Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
У яких випадках справа про банкрутство може бути порушена за...Асимптотична поведінка ймовірності банкрутства за великих обсягів...Формування передумов виникнення ринкового господарства та їх...Які заходи передбачені чинним законодавством України щодо посилення...Державні фінанси Великої Британії у фінансовій системі країниФінансова санація та банкрутство підприємстваВеликая торговая марка — это надолгоФОРМУВАННЯ ПЕРЕДУМОВ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ ТА ЇХ ТЕОРЕТИЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ В...УКРАЇНА ЗА ЧАСІВ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVII — КІНЕЦЬ...Державний орган з питань банкрутства
 
Головна arrow Банківська справа arrow Західноєвропейський банківський бізнес
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Великі державні банкрутства XVI і XVII ст.

Король Франції прагнув зламати світову гегемонію Габсбургів. З цією метою він створював альянси з іншими країнами і розв'язував численні війни, однак його подвійна стратегія виявилася дуже важкою. Нових податків не вистачало для її фінансування, і він був все більше обмежений в отриманні нових кредитів, як коротко-, так і довгострокових. Короткострокові позики для покриття військових витрат являли найбільшу небезпеку для рівноваги бюджету. Після смерті Франциска І у 1546 р. борги Франції до сплати на грошовому ринку Ліона досягли небезпечного для того часу рівня — 6 680 000 ліврів. Власники короткострокових векселів уряду завжди продавали їх зі знижками більш як 10 %. У 1555 р. задля налагодження ситуації за допомогою фінансистів було розроблено план поступового погашення боргу, відомий під назвою "Велика Ліонська компанія" (Grand Parti de Lyon). Він передбачав конверсію поточного короткострокового боргу у фондований довгостроковий борг: замість діючих гарантій людям надавалися нові. Умови нової позики були такими: виплата основної частини з відсотками (16 % річних, тобто 4 % квартальних, чи "ярмаркових") протягом 41 ярмарку, тобто 10 років. Виплата гарантувалася фіскальними надходженнями з трьох великих регіонів Франції: Ліона, Тулузи та Монпельє.

Війна між Францією та Габсбургами завадила повному виконанню Великої компанії, тому поточний борг продовжував зростати надзвичайними темпами. 1 листопада 1556 р. король і південнонімецький та італійський консорціум купців-банкірів ще раз спробували реалізувати план Великої компанії, але з цього нічого не вийшло. У 1567 р. французька корона вирішила, що треба припинити виплати за поточним боргом, який досяг 12 200 000 ліврів. Наступного року справа завершилася банкрутствами: Король Франції консолідував поточний борг у вічні бони чи ренти за нижчими відсотковими ставками, які обслуговувалися та гарантувалися містом Ліон.

На перший погляд здавалося, що обставини були сприятливими для державних фінансів Іспанії, проте стан справ там був фактично не набагато кращим. Експансія у другій чверті XVI ст. грошового ринку Антверпена була набагато стрімкішою, ніж Ліона. Купці-банкіри Південної Німеччини могли залучати на грошовий ринок Антверпена, своєї штаб-квартири, заощадження зі всієї Центральної Європи. Більш того, тісні взаємини, що існували між великими метрополіями Шельди та ярмарками Кастилії і містом Севільєю, де все ще діяли купці-банкіри Генуї, надавали Антверпену вихід до срібла і кредитів Піренейського півострова. З 20-х років XVI ст, акредитовані державні агенти чи посередники вели в Антверпені переговори щодо позик імператору. Серед них можна назвати Джерарда Стеркса (з 1528 по 1531), Лазару-са Тухера (з 1529 по 1541), Каспара Дуккі (з 1542 по 1550) та Гаспарда Шетса — з 1552 р.

Війни між Францією та Габсбургами, а також напруженість, викликана Реформацією в Німеччині, витягли у 40—50-х роках XVI ст. надзвичайні суми публічних грошей. У грудні 1551 р. Карл V відчув такі фінансові труднощі, що не зміг отримати жодного нового кредиту і навіть рефінансування старих боргів, поки він не надав банкірам Генуї офіційного дозволу на експорт з Іспанії надзвичайної кількості цінних металів для покриття боргів. Навесні наступного року йому вдалося досягти аналогічної згоди, відомої як "асіенто Віллак" (asiento Villach), з консорціумом банкірів Південної Німеччини на чолі з Фуггером.

Але такі дії поліпшили ситуацію не надовго. У 1555 р. поточний борг Габсбургів досяг надзвичайної на той час позначки — 24 млн ліврів до сплати в Іспанії, до чого можна додати ще 6 млн у Нідерландах. Кінця війни не було видно, до того ж у 1556—1557 pp. в Європі був жахливий голод, спричинений спекуляцією на зернових. Це погіршило тиск на грошовому ринку і призвело до різкого зменшення державних надходжень. У червні 1557 р. король Іспанії Філіпп II був змушений видати мораторій на весь поточний борг. Сплату основної суми і відсотків, які базувалися на державних надходженнях, було призупинено, а поточний борг конвертовано на фондованій основі через випуск щорічної ренти під 5 % річних.

Банкіри відразу вступили в переговори для пошуку більш гнучкого і менш радикального рішення, яке б дало їм змогу зменшити гігантський обсяг немобілізованого боргу монарха. Банкіри Генуї, порівняно зі своїми південнонімецькими колегами надавали менше грошей уряду і займали солідні позиції в торговельній сфері Іспанії й Португалії. Тож вони могли з більшим успіхом грати в таку гру, ніж німці. 14 листопада 1560 р. було укладено угоду щодо списання частини боргу і заміни того, що залишався, вічною щорічною рентою під 5 % річних. Банкіри Тоскани та їх колеги в Південній Німеччині відмовилися від цього. Будучи більш вразливими до банкрутств, вони ризикували зазнати ще більших втрат, а банкрутство португальської корони у 1560 р. тільки погіршило ситуацію. Віддаючи перевагу переговорам, банкіри Тоскани та Південної Німеччини відмовилися від компромісу, який було знайдено лише через два роки на значно гірших умовах, ніж у 1560 р. з генуезцями.

Банкіри Тоскани та Південної Німеччини ніколи не подолали шоку, спричиненого державними банкрутствами Франції, Іспанії та Португалії. Ця криза перевела міжнародні фінанси у руки банкірів Генуї. Після 1560 р. генуезці не тільки домінували у фінансуванні міжнародної торгівлі, а й почали відігравати визначальну роль у державних фінансах самого центру Європи, зокрема імперії Габсбургів.

Генуезька фінансова гегемонія базувалася не тільки на успіху своєї інвестиційної стратегії з центром на Піренейському півострові і на банкрутствах кількох держав у період з 1557 по 1560 p., що значно вразили великі банки Тоскани та Південної Німеччини. її успіх супроводжувався також іншими обставинами. Ярмарки, створені в Безансоні у 1534 р. генуезцями, почали значно розширюватися після 1567 р. і сформували автономну мережу міжнародних фінансів. Більш того, мир, укладений у 1559 р. між Іспанією та Францією, відкрив нову еру, коли Іспанія могла приділяти набагато більше уваги Східному Середземномор'ю, що перебувало під контролем Турецької імперії. Генуя мала ідеальне розташування для отримання максимальних вигід від цього розвитку і надалі, під час повстання Нідерландів проти Іспанії (1568—1648), посилила свої позиції фінансового центру. Фактично після морської блокади стало дуже важливим відправляти іспанське срібло прямо до країн Північної Європи для підтримки армії у Фландрії, тобто було необхідно доставляти метал Середземним морем із Севільї до Генуї, а звідти сухопутними шляхами до Північно-Західної Європи. Асіенто та іноземні обмінні операції стали головними інструментами фінансування воєнних кампаній на півночі континенту. Це частково зумовило фінансову могутність генуезьких банкірів на ярмарках Безансона, а пізніше П'яченци, а також на грошовому ринку Антверпена.

Надаючи позики уряду, генуезькі банкіри отримували крім права на державні податки додаткову кількість державної щорічної ренти (юрос, juros). Спочатку ці річні ренти являли собою лише вічні бони, які гарантували тільки сплату асигнувань на державні податки в Іспанії чи на прибуття до Севільї цінних металів з Нового світу. Юрос не можна було продати чи використовувати в інший спосіб, крім випадку несплати асигнованих надходжень. Оскільки спочатку це було рідким явищем, асентисти повертали юрос уряду при завершенні сплати позик.

Великий асієнто 2 січня 1561 р. змінив ситуацію. Генуезькі банкіри на основі асієнто розвинули іншу стратегію для збільшення своєї фінансової могутності: вони тепер успішно залучали приватні заощадження для збільшення позик уряду. Крім простих асигнацій державних надходжень, фінансисти отримували значну кількість вічних рент (юрос де ресгуардо, juros de resguardo), які все ще були гарантіями асигнованих надходжень. Однак на противагу минулій практиці асентисти тепер могли їх вільно перепродавати. Фактично від банкірів вимагалося лише узгодити це з владою, яка виплатила б номінал готівкою чи у формі юросу.

Остання позиція породила цілу низку маніпуляцій спекулятивного характеру на ринку бонів Кастилії. Надаючи нову позику, генуезькі асентисти завжди отримували юрос де рес-гуардо як гарантію, яку вони завжди могли продати за номіналом. Коли позика виплачувалася урядом, асентисти мали повернути гарантію, яку вони отримали у формі юрос чи могли купити зі значною знижкою. Продаючи юрос за номіналом, фінансисти могли отримати додатковий прибуток, який значно перевищував той, що вони отримували за простим асієнто-контрактом.

Спочатку купувати юрос де ресгуардо дозволялося тільки резидентам Кастилії. Однак згодом дозвіл на придбання юрос де ресгуардо було надано релігійним установам, таким як монастирі, лікарні та собори, а пізніше й іноземцям. Через публічні кампанії, що проводили генуезці, продаж юрос де ресгуардо досяг з 1561 по 1575 р. надзвичайного успіху. Вони знайшли готовий ринок в Італії та Кастилії, а також у Німеччині. У 1573 р. загальна кількість виданих юрос становила 15 млрд мараведів (maravedis, облікових грошей Кастилії).

Цей успіх був більш помітним, якщо взяти до уваги, що, незважаючи на зростання обсягів випуску, відсоткові ставки юрос падали. Впродовж XVI ст. середній річний дохід за вічними рентами зменшився з 10 до менш як 6 %. Однак попит серед населення перевищував пропозицію.

Надлишкова кількість кастильських юрос, що пропонувалися інвесторам, не викликає подиву, якщо взяти до уваги стан державних фінансів в імперії Габсбургів. Ворожі стосунки з Турецькою імперією на Середземномор'ї та насамперед повстання Нідерландів коштували державі досить дорого. На початку 70-х років XVI ст, підтримка флоту для захисту Італії від турецьких атак потребувала значних коштів: 2,5 млн флоринів у 1571 p., 3,6 млн — у 1572 p., 3,3 млн — у 1573 р. та 4 млн флоринів у 1574 p. Більш того, з 1567 р. близько 100 000 іспанських солдат воювали проти Нідерландів. Це коштувало Філіппу II 3,4 млн флоринів у 1572 p., 3,5 млн — у 1573 р. та 7,35 млн флоринів у 1574 р.

Витрати іспанської корони значно перевищували надходження. Задля боротьби з дефіцитом солдатам платили тільки частину платні. У лютому 1574 р. іспанські полки в Нідерландах — деякі з яких були найманцями — вимагали сплати заборгованості більш як за 37 міс. Оскільки їхні вимоги не були задоволені, вони пішли на Антверпен і захопили місто, відмовившись залишити його доти" доки муніципалітет не сплатить 1 млн флоринів готівкою.

Філіпп II, коли ситуація в державних фінансах стала безнадійною, був змушений 1 вересня 1575 р. проголосити мораторій на обслуговування поточного боргу. Отже, королівський декрет анулював усі контракти асієнто, укладені після 14 листопада 1560 р., та відмінив систему юрос де ресгуардо. Ці рішення викликали паніку на біржі Антверпена, і в результаті жоден банкір не надавав навіть малі позики для фінансування іспанських армій в Нідерландах.

За таких умов несплата заборгованості солдатам не могла призвести ні до чого іншого, ніж до бунту в армії у Фландрії. Це відбулося наступного року, коли в іспанських і валлонських полках у Брюсселі піднялися повстання. В липні 1576 р. бунтівники атакували і розграбували місто Алост, а 4 листопада того року також і Антверпен. Упродовж кількох днів бунтівники встановили диктат терору та розграбували всю метрополію. Криза досягла пароксизму, а іспанська політика повторного завоювання Нідерландів була різко призупинена.

Філіпп II прагнув виплутатися з цієї жахливої ситуації шляхом отримання короткострокових позик за контрактами асієнто у купців, які не підпадали під мораторій 1575 р. — іспанців Сімона Руїса та Джеронімо де Куріеля, а також у банкірів, яких монарх спеціально захистив від наслідків зазначеного вище мораторію, зокрема італійців Лоренцо Спінола та Франческо де Медичі. Обсяги кредитів, які міг отримати Філіпп II, не були достатніми, тому він був змушений вступити в переговори з генуезькими банкірами.

5 грудня 1577 р. обидві сторони підписали угоду, відому як "Медіа Дженерал" (Media General), за якою дві третини поточного боргу були конвертовані в безстрокові ануїтети до сплати (юрос ал кутар, juros al quitar) під відносно низьку відсоткову ставку — 3 %. Сплата здійснювалася шляхом передачі майна корони. У відповідь на цю угоду жертви декрету 1575 р. (так звані декретади, decretados) заявили, що вони готові обговорити умови нового асієнто, який надав би королю змогу отримати в Італії короткострокові позики на загальну суму 10 млн флоринів на строк ЗО міс. Сплата мала відбуватися з надходжень срібла в Севільї, які мали бути значними після 1577 р. Король дійсно отримував з 1571 по 1580 р. по 24 млн флоринів щороку; з 1581 по 1590 р. — по 37,5 млн, а з 1591 по 1600 р. — по 50 млн флоринів.

На відміну від колишньої практики, позики, надані королю, мали бути сплачені не на грошових та обмінних ринках Антверпена, а на ярмарках П'яченци під наглядом генуезців. Після "іспанського погрому" в Антверпені у 1578 р. місто переживало численні протестантські повстання і доступ до нього був неможливий. Тільки після відвоювання Александром Фарнезе, герцогом Парми, у 1585 р. Антверпен став знову відігравати роль ринка, де укладалися асієнто-контракти, хоча був лише сателітом ярмарків П'яченци. Саме так розпочалися панування та експансія Генуї у міжнародних фінансах. Генуя стала провідним дистриб'ютором іспанського срібла через посередництво ярмарків П'яченци. їх організація була досконалою, і після того як вони потрапили під контроль, іспанські армії в Нідерландах завжди могли отримати потрібні кошти на ринку в Антверпені.

Система асієнто у тому вигляді, в якому вона була створена банкірами Генуї, давала змогу іспанським монархам значно збільшити розмах воєнних операцій у Нідерландах. Для Філіппа II вони не тільки відвоювали південні провінції, а також значні території на півночі й сході. Після повернення Антверпена Філіпп II наказав А. Фарнезе атакувати Францію, водночас він направив "Непереможну армаду** для підкорення Англії в 1588 р. Однак обидві ризиковані кампанії не увінчалися успіхом як з фінансового, так і з військового погляду. В 1596 р. королівський декрет знову призупинив обслуговування поточного боргу.

За "Медіа Дженерал" 1597 p. банкіри мали консолідувати борг, але незважаючи на це вони могли отримати від короля концесію. Міжнародний картель, який вони раніше створили для фінансових справ з короною, перебував під певним наглядом державних фінансів. Після нового мораторію 1607 р. генуезькі банкіри ще більше посилили свої позиції. Поширився нагляд державних фінансів, і було створено новий кооперативний картель, який тепер складався тільки з генуезців.

Генуезці не могли постійно підтримувати гегемонію в іспанських державних фінансах. Зростання в міжнародній торгівлі частки Нідерландів та Англії привело до зрушення фінансового центру з Італії в ці дві країни, а отож, до зменшення активів генуезців.

Тридцятилітня війна (1618-1648) сприяла послабленню позицій генуезьких фінансистів. Спалах ворожості спровокував фінансову кризу, яка вразила грошові та обмінні ринки півострова. Поширення іспанських воєнних кампаній з Нідерландів до Німеччини та Франції спричинило такий тиск на королівські фінанси, що у 1627 р. обслуговування поточного боргу мало знову бути припинено. Після банкрутства іспанської корони у 1627 р. генуезькі банкіри втратили своє домінування у міжнародних фінансах. За порадою свого головного міністра Олівареса король вступив у переговори з купцями-банкірами Лісабона, які погодилися надати йому нові позики. Здавалося, що це було переломним рішенням. Португальці, які добре влаштувалися на ринку в Антверпені протягом тривалого часу, підтримували дружні стосунки з євреями своєї країни, які у 1585 р. залишили місто і здійснювали свою діяльність у Амстердамі. Іншими словами, тепер функціонувала міцна вісь: Лісабон — Антверпен — Амстердам. Більш того, у зв'язку з відкриттям каналу морської торгівлі вантажі срібла з Севільї до Нідерландів не йшли через Геную.

У генуезців все ще залишалися значні ноу-хау, і завдяки платежам, які вони все ще здійснювали на ярмарках П'яченци, вони були важливою частиною фінансової інфраструктури. Однак перерозподіл ресурсів із Севільї та Лісабона відбувався в Антверпені, Амстердамі й Лондоні, де вони не брали участі. Португальські банкіри більше не могли займати провідні позиції і, в свою чергу, зазнали нових державних банкрутств. Втративши після підписання у 1648 р. Вестфальського договору світову силу, Іспанія також не могла виконувати роль фінансового центру Європи.

У XVI і на початку XVII ст. державні фінанси Європи розвивалися швидкими темпами. Зовнішня політика, що здійснювалась провідними державами Європи, трималася на дуже міцній фінансовій основі. Нових податків було недостатньо для задоволення нових потреб новостворених держав. Тому було потрібно залучати приватні заощадження та позики міжнародних банкірів.

Організація великомасштабного продажу довгострокових державних цінних паперів стала системою консолідації державного боргу. В цьому відношенні великі міжнародні банки відігравали провідну роль. По всій Європі вони домоглися успіху в залученні значної частини приватних заощаджень, нової форми інвестицій. Більш того, вони стали інструментом для перетворення приватних ресурсів і поточного торговельного капіталу на короткострокові кредити владі.

Такі інновації зробили значний внесок у систему державності нових країн. Купці-банкіри з Італії та Південної Німеччини у XVI ст. та на початку XVII ст. не впроваджували нові фінансові технології, проте вдосконалювали вже діючі. На жаль, вдосконалення не змогли захистити країни Європи від катастроф. Яким би не був рівень додаткових ресурсів, урядові потреби завжди перевищували його. Більш того, гарантії, на основі яких працювала банківська система, не були достатніми для покриття всього боргу монархів. Така ситуація змінилася тільки після XVII ст.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Схожі теми

У яких випадках справа про банкрутство може бути порушена за ініціативою органів Державної податкової служби?
Асимптотична поведінка ймовірності банкрутства за великих обсягів початкового капіталу
Формування передумов виникнення ринкового господарства та їх відображення в економічній думці (XVI - перша половина XVII ст.)
Які заходи передбачені чинним законодавством України щодо посилення ефективності застосування процедури банкрутства?
Державні фінанси Великої Британії у фінансовій системі країни
Фінансова санація та банкрутство підприємства
Великая торговая марка — это надолго
ФОРМУВАННЯ ПЕРЕДУМОВ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ ТА ЇХ ТЕОРЕТИЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ В КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ (XVI – ПЕРША ПОЛОВИНА XVII СТ.)
УКРАЇНА ЗА ЧАСІВ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVII — КІНЕЦЬ XVIII СТ.)
Державний орган з питань банкрутства
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси