Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Фінанси arrow Фінанси: курс для фінансистів
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ФІНАНСОВОЇ НАУКИ

Історичні аспекти розвитку світової фінансової науки

Фінансова наука як соціальне явище сформувалася недавно. Вона виникла у середині XV ст., коли в економіці країн Західної Європи відбулася низка серйозних змін, пов'язаних із зміною типу економічної системи. XV—XVII ст. у Західній Європі — епоха первісного нагромадження капіталу і бурхливого розвитку міжнародної торгівлі. Фінансові дослідження вчених цієї епохи мали виключно практичний характер. Учені-меркантилісти (від італ. mercante — купець) ототожнювали поняття "багатство" з грошима і головним завданням фінансової діяльності вважали залучення в країну більшої маси грошей за рахунок перевищення товарного експорту над імпортом. Найвідомішими представниками меркантилістів були італійці Ф. Петрарка, Д. Караф, Ф. Гвіччардіні, Дж. Ботеро, Н. Макіавеллі.

У XVII ст. значний внесок у розвиток фінансової науки зробили англійські вчені Т. Мен, Дж. Локк, Т. Гоббс. Набагато випередили епоху економічні ідеї шотландця Дж. Ло (1671— 1729), автора книги "Гроші і торгівля з пропозицією, як забезпечити націю грошима". Головна ідея його теорії полягала в тому, що гроші — вирішальний фактор економічного розвитку держави; вони мають бути не металевими, а кредитними і створюватись банками для потреб економіки.

У XVIII ст. німецький учений І. Юсті в роботі "Система фінансового господарств" вперше системно викладає основні положення фінансової науки. Питання фінансів досліджували також вчені Л. фон Секондорф, І. Зоннельфельд.

Родоначальником класичної школи політичної економії вважається В. Петті, котрий у 1662 р. оприлюднив свою головну працю "Трактат про податки і збори", в якій здійснив дослідження проблем оподаткування та фінансів.

Наприкінці XVIII ст. відбувається становлення класичної школи політичної економії. Відомими її представниками були Ф. Кене, А.Р.-Ж. Тюрго, О. Мірабо, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.-Б. Сей, С. Мілль. Основним постулатом школи була здатність ринкової економіки до саморегулювання, а завданням держави — забезпечення економічно сприятливих умов для накопичення капіталу. Представники цієї школи багато уваги приділяли питанням фінансів, але не виділяли їх з політекономії, не вважаючи їх самостійною наукою.

Найвідоміший представник класичної школи А. Сміт (1723—1790) у фундаментальній праці "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776) узагальнив і систематизував накопичені економічні знання та здійснив теоретичне дослідження ринкової економіки. Із сфери фінансів він вивчив категорію капіталу, розробив теорію податків, стосовно якої всі податки сплачуються з прибутку капіталіста. А. Сміт сформулював "чотири основних правила оподаткування": пропорційність, визначеність, зручність, необтяжливість. Учений вважав, що для досягнення вищого ступеня добробуту "потрібні лише мир, легкі податки і терпимість в управлінні, все інше зробить природний хід речей".

Найобдарованішим і найвідомішим учнем А. Сміта був Д. Рікардо (1772—1823), який у головній праці "Початки політичної економії і податкового обкладання" (1817) розвинув та доповнив ідеї свого вчителя. З огляду на трудову теорію вартості Д. Рікардо вважав, що всі податки у будь-якому разі впливають або на капітал, або на дохід. Він дійшов такого висновку: податки — це "велике зло". Зі збільшенням оподаткування або урядових витрат зменшується споживання населення, що відображається на виробництві. Основною метою уряду, на думку вченого, має бути заохочення щодо накопичення капіталу, а всі податки повинні сплачуватися з прибутку капіталіста. Теоретичні засади теорії Д. Рікардо знайшли велику кількість послідовників та прихильників і були відображені в законодавствах багатьох країн.

У першій половині XIX ст. відбувається промисловий переворот, продовжує розвиватися ринкова економіка. Це зумовлює розквіт фінансової науки. Відомими дослідниками

XIX ст., які вивчали питання фінансів, є німецькі вчені О. Бем-Баверк (досліджував капітал І відсоток, його ідеї покладені в основу фінансової операції — дисконтування), К.Т. Pay, (видав у 1826—1832 pp. перший підручник з фінансів "Основні начала фінансової науки"). Серед праць шведського вченого К. Вікселя слід звернути увагу на такі роботи "Вартість, капітал і рента" (1893), "Дослідження в області теорії суспільних фінансів" (1896), "Відсоток і ціни" (1898), "Лекції з національної економіки" (1901—1906). Дослідник спробував проаналізувати, яку роль відіграє грошовий фактор у функціонуванні ринкової економіки.

Характерною ознакою західної фінансової науки XIX—XX ст. була її спрямованість на дослідження сутності та закономірності розвитку державних фінансів.

На формування державної економічної, зокрема, фінансової політики капіталістичних країн протягом 40—70-х років XX ст. суттєво вплинула теорія англійського економіста Дж. М. Кейнса (1883—1946).

Фінансова концепція Дж. М. Кейнса ґрунтується на загальноекономічних ідеях, головна з яких — нездатність капіталістичної економіки "саморегулюватися". Тому перед державою ставиться завдання, що полягає у збалансуванні економіки в умовах нестабільного розвитку. Економіст запропонував вирішувати це завдання шляхом регулювання попиту. Завдяки цьому ввів у науковий обіг термін "ефективний попит", тобто попит, який відображає рівновагу між споживанням і виробництвом, доходом та зайнятістю. Ґрунтуючись на ідеях необхідності досягнення "ефективного попиту", теорія фінансів розглядалася як основна складова теорії зайнятості та доходів, а фінансова політика — як невід'ємна частина економічної політики. Потім кейнсіанство стало одним із провідних напрямів економічної науки XX ст. і сучасності.

Головною працею Дж. М. Кейнса, якою він здійснив переворот в економічній науці того часу, була книга "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936).

У центрі теоретичної системи Дж. М. Кейнса — теорія ефективного попиту. Критерієм зростання ефективного попиту є збільшення інвестицій порівняно із заощадженнями. Тому одним із найважливіших завдань економічної політики держави є забезпечення обсягу інвестицій, необхідних для повної зайнятості.

Найбільш дійовим інструментом державного регулювання економіки вчений вважав бюджетну політику. На його думку, збільшення обсягу державних витрат (державні інвестиції та поточні державні витрати) за рахунок податків і позик зможе простимулювати підприємницьку діяльність і забезпечити зростання національного доходу, а також ліквідацію безробіття.

За Дж. М. Кейнсом кредитно-грошова політика в механізмі реалізації державного регулювання економіки відігравала другорядну роль. її головна мета — впливати на норму відсотка, щоб з її допомогою стимулювати приватні інвестиції.

Як вважав Кейнс, важливим інструментом впливу на стан сукупного попиту і його складових може бути також валютний курс. Кейнсіанські ідеї та рекомендації частково врахували під час формування Бреттон-Вудської валютної системи, яка протягом трьох десятиліть після Другої світової війни закріпилася у практиці міжнародних розрахунків.

Отже, в рамках концепції державного регулювання економіки Дж. М. Кейнс розробив принципово нову теорію фінансів. Цю теорію втілили в державну фінансову політику більшість провідних західних країн, починаючи з 40-х років і до початку 70-х років XX ст.

У 50—60-х роках XX ст. послідовники Кейнса продовжували розвивати його ідеї. Потім цей напрям економічної думки отримав назву неокейнсіанство.

У роботах неокейнсіанців важливе значення в організації державного втручання в економіку належить бюджету та бюджетній політиці. Відомими вченими, що стояли на позиціях неокейнсіанства є Е. Хансен, Р. Харрод, У, Хеллер, Г. Кролл, Ф. Неймарк. Всесвітнє визнання отримали концепція множинності економічних циклів та теорії інвестиційних коливань, теорія економічного зростання.

Найвідоміший ученим, який стояв на позиціях неокейнсіанства, — американець Е. Хансен (1887—1975), автор концепцій множинності економічних циклів та теорії інвестиційних коливань. Завдяки йому кейнсіанство широко поширилося в США і загалом у світі. Розв'язанню основних проблем кейнсіанської теорії присвячена низка праць Е. Хансена: "Повне відновлення чи стагнація?" (1938), "Податкова політика та економічні цикли" (1941), "Грошова теорія та фінансова політика" (1949).

Е. Хансен був видатним теоретиком економічного регулювання рузвельтівської адміністрації. У післявоєнний період, стоячи на позиціях кейнсіанства, він очолив реалізацію макроекономічної стратегії досягнення повної зайнятості. Як один із економічних радників Ф.Д. Рузвельта він активно впроваджував такі методи стимулювання ефективного попиту:

— стимулювальна кредитна політика (низька ставка відсотка);

— розширення державних видатків;

— податкові знижки;

— політика "дешевих грошей".

У 50—60-ті pp. XX ст. урядова політика США традиційно здійснювалася у кейнсіанському напрямі.

Під впливом змін умов функціонування розширеного відтворення, зокрема поглиблення інфляції у другій половині 30-х років XX ст. почались перші теоретичні розробки, а у 50— 60-ті роки XX ст. наукове визнання дістала концепція кейнсіансько-неокласичного синтезу. Вона зумовила серйозні зміни в теорії фінансової політики. Визнаний теоретик кейнсіансько-неокласичного синтезу П. Самуельсон зазначав стосовно цього, що за допомогою відповідної кредитно-грошової та фіскальної політики система змішаного підприємництва може не тільки уникнути буму і різкого спаду, але й розраховувати на економічне зростання. На його думку, регулювання попиту має здійснюватися не лише на основі змін у сфері державних витрат або податків, але і шляхом маніпулювання величиною облікової ставки відсотка, а також виконання відповідних операцій на відкритому ринку.

У 80-ті роки XX ст. виник новий напрям — посткейнсіанство, в центрі уваги якого був аналіз проблем, спричинених активним впливом фінансової сфери та грошового фактора на макроситуацію. Посткейнсіанці (Н. Калдор, Г. Шекл, X. Мінський, Р. Клауер) вважали, що фінансова політика має стати головною і спрямовуватися на обмеження діяльності монополій і зменшення військових витрат. У "політиці доходів" вони підтримують цю ідею щодо збільшення державних асигнувань на соціальні потреби, збільшення соціальних реформ. Найкращим методом оподаткування вважаються податки на витрати.

Загалом стратегічною метою фінансової політики, яку рекомендували посткейнсіанці, залишається стабілізаційний вплив на фази економічного циклу шляхом варіювання бюджетних і кредитно-грошових інструментів за значної переваги останніх.

Зростання бюджетних дефіцитів і державного боргу, посилення інфляції та погіршення валютного стану капіталістичних країн сприяли збільшенню інтересу до неокласичної теорії грошей і фінансів. З початку 70-х років XX ст. із неокласичної школи виокремлюється неоконсервативний напрям, що швидко набуває популярності.

Побудова неоконсерваторами нової фінансової доктрини значною мірою засновувалася на запровадженні протилежних кейнсіанській теорії положень, а розробка фінансової політики — на контрзаходах.

Неоконсерватори визнавали пріоритетність пропозиції над попитом, зменшення бюджетних витрат, збалансування доходів і витрат державного бюджету, розширення функцій грошово-кредитного регулювання, лібералізацію податкової системи, приватне підприємництво як провідну рушійну силу економічного розвитку.

Особливе місце в теоріях неоконсервативної школи посідають податки. У неоконсервативному напрямі не зважають на необхідність значного зниження загального рівня податків для підтримки високої норми заощаджень та інвестицій, активізації ринкового механізму — податкова політика має спрямовуватися на стимулювання економічного зростання в довгостроковому плані. З цією метою неоконсерватори пропонують зменшити податки, змінити структуру податкової системи, прогресивну шкалу ставок з прибуткового податку замінити пропорційною.

Популярності набувала податкова концепція американського економіста А Лаффера. Він обґрунтував залежність доходів бюджету від ставок податків: збільшення податків шляхом підвищення ставок на певному етапі не компенсує скорочення доходів, яке відбувається за рахунок зменшення оподатковуваної бази. Математичну модель цієї залежності вчений зображає на графіку, що одержав в економічній літературі назву "Крива Лаффера". На його думку, високі податки перешкоджають приватній ініціативі, прагненню до нових інвестицій, тому зменшується випуск продукції, знижаються доходи, звужується податкова база. Податкова реформа 80-х років XX ст. у США була здійснена на основі концепції Лаффера.

Неоконсерватори зробили ставку на посилення ролі держави в забезпеченні довгострокових умов функціонування розширеного відтворення. Разом із короткостроковою фінансовою політикою держава формує фінансову стратегію з метою довгострокового стимулювання економічного зростання.

Пріоритет у методах державного регулювання неоконсерватори віддають кредитно-грошовому маневруванню. На першому місці перебуває монетарна (грошова) політика, спрямована на регулювання темпів збільшення грошової маси в обігу, тобто пропозиції грошей. Як вважають неоконсерватори, фінансова політика відіграє другорядну роль.

До сучасних неоконсервативних економічних теорій належать:

— теорія економіки пропозиції, згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування, зумовлює падіння виробництва й перешкоджає функціонуванню фінансової бази оподаткування, а зменшення податкових ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

— теорія раціональних очікувань, відповідно якої економічні агенти здатні діяти раціонально, передбачувати і заздалегідь ураховувати наміри влади та нейтралізувати своїми діями політику уряду;

— монетаризм — це всі економічні доктрини, що надають грошам першочергового значення та пов'язані з розробкою грошово-кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Монетариста розглядають стабільність грошової маси як найважливішу передумову стабільності економіки в цілому. Засновником монетарної теорії є Нобелівський лауреат М. Фрідмен.

Власне монетаристська концепція започаткована ще у 1956 p., коли опублікували фундаментальну працю всесвітньовідомого американського економіста М. Фрідмена "Дослідження в галузі кількісної теорії грошей". У цій праці підсумовано емпіричні та теоретичні дослідження закономірностей грошового обігу та сформульовано основні положення "новітньої кількісної теорії грошей".

М. Фрідмен вважає, що попит на гроші відносно стабільніший, ніж пропозиція, тому грошова політика має спрямовуватися на досягнення відповідності між попитом на гроші та їх пропозицією. На відміну від кейнсіанців, монетаристи послідовно заперечують методи покриття дефіциту державного бюджету за рахунок грошової емісії та державних позик, оскільки це призводить не до зростання, а до перерозподілу сукупного попиту — попит з боку держави збільшується за рахунок зменшення приватного попиту. На думку М. Фрідмена, дотримання "грошового правила"f що передбачає стабільне і помірне зростання грошової маси на 3—5 % щороку, незалежно від стану господарської кон'юнктури та фази економічного циклу, забезпечить не інфляційне збільшення та контроль за цінами. У галузі міжнародних фінансів учений послідовно з 1953 р. виступає із захистом вільно плаваючих обмінних курсів. Монетаристи вказують на залежність валютного курсу і стану платіжного балансу від внутрішнього грошового обігу.

Тріумфом теоретичного доробку М. Фрідмена стала знаменита "рейганоміка" в СІЛА. Також він брав участь у розробці економічних реформ в Англії, Ізраїлі, Чилі та інших країнах.

Наукові досягнення останніх десятиріч XX ст., технологічні новації, а також збільшення обсягів світової торгівлі, дерегулювання міжнародних угод зумовили глобалізацію міжнародного фінансового ринку.

До традиційної сукупності фінансових інструментів (іноземна валюта, акції та облігації підприємств, державні облігації) додався список нових похідних інструментів, таких як депозитарні розписки, ф'ючерси, опціони, варанти, індекси, свопи тощо. З метою визначення очікуваної дохідності фінансових активів використовується портфельна теорія.

Відомими економістами, які в своїх працях розробляли питання спочатку ринкового портфеля, а потім оптимального портфеля інвестицій є Г. Марковій, Дж. Тобін, У. Шарп, Ф. Модільяни Ф. Влек, М. Скоулз, М. Міллер.

Головна проблема в теорії портфельних інвестицій полягає у виборі оптимального портфеля. Такий підхід "багатомірний" як за кількістю залучених в аналіз активів, так і за врахованими характеристиками. Праці цих учених одразу ж дістали визнання. Більше того, схеми розрахунків, наведені в їх роботах, почали швидко використовуватися на практиці.

Одним із найвидатніших внесків в економічну теорію за останні 30 років є модель Блека-Скоулза. Ті значущість полягає в тому, що вона створює передумови для ефективного управління ризиком і сприяє здійсненню найважливішої функції фінансового ринку — перерозподіляти ризики на користь тих його учасників, які готові й ризикувати. Але сфера застосування цієї моделі набагато ширша. її можна використовувати з метою оцінювання страхових контрактів та гарантій, прийняття рішень про інвестиції. Інвестиційні банки також застосовують модель Блека-Скоулза, щоб визначати вартість нових фінансових інструментів. На думку спеціалістів, така модель може використовуватися для оцінювання контракту, вартість якого залежить від невизначеної майбутньої вартості активів усіх видів.

Автор теорії оптимальних валютних зон — американський учений Р. Манделл. Він уперше запропонував здійснити об'єктивне порівняння переваг, що з'являються під час встановлення фіксованих обмінних курсів або створення валютної зони. На думку Р. Манделла, для двох держав ліпше ввести єдину валюту тоді, коли витрати, пов'язані з конвертацією валют у міжнародній торгівлі, будуть більшими, ніж вигоди від збереження двох національних валют.

Наукові дослідження Р. Манделла мають величезне практичне значення. Саме вони стали інтелектуальним підґрунтям для європейської спільної валюти. Висновок ученого про те, що більше ніж одна країна може мати вигоду від використання спільної валюти, стимулював уряди європейських держав до створення євро. Р. Манделл вважає, що євро має добру перспективу, його зона до 2010 р. включатиме 28 країн. На той час більшість європейських країн захочуть мати у своїх портфелях 50 % валюти в євро і 50 % — у доларах. Традиційно макроекономісти ухвалюють рішення, стосовно питання проводити офіційну доларизацію чи ні, з огляду на розроблену Р. Манделлом теорії оптимальних валютних зон.

У своїх працях учений:

— вказав на ефективність єдиної валюти, що дасть змогу зменшити тарифи міжнародних торгових угод, а також зробити менш помітним рівень порівняльних цін;

— запропонував деякі принципові параметри такого об'єднання (необхідність високої економічної відкритості, тісних торгових зв'язків із країнами-партнерами, кореляції економічних циклів, які розвиваються в окремих країнах, із циклом, що властивий основному економічному потенціалові інтеграції);

— розробив методологію, що дає змогу визначити, як міжнародний рух капіталів може вплинути на спроможність окремої країни керувати економікою.

Лауреат Нобелівської премії 1999 р. "за аналіз монетарної та фіскальної політики за умов різних валютних режимів, а також за аналіз оптимальних зон обігу валют" Р. Манделл є активним прихильником ідеї взаємної фіксації обмінних курсів основних світових валют — долара, євро та єни. Він вважає, що створити монетарний союз трьох економік (Європа, США, Японія) буде легше, ніж союз 11 економік єврозони, оскільки рівень інфляції в цих трьох регіонах подібний. Чим більше країн приєднається до такого союзу, якщо його утворять, тим сильнішим буде це об'єднання і тим більше втратять ті, хто не ввійде до нього.


Отже, дослідивши історію розвитку фінансової науки можна стверджувати, що ідеї, висунуті вченими минулих століть, дістали подальший розвиток у сучасних теоріях і концепціях.

Наприклад, теоретико-методологічні витоки монетаризму — це кількісна теорія грошей, характерна для XV—XVI ст. Теорія трьох факторів виробництва Ж-Б. Сея (XIX ст.) продовжила свій розвиток у неокласиків XX століття. Ідеї німецького вченого О. Бем-Баверка щодо вартості майбутніх благ стали основою фінансової операції — дисконтування. Визначені А. Смітом у XVIII ст. принципи оподаткування збереглися у фінансовій науці та доповнюються новими. Слід також зауважити, що характерною особливістю сучасної фінансової науки є плюралізм, різноманітність фінансових теорій, ідей, гіпотез, концепцій та їх взаємодоповнювальне конкурентне співіснування й розвиток.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси