Банківські операції у Стародавній Греції

Сьогодні існує чимало гіпотез про характер операцій банків. Окремі з них пов'язані з модернізацією та екстраполяцією в сучасну банківську справу або в наступні за Стародавньою Грецією епохи - елліністичну і римську. Принижувати значення трапез не можна. Передбачення щодо діяльності трапез можуть бути різними, бо жодна облікова книга не збереглася. Всі висновки з цього питання робляться на основі промов Ісократа, Демосфена й деяких інших джерел, які мають фрагментарний характер та описують банківські операції. Наприклад, Демосфен у своїй промові "Проти Каліппа" писав таке: "Лікон із Гераклеї, від'їжджаючи в Африку, упорядкував свої справи через свого банкіра й розпорядився заплатити залишені в нього 16 мін і 40 драхм Кесрісіаду". У промові "Проти Тимофія" Демосфен повідомив: "Тимофій збирається покинути Афіни, але, очікуючи прибуття лісу з Македонії, він домовився зі своїм банкіром, щоби той, коли прибуде цей вантаж, заплатив витрати за перевезення (1750 драхм); банкір заплатив і записав Тимофія в реєстр своїх боржників". Або ще один вислів Демосфена з промови "Проти Каліппа", в якому говориться про техніку фінансових операцій по вкладах: "Зазвичай усі міняйли, якщо приватна особа, вкладаючи в них гроші, вказує, кому їх необхідно віддати, записують передовсім ім'я вкладника та суму вкладу, потім приписують, кому цей вклад віддати; при цьому, якщо вони знають в обличчя людину, якій слід віддати, вони обмежуються лише записом імені, якщо ж не знають, то крім того приписують ім'я того, хто повинен буде представити і вказати ту людину, якій гроші повернути".

Промова Ісократа "Трапезитика" висвітлює діяльність трапез, характер операцій і побічно - їх облік. Попервах складався договір банкіра з клієнтом у присутності свідка і, можливо, поручителя. Договір міг укладатися й усно з подальшою перевіркою через показ катування раба як свідка угоди. Цей спосіб допускався і в разі втрати договору клієнтом або навіть двома сторонами, тобто банкіром і клієнтом. Звісно, така практика значно ускладнювала судовиробництво, але вона була розрахована на катування раба-свідка як на останній аргумент, коли інші документальні докази були відсутніми. Але якщо договір було складено, то існувала можливість його фальсифікації. Про це відомо з різних джерел (Демосфен. "Проти Медіаса", § 85; Ісократ. "Трапезитика", § 31, 32, 34), де прямо висловлювалося підозріння у підробленні договору. За таких обставин залишалося знову ж таки катувати раба-свідка. Державна влада не втручалась у справи банків, а юридичних норм документального обліку для захисту інтересів клієнтів і банкірів не існувало. Таке законодавство з'явилося лише в Римі.

Банкіри також не були захищені юридично. В одному з документів зазначалося: "Ми, чия справа фінансувати корабельні підприємства та вкладати наш капітал у руки інших людей, знаємо досить добре, що кожного разу людина, яка бере позику, має перевагу над нами. Вона бере наші гроші, реальну готівку в руки, й залишає нам листа на аркуші паперу, який коштує один халк чи близько цього, зі згодою чесно вести справи з нами; що ж до нас, то ми не просто обіцяємо платити, ми дійсно зразу ж платимо повністю тому, хто бере позику. Яка ж гарантія, що ми одержимо що-небудь, коли даємо позику, і яка в нас упевненість у поверненні наших грошей назад? Ми довіряємо вам, судді й закону, який доводить, що всі договори, укладені добровільно, матимуть силу. Ще, на мою думку, ні закон, ні договір не дають будь-якої гарантії, якщо той, хто бере позику, не є людиною чесною та не боїться суду й ганьби за порушення договору". Банкір ніс відповідальність своїм особистим майном перед клієнтом і суспільством, бо в банках приховували доходи від оподаткування. Але, мабуть, клієнт був незахищений більшою мірою, оскільки умовою угоди з банкіром було поручництво. У разі відмови або неможливості клієнтів повернути позику поручник відшкодовував його. Продавати боржника-громадянина в рабство за законом було заборонено, через що і з'явилася фігура поручника зі спільною матеріальною відповідальністю перед банкіром. Була навіть приказка: "Поручись - і ти в нещасті".

У трапезах була посада контролера монет. Контролери залучались і державною скарбницею до перевірки розрахунків по податках у період їх сплати. Платон часто згадував про контролерів. Монети оглядали, обмацували, перевіряли на вагу, кидали на стіл, щоб за звуком визначити, чи вони не фальшиві.

Вклад клієнта поміщався у сховище, поповнюючи ємності з ярликами. Подальша доля вкладу залежала від розпорядження клієнта. Вклади були закритими, зданими лише з метою збереження, і відкритими, які використовувалися банкіром в обороті. Чи платив клієнт проценти банкові за збереження і використання відкритого вкладу банкіром, чи навпаки, банкір платив йому, невідомо.

Найбільш складними були кредитні операції. Важливо було визначити ринкову вартість застави, ризик неповернення позики, можливий дохід із клієнта. Об'єктами застави були вантажі, під які брався кредит, кораблі з товарами, земельні ділянки і нерухомість (найбільш надійне забезпечення), інші цінності. До речі, ці цінності банкір потім міг надавати в оренду. Об'єкт застави міг бути будь-яким. Одного разу в заставу було запропоновано грецьке місто.

Призначення коротко-і довгострокових позик могло бути різним - розроблення рудників, заснування або розширення ремісничої майстерні, морська торгівля. Останній вид кредиту давав банкірам підстави для хвилювання, хоча процент був високим - 20-30% за одне плавання. Морських позик банкіри уникали через надто високий ризик піратства, війн, політичних суперечностей. Але не можна казати, що їх взагалі не було. Вони були, і їх можна розглядати як найраніші й примітивні форми морського страхування.

Проценти за кредитами звичайно встановлювалися в межах 12%. Доходи банку складали 20-40% основного капіталу. Розмір процентів законодавством не регулювався і не обмежувався. Відомо, що банкіри надавали перевагу великим оборотам. Оперування дрібними сумами називали "небезпечною торгівлею грошима інших людей".

У Стародавній Греції велися безготівкові розрахунки в банках. Внесок або переказ оформлявся "платіжним дорученням". Воно називалося діаграфе. З часом термін набув ширшого змісту - "оплачувати через банк" або просто "платити". Утім, мало місце й інше оформлення - з використанням символа. Він заступав діаграфе.

Симбол являв собою кільце-печатку, яке засвідчувало особу клієнта банку. Ним могла бути й розламана навпіл монета, ба навіть глиняна табличка. Симбол використовувався також у приватних розрахунках; його можна було продати, подарувати, передати у спадщину. Клієнт, його агенти або інша особа могли одержати вклад, тільки пред'явивши цей впізнавальний знак. За необхідності додаткової експертизи викликали свідків.

Про здійснення безготівкових розрахунків є фрагмент у "Трапе-зитику" Ісократа: "Я [син Сопея]... попросив його [Стратокла] свої гроші залишити у мене, в Понті ж одержати гроші від мого батька; я вважав, що я багато виграю, якщо гроші не наражатимуться на небезпеку під час плавання... На питання Стратокла, хто відшкодує йому гроші, якщо мій батько не виконає мого прохання, а він сам ... не застане мене, я вказав йому на Пасіона, а той погодився відшкодувати йому і основний капітал, і належні проценти".

Окремі поточні рахунки вкладників, взаєморозрахунки за ними, інтерес до обігу грошової готівки з боку клієнтів та банку, оформлення первинного обліку за допомоги діаграфе певним чином обґрунтовують існування безготівкових розрахунків. Необхідно також відзначити, що зберігання грошової готівки становило на той час серйозну проблему. У банкірів було дуже складне завдання - і пускати готівку в оборот, щоби звільнити себе від турбот про безпеку вкладів, і мати запас, який охоронявся би. Крім залучених, банкір використовував у кредитуванні і власні кошти.

Зважаючи на ризик зберігання і використання грошей, простіше та безпечніше було "перекидати" вклади записами з рахунку на рахунок. А грошова готівка при цьому може залишатися в банку або використовуватися в обігу. Зрештою, в обігу були зацікавлені й клієнти. Якби вони хотіли просто зберігати гроші, то тримали б їх лише в храмі. Але багаті громадяни хотіли бути ще багатшими й довіряли свої багатства банкірові, щоб анонімно, через банк дати тим, хто потребує, кредит і нажитися на процентах. Від банкіра вимагалося знайти вигідне прикладення капіталу та організувати відповідну рекламу для залучення нових вкладів та подальшого їх розміщення.

Організація обліку банківських операцій йшла двома напрямами: облік приймання й видавання вкладів та їх взаємних розрахунків між клієнтами. Вивчення творів Демосфена дозволяє вирізнити такі опорні позиції й терміни:

1. Вкладник (ім'я).

2. Сума його вкладу - графе.

3. Одержувач (ім'я) - параграфе.

4. Треті особи (поручник або кому повернути) - проспараграфе. За побічними даними відомо, що в трапезах вели облікові книги,

куди записували грошові операції. У списках попередньо занотовували строки платежів і суми внесків за ними на кожну особу. Дослідники історії трапез уважають, що записи в банкіра велися по графах (є думка, що навіть у розрізі дебету й кредиту).

З погляду банкіра, видавання вкладу чи позики клієнтові - це витрачання коштів. Вклад або погашення боржником кредиту, враховувалися, цілком зрозуміло, як надходження.

Документи, що стосуються пізнішої діяльності банків, прямо свідчать про письмове оформлення вкладів із клієнтами. У всякому разі, всесильність усного свідчення можна поставити під сумнів. Про це свідчить одна цікава анекдотична історія, датована 134 р. до н. е. Якийсь Аттік залишив заповіт, за яким кожному громадянинові обіцяв щорічне утримання - одну міну. Після його смерті спадкоємець, син Герод Аттік, запропонував афінянам аж цілих п'ять мін. Всі заспішили в банк. Але Герод показав їм боргові розписки їхніх батьків і дідів, які позичали у предків Аттіка. У підсумку одні одержали менше обіцяного, інші - нічого, ще якісь залишилися винними. Однак ні взаємні претензії, ні загроза втратити капітал, а то й голову, ні банкрутства не зменшували зацікавленість греків у фінансових справах. Банки виникли і залишилися вражаючим пам'ятником історії економіки Стародавньої Греції. Вони перейшли в елліністичний Єгипет, а потім і в Рим.

Висновки

1 Перші монети було вироблено в Лідії (територія нинішньої Туреччини) в VII ст. до н. е. Вони карбувалися з електру (природного сплаву золота і срібла), важили 13,93-14,29 г, мали овальну форму і на одному боці містили тавро, яке гарантувало вагу і чистоту металу Згодом кожен грецький поліс мав свою монету.

2 Основними грошовими одиницями Стародавньої Греції були статер, драхма, обол, халк і лепта. Ваговий і лічильний рахунок проводився на міни і таланти. Від того, який метал (електр чи срібло) лежав в основі монетної системи, залежало провідне місце статера і драхми в ній.

3. На золоті або електрі були побудовані мілетська, фокейська та перська монетні системи. Найбільш відомими випущеними за цими системами монетами були електрові кізикіни, золоті дарики і срібні сикли. Срібло лежало в основі егінської, евбейської, аттичної та коринфської монетних систем.

4. Найбільш розвиненою монетною системою Стародавньої Греції була аттична. Завдяки високому вмістові срібла її монети цінувалися серед населення. Золотий аттичний статер дорівнював 20 срібним драхмам, що відповідало тодішньому відношенню золота до срібла.

5. Грецькі монети були дуже гарними за оформленням, що дозволило їм стати шедеврами античного мистецтва. Вони не містили позначень номіналів, а розрізнялися за вагою, розміром і зображенням. На монетах викарбовувалися емблеми відповідних полісів, їхні боги-покровителі, герої античних міфів.

6. Банкіри Стародавньої Греції називалися трапезитами. Більшість з них за походженням були іноземцями і рабами, які ставали вільновідпущениками, а згодом і громадянами. Характерною особливістю ведення банківських операцій був низький розвиток їх юридичного оформлення. В суді багато важили репутація та слово банкіра, а також зізнання свідків.

7. Трапезити обмінювали монети, приймали вклади (процентні та безпроцентні), проводили безготівкові розрахунки, надавали кредити під заставу рухомого і нерухомого майна. Найбільш ризикованими, але найбільш прибутковими, були морські позики Середній процент за кредитами становив 10-20%

8. Держава не втручалася в діяльність трапез, майже не регулювала розмір процентів та не обслуговувалася в приватних банкірів Державними банками були храми. Вони залучали вклади, які потім не могли використовуватися в обороті, надавали довгострокова креддити, проводили операції з державними коштами .

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси