Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
Витратний підхід до оцінки вартості ЦМКВитратний (майновий) підхід для оцінки бізнесуДохідний, витратний, порівняльний та змішаний підхід до оцінкиМетоди витратного підходу до оцінки вартості бізнесуВитратний підхідМетодичні підходи до оцінки ринкової вартості банківВитратний підхідВитратна концепція оцінки потенціалу підприємстваПоказники оцінки витратності виробництваУЗАГАЛЬНЮЮЧА ОЦІНКА ФІНАНСОВОГО СТАНУ БАНКУ
 
Головна arrow Банківська справа arrow Інноваційні методи оцінки банківського капіталу
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Специфіка оцінки банків за витратним підходом

При витратному (майновому) підході в оцінці бізнесу оцінювач розглядає вартість ділового підприємства з урахуванням понесених витрат. Балансова вартість активів і зобов'язань ділового підприємства внаслідок інфляції, змін кон'юнктури ринку, використовуваних методів обліку, як правило, не відповідає ринковій вартості. У результаті перед оцінювачем встає завдання проведення коректування балансу ділового підприємства. Для здійснення цього попередньо проводиться оцінка обґрунтованої ринкової вартості кожного активу балансу окремо, потім визначається поточна вартість зобов'язань і, нарешті, з обґрунтованої ринкової вартості суми активів ділового підприємства віднімається поточна вартість всіх його зобов'язань. Результат показує вартість власного капіталу підприємства.

Базовою формулою у витратному майновому підході є:

Власний капітал = Активи – Зобов'язання.

Даний підхід представлений двома основними методами: методом чистих активів; методом ліквідаційної вартості [50, с. 247].

Розрахунок методом чистих активів включає кілька етапів:

1) визначається обґрунтована ринкова вартість нерухомого майна підприємства;

2) оцінюється ринкова вартість машин і устаткування;

3) розраховується вартість нематеріальних активів;

4) оцінюється ринкова вартість фінансових вкладень (як довгострокових, так і короткострокових);

5) товарно-матеріальні запаси переводяться в поточну вартість;

6) оцінюються видатки майбутніх періодів;

7) оцінюється дебіторська заборгованість;

8) зобов'язання підприємства переводяться в поточну вартість;

9) визначається вартість власного капіталу шляхом вирахування з обґрунтованої ринкової вартості суми активів поточної вартості всіх зобов'язань.

Для оцінки нерухомості (землі, будинків, споруджень) можливе використання трьох підходів: дохідного, порівняльного й витратного. Дохідний підхід при оцінці об'єктів нерухомості включає два методи: метод капіталізації доходів; метод дисконтування грошових потоків. Метод капіталізації доходів використовується при оцінці нерухомості, що приносить дохід власникові. Доходи від володіння нерухомістю можуть, наприклад, являти собою поточні й майбутні надходження від здачі її в оренду, доходи від можливого приросту вартості нерухомості при її продажі в майбутньому. Результат по даному методі складається як з вартості будинків, споруджень, так і з вартості земельної ділянки. Доцільно виділити основні етапи процедури оцінки методом капіталізації.

Перший етап. Оцінюється потенційний валовий дохід. Робиться це на основі аналізу поточних ставок і тарифів, що існують на ринку нерухомості для порівнянних об'єктів.

Другий етап. Оцінюються передбачувані втрати від недовикористування об'єкта нерухомості й втрати при зборі платежів.

Третій етап. Розраховуються передбачувані витрати по експлуатації оцінюваної нерухомості, (періодичні видатки для забезпечення нормального функціонування об'єкта й відтворення доходу називаються операційними видатками).

Четвертий етап. Визначається прогнозований чистий операційний дохід (ЧОД) за допомогою зменшення дійсного валового доходу на величину операційних видатків.

П'ятий етап. Розраховується ставка капіталізації. Існує кілька основних методів її визначення:

1) метод кумулятивної побудови;

2) метод визначення ставки капіталізації з урахуванням

відшкодування капітальних витрат;

3) метод зв'язаних інвестицій, або техніка інвестиційної групи;

Розглянемо зазначені методи. Метод кумулятивної побудови. Це

один з найпоширеніших методів розрахунку коефіцієнта капіталізації. Ставка капіталізації в оцінці нерухомості обчислюється як сума елементів:

а) ставки доходу на інвестиції (ставки доходу на капітал). Це компенсація, що повинна бути виплачена інвесторові за цінність грошей з урахуванням фактору часу, ризику й інших факторів, пов'язаних з конкретними інвестиціями;

б) норми повернення (відшкодування) капіталу. Під поверненням капіталу розуміється погашення суми первісних вкладень.

Ставка доходу на інвестиції (на капітал) будується на базі:

1) безризикової ставки доходу;

2) премії за ризик;

3) премії за низьку ліквідність нерухомості;

4) премії за інвестиційний менеджмент.

Розглянемо зазначені складові. Безризикова ставка доходу. Вона використовується в якості базової, до якої додаються інші (раніше перераховані) складові. Безризикова ставка визначає мінімальну компенсацію за інвестування в даний об'єкт.

Премія за ризик. Всі інвестиції, за винятком раніше перерахованих, мають більше високий ступінь ризику, що залежить від особливостей оцінюваного виду нерухомості. Чим більшим є ризик, тим вище повинна бути величина процентної ставки для компенсації даного ризику.

Премія за низьку ліквідність нерухомості. Ліквідність показує, наскільки швидко нерухомість може бути перетворена в готівку. Особливо висока ця премія в країнах, де слабко розвинена іпотека.

Премія за інвестиційний менеджмент. Чим більше ризиковані й складні інвестиції, тим більше компетентного управління вони вимагають. Інвестиційний менеджмент не слід плутати з управлінням нерухомістю, видатки по якому включаються в операційні видатки.

Метод визначення ставки капіталізації з урахуванням відшкодування капітальних витрат. Як відзначалося раніше, ставка капіталізації стосовно до нерухомості включає ставку доходу на інвестиції й норму повернення капіталу. Якщо прогнозується зміна вартості активу (зменшення або зростання), то виникає необхідність урахування ставки капіталізації відшкодування капіталу.

Існують три методи відшкодування інвестованого капіталу:

а) прямолінійне повернення капіталу (метод Рингу);

б) повернення капіталу по фонду відшкодування й ставці доходу на інвестиції (метод Інвуда);

в) повернення капіталу по фонду відшкодування й безризиковій ставці відсотку (метод Хоскольда).

Метод Рингу доцільно використовувати, коли очікується, що потік доходів буде систематично знижуватися, а відшкодування основної суми буде відбуватися рівними частинами. Річна норма повернення капіталу розраховується шляхом розподілу 100% вартості активу на строк, що залишається, корисного життя, інакше кажучи, вона представляє величину, зворотну терміну служби активу. Метод Інвуда застосовується, коли очікується, що протягом усього прогнозного періоду будуть отримані постійні, рівновеликі доходи. Одна їхня частина являє собою дохід на інвестицїї, а інша забезпечує відшкодування або повернення капіталу. Сума повернення капіталу реінвестується по ставці доходу на інвестиції (капітал). У цьому випадку норма повернення інвестицій як складова частина ставки капіталізації буде дорівнювати фактору фонду відшкодування при тій же ставці відсотка, що й по інвестиціях [50]. Метод Хоскольда використовують у тих випадках, коли ставка доходу, принесена первісними інвестиціями, настільки висока, що стає малоймовірним здійснення реінвестування по тій же ставці. Тому для реінвестованих коштів передбачається одержання доходу по безризиковій ставці.

Метод зв'язаних інвестицій, або техніка інвестиційної групи. Більшість об'єктів нерухомості купується за допомогою позикового й власного капіталів, тому ставка капіталізації повинна задовольняти вимогам прибутковості на обидві частини капіталу (інвестицій). Величина ставки визначається методом зв'язаних інвестицій, або технікою інвестиційної групи.

Шостий етап. На останньому етапі методу капіталізації доходів вартість нерухомого майна визначається за допомогою розподілу величини прогнозованого чистого операційного доходу (результат четвертого етапу) на ставку капіталізації (результат п'ятого етапу).

Метод дисконтування грошових потоків застосовується для визначення поточної вартості тих майбутніх доходів, які принесуть використання об'єкта нерухомості й можливий його продаж. Визначення обґрунтованої ринкової вартості з використанням методу дисконтування грошових потоків можна розділити на кілька етапів:

Перший етап. Складається прогноз потоку майбутніх доходів у період володіння об'єктом нерухомості.

Другий етап. Розраховується вартість оцінюваного об'єкта нерухомості на кінець періоду володіння, тобто вартість передбачуваного продажу (реверсії), навіть якщо в дійсності продаж не планується.

Третій етап. Виводиться ставка дисконту для оцінюваної нерухомості на існуючому ринку.

Четвертий етап. Майбутня вартість доходів у період володіння й прогнозованої вартості реверсії приводиться до поточної вартості.

Порівняльний підхід при оцінці нерухомості охоплює два методи: метод порівняння продажів; метод валового рентного мультиплікатора.

Метод порівняння продажів заснований на зіставленні й аналізі інформації про продаж аналогічних об'єктів нерухомості. Основним принципом методу порівняння продажів є принцип заміщення: при наявності на ринку декількох об'єктів раціональний інвестор не заплатить за даний об'єкт більше вартості нерухомості аналогічної корисності. Під корисністю розуміється сукупність характеристик об'єкта, що визначають призначення, можливість і способи його використання, а також розміри й строки одержуваного в результаті такого використання доходу. Даний метод є об'єктивним лише у випадку наявності достатньої кількості порівнянної й достовірної інформації з недавно минулих угод.

Цей метод вимагає бази даних по зроблених угодах, що включає інформацію про умови й ціни угод, продавцях і покупцях. Оцінювач повинен з'ясувати, чи діяв покупець або продавець в умовах фінансового тиску, чи були обидві сторони угоди незалежними, чи володіли вони типовою для даного ринку інформацією, чи діяли економічно раціонально, чи було фінансування типовим для ринку. Для аналізу угод, зроблених з об'єктами, порівнянними з оцінюваним, необхідно виявити сегмент ринку, для якого ці об'єкти типові.

Сегментування ринку – процес розбивки ринку на сегменти (сектори), аналогічні по наступних параметрах: призначенню використання об'єкта; якості об'єкта; переданим юридичним правам і обмеженням; інвестиційної мотивації; шляхам фінансування й т.д.

Вибір об'єктів як аналогів необхідно проводити у тому же сегменті ринку, до якого відноситься оцінюваний об'єкт. Причому потрібно звернути увагу на наступні моменти:

а) характерний для даного сегмента строк експозиції. Якщо об'єкт був проданий за менший для стандартного строку експозиції період, це швидше за все свідчить про те, що ціна була занижена. Навпроти, якщо об'єкт перебував на ринку довше стандартного строку експозиції, то ціна, як видно, була завищена. І в тім, і в іншому випадках угода не типова для даного сегмента ринку й не може розглядатися в якості порівнянної;

б) незалежність суб'єктів угоди. Якщо угода укладена між головною й дочірньою компаніями, то малоймовірно, що угода між ними була зроблена за ринковою ціною. Те ж саме ставиться до угод з об'єктами, обтяженими заставою;

в) інвестиційну мотивацію. Вона повинна бути однаковою при здійсненні угод з оцінюваним об'єктом і об'єктами-аналогами.

Метод порівняння продажів включає кілька етапів. Перший етап. Вибір об'єктів нерухомості – аналогів. Для більш об'єктивної оцінки необхідний аналіз не менш 3-5 порівнянних продажів.

Другий етап. Оцінка виправлень по елементах і розрахунок скоригованої вартості одиниці порівняння.

Третій етап. Розрахунок вартості всього об'єкта нерухомості за допомогою множення вартості одиниці порівняння на площу об'єкта.

На першому етапі порівняння й зіставлення оцінюваного об'єкта з об'єктами-аналогами робиться по двох компонентах: одиницям порівняння; елементам порівняння.

На другому етапі застосування цього методу використовуються виправлення.

"Виправленнями" називаються корегування, що вводяться в ціну продажі об'єкта-аналога при приведенні його ціноутворюючих характеристик до характеристик оцінюваного об'єкта.

Існують наступні основні методи розрахунку виправлень: метод, пов'язаний з аналізом парних продажів, метод прямого аналізу характеристик, експертний метод розрахунку.

Метод, пов'язаний з аналізом парних продажів. Парним продажем називається продаж двох об'єктів, ідентичних майже у всіх, за винятком, як правило, однієї характеристики. Її аналітик і намагається оцінити. Суть даного методу укладається в такому логічному міркуванні: якщо між двома порівнянними об'єктами є єдине розходження, то різниця в продажних цінах може бути приписана цьому розходженню. Об'єкти парного продажу не обов'язково повинні бути порівнянні з об'єктом і його аналогами. Причому необхідно, щоб парний продаж був виявлений на тому ж сегменті ринку, що й оцінюваний об'єкт.

Метод прямого аналізу характеристик. Суть його полягає в аналізі характеристик оцінюваного об'єкта й аналога. Цим методом розраховується, наприклад, виправлення на час продажу об'єкта, що фактично відображає зміну купівельної спроможності валюти, у якій здійснювалися платежі за порівнянні об'єкти нерухомості. Ціни на нерухомість розраховуються в доларах, тому для визначення виправлення на час продажу необхідно знати індекси купівельної спроможності долара. Таку інформацію можна почерпнути в багатьох фінансово-економічних довідниках і спеціалізованих періодичних виданнях. Звичайно для оцінки використовується інформація про продаж об'єктів-аналогів, проданих у різні періоди часу.

Експертний метод розрахунку і внесення поправок. Цей метод заснований на уявленнях оцінювача про переваги або недоліки оцінюваного об'єкта в порівнянні з перевагами або недоліками аналога.

Метод валового рентного мультиплікатору (мультиплікатора валового доходу). Валовий рентний мультиплікатор – це відношення продажної ціни або до потенційного, або до дійсного валового доходу.

Цей метод здійснюється в три етапи:

1. Оцінюється ринковий рентний дохід від оцінюваної нерухомості.

2. Визначається відношення валового доходу до продажної ціни, виходячи з недавніх ринкових угод.

3. Розраховується ймовірна вартість оцінюваного об'єкта за допомогою множення ринкового рентного доходу від оцінюваного об'єкта на валовий рентний мультиплікатор:

V – імовірна ціна продажу оцінюваного об'єкта;

- рентний дохід оцінюваного об'єкта;

ВРМ – валовий рентний мультиплікатор;

- ціна продажу аналога;

– потенційний валовий дохід аналога.

Застосування витратного підходу включає кілька етапів:

Перший етап. Визначається вартість земельної ділянки, на якому перебувають будинки, спорудження.

Другий етап. Оцінюється відбудовна вартість або вартість заміщення будинку й спорудження на дійсну дату оцінки. Під відбудовною вартістю мається на увазі вартість будівництва в поточних цінах на дійсну дату оцінки точної копії оцінюваного об'єкта з тих же будівельних матеріалів, при дотриманні тих же будівельних стандартів, по такому ж проекті, що й оцінюваний об'єкт. У випадку, якщо визначення відбудовної вартості не представляється можливим або доцільним, провадиться визначення вартості заміщення. Під вартістю заміщення мається на увазі вартість будівництва в поточних цінах на дійсну дату оцінки об'єкта з корисністю, рівної корисності оцінюваного об'єкта, однак з використанням нових матеріалів відповідно до поточних стандартів, дизайном, плануванням.

Третій етап. Розраховуються всі види зношування будинків і споруджень із урахуванням їх фізичного, функціонального, технологічного й економічного старіння. Фізичне старіння – втрата вартості власності, пов'язана з використанням, зношуванням, руйнуванням, збільшенням вартості обслуговування й інших фізичних факторів, що приводять до скорочення життя й корисності об'єкта. Функціональне старіння – втрата вартості власності, пов'язана з неможливістю виконувати ті функції, для яких вона призначалася. Функціональне старіння слугує результатом внутрішніх властивостей об'єкта власності й пов'язане з такими факторами, як конструкційні недоліки, надлишкові операційні витрати; воно проявляється в застарілій архітектурі будинку, зручностях планування, інженерному забезпеченні й т.д. Інакше кажучи, об'єкт перестає відповідати сучасним стандартам, якщо враховувати його функціональну корисність. Формою функціонального старіння є технологічне старіння, під яким розуміється втрата вартості, викликана змінами в технології, у результаті яких актив стає менш продуктивним, більше дорогим в експлуатації. Економічне старіння – втрата вартості активу, викликана зовнішніми факторами, наприклад, змінами, що понизили попит, або зросшую конкуренцією.

Четвертий етап. Визначається залишкова вартість будинків і споруджень як різниця між вартістю відтворення (вартістю відновлення або вартістю заміщення) і сукупним зношуванням.

П'ятий етап. Розраховується повна вартість об'єкта нерухомості за допомогою додатка до залишкової вартості будинків і споруджень вартості земельної ділянки.

Розглянемо оцінку ринкової вартості машин і устаткування [51, с. 197].

Оцінку машин і устаткування, як і іншого майна, проводять відповідно до загальноприйнятих понять і принципів, яких дотримуються в міжнародних і вітчизняних стандартах оцінки, що розглядають інтереси суб'єктів ринку в придбанні, продажі майна як товару. Разом з тим від інших видів активів машини й устаткування відрізняються тим, що:

1) є активною частиною основних засобів;

2) можуть бути переміщені в інше місце без заподіяння непоправного фізичного збитку як самим собі, так і тої ж нерухомості, до якої вони були тимчасово прив'язані;

3) можуть бути як функціонально самостійними, так і утворювати технологічні комплекси;

4) мають високу конструктивну складність і безліч ціноутворюючих характеристик;

5) оцінюються в основному порівняльним і витратним підходами (можливості дохідного підходу для оцінки окремих одиниць устаткування обмежені);

6) їм властней й тісний методологічний зв'язок витратного й порівняльного підходів при оцінюванні;

7) мають специфічні види вартостей і методів Їхнього розрахунку (повна відбудовна вартість, ринкова вартість при триваючому використанні й ін.);

8) відсутня загальноприйнята нормативно-інформаційна база (за винятком деяких сегментів ринку машин і устаткування, наприклад транспортних засобів);

9) складно виміряти загальне накопичене зношування і його складові;

10) тісно пов'язані з оцінкою виробничого бізнесу в цілому;

11) специфічне ціноутворення, обумовлене наявністю багатьох видів виробництв, починаючи з експериментального й закінчуючи масовим.

Залежно від цілей і мотивів оцінки об'єктом оцінки можуть виступати:

а) одна окремо взята машина або одиниця устаткування (типовий випадок – визначення страхової вартості або ринкової вартості при угодах купівлі-продажу);

б) безліч умовно незалежних друг від друга одиниць машин і устаткування (типовий випадок – переоцінка основних фондів);

в) виробничо-технологічні системи: комплекс машин і устаткування з урахуванням наявних виробничо-технологічних зв'язків (типовий випадок – при ліквідації підприємства, коли майно розпродається так, щоб на його основі потенційний покупець міг організувати власне виробництво) [51, с. 256].

Розглянемо застосування витратного підходу. Витратний підхід до оцінки вартості машин і устаткування ґрунтується на трудовій теорії вартості й на принципі заміщення, суть якого полягає у тому, що обізнаний інвестор не заплатить за об'єкт більшу суму, чим витрати на виробництво (придбання) аналогічного об'єкта однакової корисності з порівнянними техніко-експлуатаційними показниками.

Відбудовна вартість обчислюється в поточних цінах оцінюваного устаткування як нового, без урахування зношування й співвідноситься до дати оцінки. Перед оцінювачем постає проблема обґрунтованого вибору розрахунку відбудовної вартості на базі вартості відтворення або вартості заміщення й, методик їхнього визначення.

Вартість відтворення – поточні витрати на виробництво або придбання нового обладнання, повністю ідентичного оцінюваному по функціональних, конструктивних і експлуатаційних характеристиках.

Вартість заміщення – це мінімальні поточні витрати на придбання на ринку аналогічного устаткування, максимально близького по своїх функціональних, конструктивних і експлуатаційних характеристиках до оцінюваного.

У першому випадку мова йде про ідентичні об'єкти, у другому – про аналогічні. Для визначення того, які об'єкти можуть бути віднесені до аналогічних, необхідно зупинитися на показниках споживчих властивостей машин і устаткування:

1) функціональні показники (продуктивність або потужність, вантажопідйомність, тягове зусилля, розміри робочого простору, клас точності, ступінь автоматизації);

2) експлуатаційні показники (безвідмовність, довговічність, ремонтопридатність);

3) конструктивні показники (маса, вага, склад основних конструктивних матеріалів);

4) показники економічності експлуатації машин, що характеризують видатки різних ресурсів при функціонуванні машин в одиницю часу, на одиницю продукції або робіт.

При встановленні подібності машин і устаткування виділяють три рівні:

а) функціональна подібність (по області застосування, призначенню);

б) конструктивна подібність (за конструктивною схемою, складу й однорідності елементів);

в) параметрична подібність (за значенням головних ціноутворюючих параметрів).

При досягненні функціональної, конструктивної й параметричної подібності прийнято розглядати ідентичність об'єктів. Основу розрахунку вартості відтворення або вартості заміщення становить розрахунок витрат виробництва того або іншого виду машинно-технічної продукції, тобто собівартості. Собівартість – виражені в грошовій формі поточні витрати на виробництво й реалізацію машинно-технічної продукції. Собівартість переходить у категорію відбудовної вартості при обліку наступних додаткових факторів: норми прибутку виробничої організації; торговельної націнки; транспортних витрат по доставці устаткування до місця експлуатації; супутніх витрат, необхідних для початку експлуатації активу (монтаж, пуск, налагодження устаткування й ін.).

Потім з розрахованої відбудовної вартості віднімаються втрати вартості встаткування в результаті зношування. Виходячи з раніше відзначеного, можна зробити висновок про те, що найбільш визначальним моментом розрахунку відбудовної вартості є розрахунок собівартості.

У теорії витратного підходу до оцінки машин і встаткування виділяють прямі й непрямі методи розрахунку собівартості або відбудовної вартості [51, с. 258].

Розглянемо застосування порівняльного підходу. Порівняльний підхід до оцінки вартості машин і устаткування дозволяє розрахувати вартість оцінюваної машини на основі наявної цінової інформації на устаткування, аналогічне оцінюваному об'єкту. При цьому аналізу піддаються ціни як первинного, так і вторинного ринків. Порівняльний підхід заснований на принципі заміщення, відповідно до якого раціональний інвестор не заплатить за даний об'єкт більшу суму, ніж вартість доступного до покупки аналогічного об'єкта, що володіє аналогічною корисністю.

Розглянемо застосування дохідного підходу. Дохідний підхід до оцінки машин і устаткування дозволяє визначити, як правило, інвестиційну вартість устаткування як поточну вартість майбутніх доходів від його експлуатації. На практиці при оцінці машин і устаткування можуть бути використані два методи дохідного підходу: метод дисконтування грошових потоків (ДГП); метод прямої капіталізації доходу (ПК).

Для застосування дохідного підходу за допомогою методу ДГП або ПК необхідно спрогнозувати майбутні доходи від експлуатації устаткування на поточний рік або кілька років уперед. Прямо (стосовно до машин і устаткування) це завдання вирішити неможливо, тому що дохід відносяться всією виробничою системою, всіма її активами, до яких ставляться не тільки машини й устаткування, але також і будинки, спорудження, оборотні фонди, нематеріальні активи (такою системою може бути підприємство, цех, ділянка). Тому наведені методи дохідного підходу припускають поетапне рішення завдання:

а) розраховується чистий дохід від функціонування виробничого комплексу методом ДГП або ПК;

б) методом інвестиційного залишку виділяється частина чистого доходу, що доводиться на машинний комплекс виробничої системи;

в) обчислюється вартість оцінюваної одиниці устаткування за допомогою пайового коефіцієнта, обчисленого виходячи із частки оцінюваної одиниці устаткування в загальній балансовій вартості машинного комплексу підприємства.

Дохідний підхід до оцінки машин і встаткування застосовується обмежено, тому що складно виділити дохід, принесений оцінюваною одиницею устаткування, з доходу, принесеного загальною виробничою системою.

Розглянемо оцінку вартості нематеріальних активів [51, с. 126].

Необхідність в оцінці нематеріальних активів може виникнути в наступних випадках:

1) приватизації або відчуження нематеріальних активів державою;

2) включення об'єктів інтелектуальної власності в статутний фонд;

3) визначення майнових часток у статутному фонді при злитті або розділі підприємств, організацій;

4) оцінка й переоцінка нематеріальних активів з метою повного обліку всіх активів підприємства;

5) рішення питань покупки (продажу) прав на об'єкти інтелектуальної власності;

6) здійснення фінансової звітності підприємств;

7) оцінка застави під одержуваний кредит;

8) визначення збитків від порушення прав на об'єкти інтелектуальної власності;

9) організація франчайзингу.

Специфіка нематеріальних активів проявляється в особливостях їхньої оцінки. Її складність обумовлює розмаїтістю об'єктів, кожний з яких відповідно до закону повинен бути оригінальним; різними способами Їхньої появи на підприємстві; різними формами їхнього практичного використання на підприємстві; імовірнісним характером отриманих результатів вартісної оцінки.

Використовувані на практиці підходи до оцінки вартості нематеріальних активів базуються на нормативно-правовій базі, прийнятої в Україні, що, у свою чергу, опирається на міжнародні стандарти оцінки майна.

Оцінка вартості нематеріальних активів проводиться в певній послідовності й включає наступні етапи:

1) обстеження нематеріальних активів;

2) правова експертиза;

3) визначення виду вартості, що розраховується, і вибір відповідного підходу (підходів) і методу (методів) оцінки вартості;

4) збір інформації для проведення оцінки;

5) розрахунки вартості нематеріальних активів із застосуванням обраних підходів і методів;

6) підготовка звіту про оцінку.

Так на етапі обстеження нематеріальних активів необхідно переконатися в наявності матеріальних носіїв, які є об'єктами обліку. Такими носіями можуть бути письмовий й (або) художній опис, креслення, схеми, зразки продукції, дискети, вінчестери ЕОМ, аудіо й відеокасети, CD-ROM і інші носії об'єктів інтелектуальної власності [50, с. 79].

На етапі правової експертизи необхідно ідентифікувати права на об'єкти інтелектуальної власності, тобто переконатися в наявності документів, які підтверджують законне володіння майновими правами (патенти, свідоцтва, ліцензійні договори, договори замовлення на створення об'єктів інтелектуальної власності, контракти або авторські ліцензійні договори).

На третьому етапі, залежно від мети оцінки, правової ситуації, інших факторів, необхідно визначити тип вартості. У вітчизняній практиці оцінки нематеріальних активів використовуються в основному два типи вартості: інвентарна й ринкова. Інвентарна використовується для інвентаризації, бухгалтерського обліку й постановки активів на баланс підприємства, а ринкова – для визначення розмірів платежів при комерційному використанні майна. Методи оцінки вартості визначаються метою оцінки й тим, як планується використовувати її результати.

На четвертому етапі, залежно від типу вартості й обраного методу, здійснюється формування необхідної інформаційної бази для проведення оцінки. Перелік необхідної інформації, зокрема, включає:

1) характеристики об'єктів інтелектуальної власності або товарів, виготовлених з використанням таких об'єктів або товарів (технічні, споживчі, експлуатаційні й екологічні показники), при необхідності в порівнянні з аналогічними або конкуруючими:

2) джерела одержання прибутку від використання нематеріальних активів (збільшення обсягів реалізації конкретних видів або всієї продукції, виготовленої з використанням об'єктів інтелектуальної власності; інших видів нематеріальних активів, підвищення ціни залежно від якості продукції; економія у виробництві; виторг від продажу майнових прав або продажу ліцензій);

3) опис ринку об'єктів інтелектуальної власності (галузі й напрямки використання об'єктів інтелектуальної власності відповідно до функціональних ознак і (або) способом застосування, географія збуту, місткість ринку збуту);

4) витрати, пов'язані із придбанням прав і використанням об'єктів інтелектуальної власності (на придбання майнових прав; на використання у виробництві й організації випуску товарів, на правову й інші види охорони; на страхування ризиків здійснення проектів з використанням об'єктів інтелектуальної власності);

5) собівартість і ціна одиниці товару з використанням інтелектуальної власності;

6) ризики, пов'язані із придбанням прав і використанням об'єктів інтелектуальної власності;

7) чистий прибуток від використання об'єктів інтелектуальної власності.

В основу експертної оцінки нематеріальних активів покладені загальновідомі у світовій практиці базові принципи й підходи. Ураховуються фактори попиту та пропозиції на аналогічні об'єкти, ліквідності, вплив зовнішнього середовища й наявності ринків збуту продукції; ризики, пов'язані з одержанням прибутків і інвестуванням коштів, ступінь контролю над бізнесом.

Для проведення експертної оцінки нематеріальних активів використовуються такі загальновідомі методичні підходи:

1) витратний;

2) підхід, що базується на капіталізації доходів (пряма капіталізація доходу й дисконтування майбутніх грошових потоків);

3) порівняльний (аналогів продажів).

У рамках перерахованих вище підходів можуть бути використані наступні методи:

1) дисконтування грошових потоків;

2) капіталізації грошового потоку;

3) переваги в доходах;

4) виграшу в собівартості;

5) надлишкових грошових потоків;

6) внутрішнього порівняння;

7) звільнення від роялті;

8) вартості створення [51, с. 256].

Метод дисконтування грошових потоків припускає, що вартість нематеріальних активів дорівнює потомної вартості майбутніх грошових потоків від Їхнього використання.

У випадку, якщо строк корисного використання нематеріального активу представляється досить тривалим і, крім того, грошовий потік від його використання є постійним, для оцінки вартості використовується метод капіталізації грошового потоку.

Сутність методу переваги в доходах полягає в розрахунку різниці між грошовими потоками, отриманими з використанням нематеріальних активів, і грошовими потоками, які виходять від реалізації продукції (робіт, послуг) без використання нематеріальних активів. Цей метод реалізується переважно для оцінки винаходів і родинних з ними нематеріальних активів.

Метод виграшу в собівартості є різновидом методу переваги в доходах. При застосуванні цього методу вартість нематеріального активу визначається шляхом розрахунку економії у витратах, що утвориться при використанні цього активу.

Метод надлишкових грошових потоків дозволяє визначити величину збільшення вартості підприємства в порівнянні з вартістю використовуваних ним капіталу, праці й землі, що відбувається за рахунок нематеріальних активів, невіддільних від підприємства й розраховується як різниця між вартістю всіх нематеріальних активів і вартістю тих, які можна оцінити окремо, тобто гудвіл.

Метод внутрішнього порівняння дозволяє використовувати в розрахунках неоднакові по роках доходи від роботи підприємства. Сутність методу полягає у тому, що вартість нематеріальних активів визначається як різниця між вартістю підприємства, розрахованої за допомогою підходу, що базується на капіталізації доходів і вартістю підприємства, розрахованою методом акумуляції активів.

Метод звільнення від роялті використовується переважно для нематеріальних активів, права на які передаються за допомогою ліцензій. Плата за ліцензії звичайно залежить від обсягу реалізації продукції, зробленої за допомогою нематеріального активу. Відсоток від цього виторгу виступає у вигляді роялті.

Метод вартості створення припускає, що нематеріальні активи коштують стільки ж, скільки коштують витрати на їхнє створення. Основними етапами в застосуванні цього методу є: визначення вартості створення нематеріального активу; оцінка рівня зношування; розрахунок поточної вартості нематеріального активу.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси