Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
БАНКІВСЬКА СПРАВА В ГРЕЦЬКОМУ СВІТІМіжнародна банківська справаДля чого вивчають банківську справу?Технічний прогрес у банківській справіБанківська справа
Первинна і повторні емісії банками акційСутність, типи, функції центральних банківКапітал комерційного банку, його склад та структураСучасний інструментарій аналізу банкуДепозитні інститути (банки)
 
Головна arrow Банківська справа arrow Західноєвропейський банківський бізнес
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Державна банківська справа

Оскільки трапезити відігравали суттєву роль у грошовому обігу, місцева влада регулювала процес обміну. Трапезитам, як і іншим мешканцям міста, було заборонено відмовлятися від обміну грошей даної території. Це положення було зафіксовано в законі, прийнятому в Афінах у 375—374 pp. до н. е., який також визначав, що аттичні срібні монети, якщо вони не зношені та не пошкоджені, мають прийматися в платежах під загрозою конфіскації того, що продається. Якщо раб порушував ці закони, він отримував 50 ударів батогом. Якщо йшлося про суперечки щодо сум, які перевищували 10 драхм, то кінцеве рішення мав виносити суд. Іноземні аналоги аттичної тетрадрахми, вироблені з меншим вмістом металу, не мали законного курсу, хоча з обігу не вилучалися. В Ольвії було законодавчо встановлено, що всі торговельні операції мають здійснюватися в національній валюті, тобто ніхто не міг відмовити у прийнятті нею платежів.

У Греції в Римський період було заборонено відмовляти приймати монету імперії, яким би не був її вміст. В Оксірінхі у 260 р. н. е. обмінювачі грошей, які не бажали приймати національні монети з дуже малим вмістом, закривалися. Проте під загрозою офіційних санкцій вони були змушені знову відчиняти свої банки та приймати всі гроші, що мали офіційний курс. Іноді влада видавала декрет, що іноземні монети можуть циркулювати на загальних правових засадах. Наприкінці II ст. до н. е. Амфіктіонії в Дельфах вирішили, що греки повинні приймати всі аттичні тетрадрахми повного вмісту, що становило 4 драхми. Було заборонено вважати їх іноземною монетою чи стягувати ажіо. Будь-хто, хто порушив ці правила, отримував покарання батогом (якщо це був раб) чи сплачував штраф 200 драхм (якщо це був громадянин). У IV ст. до н. е. місто Ольвія заборонило ажіо на статер Кізіка та оголосило, що всі обмінні операції мають проводитися на кам'яній тощі, де збиралася міська асамблея, щоб здійснювати за цим нагляд.

У середині IV ст. до н. е. в Афінах для судових процесів, в які було втягнуто банкірів і які мали бути припинені протягом 30 днів, було впроваджено спеціальну процедуру — "дікай трапезитікай" (dikal trapezitikai). Це свідчить про те, що у IV ст. до н. е. банки посідали важливе місце в економічному житті Афін.

Ліцензовані банки

Створюючи банківські установи, якими вони самі й володіли, міста могли отримати більш прямий контроль над банківською діяльністю. Перший крок включав встановлення монополії над обмінними операціями та делегування їх тому, хто запропонував найвищу ціну. Отже, доходи від делегування становитимуть нове джерело надходжень для міста. Перша відома обмінна монополія існувала у Візантії близько 527 р. до н. е. В Синопі, приблизно у середині IV ст. до н. е., батько філософа Діогена займався банківською справою та мав монополію над обмінними операціями. Виявляється, що в Ш ст. до н. е. система передачі ліцензованих монополій обмінювачам грошей була лише у Птолемейському Єгипті. Ця інформація взята з добре відомого папірусу законів про фінансове управління, що датується 259 р. до н. е. Кожного року в Александра та інших містах царства цар передавав певну кількість банків тим, хто пропонував найвищу ціну. Це були невеличкі будівлі, що належали місту. Покупці таких банківських ліцензій автоматично отримували монополію на обмінні функції, які регламентувалися низкою правил. Ці установи мали також іншу функцію: розпізнавати та вилучати з обігу фальшиві монети. їм дозволялося приймати депозити та надавати позики. В кінці ІП ст. до н. е. банківські монополії були недовантажені, оскільки з 210 р. до н. е. більш широке використання бронзових монет сприяло менш широкому обміну бронзи на срібло, і навпаки. Реєстр приватного банку Тебтуніса в П ст. до н. е. зафіксував дев'ять обмінних операцій: сім — срібних монет на бронзові та дві — золотих на бронзові. Монополія обміну значно втратила свою важливість і цілком можливо, що у майбутньому не було бажаючих платити гроші за придбання банку, які надавало такі монопольні привілеї. Це полегшило становище приватних банків.

Щодо Римської ери, то першоджерела свідчать, що банки з монопольними обмінними функціями існували в Спарті, Пер-гамі тощо. Щодо Єгипту, то такі заклади діяли в Гермополі та Оксірінхі. В Спарті офіційний обмінний банк (амептик трапеза, ameiptike trapeza) також спостерігав за інвестиційною діяльністю релігійних закладів. У Пергамі банкіри порушували і правила щодо конвертації срібних денаріїв у бронзові, і закони щодо надання позик. Більш того, вони незаконно отримували свої борги. Населення міста звернулося до імператора Адріана, який, вислухавши з цього приводу сторону банкірів, впровадив низку заходів. Декрет Майлази (209—210 pp. н. е.) принципово мав на меті заборонити нелегальні обмінні операції, які загалом мали тенденцію до розвитку там, де існували обмінні монополії. Порушник цих правил, який здійснив обмінну операцію безплатно, змушений був виплатити певну суму на користь офіційного банкіра та обвинувача. Щодо винуватця, то він повинен виплатити (якщо він є вільною людиною) 500 денаріїв фіску, 250 — державному касиру, 100 денаріїв — обвинувачу (сума, на яку було здійснено операцію, конфісковувалася на користь офіційного трапезита). Якщо порушник був рабом, то його власник повинен був віддати його магістратам для 50 ударів батогом, а якщо він відмовлявся це зробити, то мав здійснити зазначені вище платежі. Виявилося необхідним впроваджувати ці жорстокі заходи, оскільки практика нелегальних операцій розповсюджувалася так широко, що доходи міста, що прагнуло контролювати ці операції, почали зменшуватися. Такий стрімкий розвиток нелегальних операцій за часів правління Септимія Севера був пов'язаний із значною девальвацією денарія. Срібний вміст цієї монети впав у цей період приблизно на 50 %. За офіційним курсом 1 ауреус дорівнював 25 денаріям та 100 сестерціям. Проте на чорному ринку за один ауреус можна було придбати більше денаріїв, оскільки ринковий курс визначався на реальному вмісті металу в монеті. Як наслідок державний обмінювач грошей не міг купувати чи продавати ауреуси, а дохід міст від наявних ліцензованих підприємств зменшувався.

Два банки в Єгипті, ліцензованих на орендній основі, було створено державою: один — в Оксірінхі (154—269 pp. н. е.), а інший — в Гермополі (151—279/280 pp. н. е.). В Оксірінхі цей інститут пішов з добре відомого приватного банку, що знаходився недалеко від Серапеума та існував вже з середини І ст. н. е. З невідомих причин держава фактично володіла банком з 24 липня 153 р. по 30 травня 154 р. Він працював до 201 р. Після 211 р. в Оксірінхі з'явився новий ліцензований банк, який називався коллибістік трапеза (kollybistike trapeza, обмінний банк); є докази, що в 249 р. н. е. він ще існував. Щодо Гермополя, то відомо, що ліцензований банк діяв з 151 p., а з 211 по 279/280 pp. він функціонував під назвою містхотон трапеза (misthoton trapeza). Здається, що спочатку цей інститут був приватним банком, який потім перейшов у власність держави. Чітких доказів цього немає, але можна провести певну паралель з банком Оксірінха.

Обидва банки мали стати державними в один і той самий період, за часів правління Антоніна Пія. Саме тоді Єгипет потерпав від кризи, яка ознаменувалася піднесенням численних осіб, які прагнули втекти від офіційної літургії, однак цього було недостатньо для пояснення повної конфіскації деяких банків державою. Причина має, очевидно, фіскальну чи кримінальну природу. Враховуючи те, що часто не можна було знайти тих, хто пропонував найвищу ціну за купівлю банку, який влада хотіла продати, банками керувала колегія з трьох державних службовців — "епітеретай тез трапезне" (epiteretai tes trapezes) — наглядачі за банками. Вони виконували деякі операції як у приватних закладах, так як і різного роду платежі та діаграфи, але монополія на обмінно-банківські функції їх не задовольняла.

Статус ліцензованих банків варіювався залежно від міста. Вони були представлені одним банкіром у Візантії, Синопі, Птолемейському Єгипті та Оксірінхі з 154 по 201 p.; колегією банкірів у Спарті, Пергамі, Гермополі та Оксірінхі з 211 по 249 р.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси