Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
Загальні положення процедури банкрутства. Поняття неплатоспроможності...ОЦІНКА ФІНАНСОВО-МАЙНОВОГО СТАНУ, ЛІКВІДНОСТІ І ПЛАТОСПРОМОЖНОСТІПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКРУТСТВАФінансова санація та банкрутство підприємстваПоняття неплатоспроможності та банкрутстваБанкрутство або неплатоспроможність та їх наслідкиОсобливості правового регулювання відновлення платоспроможності і...Структура предмета правового регулювання неплатоспроможностіОсобливості методичних підходів українського Агентства з питань...Які заходи передбачені чинним законодавством України щодо посилення...
 
Головна arrow Банківська справа arrow Механізм впливу банків і страхових організацій на зниження тіньових грошових потоків
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Неплатоспроможність і банкрутство банків з точки зору впливу на фінансовий сектор

Як зазначалось раніше, банкрутство фінансових організацій і досі лишається чи не найуніверсальнішим засобом приховування нелегальних операцій з грошовими коштами для всіх без винятку економічних суб'єктів. Проте наслідки подібних схем перепливу коштів з офіційного у нелегальний сектор можуть набувати катастрофічного масштабу. У зв'язку з цим варто детальніше зупинитись на макроекономічних екстерна діях тіньового руху капіталів за участю банківської системи.

Хоча шахрайські дії у банківській діяльності є характерними симптомами банкрутства лише окремих банків, часом останні можуть негативно впливати на розгортання загальної кризи фінансової системи. Така ситуація мала місце у Венесуелі у 1994 р., а також Гвінеї у 1985 р.. де 6 найбільших банків країни, активи яких перевищували 95% від загального їх обсягу у банківській системі, зупинили свою роботу в один день через відсутність коштів на рахунках зазначених банківських установ [248].

Випадки банкрутства банківських організацій, можуть бути класифіковані за багатьма ознаками, наприклад, за типом ризиків; за типом явища, що стало причиною неплатоспроможності і подальшого банкрутства банку; за станом банківської системи окремої країни; за способами відновлення платоспроможності банківської установи; за ступенем втручання держави у подолання неплатоспроможності банку або наслідків його банкрутства тощо.

Вивчення досвіду країн, що мають досвід подолання неплатоспроможності і банкрутства банківських організацій, є ключовим критерієм у систематизації даних процесів і недопущення банкрутства банків в Україні в контексті поширення взаємодії страхового сектору і банківської сфери.

Основною відмінністю неплатоспроможності і банкрутства банківських установ від страхових компаній є насамперед те, що в більшості випадків банкрутство одного страховика не викликає ланцюгову реакцію на страховому ринку в цілому (за виключенням деяких прикладів описаних у попередньому підрозділі), тоді як банкрутство однієї банківської установи може не лише стати стимулом масових явищ такого роду на банківському ринку, але й викликати негативні тенденції у всьому фінансовому секторі економіки окремої держави.

Розглянемо відмінності неплатоспроможності і банкрутства банківських установ та інших небанківських інститутів. Зазвичай неплатоспроможна фінансова установа зазнав труднощів у нарощуванні власних фондів, що, в свою чергу, перешкоджає ефективному використанню інвестиційних можливостей, а також в деяких випадках змушує до реалізації важливих активів компанії. Крім того, сам факт неплатоспроможності компанії викривлює мотиваційні дії менеджерів, що може виявлятись у шахрайстві з їхнього боку. Також таке явище змушує власників і топ-менеджерів організації згортати плани довгострокового розвитку, переходити на стратегію виходу із кризи і скорочення обсягів обслуговування.

Хоча практика показує, що невеликі компанії мають більшу імовірності банкрутства в умовах ринкових відносин, вони рідко повністю припиняють свою діяльність в стані неплатоспроможності, оскільки можуть обрати певний основний прибутковий напрямок операційної діяльності, що забезпечуватиме їм нові інвестиційні можливості.

З іншого боку, великі організації зі значними інвестиційними вкладеннями у такі найменш ліквідні інструменти як основні засоби, мають проблеми із їхньою вигідною реалізацією. Доки теперішня вартість компанії перевищує її ліквідаційну вартість, для власників існують стимули для продовження діяльності, хоча і з мінімальними новими інвестиційними операціями, згортанням неосновних напрямків діяльності та іноді і зі зміною топ-менеджменту.

Баланс неплатоспроможної установи характеризується незбалансованістю активів і пасивів, що виражається у зниженні вартості перших і зростанні вартості останніх.

Накладання можливих втрат на кредиторів підприємства відіграє важливу роль після настання його неплатоспроможності. Так, якщо виходячи з аналізу поточного стану, кредитори не знаходять потенціалу для відновлення ефективного функціонування установи і, таким чином, повернення зобов'язань, вони матимуть всі стимули для ініціювання її реструктуризації або ліквідації. У протилежному випадку, кредитори оберуть невтручання у діяльність компанії.

У випадку неплатоспроможності банківської установи більшість із несприятливих наслідків, описаних вище, можуть значно відрізнятись. Найбільш важливим чинником, який слід прийняти до уваги, е те, що процеси функціонування банку відрізняються меншою прозорістю, відображаючи особливу природу банківських послуг - зобов'язання здійснити платіж у майбутньому — тобто, може пройти певний проміжок часу до того як неспроможність банку виконати умови договору стане очевидною (відомою).

Для подолання проблем із платоспроможністю банки можуть пролонгувати прострочені кредити або залучити більші обсяги депозитних коштів. З метою залучення нових вкладів зазвичай пропонуються вигідні відсоткові ставки як для вже існуючих, так і потенційних клієнтів банку.

Непрозорість банківських кредитів означає, що їх складніше реалізовувати, ніж, наприклад, матеріальні запаси звичайного підприємства. З цього слідує, що для реструктуризації активів за несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов, банку більш складно підвищувати ліквідність. Більше того, розпродаючи власні активи зазначені фінансові установи в деяких випадках змушені погоджуватись на пропозиції термінового продажу, тобто реалізації активів за нижчими, в порівнянні з нормальними умовами продажу, цінами. Таким чином, неплатоспроможні банківські установи мають всі стимули для замовчування і відстрочки визнання власних втрат.

За умов низької або негативної ринкової вартості банку, його власники і менеджери є менш мотивованими для моніторингу внутрішньої ситуації всередині організації, а банківський персонал має можливості для розтрати банківського майна. Зазначені тенденції неплатоспроможного банку вимагають від його вищої ланки керівництва рішучих дій для їхнього подолання без, чого банківська установа автоматично стане банкрутом.

Крім того, недостатність інформації щодо поточного стану банку для клієнтів, кредиторів, наглядового органу за банківським сектором, а також інших зацікавлених осіб разом із наведеними чинниками робить цю фінансову установу схильною до відпливу фінансових ресурсів, адже поява інформації про її неплатоспроможність одразу викликає відповідну реакцію у вкладників — вони починають вилучати депозити.

Оскільки банківські установи виступають найважливішим елементом платіжної системи країни, шкідливий вплив від неплатоспроможності може призвести до припинення проведення платежів в країні, повернення до бартеру та нанесення шкоди всій економічній активності. Одночасний розпродаж активів багатьма банками у поєднанні із поширенням чуток про нестабільність банківської системи матиме наслідком стрімке падіння цін на активи і підвищить політичний тиск в країні.

Таким чином, "ефект зараження" означає, що банкрутство однієї банківської установи має не тільки прямий вплив на ВВП країни у вигляді втрати прибутку банку і фонду оплату праці, але й непрямий і потенційно значний ефект — банкрутство одного банку може стати причиною банкрутства іншого банку, що в кінцевому рахунку означатиме зупинення всієї платіжної системи держави.

Слід зазначити, що реальна вартість безнадійних кредитів для економіки є першопричиною нераціонального використання ресурсів в країні. Поширення систематичної неплатоспроможності банків призводить до відпливу фінансових ресурсів із фінансового сектора до менш продуктивних сфер. На додачу до прямого впливу на бюджет країни, розповсюдження неплатоспроможності банківських установ може мати стимулом спрямування державної політики у неправильному руслі, наприклад, згортання стабілізаційних програм розвитку країни, призупинення реформ фінансового і нефінансового секторів економіки тощо.

Країни з перехідною економікою і економікою, що розвивається, ще більше піддаються впливу неплатоспроможності і банкрутства банківських установ, оскільки в них відсутні високорозвинені ринки капіталу, які можуть поширити втрати від кризи банківської системи на декілька років. Враховуючи обмежену податкову базу цих країн, відшкодування втрат, понесених банківським сектором, фінансується за рахунок інфляційного податку, тобто завдяки частині доходів фізичних і юридичних осіб, що фактично надходить до державного бюджету в результаті падіння купівельної спроможності грошей.

Таким чином, банкрутство банків негативно позначається на функціонуванні як банківської системи взагалі, так і фінансового сектору зокрема. В контексті інтеграції банків і страховиків, слід виділити наступні види банкрутства банківських установ:

1. Банкрутство одного банку або невеликої групи банків, що не мають значного негативного впливу на банківську систему.

2. Банкрутство банків, що може спричинити кризу всієї банківської системи.

3. Банкрутство банків як частина скрутного фінансового становища країни.

Перші два види банкрутства банківських установ мають відкриту форму і тому легше піддаються ідентифікації, у порівнянні із третім видом. Більше того, другий вид банкрутства характеризується неспроможністю банків виконати зобов'язання від всіх або більшої частини кредиторів одночасно. Такі банкрутства виникають раптово і дуже швидко.

В свою чергу, банкрутство банків як частіша скрутного фінансового положення країни, може означати, що значна частина банківської системи є неплатоспроможною, але продовжує своє функціонування. Третій вид банкрутства банківських установ, на нашу думку, виступає найбільш руйнівним для фінансового сектору. Зазначений вид банкрутства є найбільш характерним для країн з перехідною економікою і країн, що розвиваються, де неплатоспроможність і подальше банкрутство банківських установ запобігається за рахунок коштів системи гарантування вкладів. Скрутне фінансове становище банківських установ ігнорується за рахунок недостатньо ефективного банківського нагляду і законодавчої бази та приховується завдяки поширеній практиці банківських установ до безперервного надання безнадійних кредитів.

Ці процеси продовжуються протягом тривалого проміжку часу, але можуть перейти до відкритої форми банкрутства більшості банківських установ країни при появі недовіри до банківської системи або гарантованих державою механізмів протидії неплатоспроможності банків.

Зупинимось на основних чинниках банкрутства банківських установ. Ключові чинники банкрутства банків виявлено в результаті дослідження основних наукових праць в даній галузі за останні 25 років і випадків неплатоспроможності банків в розвинутих країнах світу та країнах, що розвиваються / з перехідною економікою (всього 28 країн, в тому числі: Аргентина. Болгарія, Бразилія, Гана, Естонія, Китай, Кот-д'Івуар, Латвія, Угорщина, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Велика Британія. Німеччина, Норвегія, СІІІА. Туреччина. Польща, Росія, Україна. Хорватія. Милі. Японія тощо.

В ході дослідження встановлено, що зазвичай банкрутство банків призводить до значних фінансових втрат з боку держави. В деяких країнах вартість подолання наслідків банкрутства для державного бюджету складала величезні суми коштів, наприклад, 25% ВВП Японії та 66,8% - Індонезії (див. табл. 2.3).

Таблиця 2.3

Вартість подолання наслідків банкрутства банків в різних країнах світу*

Країна

Період банкрутства банків

Вартість подолання наслідків для державного бюджету, % до ВВП

1

Аргентина

1980-1982 рр.

1989-1990 рр.

1995 р.

2001-2003 рр.

55,2

6.0

2,0

9,6

2

Болгарія

1996 р.

14,0

3

Бразилія

1994-1995 рр.

13,2

4

Велика Британія

1991 р.

1991-1992 рр. 1995 р.

2007-2008 рр.

0,007

0,6

дані відсутні

5

Гана

1982-1989 рр.

6,0

6

Гвінея

1985 р.

1993-1994 рр.

3,0

дані відсутні

7

Естонія

1992-1994 рр.

1,9

8

Індонезія

1992-1994 рр.

56,8

9

Іспанія

1978-1983 рр.

1993 р.

5,6

дані відсутні

10

Китай

1998 р.

18.0

11

П.Корея

1997-2002 рр.

31,2

12

Кот-Д'Івуар

1988-1991 рр.

25,0

13

Латвія

1994-1999 рр.

3,0

14

Малайзія

1985-1988 рр.

1997-2002 рр.

4,9

16,4

15

Польща

1992-1994 рр.

3,5

16

Росія

1998 р.

6,0

17

Сполучені

Штати Америки

1980-1990 рр.

2007 - по теперішній час

3,7

1,1

18

Таїланд

1983-1987 рр.

1997-2002 рр.

0,7

43,8

19

Туреччина

1982-1985 рр.

2000 р.

2,5

32,0

20

Угорщина

1990-ті рр.

10,0

21

Україна

1995-1998 рр.

-

22

Фінляндія

1991-1993 рр.

12,8

23

Хорватія

1998-1999 рр.

6,9

24

Чеська Республіка

1994-1996 р.

6,9

25

Чилі

1981-1983 рр.

42,9

26

Швейцарія

1991-1996 рр.

10,1

27

Швеція

1990-ті рр.

4,0

28

Японія

1995-2005 рр.

24,0

* складено на основі [233; 246].

Що ж стосується основних чинників банкрутства банківських установ, то всю їхню сукупність слід поділити на дві групи: чинники макроекономічного (табл. 2.4) та мікроекономічного характеру (табл. 2.5).

В цілому, слід зробити висновок, що причинами банкрутства банківських установ стало поєднання макроекономічних і мікроекономічних чинників.

Як показано в табл. 2.4, найбільш значущими макроекономічними чинниками банкрутства банків слід вважати: неефективну систему банківського нагляду (призводило до банкрутства у 90% випадків неплатоспроможності), політику фінансової лібералізації банківського сектору (75%), скорочення обсягів зовнішньої торгівлі (відповідно 69%), рецесію (55%), а також стрімке падіння ціни на активи (24%).

В цілому, макроекономічні порушення будь-якого роду можуть послабити нефінансовий сектор економіки держави, а також знайти відповідне відображення в портфелях банків. Однак, несприятливий

макроекономічний клімат не є настільки негативним для платоспроможності банківських установ. Саме неефективна система банківського нагляду і, в тому числі невідповідна нормативно-правова база поряд з цілою низкою інституціональних складових, відіграють вирішальну роль у продуктивності системи стимулювання банківської діяльності та зовнішнього середовища, в якому функціонують банки.

Таблиця 2.4

Ключові макроекономічні чинники банкрутства банківських установ*

Макроекономічні чинники банкрутства банків

Відсоток випадків банкрутства від загального числа неплатоспроможності банків

1. Неефективна система банківського нагляду

90

2. Фінансова лібералізація

75

3. Скорочення обсягів зовнішньої торгівлі

69

4. Рецесія

55

5. Стрімке падіння ціни активів

24

6. "Голландська хвороба"**

14

7. Відплив капіталу

7

8. Слабка система судового права

7

* складено на основі [205—207].

** Під "голландською хворобою" мається на увазі підрив традиційних галузей економіки (в тому числі і банківської) в результаті відкриття нових природних ресурсів.

Таблиця 2.5

Ключові мікроекономічні чинники банкрутства банківських установ

Мікроекономічні чинники банкрутства банків

Відсоток випадків банкрутства від загального числа неплатоспроможності банків

1. Недосконалий менеджмент банку

69

2. Політичне втручання у діяльність банківської установи

38

3. Пов'язане кредитування

31

4. Шахрайство

21

5. Кредитування підприємств державної форми власності

21

6. Масове вилучення вкладів клієнтами банку

7

Хоча стрімке зменшення обсягів зовнішньої торгівлі разом із рецесією фігурували відповідно у 69% і 50% випадків банкрутства банківських установ, мікроекономічні чинники також були значно поширеними. Згідно даних табл. 2.5, найбільш впливовими мікроекономічними чинниками банкрутства банківських установ є: недосконалий менеджмент банку (призводило до банкрутства у 69% випадків неплатоспроможності), політичне втручання у діяльність банку (відповідно 38%), операції кредитування пов'язаних із банком установ (31%), а також кредитування підприємств державної форми власності і банківське шахрайство (обидва чинники по 21%).

Результати дослідження показують, що макроекономічні чинники відіграють найбільш важливу роль у неплатоспроможності і банкрутстві банків. Крім того, дуже часто останні здійснюють опосередкований вплив, оскільки стабільність макроекономічного клімату в країні може обмежувати ініціативи фінансових установ до більш ретельних заходів внутрішнього моніторингу, чіткого налаштування систем внутрішньої безпеки. Деякі керівники банків вважать за непотрібне витрачати зайві ресурси для фінансування заходів такого характеру за умов стабільного зовнішнього середовища їхнього функціонування.

Варто зазначити, що ґрунтовність аналізу чинників неплатоспроможності банківських установ значно підвищилась лише декілька десятиліть тому. Для цього існують декілька причин. Найбільш значні втрати від для суспільства в наслідок банкрутства цих фінансових установ спостерігались ще у 19зо-х рр. в часи Великої Депресії. Протягом приблизно тридцяти років після закінчення Другої Світової Війни через відносну стабільність макроекономічного середовища дослідження неплатоспроможності банків не мали першочергової актуальності. Крім того, розповсюдження державної власності у банківській сфері дозволили на деякий час замаскувати виникаючі труднощі в даній галузі.

На нашу думку, цілком ймовірно, що нестабільність на макроекономічному рівні була тим непрямим чинником, який сприяв поглибленню проблем у банківській сфері, особливо після відмови від режиму штучного підтримання валютного курсу у 1973 році.

Підвищення кількості відокремлених банківських систем у післявоєнний період в результаті припинення колонізації в багатьох країнах світу, ліквідація декількох імперій, розпад СРСР означали зростання кількості банківських установ у декілька разів, в більшості випадків без наявності професійного досвіду управління і нагляду за ними, низької капіталізації.

Також у цей період часу не досить вдалими виявились спроби щодо запровадження внутрішніх систем ризик-менеджменту фінансових установ. З нашої точки зору, можна погодитись із твердженням Ч. П. Кіндлебергера, що кожне покоління має пережити власні помилки [231]. Тобто банкіри, які успішно подолали наслідки рецесії або стрімкі падіння на ринках добре пам'ятають про власні помилки і стають більш консервативними у процесі управління банком, в той час, коли нові покоління банківських установ мають вчитись на власних помилках. Як свідчить проведений аналіз, полегшення доступу до кредитних ресурсів в деяких країнах супроводжувалось зменшенням якості кредитних стандартів та кількості процедур моніторингу інвестування фінансових ресурсів.

Появі більшої кількості банків, крім зазначених вище чинників, також сприяло збільшення конкуренції з боку небанківських фінансових установ, що у 1950-х рр. у ряді промислово-розвинутих країн призвело до зниження вартості банківських ліцензій у декілька разів. Більше того, готовність банкірів до прийняття на себе більших ризиків стимулювалась в деякій мірі розповсюдженням депозитних гарантійних схем. Таким чином, на додачу до підвищення нестабільності на макроекономічному рівні, готовність банків до взяття на себе більших ризиків може пояснити, чому зазначені фінансові установи почали зазнавати проблеми із платоспроможністю. Як показав проведений аналіз, кризові явища банківських систем в повній мірі поширюються як на розвинуті країни світу, так і країни із перехідною економікою. Системні кризи є комплексними явищами і зазвичай відрізняються від одна одної.

Масові банкрутства банків, які беруть свій початок у країнах із перехідною економікою (або країнах, що розвиваються), зазвичай мають ендемічні характеристики, тобто відбуваються в межах даної країни або сукупності країн зі стійкими фінансово-економічними зв'язками. Такі кризи піддаються від стеженню, можуть повторюватись час від часу, демонструючи неплатоспроможність і відсутність ліквідності банківських установ. Інші країни зазнають епідемічні кризи банківських систем, дія яких може викликати аналогічні явища не тільки в банківських системах інших держав, але й спричиняти серйозні макроекономічні порушення.

З метою з'ясування специфіки процесів, що спричиняють банкрутство банків в країнах з перехідною економікою, і врахування їх під час налагодження взаємодії із страховими компаніями, необхідно виявити основні симптоми порушення стабільності банківського сектору (рис. 2.5). Детальніше зупинимось на основних симптомах кризи неплатоспроможності банківських установ.

1) Порушення макроекономічної рівноваги.

Ступінь, до якої фінансові системи можуть поглинати наслідки макроекономічних шоків, не викликаючи при цьому банкрутства фінансових інститутів, суттєво різниться. За таких умов деякі банківські установи можуть підтримувати достатній рівень платоспроможності і ліквідності, ефективно використовуючи методи ризик-менеджменту.

Порушення макроекономічної рівноваги за рахунок внутрішніх джерел походження, а саме економічних циклів, що характеризуються швидким зростанням і різким падінням, є досить шкідливими для функціонування банківської системи. У такому випадку, банки, нарощують обсяги діяльності щодо надання довгострокових кредитів. Сам процес кредитування сприяє тимчасовому процвітанню таких операцій: підвищується вартість земельних ділянок та іншого майна і, оскільки збільшення доходів впливає на обсяги споживання і заощадження, ділова активність сприяє зростанню прибутковості більшості економічних операцій.

Таким чином, на відміну від інших синдромів наближення кризи, макроекономічні коливання самі по собі виступають спонукальним чинником для порушення рівноваги банківської системи у значно меншому ступені. Навпаки, сама поведінка банківських установ, особливо у період різких підйомів і спадів економічного циклу, підсилює потрясіння фінансового сектору, збільшуючи частку позичкового капіталу, в основі якого лежать нереалістичні цінові тренди. Коли ж ситуація стає критичною, банківська система повторює процеси економічного спаду всієї країни.

Ендогенний характер масових банкрутств у банківській галузі був притаманний фінансовим потрясінням в Аргентині, Чилі, Уругваї в період 1979—1983 рр. і пізніше банківським кризам у скандинавських країнах в 1987-1994 рр., Японії починаючи з 1992 р. і Мексики у 1994 році [224].

На міжнародному рівні масова практика надання кредитних ресурсів країнам, що розвиваються, у період 1970-1982 рр., яка в кінцевому рахунку спричинила хвилю банкрутств банківських установ, має ознаки схожості в різних державах і заснована на поєднанні чинників макро- і мікроекономічного характеру.

Для того щоб спровокувати ендогенну банківську кризу, наявними мають бути негативні порушення фінансового стану банків разом із помилками монетарної політики держави або чинниками політичного чи макроекономічного характеру.

Основні симптоми неплатоспроможності банківських установ,
авторське групування

Рис. 2.5. Основні симптоми неплатоспроможності банківських установ,

авторське групування

На мікрорівні, крім надмірної концентрації банківського сектору, одна банківська установа своїми операціями не може викликати швидкого зростання цін. Очевидно, що порушення рівноваги у банківському секторі виникає завдяки спільним діям багатьох банків, представлених на ринку. Такий спосіб поведінки має значний вплив на більшість галузей економіки. Наприклад, на ринку нерухомості, обсяг позичених коштів відзначається на ціні на активи, стимулюючи подальший попит з боку споживачів. Позичковий капітал, призначений для фінансування спекулятивних операцій на фондовому ринку має аналогічний ефект, тоді як надання кредитних ресурсів виробничій та аграрній галузям або фізичним особам має значно менший вплив на вартість активів.

У контексті макроекономічної політики слід зазначити, що розширення практики кредитування в період підйому ділової активності економічного циклу, потребуватиме наявності відповідної грошової маси у системі. Ось чому приплив капіталу є характерним явищем на даній стадії. Відповідні заходи монетарної політики полягатимуть у ліквідації надлишкової грошової маси з обігу, необхідної для фінансування "кредитного буму". Однак, така політика може бути нелегким завданням, оскільки більш жорсткі умови на грошовому ринку сприятимуть зростанню відсоткових ставок, стимулюючи тим самим новий приплив капіталу.

Однак, в такій ситуації слід пам'ятати, що скорочення обсягів кредитування може мати раптовий характер і не завжди банківська система с готовою для такого роду тенденцій. Відплив іноземного капіталу з ринку уповільнює розвиток ринку кредитних ресурсів, призводячи до зупинки росту цін на майно і проблем із ліквідністю банківських установ. За таких умов спроби банків стосовно дострокового стягнення кредитів або підвищення відсоткових ставок здійснюють тиск на вартість активів, що, в свою чергу, призводить до неспроможності більшості позичальників банку до виконання фінансових зобов'язань, а також зменшує вартість забезпечення кредитів.

Оскільки обвал цін на нерухомість стає очевидним, постають проблеми в галузі платоспроможності і ліквідності банківських установ, а також відвернення їхнього можливого банкрутства.

2) Неефективний внутрішній менеджмент банку, ігнорування змін зовнішнього середовища.

Історичні дані в сфері банкрутства банків свідчать, що такі явища не завжди пов'язані із макроекономічною нестабільністю і порушенням рівноваги економічної системи країни. Практика неплатоспроможності банків також може бути пов'язана із неефективним менеджментом банківської установи, що має як систематичний, так і несистематичний характер. Таким чином, неспроможність менеджменту банку до передбачення ймовірних ризиків діяльності, їхнє ігнорування, неоптимальне співвідношення між ризикованістю і дохідністю, в повній мірі можна вважати синдромами погіршення фінансового стану банку і його імовірного банкрутства.

Очевидно, що вразливість фінансової системи через зазначені чинники має тенденцію до зростання під час значної зміни зовнішнього середовища діяльності банківських установ, наприклад, у випадку лібералізації державного нагляду (усунення кредитних лімітів, державного контролю за відсотковими ставками, стимулюючи появу нових банків на ринку). За таких умов відбувається підвищення цінових коливань, і оскільки конкуренція у банківському секторі значно зростає (за рахунок появи нових учасників ринку), раніше створені банківські установи відчувають коливання прибутковості, адже вартість на їхні послуги формувалась і розширювалась під впливом існуючої на той час нормативно-правової бази.

На думку А. Де Хуана саме неефективний внутрішній менеджмент банківської установи є одним із ключових чинників її банкрутства [230]. Його позицію підтверджують випадки неплатоспроможності банків за рахунок відсутності їхньої адаптації до зовнішніх умов діяльності і ігнорування ринкових змін менеджментом банківських установ у таких країнах як Естонія, Литва і швидкого збільшення кількості банків у Індонезії.

Для окремого банку, найбільш характерними помилками менеджменту виступають:

- систематично неправильна оцінка кредитоспроможності клієнтів і перспектив стягнення непогашених в строк позичок;

- надмірна концентрація у кредитному портфелі банку експрес-кредитів;

- надлишкове розширення кредитного портфелю, що не відповідає технічним і фінансовим можливостям банківської установи.

До зазначених вище помилок менеджменту необхідно включити і надання кредитних ресурсів економічним суб'єктам, пов'язаних із акціонерами банку або вищою ланкою управління, у надмірних обсягах. Слід зауважити, що у більшості країн законодавством значно обмежуються можливості щодо такого роду кредитування, однак ці вимоги не завжди виконуються. Протягом багатьох років велика кількість банків знайшла у такий спосіб зручне і недороге джерело фінансування їхніх засновників і пов'язаних економічних суб'єктів. Особливої обережності такий спосіб кредитування вимагає за умови участі банку у холдингу або фінансовому конгломераті. В такій ситуації материнська компанія має проводити політику підтримки достатнього рівня фінансової безпеки банківської установи, обмеження ризикованості її функціонування.

Іншою помилкою, не пов'язаною із кредитною діяльністю банку, але залежною від рішень менеджменту, є ризикові зобов'язання по відкритій позиції банку в іноземній валюті, що використовуються для отримання прибутків від коротких позицій по різницях у відсоткових ставках. Зазначені операції набули широкого розповсюдження у Чилі, Мексиці, Туреччині та інших країнах. Навіть коли кредитні ресурси надаються внутрішнім позичальникам у іноземній валюті, останні за значної девальвації валюти втрачають кредитоспроможність.

Разом із тим, слід зазначити, що сучасні методи банківського регулювання і нагляду добре адаптовані до ідентифікації і обмеження негативних наслідків ведення вищенаведеної політики банківською установою. Таким чином, кризи банківської системи, що приписуються неефективному внутрішньому менеджменту банку і помилковим стратегічним рішенням, в тому ж ступені можна пов'язати з неякісним державним наглядом за банківським сектором. Хоча на практиці існує безліч випадків, коли першопричиною фінансових негараздів у банківській сфері виступає не система державного нагляду за банківським сектором, а власники банку, які мають значний політичний вплив на державні органи влади.

Тут постає питання щодо віднесення таких синдромів кризи до всього банківського сектору або лише до окремих банківських установ. Досвід інших країн світу вказує на високу ймовірність концентрації однотипних банкрутств банків, причиною яких є недоліки законодавчої бази діяльності банківських установ, що дозволяють проводити ризикову політику їхньої діяльності, а також значний конкурентний тиск на ринку.

Як теорія, так і практика свідчать, що менеджмент банку має тенденцію до прийняття більш ризикових рішень в галузі проведення кредитної політики, а також до розробки стратегій розвитку, які обов'язково враховують аспекти соціальної справедливості, оскільки майже по всіх країнах світу законодавчо закріпленими є норми щодо гарантування банківських вкладів. По суті, йдеться про те, що за відсутності системи депозитних гарантій, оптимальним рішенням була би компенсація відсотків за очікувану ризикованість вкладення коштів до банківської установи. Існування депозитних гарантійних схем майже позбавляє вкладника від занепокоєння стосовно неплатоспроможності банку, дозволяючи власникам капіталу або менеджменту банку запроваджувати більш ризикові стратегії щодо розпорядження цими коштами без виплати додаткових відсотків по депозитах.

Крім того, до цієї групи чинників слід віднести шахрайство у банківській діяльності. Можливості для шахрайських дій у банківській сфері можуть виникати на різних рівнях організаційної структури. Шахрайство з боку персоналу банківської установи в більшості випадків має такі обсяги, які не можуть призвести до банкрутства організації. Хоча без наявності відповідного внутрішнього контролю з боку відділу економічної безпеки банку, ситуація матиме катастрофічні наслідки для платоспроможності установи.

Злочинні ж дії з боку вищої ланки управління банку в переважній більшості набувають значних масштабів. Масштабність шахрайства на даному рівні пояснюється існуванням режиму кримінальної відповідальності за розкрадання коштів банку, тобто спрацьовує логіка: "якщо переводити кошти, то у достатніх для забезпечення власного майбутнього розмірах", та є широко розповсюдженою на етапі втрати ліквідності і платоспроможності банківської установи.

3) Ендемічна криза, викликана діями уряду країни (за умови існування банківської системи, повністю контрольованою урядом країни)

У багатьох країнах світу функціонування банківського сектору нерозривно пов'язано із фінансуванням уряду або від його імені, із залежністю центрального банку від рішень органів влади, а також із відсутністю взаємоузгоджених дій уряду і центрального банку. Така залежність банківської системи набуває різноманітних форм: від режиму державного фінансування різноманітних національних програм надання кредитних ресурсів або інвестицій до запровадження різного роду субсидій. В результаті цих зв'язків, цілі державної політики автоматично поширюються за відповідними напрямками і на банківську систему. За такого режиму банківські установи перестають бути незалежними організаціями, основною метою яких (в широкому розумінні) є здійснення підприємницької діяльності і отримання прибутку.

У часи економічного процвітання, зазначена побудова банківської системи сприяє стабільному функціонуванню банківських установ. Стабільний економічний розвиток створює сприятливі умови для нарощування депозитів навіть за низьких відсоткових ставок по вкладах. Крім того, така ситуація стимулює зростання обсягів кредитування підприємств державної власності або інших привілейованих позичальників, які підтримуються на рівні держави, навіть якщо кредитоспроможність останніх викликає великі сумніви.

Навіть якщо більша частина позичальників банківських установ має фінансові можливості для повернення кредитів і виплати відсотків по них, неадекватна політика ціноутворення на кредитні ресурси означатиме, що надання позичок завідомо некредитоспроможним позичальникам незмінно призведе до викривлення фактичного розміру капіталу банківської установи до рівня, який фактично означає його неплатоспроможність у економічному розумінні (тобто фактичний обсяг зобов'язань перевищує ліквідаційну вартість активів).

В той же час, будь-які несприятливі тенденції на ринку, такі як: різке зменшення розмірів вкладів, підвищення відсоткових ставок по кредитах, є достатніми для фактичної констатації неплатоспроможності банківської установи. Зазначені кризові явища зазвичай мають системний характер, тобто сприяють втраті фінансової безпеки більшості банків, представлених на ринку.

Проте, особливо у випадку функціонування в країні державних банків розвитку, сама ідея існування позикових ресурсів, які в майбутньому не будуть поверненими, може складати частину політики, яка проводиться органами влади тієї чи іншої держави. В такому випадку, надання кредитних ресурсів виступає інструментом приховування або відкладення фінансових проблем країни шляхом здійснення позичок з метою підтримки певного курсу (економічного, соціального, політичного тощо) державної політики.

З цієї точки зору, витрати на реструктуризацію або ліквідацію зазначених банків можуть розглядатись у вигляді погашенних нефінансових зобов'язань уряду, що виникли у попередні періоди. Такий приклад мав місце у Кот-д'Івуарі, коли уряд виявив готовність відновити платоспроможність місцевих комерційних банків шляхом виплати простроченої заборгованості одного з найбільших державних підприємств країни [237].

Додатковим викликом для банківської системи можна вважати підхід у країнах із федеральним устроєм, де вище керівництво країни використовує банківські установи (які в більшості випадків мають державну форму власності) як джерело для фінансування власних потреб у фінансових ресурсах. Серед найбільш характерних прикладів перекладання державних витрат на банківський сектор, можна назвати масові банкрутства державних банків у таких країнах як Бразилія (банківська криза 1994-1995 рр.) та Нігерія (1993 р.) [233, 246].

Найбільш радикальним прикладом в даній галузі е перехід банківських систем від планової до ринкової економіки, оскільки за планового режиму банківські установи майже не проводять оцінювання кредитоспроможності своїх клієнтів-позичальників. Натомість їхньою основною функцією було впровадження і моніторинг кредитного плану, розробленого державою.

Варто погодитись із точкою зору групи науковців Світового Банку у складі М. С. Боріша, М. Ф . Лонга, М. Ноеля і С. Клаесенса, що лише радикальні зміни у регулюванні банківського сектору призводять до його стабільного довгострокового розвитку [204; 209]. Насправді, сам факт переходу не надає гарантій ефективності діяльності банківських установ в майбутньому. Найбільш впливовими чинниками тут слід вважати: ступінь задоволення потреб клієнтів новими приватизованими банками, рівень капіталізації і професійності управління останніми, залежність від механізму рефінансування центральним банком тощо.

Однак, не тільки фінансування безнадійних банків з точки зору повернення кредитів, що підтримується з боку держави, може здійснювати негативний тиск на банківську систему. Поширеною практикою у банківській діяльності є залучення фінансових ресурсів із-за кордону у іноземній валюті, що само по собі породжує валютні ризики. Слід пам'ятати, що у випадку девальвації платоспроможність таких банківських установ опиниться під загрозою. Зазначена ситуація мала місце у Республіці Гана, де офіційний обмінний курс на початку 80-х рр. минулого століття, тобто на момент основних банківських запозичень, не відповідав реаліям [204; 209].

У Латинській Америці, з традиційно високими нормами обов'язкових резервів банківських установ і можливістю редисконтування векселів центральними банками, різке підвищення інфляції у 1980-х рр. призвело до кризи платоспроможності багатьох місцевих банків. Аргентина, в свою чергу, представляє собою найбільш радикальний приклад завдяки системі грошових компенсацій, запроваджених центральним банком з метою відвернення несприятливих ефектів на прибутковість банків від законодавчо встановлених відсоткових ставок по кредитах. В результаті проведення зазначеної державної політики, наприкінці 80-х рр. більшість банків Аргентини майже втратили фінансову незалежність за рахунок масового зняття депозитів у поєднанні із хвилею спекуляцій із національною валютою через підвищення відсоткових ставок по депозитах до неймовірних розмірів (в деяких випадках до 100%) і наступними грошовими асигнуваннями від центрального банку. Спроби уряду ввести фінансові інструменти із фіксованою доходністю викликали кризу платоспроможності банківських установ і оголошення так званих "банківських канікул". Таким чином, 1 січня 1990 р. в Аргентині було введено обов'язковий режим реструктуризації депозитних сертифікатів у національній валюті [246]. Для подолання кризових явищ у банківському секторі, державні боргові інструменти, що в основному належали банкам, і термінові депозити були замінені 10-річними облігаціями, деномінованими у доларах США, під назвою "BONEX". Лише після введення облігацій "BONEX", урядом відкликано "банківські канікули", а 8 січня 1990 р. фінансовий ринок країни заново розпочав своє функціонування. Однак, після запровадження режиму "BONEX", в країні спостерігалась рецесія ще протягом року. Крім того, було втрачено репутацію фінансового сектору і центрального банку, а рівень інфляції значно зменшив початковий рівень вкладених в банки коштів [246].

Схожий досвід був характерний також для Чилі у період відновлення нормального функціонування економіки держави після фінансового колапсу 1981-1982 рр., протягом якого на законодавчому рівні було затверджено широкий спектр дотацій, спрямованих на відновлення платоспроможності банківської системи, а також сприяння стабілізації банківського сектору країни [246].

Менш драматичні наслідки банкрутства банківських установ спостерігались в таких країнах, як:

- Туреччина, де високі процентні ставки допомогли відновити фінансову безпеку банківського сектору;

- Гана — за рахунок проведення жорсткої політики в галузі регулювання кредитних лімітів в період масового припливу капіталу із-за кордону наприкінці 80-х рр. XX ст., країна успішно здійснила перехід до ринкових механізмів функціонування банківської системи, що дозволило банківським установам підвищити різницю між розмірами відсоткових ставок по кредитах і депозитах;

- Філіппіни — стабілізаційна політика, направлена на відновлення банківської системи після кризи 80-х рр. XX ст., включала в себе продаж центральним банком країни банківських векселів із високою дохідністю [246].

Завдяки значно меншим масштабам банкрутства банків вищезазначених країн, наведені приклади лише частково можна віднести до причин неплатоспроможності банків, викликаних функціонуванням державної форми власності на банківському ринку, однак вони дають змогу проілюструвати значні соціальні витрати суспільства у випадку порушення стабільності банківського сектору економіки держави (навіть без банкрутства банківських установ).

Таким чином, за режиму, коли прибутковість банківських установ забезпечується лише завдяки масовим державним дотаціям банківського сектору, підтримка платоспроможності банківської системи можлива тільки завдяки розважливій фіскальній політиці. Звичайно, основним чинником, що сприяє вразливості банківської системи такого типу, виступає надмірний податковий тягар у країні. Обтяжливий податковий режим змінює сутність функціонування банківської системи держави, робить її менш автономною, знижує ефективність використання пруденційних принципів банківської діяльності.

4) Недосконале інституціональне середовище у банківській сфері.

Законодавче забезпечення банківського сектору економіки з точки зору недопущення неплатоспроможності і банкрутства банківських установ повинно сприяти максимальному поверненню виданих кредитів, прийняттю під заставу ліквідних майнових ресурсів, а також виконанню всіх умов банківських договорів. Якщо за чинними нормативно-правовими актами банкам не надано права вимоги до позичальників, що виявились неплатоспроможними, останні матимуть менше стимулів для погашення власних боргових зобов'язань.

Неадекватна процедура банкрутства банківських установ в подальшому може перешкоджати поверненню вкладених активів та відшкодуванню депозитів клієнтам. Крім того, якщо банківські установи не в змозі реалізувати заставне майно, вартість їхніх портфелів піддається значній загрозі неплатоспроможності. Отже, правова система має складатись із сприятливого законодавства в галузі платоспроможності, корпоративного управління, банкрутства, договірних зобов'язань тощо.

Більше того, для забезпечення ефективності чинного нормативно-правового забезпечення як в частині дотримання платоспроможності банківських установ, так і банківської діяльності в цілому, в країні має бути створена відповідна державна структура. В той же час, в даному аспекті надзвичайно важливою є професійна, некорупційна, справедлива і неупереджена судова система, за якої банки можуть розраховувати на виконання економічних прав і зобов'язань. До того ж, політичні структури також мають дотримуватись всіх законодавчих вимог і прав власності.

В ході дослідження встановлено, що розгортанню масовій неплатоспроможності банківських установ, насамперед в країнах, що розвиваються, сприяла в тому числі судова система, яка не виконувала базових функцій щодо прийняття судових рішень стосовно примусового виконання боргових зобов'язань. Так, кредитори фактично не мали жодної можливості щодо вчинення будь-яких дій стосовно неплатоспроможних позичальників. Для цього існувало декілька причин. По-перше, процедури по поверненню кредитів були громіздкими і затяжними. Наприклад, в Кот-д'Івуарі у 1980-х рр. проміжок часу між поданням позову і прийняттям судового рішення тривав зазвичай приблизно три роки [237]. Крім того, траплялись випадки знищення договірних документів або зникнення позичальника. Якщо ж навіть, судові рішення в кінцевому рахунку приймались на користь банківської установи, останні мали труднощі з реалізацією забезпечення за кредитом у випадку опротестування позичальником продажу застави на відкритих аукціонах судовими комісіонерами. По-друге, високі судові витрати, така як, плата у розмірі 5% від суми позову, яка в подальшому не підлягала відшкодуванню, відраджувала банківські установи від ініціювання судових проваджень. По-третє, спостерігалась нестача професійних суддів в галузі банківської справи. На початку 1990-х рр. в Кот-д'Івуарі нараховувалось не більше 195 суддів і, відповідно, близько 600 _ в Камеруні [240].

Розглядаючи розвиток багатьох криз у банківській сфері у інших країнах, слід зауважити, що чинники неплатоспроможності банків були закладені набагато раніше фактичного настання їхнього банкрутства. Крім того, більшість із чинників напряму пов'язані зі зміною регулятивного режиму в країні, що викликали відповідну трансформацію у природі і масштабах функціонування економічної і фінансової сфери. У більшості випадків це були зовнішні до банку чинники, що призвели до підвищення вразливості банківської системи шляхом стимулювання більш ризикової політики банківських установ або знижуючі бар'єри входу на ринок.

В даному випадку основна проблема полягає в тому, що після багатьох років стабільного зростання банківської сфери, керівництво держави недооцінює всі ймовірні наслідки зміни режим)' функціонування банківського ринку. Тому банківська система продовжує діяти у новому середовищі за старими нормативами, які вже не відповідають новим умовам.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси