Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
Організація банківської кредитної діяльностіАктивні операції комерційних банків. кредитні операції банківМеханізми здійснення банківської кредитної діяльностіОрганізаційно-економічні умови здійснення кредитної та інвестиційної...Створення, цілі та еволюція діяльності МБРРБАНКИ І КРЕДИТНО-ГРОШОВА ПОЛІТИКАКредитні підрозділи банку та їх функціональні особливостіЕВОЛЮЦІЯ КРЕДИТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МВФЕтапи еволюції транснаціональної діяльності корпораційОрганізація кредитної діяльності банку
 
Головна arrow Банківська справа arrow Банківське кредитування
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Етапи еволюції кредитної діяльності банків

Поділ праці, розвиток торгівлі і обміну - деякі з умов виникнення кредитування та появи банківських установ. Еволюція кредитної діяльності бере свій початок від найдавніших часів (Додаток 1). Так, у багатьох первісних народів активно використовувалися система позик для ведення господарства і навіть рабство за борги. Той, хто не міг повернути борг за отриманою позикою, ставав рабом свого кредитора. Спочатку позики могли надаватися зерном, худобою чи сільськогосподарськими інструментами. При цьому появилася можливість отримання процентів від надання таких позик, адже, засіяне зерно давало урожай, за допомогою сільськогосподарських інструментів виготовлялись чи вирощувались продукти, худоба приносила потомство. Внаслідок цього люди, які надавали такі позики, почали вимагати їх повернення з певним надлишком.

Про кредитну діяльність згадується ще в Законах царя Хаммурапі (1750 р. до н. е.), з яких відомо, що у Давньому Вавилоні центрами кредитних операцій виступали храми, де зберігалися зерно, посуд, срібло та ін. цінності. Храми користувалися значною довірою серед населення, а також мали можливість надавати дешеві як короткострокові, так і довгострокові кредити, однак доступ до них був обмежений. Також довгий час храми були зручним місцем для зберігання цінностей і у Стародавній Греції, де першими проводили кредитні операції служителі храмів. Найвідомішими храмами, що виконували функції банків, були Дельфійський, Ефейський, Делоський та Самоський.

Характерним явищем для періоду виникнення кредитування є діяльність лихварів, які ще у 2200 р. до н. е. стягували дуже високу плату за користування кредитом, не звертаючи увагу на фінансові можливості позичальника. Саме тому ще у стародавньому світі лихварів прирівнювали до злодіїв та убивць. Однак, саме лихварі на той період мали найбільші можливості щодо надання кредитів, оскільки вони володіли значними коштами. За умов обмеженості доступу до кредитів, що надавалися храмовими банками, населення змушене було звертатися за позиками до лихварів. Проценти за користування такими кредитами були дуже великі і часто виникали ситуації, коли позичальники не мали змоги повернути такий кредит і все їхнє майно переходило до власності лихваря.

У Стародавній Греції з появою банківських установ широко почали розвиватися і кредитні операції, однак, у той час вони вважалися найбільш складними. Банки мали чітко визначити ринкову вартість застави, яка надавалася у забезпечення кредиту, ризик неповернення кредитних коштів, можливий дохід з клієнта.

В Афінах у IV ст. до н. е. у ролі позикодавців виступали трапезити, які були також зберігачами скарбів, посередниками та свідками у процесі здійснення різноманітних операцій та укладання договорів. Афінськими трапезитами були, як правило, метеки (люди, які не були корінними афінянами, а переїхали в Афіни на постійне місце проживання, іноземці) і навіть колишні раби. Найвідомішим трапезитом у давній Греції був колишній раб Пасіон, який мав значні статки і надавав кредити та інші послуги. Однак, окрім трапез, процентні позики надавали різні суспільні організації, культурні общини, приватні особи тощо.

Важливу роль у діяльності трапезитів займали вкладні операції. Якщо вклади були процентними, то трапезит міг на свій розсуд розпоряджатися залученими коштами. Таким чином відбувалось накопичення ресурсів для кредитної діяльності. У кредитування використовувались як залучені, так і власні кошти банкірів. Трапези, зберігачі коштовностей та значних грошових коштів перетворилися у центри кредитних операцій. Вони позичали кошти на різні потреби і надавали їх на різних умовах. А оскільки необхідно було платити вкладникам, то кредити спрямовувалися, як правило, у найбільш вигідні угоди, якими були, насамперед, морські кредити. Заставою у морському кредитуванні виступали вантажі чи кораблі. Однак, кредитування морської торгівлі в Афінах у той період було пов'язане з великими ризиками, що виникали внаслідок зловживань та обманів з боку власників вантажу чи корабля, нападів піратів, воєн, стихійних лих та аварій з кораблями тощо.

Афінське законодавство намагалось врегулювати кредитну діяльність, надавши можливість притягувати до відповідальності недобросовісних позичальників та неплатників боргів. Водночас, кредиторами приймались різного роду заходи безпеки - посилання власних агентів, які плили на кораблі до місця призначення і слідкували за вантажем; наявність довірених осіб у портах призначення; порука третіх осіб та інше. Однак, використання таких заходів було характерним лише для багатих людей, які могли дозволити собі додаткові витрати.

Окрім морського кредитування, у давній Греції досить розповсюдженим було забезпечення кредитів нерухомим майном - іпотека, іпотечними кредитами займались трапезити, які мали громадянські права, а також володіли діловими якостями, мали особисті зв'язки, добру репутацію, були обізнаними у різних сферах діяльності. Крім надання іпотечних кредитів, набувало поширення кредитування під заставу цінних речей, порука третіх осіб, без забезпечення на основі дружніх стосунків. Об'єкт застави міг бути будь-який, але найбільш поширеними, все ж таки, були вантажі, під які бралися кредити, кораблі з товарами, нерухомість.

Кредити могли надаватися на різноманітні цілі, зокрема, оплата дорогих літургій, видатки на викуп з полону, прийом гостей, одруження доньки, похорони тощо. Що стосується кредитів на виробничі потреби, то вони переважно надавалися на створення підприємств, заснування власного бізнесу і рідше на розширення вже існуючої діяльності.

Кредити могли надаватися під будь-який процент, оскільки їх розмір законодавчо не регулювався і не було встановлено жодних обмежень щодо рівня процентної ставки. Проценти за кредити встановлювалися, як правило, у межах 12%. На трапезитів поширювалися лише закони, які охороняли права кредиторів. Під час укладання договорів письмова угода не мала достатньої юридичної сили, а велике значення надавалося доказам свідків, яких запрошували бути присутніми при укладанні договорів кредитування.

Рівень розвитку кредитування у Стародавній Греції у IV ст. до н. е. не був дуже високим, і кредит не виокремлювався в окрему сферу діяльності. Роль трапез була значною під час кредитування підприємницької і торговельної діяльності.

Звичаї кредитування, що були започатковані у Стародавній Греції, були перейняті колоніями її полісів у Північному Причорномор'ї і таким чином потрапили на українські землі. Колонізатори і торговці активно використовували їх в Ольвії, Тирі, Херсонесі та інших містах українського Причорномор'я.

У Стародавньому Римі кредитна діяльність була більш врегульованою. Про це свідчать записані на мідних дошках у V ст. до н. е. Закони XII таблиць. Римське право містило розроблені закони, які відігравали значну роль у розвитку банківництва та кредитування. Римські банкіри називалися менсаріячи, які поділялись на нуммуляріїв та аргентарїїв. Банкіри, які займалися видачею кредитів, звалися аргентаріями. Окрім видачі кредитів, аргентарії здійснювали також інші операції, зокрема, приймали вклади та проводили безготівкові розрахунки.

Кредити надавалися у різних формах. Найбільшого поширення набули кредити під певне заставне забезпечення на умовах платності (тобто під певний процент). Серед форм кредитів, які зустрічались у Римі, слід назвати оплату банкіром товарів, придбаних на аукціоні, за умови повернення цього боргу через певний проміжок часу. Такий кредит був, як правило, короткостроковим (від 60 днів до 10 місяців, але завжди менше року) і за його користування сплачувалися комісійні - визначений процент від вартості угоди. Також у цей період набував поширення рецептум аргентаріїв, який могли надавати лише банкіри гільдії. Зокрема, рецептум був зобов'язанням банкіра за вимогою сплатити борг, який був винен за контрактом його клієнт третій особі.

Через кредитування аукціонних продажів у Стародавньому Римі почало розвиватися кредитування виробництва, оскільки кредити під час аукціону надавалися переважно на фінансування сільського господарства чи торгівлі. Водночас, хоч і дещо повільнішими темпами, набувало розвитку кредитування населення на задоволення споживчих потреб.

Позики у Римі спочатку надавалися у безоплатне користування, однак з часом кредитори почали стягувати плату за користування кредитними коштами. Банківські установи в своїй діяльності застосовували різну політику щодо кредитування. Одні банки надавали невеликі суми кредитів багатьом позичальникам, а інші - значні обсяги коштів кільком позичальникам. Були також випадки отримання кредитів у лихварів, однак вони були поодинокими і значна частина населення надавала перевагу банківському кредитуванню. Заставою при видачі кредиту виступало майно боржника або поручителя. У 326 році до н. е. у Римі було скасовано рабство за борги. У IV ст. н. е. у Візантії аргентаріїв та нуммуляріїв замінили коллектарії, які ставали найчастіше службовцями казни.

Банківська діяльність в епоху раннього середньовіччя перебувала на стадії занепаду. Лише в ІХ-Х ст. кредитування відродилося, і ним почали займатися купці. Вони об'єднувалися у великі компанії і позичали гроші під проценти. Такі компанії були створені у Римі, Сієні, Флоренції та інших містах. Кредити під проценти були найбільш прибутковими банківськими операціями. Вони були багатоманітними залежно від тривалості позик та цілей, на які вони надавалися. У Венеції короткострокові кредити могли бути безпроцентними. У Флоренції на початку XIV ст. процент за звичайними кредитами коливався в межах 10-15%, але залежно від ситуації на грошовому ринку міг складати від 20 до 30%. За неповернення кредиту передбачалася сплата штрафу, що становив подвійний розмір кредиту та нарахованих процентів. Однак діяльність таких приватних банкірів жорстко регламентувалася і у XVI ст. було замінено усі приватні банки одним державним.

Одним із видів кредитів у середньовічній Італії були морські позики. Судновласник чи купець, який ішов у плавання, отримував у кредитора певну суму грошей, яку слід було повернути разом з процентами, коли купець приходив у пункт призначення чи повергався назад. Такі кредити були досить дорогими. У кінці XII ст. проценти за морськими кредитами становили 20-25% на термін плавання до одного року. Якщо строк плавання був довшим і сягав до двох років, то плата за кредит збільшувалася до 33%. Проценти за кредит зростали залежно як від строку, на який надавалися кошти, так і від ризику, на який міг наражатися купець у плаванні. Так, якщо плавання було не дуже тривалим, але досить небезпечним, то плата за користування кредитом сягала 50%.

Кредитні операції у середньовічній Європі були і найприбутковішими, і найризикованішими банківськими операціями. Зокрема, банкіри, які обслуговували іноземних правителів, залежали від економічного і політичного становища в державі своїх клієнтів.

Церковне право забороняло надавати гроші у позику під проценти. Однак кредитори намагалися всіляко обходити встановлені заборони, зокрема, надавали позики за умови участі у прибутках, здійснювали кредитування під заставу з правом викупу тощо. Згодом обмеження на кредитну діяльність стосувалися лише розмірів процентів, які стягувалися за користування кредитом. Оскільки незаможне населення не мало змоги отримувати банківський кредит і вимушене було звертатися до лихварів, у середині XV ст. братами францисканцями було ініційовано створення інституту, який би надавав кредити людям, що не мають грошей, без процентів і лише під заставу цінних речей. Таким чином виникли так звані побожні банки, кошти для видачі кредитів яких збиралися з пожертвувань громадян. Такі побожні банки відкривалися у багатьох містах, зокрема, Пармі, Генуї, Вероні, Болоньї та інших. У кінці XVI ст. такі банки існували майже в кожному італійському місті і почали створюватися в інших європейський країнах, таких як: Іспанія, Польща, Німеччина та інші. Побожні банки не стягували процентів за користування кредитом або надавали позики під дуже низькі проценти - 5-7% на оплату адміністративних видатків.

З початком активного карбування монет та розвитком міждержавної торгівлі суттєво змінювались і економічні умови життя суспільства як в європейських країнах, так і на українських теренах. У Київській Русі на початку XII ст. у зв'язку з розвитком торгівлі та виробництва зросла потреба в кредитних ресурсах. Правила надання кредиту та вимоги до розмірів процентів містила Руська Правда, в якій багато уваги було приділено борговим зобов'язанням, позикам, процентам і т. д. Зокрема, якщо позикодавець, вимагав сплати боргу, а боржник відмовлявся його повернути, то кредитор представляв свідків, які повинні були присягнути, що бачили факт надання кредиту. Водночас, було встановлено штраф у розмірі трьох гривень за ухилення від сплати боргу протягом багатьох років. Статті Руської Правди також регулювали величину процентів за кредит, зокрема, мова йде про "ріст", визначали певну послідовність погашення боргів. Як видно, кредитна діяльність у Київській Русі була досить розвинутою, однак у цей період не існувало централізованих банківських установ, а кредити надавалися купцями, в яких були тимчасово вільні кошти, та лихварями.

У Київській Русі, а також у наступні періоди (ХІУ-ХУ ст.) на українських землях продовжували існувати позики серед купців, які об'єднувались у купецькі корпорації і товариства на довірі. У деяких випадках позичальник не виплачував процентів, наприклад, коли кредитор вимагав повернення кредиту до обумовленого строку, а також за непередбаченої втрати товару (крадіжці на дорогах чи пожежі). Кошти в позику надавались також князями. Головними кредиторами феодалів та міського населення були великі монастирі, які найменше страждали від татарських нападів і користувались різноманітними пільгами. У середньовічній Русі саме храми вважались найбагатшими установами. Проценти інколи стягувались у натуральній формі ("в насип" - якщо йшлося про зерно). Доплата до основної суми боргу могла здійснюватися також худобою, домашньою птицею тощо. Інколи кредитори проявляли милосердя до своїх позичальників і не брали ("пробачали") з них процентів. Серед кредиторів у XVII ст. виділялись також великі іноземні купці - "гості". Для цього періоду найбільш характерним у кредитній діяльності є продаж іноземного товару з умовою його оплати через деякий час. Таким чином розвивалась кредитна діяльність з іноземними державами. Такий продаж товарів вважався безпроцентним, однак прибуток для купців утворювався через значно завищені (майже у 3 рази) ціни на товари.

У XIV-XVII ст. у період існування Польсько-Литовської держави кредитування знаходилось на досить високому ступені розвитку. Першими банками на цій території можна вважати побожні банки, які надавали безпроцентні кредити своїм членам у разі великої потреби. Були добре розвинуті і лихварський, і комерційний кредит. У кредитній діяльності забезпеченням виступала земля, яка перебувала у власності позичальника. Якщо кредит брався на короткостроковий період, то він часто обмежувався лише записом в акти земського суду щодо зобов'язання боржника у випадку несплати боргу в передбачений термін віддати в заставу землю чи іншу нерухомість, а інколи і рухоме майно. Найбільш поширеними формами застави землі були:

- з правом використання (землі переходили у володіння кредитора, який міг ними користуватися до того часу, поки боржник не викупить їх, тобто сплатить борг);

- без права використання (майно залишалося у володінні боржника).

У заставу за кредитами надавалися земельні володіння, ліси, села, які знаходилися у приватній власності однієї особи. У містах предметом застави виступали міські будинки, незабудовані ділянки, сади тощо. Боржників, які не повертали кредит, садили у боргову тюрму.

Встановлені заборони на стягнення процентів за кредит сприяли використанню таких методів кредитування, як застава з правом викупу, купівля ренти, сплата повноціннішою монетою, ніж та, в якій була надана позика, відшкодування за запізнення сплати. Це було викликано тим фактом, що кредитори всіляко намагалися обійти встановлені обмеження.

У кінці XIV - на початку XV ст. процентні ставки найчастіше встановлювалися на рівні 10% у кредитах під заставу нерухомості (іноді сягали аж до 20%). З часом вони знизилися і у середині XV ст. становили близько 8%, а в другій половині XV ст. іноді складали і 5%. Однак, міським багатіям шляхта надавала позики під вищий процент (іноді вище ніж 15%), а з позик, які не були забезпечені нерухомістю, повинен був сплачуватися ще вищий процент.

На українських землях у середньовіччі кредит був децентралізованим, позики надавалися окремими особами (переважно купцями), які мали вільні грошові кошти, тим, хто відчував потребу у додаткових капіталах. Але вже в XVI ст. кредит набував ознак централізованості. Зокрема, майже у кожному місті чи містечку була певна кількість громадян (у великих містах - купці, у малих - заможні ремісники), які в значних розмірах надавали гроші в позику, що приносило їм вагомі доходи. У XVII ст. існували установи, де укладалися кредитні угоди, які стосувалися застави маєтків, купівлі ренти, забезпечення кредиту нерухомістю, надання позик під боргові розписки.

У ХУП-ХУШ ст. на західноукраїнських землях у господарстві Речі Посполитої кредитна діяльність проявлялась у виді надання сільських та міських кредитів. Кредити могли надаватися як у грошовій, так і у натуральній формах (зерном, сіном). Кредиторами виступали поміщики. У деяких селах утворювались общинні кредитні установи, які надавали в позику грошові кошти, а також зерно чи інші товари. Цільове призначення кредитів, які надавалися селянам, було різним. Зокрема, на навчання ремеслу, відкриття ремісничої майстерні, торговельного закладу, купівлю худоби, землі, покриття збитків від стихійних лих. Грошові позики були, як правило, середньостроковими (від 1 до 3 років). Проценти за користування були низькими (у межах 3-6%), а інколи і зовсім не сплачувалися. Проценти з кредитів у натуральній формі сплачувались тим самим товаром, який був наданий у кредит. Наприклад, позики у зерні надавалися під 12,5% і сплачувалися також зерном. Забезпеченням кредиту виступав урожай чи худоба, які повинні були перевищувати наданий кредит удвічі. Найдорожчим був лихварський кредит.

Економічний розвиток міст Галичини у кінці XVII - першій половині XVIII ст. зумовлював зростання попиту на гроші та розширення кредитної діяльності. Це дало поштовх до розвитку банківських установ, прибутки яких формувалися за рахунок різниці між доходами та витратами за активними і пасивними операціями, тобто банківський капітал не мав на той час безпосереднього зв'язку з виробництвом та нагромаджував прибутки за рахунок торгівлі грішми. До банківських установ вносили грошові суми шляхта, монастирі, костьоли, церкви. Найбільші розміри капіталів мали банківські установи Станіслава, Снятина, Рогатина, Бучача, Підгагцька, Теребовлі. Концентрація капіталу у банківських установах була значною, що слугувало передумовою для розвитку їх підприємницької діяльності через розширення майстерень та промислів.

Особливістю кредитування у Західній Україні у складі Австро-Угорської імперії було те, що свою діяльність на цій території здійснювала значна кількість іноземних банків (австрійських, угорських, німецьких, польських). Водночас були створені і власні приватні банківські установи (Галицький гіпотечний банк, Львівський парцеляційний банк, Промисловий банк у Львові, Буковинський крайовий банк, Буковинський завдатковий банк (створений поляками), який спеціалізувався на видачі короткострокових кредитів, Буковинський кредитний земельний банк, який займався довгостроковим кредитуванням). Кредити надавалися також ощадними касами (Австрійська ощадна та Галицька ощадна каси у Львові, Українська щадниця), повітовими і міськими касами (Галицька поштово-ощадна каса, Центральна ощадна каса рільничих спілок. Львівська міська ощадна каса). У першій половині XIX ст. в Галичині діяло багато приватних банкірських фірм (Банкірський дім Натансон і Каллір у Бродах, Банкірський дім Озіяпіа Хоров і на у Львові, Фірма Шеленберга, Банкірський дім Шути і Гаги та Банкірський дім Якоба Уляма у Львові), які надавали як короткострокові (до року), так і довгострокові (від 5 років і більше) кредити населенню. Процентна ставка складала 6-7%. У забезпечення приймались, як правило, земельні ділянки та нерухомість.

Початок XX ст. у Галичині характеризувався появою та розвитком мережі ощадних кас, іпотечних, кооперативних банків, кредитних спілок та інших банківських структур.

У Російській імперії розвиток кредитної діяльності проходив повільними темпами, а перші кредитні операції відносять до XVIII ст. У цей період починали зароджуватися два основні види кредитування: іпотечне та комерційне. Першою кредитною установою в Росії вважають Державну монетну контору (1729 р.), якій було дозволено надавати короткострокові позики під заставу золотих та срібних речей.

Однак, ще на рубежі XVII-XVIII ст. у Російській імперії існувало обмеження на здійснення кредитних операцій, яке призвело до того, що позичальники (дворянство, купці) змушені були брати кредити в іноземних банкірів під високі проценти. Така ситуація спонукала до формування власних кредитних ресурсів та створення банку, який би здійснював кредитні операції на вигідних умовах. Так, для надання допомоги дворянству у середині XVIII ст. був створений Дворянський позичковий банк, у складі якого був Дворянський банк та Банк поповнення.

Банк поповнення, який отримав назву "Комерційний", спеціалізувався на короткостроковій кредитній діяльності (строком на 6 місяців). У заставу приймалися товари, які знаходилися в порту Петербурга. Позичальниками були, як правило, купці, які були не задоволені вузькою спеціалізацією банку. Згодом банк почав надавати кредити дворянам. Однак, малий попит на кредити та неповернення раніше виданих коштів призвели до банкрутства та ліквідації банківської установи.

Основною сферою діяльності Дворянського банку було поземельне кредитування. Водночас, окрім земельних ділянок, у забезпечення приймались коштовності, поміщицькі маєтки та інша нерухомість. Позичальниками виступали, як правило, дворяни та іноземці, які володіли нерухомістю. Спочатку кредити надавались великими сумами і були коротко - і середньостроковими (до 3 років), але з часом банк розширив свою діяльність і надавав дрібніші кредити на довший термін (до 8 років). Процентна ставка за кредитами була невисокою і коливалася у межах 6%.

Посилення розвитку кредитування призвело до виникнення ще кількох банківських установ, серед яких Мідний банк, Артилерійський банк, Державний позичковий банк, Допоміжний банк для дворянства. Вони були створені для надання кредитів широким верствам населення.

На українських землях у складі Росії, поруч із появою мережі установ Державного банку Російської імперії (у Києві, Харкові, Одесі), створювалися іпотечні банки (Земський банк Херсонської губернії в Одесі, Харківський, Київський та Полтавський земельні банки) та відкривалися відділення російських державних іпотечних банківських установ (Селянського поземельного та Державного дворянського земельного банків). Метою створення банків було, насамперед, задоволення потреб споживачів у кредитних ресурсах. Кредити надавались як короткострокові (2-і 1 місяців), так і довгострокові (34-66 років). У забезпечення найчастіше приймались земельні ділянки та міська нерухомість. Процентна ставка встановлювалась на рівні 6%.

Фінансово-кредитна система України у складі Російської імперії характеризувалась також існуванням приватних земельних банків (Сільський банк графині О. Браницької у Білій Церкві, Сумський селянський банк), акціонерних банків (Харківський торговельний банк, Київський приватний комерційний банк, Миколаївський комерційний банк, Кременчуцький комерційний банк, Кам'янець-Подільський комерційний банк, Одеський обліковий банк, Одеський торговельно-промисловий банк та інші) та розгалуженою мережею товариств взаємного кредитування, позичково-ощадних кас та кредитних товариств райффайзенівського типу.

Розвиток кредитної діяльності в Україні у період адміністративно-командної економіки був дещо сповільнений. Радянський уряд здійснював регулювання кредитної діяльності і встановлював жорсткі ліміти кредитування. Усі приватні кредитні установи підлягали націоналізації та об'єднувалися з центральним банком (Народний банк РРФСР). У 1923 р. почав свою діяльність Державний банк СРСР. Основним завданням діяльності банку було кредитування промисловості, сільського господарства, товарообігу та упорядкування грошового обігу. Ставки за кредитами були дуже високими і складали 8-І2% не місяць.

Банківська справа у СРСР була монополією держави. Для фінансування різних галузей народного господарства створювалися спеціалізовані банки (Всеукраїнський кооперативний банк, Торговельний промисловий банк (Промбанк), Електробанк, Центральний банк комунального господарства і житлового будівництва (Цекомбанк), Центральний сільськогосподарський банк (ЦСГбанк), Банк для зовнішньої торгівлі СРСР (Зовнішторгбанк) та інші), яким план кредитування складався централізовано Державним банком. Створені банківські установи могли надавати лише довгострокові кредити, а Державний банк - короткострокові. У цей період були також встановлені основні принципи кредитування, які передбачали цільове використання кредиту, строковість, поверненість, платність та забезпеченість. Однак, в останні роки існування СРСР спостерігалася певна лібералізація, яка полягала у можливості створення акціонерних та кооперативних банків.

Історія розвитку кредитної діяльності у незалежній Україні ще досить коротка. Після 1991 р. основними кредиторами стали комерційні банки, у тому числі колишні державні, а позичальниками - підприємства різних форм власності, приватні підприємці та окремі громадяни. Значні зміни відбулись у формах і видах кредитів, особливо в методах кредитування. Від кредитування численних окремих об'єктів, передбаченими банківськими інструкціями в радянський час, банківські установи перейшли до кредитування суб'єктів, турбуючись насамперед про свої доходи і повернення кредиту. Замість досить складного порядку кредитування, який передбачав значні особливості для підприємств окремих галузей чи підгалузей економіки, кредитування почало здійснюватись в основному на покриття дефіциту оборотного капіталу підприємств та для задоволення споживчих потреб населення.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси