Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу в актах міжнародних...Загальні положення міжнародного цивільного процесуЗовнішня політика держав. Міжнародне правоПроцес формування та механізм реалізації зовнішньої політики держав....Класифікація міжнародних правопорушень державУніфікація матеріальних норм міжнародного приватного договірного праваУніфікація норм щодо недоговірних зобов'язань в міжнародному...Міжнародний цивільний процесЦивільне судочинство України з іноземним елементом. міжнародний...Колізійні питання та уніфікація матеріально-правових норм у сфері...
 
Головна arrow Право arrow Міжнародне приватне право
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу в актах об'єднань держав

Уніфікацією цивільних процесуальних норм можуть займатися об'єднання держав. Заслуговує на увагу діяльність Організації американських держав (далі - ОАД) та Міжамериканського юридичного комітету, утвореного у 1948 р. для уніфікації законодавства держав Латинської Америки (ст. 68 Хартії ОАД). Загалом країни Латинської Америки першими підготували та надали чинності міжнародним договорам з уніфікованими нормами ще до початку роботи Гаазької конференції у Європі. У 1888-1889 рр. шість латиноамериканських держав на Першому південноамериканському міжнародному конгресі у Монтевідео прийняли дев'ять договорів (інакше: Договори Монтевідео 1889р.). Крім інших, вони містять і цивільні процесуальні норми.

Уніфікація права в країнах Латинської Америки має специфіку. Вона полягає у тому, що держави цього регіону не обмежуються підготовкою одноманітних колізійних норм, а пропонують у міжнародних договорах більш загальні критерії регулювання колізійних ситуацій. На думку прихильників латиноамериканського підходу до уніфікації норм права, спільні критерії регулювання, запропоновані у міжнародних договорах, дозволяють кожній державі-учасниці формулювати конкретні колізійні норми. Це допомагає враховувати національну специфіку вирішення колізії у певній ситуації.

Про пошук таких критеріїв свідчить уніфікаційна діяльність країн Латинської Америки протягом багатьох років. Наприклад, саме колізійні норми про юрисдикцію були предметом уніфікації на її першому етапі у Договорі Монтевідео з питань міжнародного цивільного права від 12 лютого 1889 р. Водночас питання міжнародного процесуального права регулював Договір Монтевідео про міжнародне процесуальне право від 11 січня 1889 р. Охоплення Договором про міжнародне цивільне право 1889 р. глави про юрисдикцію було спробою розробити колізійні норми, які регулюють колізію компетенцій держав, що беруть участь в уніфікації, і які б забезпечили гармонію між законодавчою компетенцією держав та колізійними нормами, що приймалися цими державами.

Згодом у ст. З Кодексу Бустаманте було запропоновано такий спосіб вирішення "колізії компетенції", який залежав від характеристики національних законів. Адже вони поділяються на три групи: ті, що мають екстериторіальну дію; ті, що діють у межах держави, яка їх приймає; ті, що допускають договірну підсудність. Відповідно до цієї класифікації у Кодексі сформульовані колізійні норми, і таким чином, визначена компетенція держав, що беруть у ній участь (статті 318-339). Вказані та інші норми Кодексу Бустаманте були спрямовані на вирішення проблеми юрисдикції держав як основної.

У 1938-1940 рр. на Другому панамериканському міжнародному конгресі приймаються наступні дев'ять конвенцій, які повинні були замінити договори, прийняті на Першому панамериканському конгресі. Проте не всі вони набули чинності. Серед вказаних важливе значення мас Договір про міжнародне процесуальне право від 19 березня 1940р.

Універсальність договорів Монтевідео 1889/1940 рр. та Кодексу Бустаманте поєднувалася зі складною взаємодією цих трьох уніфікацій. Кожен з договорю створював норми, які паралельно регулювали одні й ті ж відносини. Тому для країн, які приєдналися до Кодексу Бустаманте й Договорів Монтевідео (наприклад, Болівія та Перу), виникли труднощі у регулюванні правовідносин. Труднощі у досягненні універсальних зазначених уніфікацій створює й різниця у практиці застосування окремих норм договорів. Вказане стосується договорів Монтевідео 1889/1940 рр. про міжнародне процесуальне право у частині, що регулює питання судових доручень. Відповідно до Договору про міжнародне процесуальне право від 19 березня 1940 р. судді держав Уругваю та Перу повинні вчиняти певні процесуальні дії, використовуючи судові доручення.

Водночас у судовій практиці Аргентини не вважається обов'язком судді звернення до іноземного суду з використанням судового доручення. Більшим недоліком названих уніфікацій є обмеженість кількості учасників договорів Монтевідео та Кодексу Бустаманте, а також повільна процедура ратифікації договорів у країнах Латинської Америки. Одночасно латиноамериканські юристи визнають, що у сфері уніфікації міжнародних процесуальних норм та норм про надання судової допомоги досягнуто певного успіху.

Виявлення недоліків у роботі з уніфікації призвело до необхідності вирішення нового завдання, яке постало перед ОАД після Другої світової війни. Воно полягало у зближенні уніфікацій, досягнутих у Договорах Монтевідео 1889/1940 pp., Кодексі Бустаманте та міжштатній приватній кодифікації колізійного права США -Restatements 1934 p. Тобто питання полягало у зближенні англо-американського права та права країн Латинської Америки. Тому на спеціалізованій міжамериканській конференції з питань міжнародного приватного права у 1975, 1979 та 1984 pp. приймається значна кількість міжамериканських конвенцій. Це, зокрема, Конвенції: про міжнародний комерційний арбітраж; про судові доручення (30 січня 1975 p., Панама); про отримання показів свідків за кордоном; про екстериторіальну дію іноземних судових та арбітражних рішень; про здійснення превентивних заходів; Додатковий протокол до міжнародної конвенції про судові доручення (8 травня 1979 p., Монтевідео); про міжнародну юрисдикцію у питаннях, які стосуються екстериторіальної дії іноземних судових рішень; Додатковий протокол до міжамериканської Конвенції про отримання показів свідків за кордоном (24 травня 1984 р., Ла-Пас).

Уніфікації норм права Латинської Америки сприяли й конвенції, підготовлені та прийняті на Конференції міністрів юстиції іспано-лузітано-американських держав. Так зване іберо-американське правове співробітництво між іспано- та португаломовними державами європейського та американського континентів, виникло у 1889 p., коли на Першому іберо-американськону юридичному конгресі в Лісабоні обговорювалися питання уніфікації міжнародного приватного права країн Латинської Америки, Іспанії та Португалії. У 1934 р. в Іспанії активно дебатувалося питання про приєднання до Кодексу Бустаманте, а у 1951 р. за ініціативою Іспанії був створений Іспано-лузітано-американський інститут міжнародного права у Мадриді та Конференція міністрів юстиції, яка скликається регулярно.

Конференцією підготовлені та схвалені у 1972, 1975 та 1978 рр. конвенції з питань надання правової допомоги, а також визнання й виконання іноземних судових та арбітражних рішень. Іберо-американськими конвенціями є Конвенції: про правову допомогу (22 вересня 1972 р., Мадрид); про однакову систему для виконання судових та арбітражних рішень; про спрощення легалізації офіційних документів (13 червня, Буенос-Айрес).

Аналізуючи конвенції, прийняті на зазначених європейських та міжамериканських конференціях, можна стверджувати про особливості уніфікаційної діяльності країн Латинської Америки. Міжамериканські конвенції сприяють поетапному удосконаленню принципів, адже вони обговорюються неодноразово і при цьому деталізуються. Вказане спостерігається у Конвенції про судові доручення 1975 р. і Додатковому протоколі 1979 р.; про екстериторіальну дію іноземних судових і арбітражних рішень 1979 р. та Конвенції про міжнародну юрисдикцію у питаннях, які стосуються екстериторіальної дії іноземних судових рішень 1984 р., про отримання показів свідків за кордоном 1975 р. та Додатковому протоколі 1984 р.

При підготовці проектів конвенцій на Міжамериканській конференції з міжнародного приватного права враховувався й досвід США у прийнятті єдиних типових законів для уніфікації законодавства окремих штатів. Наприклад, єдині типові норми США про виконання судових доручень та сплату витрат на їх виконання стали основою для створення відповідних норм, прийнятих на вказаній міжамериканській конференції.

Для уніфікації національного законодавства держав Латинської Америки, зокрема учасниць Картахенської угоди (Болівія до 1975 р., Чилі, Колумбія, Еквадор, Перу, Венесуела), стосовно юрисдикції та компетентності з вирішення інвестиційних спорів значення мало Рішення 24 "Спільний режим, що застосовується до іноземного капіталу, патентів, ліцензій і роялті", яке у 1987 р. було замінено Рішенням 220. Тому окремі норми, пов'язані з провадженням інвестиційних спорів у країнах-членах Андського спільного ринку, є іншими, ніж процесуальні норми Кодексу Бустаманте.

Серед конвенцій регіонального характеру чинною є Арабська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж 1987 р. її норми мають на меті створення уніфікованого національного арбітражного законодавства, яке визначає юрисдикцію арбітражу та процедуру розгляду спорів.

Важливе місце у діяльності суб'єктів права займають документи, прийняті у межах СНД. Це, зокрема, Угода про розмір державного мита та порядок його стягнення при розгляді господарських спорів між суб'єктами господарювання різних держав, підписана 24 грудня 1993 р. в Ашгабаті всіма державами СНД, крім України. Арбітражні (господарські) та загальні суди багатьох держав СНД беруть участь у виконанні значної кількості й інших договорів, укладених у межах цього співтовариства, наприклад Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних а здійсненням господарської діяльності, укладеної 20 березня 1992 р. у Києві (далі - Угода 1992 р.). Вказана Угода уніфікує поняття "господарюючого суб'єкта" та регулює питання "належної" юридичної особи й громадянина-підприємця в державі - учасниці Угоди (статті 1-3), визначає та розмежовує компетенцію судів держав - учасниць Угоди (статті 3, 4), регулює питання правової допомоги (ст. 5), встановлює правила про відміну легалізації певних документів (ст. 6), регулює питання визнання і виконання судових рішень на територіях держав - учасниць СНД (статті 7-10), встановлює правила застосування матеріального законодавства однієї держави - учасниці СНД на території іншої при вирішенні спорів (ст. 11) тощо. Поряд з цією Угодою вагоме місце посідає Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладена державами -учасницями СНД 22 січня 1993 р. у Мінську (так звана Мінська конвенція 1993 р.) та Протокол до цієї Конвенції, здійснений 29 березня 1997р. (далі - Протокол 1997 р.).

Україна є учасницею цих документів. Свого часу їх прийняття стало кроком уперед у правовому регулюванні міжнародного цивільного процесу в державах - учасницях СНД. Так, зокрема, в Угоді 1992 р. вперше було введено поняття "господарюючого суб'єкта", яке охопило не тільки юридичних осіб, об'єднання юридичних осіб та громадян-підприємців, а й об'єднання громадян-підприємців, без створення юридичної особи (ст. 2). Мінська конвенція 1993 р. перейняла позитивну міжнародно-договірну практику таких держав, як Греція, Люксембург, Марокко, Франція, ФРН, деяких інших (учасники Гаазької конвенції про полегшення доступу до правосуддя за кордоном 1980 р.), розширивши суб'єктний склад права на звернення до суду та права на судовий захист. Поряд з громадянами договірних держав правом на судовий захист почали володіти й інші особи, які проживали на територіях цих держав, незалежно від того, були ці особи громадянами держав - учасниць

Мінської конвенції чи ні (ст. 1). Новелою стала норма Протоколу 1997 р., відповідно до якої прокурор однієї з договірних держав мав право звернутися до прокурора іншої договірної держави з проханням про порушення у суді справи про захист прав і законних інтересів громадян запитуючої договірної держави (ст. 22-1).

Для господарюючих суб'єктів держав - учасниць СНД не існує єдиного юрисдикційного органу (суду чи арбітражу), покликаного вирішувати господарські спори. Сьогодні такі спори в межах СНД вирішують ті ж органи, що в кожній з держав - учасниць СНД вирішують господарські спори між господарюючими суб'єктами своєї держави. Ними є: господарські суди - в Україні, Республіці Вірменія, Республіці Бєларусь, Республіці Узбекистан; економічні суди - в Азербайджанській Республіці, Республіці Таджикистан; загальні суди - в Республіці Казахстан та арбітражні суди - в Російській Федерації, Киргизькій Республіці, Туркменістані. Як альтернативний механізм господарського правосуддя у перелічених державах суб'єкти господарської діяльності можуть використовувати третейські суди. З метою координації роботи перелічених судових органів та розширення взаємної правової допомоги у господарських справах, держави - учасниці СНД підписали у 2002р. Угоду про створення Ради голів вищих арбітражних, господарських, економічних та інших судів, які вирішують спори у сфері економіки. Україна також підписала цю Угоду. Основними функціями зазначеної Ради є забезпечення обміном інформації у сфері вирішення економічних (господарських) спорів та проведення взаємних консультацій з метою вироблення єдиних підходів до вирішення певних питань. Такими питаннями, зокрема, можуть бути: застосування міждержавних договорів про взаємну правову допомогу у цивільних справах; виконання рішень судів однієї держави на території іншої; гармонізація господарського та процесуального законодавства держав - учасниць Угоди; обмін досвідом застосування цього законодавства; удосконалення взаємодії та організації діяльності судів; підготовка відповідних міжнародних договорів. Як підсумкові документи Рада наділена правом приймати рішення, комюніке, заяви, звернення, рекомендації. Проте рішення Ради мають для держав - учасниць Угоди тільки рекомендаційний характер. Рада голів вищих арбітражних, господарських, економічних та інших судів, які вирішують спори у сфері економіки тісно співпрацює з Економічним Судом СНД, а саме: Голова Економічного Суду СНД бере участь у засіданнях Ради з правом дорадчого голосу, а судді Економічного Суду мають право бути присутніми на засіданнях Ради. Економічний Суд СНД, не є тим органом, який здійснює господарське правосуддя в межах СНД стосовно фізичних та юридичних осіб, що є суб'єктами господарювання. Він покликаний врегульовувати публічно-правові економічні спори, проте його діяльність може мати для всіх суб'єктів господарювання далеко не другорядне значення. Економічний Суд СНД здійснює тлумачення застосування положень угод та інших актів Співдружності та її інститутів, актів законодавства колишнього СРСР на період взаємно узгодженого їх застосування, у тому числі про допустимість застосування цих актів як таких, що не суперечать угодам та іншим актам Співдружності, що приймаються на їх основі. Таке тлумачення здійснюється під час прийняття рішень у конкретних справах. Воно також може здійснюватися відповідно до запиту вищих органів влади та управління держав, інститутів Співдружності, вищих господарських, арбітражних судів та інших вищих органів, які наділені у державах - учасницях СНД повноваженнями вирішувати економічні спори. Так, у 1996 р. на запит Вищого Арбітражного Суду Республіки Казахстан Економічний Суд СНД дав тлумачення положень Угоди про розмір державного мита та порядок його стягнення під час розгляду господарських спорів між суб'єктами господарювання різних держав 1993 р. Економічний Суд СНД має також право вирішувати певну категорію міждержавних економічних спорів, до яких, зокрема, належать спори про відповідність нормативних та інших актів держав - членів СНД, що приймаються з економічних питань, угодам та іншим актам Співтовариства. За результатами розгляду таких спорів Економічний Суд приймає рішення, які мають рекомендаційний характер. Економічний Суд СНД діє на підставі Положення, затвердженого Угодою про статус Економічного Суду Співдружності Незалежних Держав, укладеної у 1992 р. Цю Угоду підписали Вір менія, Бєларусь, Казахстан, Киргизія, Молдова, Росія, Таджикистан, Узбекистан. Україна не є її учасницею.

З метою розвитку правового регулювання вирішення спорів економічного характеру 1998р. була прийнята Угода про порядок взаємного виконання рішень арбітражних, господарських та економічних судів на територіях держав - учасниць СНД (далі - Угода 1998 р.). її норми діють паралельно з Київською угодою 1992 р. Проте у тих випадках, коли порядок виконання іноземних судових рішень не охоплюється Угодою 1998 р. та Київською угодою 1992 р., застосовуються правила Мінської конвенції 1993 р.

В Угоді 1998 р. зазначено, що рішення компетентного суду однієї з держав - учасниць СНД, яке набрало законної сили, виконується на території іншої держави - учасниці СНД у безспірному порядку. Однак ця норма не застосовується, якщо до неї держава - учасниця Угоди зробила відповідне застереження. Процесуальний порядок, межі стягнення та способи забезпечення виконання рішення компетентного суду держави - учасниці СНД визначаються законодавством тієї держави, на території якої здійснюється таке стягнення. Важливим в Угоді є положення про те, що держава не несе відповідальності за зобов'язаннями юридичної особи, крім випадків надання державної гарантії. Угода 1998 р. містить низку положень про порядок стягнення присудженої суми з банківського рахунка боржника та про порядок звернення стягнення на майно боржника в натурі. Сьогодні Угода 1998 р. підписана сімома державами - учасницями СНД, хоча і не для всіх вона набула чинності. Україна не є її учасницею.

З 2004 р. для деяких держав - учасниць СНД вступила в силу Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена 7 жовтня 2002 р. у Кишиневі (далі - Кишинівська конвенція 2002 р.). її положення не зачіпають прав та обов'язків договірних держав, що випливають з інших міжнародних договорів, проте між державами - учасницями Кишинівської конвенції 2002 р. припиняє свою дію Мінська конвенція 1993 р. та Протокол до неї 1997 р.

Крім документів, прийнятих у час існування СНД, для деяких її держав поки що чинною є регіональна Конвенція про вирішення шляхом арбітражу цивільно-правових спорів, що виникають з відносин економічного та науково-технічного співробітництва від 26 травня 1972 р., укладена державами - учасницями РЕВ (далі - Московська конвенція 1972 р.). Вона спрямована на уніфікацію правил про компетенцію зовнішньоторговельних арбітражних судів держав колишнього РЕВ. Прийняття цієї Конвенції зумовлювалося необхідністю створення єдиного порядку вирішення спорів, які виникали із специфічних відносин - з договорів про промислове та науково-технічне співробітництво у зовнішньоекономічній діяльності, адже їх розгляд не входив до компетенції арбітражних органів країн - членів РЕВ. Широко застосовувані у час існування РЕВ, сьогодні норми Московської конвенції 1972 р. колізують із загальноприйнятими принципами міжнародного комерційного арбітражу. Окремі держави, а саме Угорщина, Польща та Чехія, денонсували її. Проте юридично вона є чинною. Для України ця Конвенція не є чинною.

Історичний екскурс у правотворення, що мало місце за час існування РЕВ, засвідчує таке. Московську конвенцію 1972 р. доповнювали декілька інших документів, наприклад Єдиний Регламент арбітражних судів при торгових палатах країн-членів РЕВ, схвалений Виконавчим Комітетом РЕВ у 1974 р. Уніфіковані норми цього Регламенту були спрямовані на усунення розбіжностей положень і правил, які регулювали процедуру зовнішньоторговельних судів країн-членів РЕВ. Зближенню правових систем сприяло й Положення про арбітражні збори й видатки сторін, схвалене Виконавчим Комітетом РЕВ, правила якого регламентували, зокрема, вид валюти, у якій забезпечувалися арбітражні збори.

Досить активно та стабільно регулює цивільні процесуальні питання Європейський Союз. Норми угод його попередника -CEC, утвореного 25 березня 1957 р., суттєво впливають на право держав - учасниць цього товариства. Наприклад, Брюссельська конвенція країн CEC про міжнародну підсудність, визнання та виконання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів від 27 вересня 1968р., чинна з 1 лютого 1973р. (далі - Брюссельська конвенція 1968 р.), створила для держав - членів вказаного товариства єдине регулювання питань міжнародної підсудності та визнання іноземних судових рішень по майнових спорах. Проте норми цієї Конвенції не поширювалися на спори про особистий статус (крім аліментних справ), а також майнові відносини подружжя й спадкові справи, справи про банкрутство, стягнення податків. Більш як тридцятирічний досвід застосування Брюссельської конвенції 1968 р. підтвердив правильність принципового підходу до уніфікації норм міжнародного цивільного процесу. Проте можливість удосконалення механізму застосування зазначеного міжнародного договору до певної міри залишалася. У зв'язку зі вступом до ЄС нових учасників вказана Конвенція неодноразово набувала нової редакції. Так, у 1978 р. держави - учасниці Брюссельської конвенції уклали першу угоду з Данією, Ірландією та Об'єднаним Королівством Великобританії про приєднання до Конвенції. У зв'язку з цим була розроблена нова редакція Брюссельської конвенції, норми якої узгоджувалися з особливостями національного права держав, що приєднались (наприклад, по-новому регулювалися питання підсудності спорів по захисту прав споживачів). Наступні редакції Брюссельської конвенції були у 1982, 1989 та 1996 рр. Важливим елементом Брюссельської конвенції 1968 р. є Люксембурзький протокол про тлумачення Конвенції Судом Європейських Співтовариств від 3 червня 1971 р. Цим актом було створено механізм однакового застосування положень Конвенції. Брюссельська конвенція 1968 р. є закритою, оскільки її норми не передбачають можливості приєднання до неї держав, які не є членами Європейських Співтовариств. Успіх Брюссельської конвенції став для держав - членів ЄС стимулом для укладення інших міжнародних договорів. Саме тому була розроблена, наприклад, Конвенція про підсудність, визнання і виконання рішень у сімейних справах від 28 травня 1998 р.

Результатом взаємодії держав з питань цивільного процесу, наприклад тих, що входять до Європейської асоціації вільної торгівлі (далі - ЄАВТ), стала Конвенція про судову підсудність і виконання судових рішень з цивільних та торгових справ, укладена 17 вересня 1988 р. з державами - членами ЄЕС в Луганські (далі - Луганська конвенція 1988 р.). За своєю структурою, послідовністю розташування статей та їх змістом Луганська конвенція 1988 р. практично збігається з Брюссельською конвенцією 1968 р. Саме тому її ще називають Паралельною. Проте, на відміну від Брюссельської, Луганська конвенція відкрита для приєднання до неї третіх держав. Вона сприйняла основні положення Брюссельської конвенції 1968 р., значно розширила коло її учасниць, які не входили до Європейського економічного співтовариства (учасницями цієї Конвенції стали Ісландія, Норвегія, Швейцарія), усунула зайві формальності та перешкоди для визнання та передання офіційних документів і судових доказів з однієї держави до іншої.

Обидві конвенції (Брюссельська та Луганська) у відносинах між державами, що їх підписали, замінили двосторонні та багатосторонні міждержавні угоди про підсудність та виконання судових рішень. Перелік цих договорів закріплено в статтях 55 відповідно Брюссельської та Луганської конвенцій. Крім цього, в більшості держав - учасниць Брюссельської конвенції 1968 р. приймалися закони про її застосування. Такими законами є, наприклад, у Німеччині - Закон про реалізацію Брюссельської конвенції 1972 р., який надалі знайшов своє відображення у Законі про виконання міжнародних договорів стосовно визнання і виконання судових рішень у цивільних і торгових справах 1988 р. Аналогічні Закони про реалізацію Брюссельської конвенції прийнято у Нідерландах - 1978 p., Ірландії - 1978 p., Данії - 1986 р. У Великобританії із зазначених питань діє Закон про цивільно-процесуальну юрисдикцію і судові рішення 1982 p., а також Закон про здійснення правосуддя 1920 p., Закон про примусове виконання іноземних судових рішень на підставі взаємності 1933 p., Цивільно-процесуальний акт Англії і Уельсу 2005 р.

Уніфікація законодавства у сфері міжнародного цивільного процесу в рамках ЄС триває й надалі. З 1 березня 2002 р. набула чинності постанова (регламент) Ради ЄС № 44/2001 від 22 грудня 2000р. про судову юрисдикцію, визнання та виконання рішень у цивільних і торгових справах. Положення цієї постанови (регламенту) замінили норми Брюссельської конвенції 1968 р. для держав - учасниць співтовариства, крім Данії, Великобританії та Ірландії. Стосовно цих держав продовжує діяти Брюссельська конвенція 1968 р. Таким чином, відповідно до існуючих правил реформування права ЄС, закріплених у Договорі про утворення Європейського Співтовариства, Брюссельська конвенція 1968 р. стає вторинним правом ЄС.

Загалом постанова (регламент) № 44/2001 зберегла значення базових принципів цивільного процесу. Проте зміст деяких з них дещо змінився. Наприклад, принцип права відповідача на захист у судовому процесі завжди (як у міжнародному цивільному процесі загалом, так і у Брюссельській конвенції 1968 p., зокрема) трактувався у контексті умов визнання іноземних судових рішень як обов'язок суду виконати вимогу про своєчасне та належне вручення відповідачу виклику до суду, щоб відповідач зміг здійснити захист своїх прав. Відповідно до постанови (регламенту) № 44/2001 несвоєчасне та неналежне вручення відповідачу виклику до суду, що зумовило неможливість його підготовки до захисту, саме по собі не є підставою для відмови у визнанні іноземного судового рішення, якщо надалі буде встановлено, що відповідач все-таки мав можливість подати касаційну скаргу на постановлене рішення, але свідомо не скористався цією можливістю (п. 2 ст. 34). Отже, вирішальним моментом при визнанні іноземного судового рішення є не факт належного вручення відповідачу повістки, а факт реальної можливості відповідача оскаржити постановлене судом рішення. Винятками є рішення суду у справах про розірвання шлюбу, про роздільне проживання без розірвання шлюбу, про визнання шлюбу недійсним та про відповідальність батьків. При з'ясуванні питання про визнання іноземних судових рішень по цих категоріях справ вирішальне значення матиме встановлення факту належного вручення відповідачу виклику до суду, крім випадків, коли буде встановлено, що відповідач однозначно згоден з постановленим рішенням.

Поряд із постановою (регламентом) № 44/2001 прийнято й інші акти Ради ЄС. А саме, постанова № 1347/2000 від 20 травня 2000 р. про компетенцію, визнання і виконання рішень у справах про розірвання шлюбу, а також у провадженнях, що стосуються відповідальності батьків стосовно спільних дітей, народжених у шлюбі; постанова № 1346/2000 від 29 травня 2000 р. про конкурсне провадження; постанова № 1348/2000 від 29 травня 2000 р. про надання судових та несудових документів у цивільних справах і торгових спорах у державах - членах ЄС; постанова № 1206/2001 від 28 травня 2001 р. про співробітництво судів держав - членів ЄС у галузі вивчення доказів у цивільних і торгових справах. Постанову № 1347/2000 планується доповнити постановою про компетенцію судів, визнання і виконання рішень, про відповідальність, а також постановою про взаємне виконання рішень, що стосуються права спілкування з дітьми.

Розроблено постанову (регламент) № 805/204 про створення європейського виконавчого листа по неоспорюваних вимогах. З її прийняттям немає необхідності у перевірці умов визнання та виконання судових рішень держав - учасниць постанови, чи підстав для відмови у такому визнанні та виконанні. У зв'язку з цим традиційний принцип міжнародного цивільного процесу "визнання як умова примусового виконання іноземного судового рішення" для держав ЄС відходить у минуле.

Сьогодні деякі положення постанов (регламентів) ЄС № 44/2001 та № 805/2004 заміняють положення постанови (регламенту) Ради ЄС № 4/2009 від 18 грудня 2008р. про юрисдикцію, застосовуване право, визнання і виконання рішень, а також про співробітництво з питань, що стосуються аліментних зобов'язань. Така заміна стосується правового регулювання процесуальних питань у сфері аліментних зобов'язань.

Таким чином, співтовариства держав, як і міжнародні організації, займаються врегулюванням актуальних питань міжнародного цивільного процесу.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Схожі теми

Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу в актах міжнародних організацій
Загальні положення міжнародного цивільного процесу
Зовнішня політика держав. Міжнародне право
Процес формування та механізм реалізації зовнішньої політики держав. Міжнародне право
Класифікація міжнародних правопорушень держав
Уніфікація матеріальних норм міжнародного приватного договірного права
Уніфікація норм щодо недоговірних зобов'язань в міжнародному приватному праві
Міжнародний цивільний процес
Цивільне судочинство України з іноземним елементом. міжнародний цивільний процес
Колізійні питання та уніфікація матеріально-правових норм у сфері міжнародної купівлі-продажу
 
Дисципліни
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси