Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
Критерії та показники оцінки агроекологічного стану кислих та...Покращення стану здоров'я та працездатностіШляхи подолання фінансової кризи (покращення фінансового стану) на...Критерії і показники оцінки агроекологічного стану земельАгроекологічна класифікація земельВитрати на покращення умов і охорону праціОцінка якості та паспортизація сільськогосподарських земель з...Вдосконалення технології холодильної обробки і покращення...Методика оцінки соціальної і соціально-економічної ефективності...Удосконалення технології консервів і пресервів із гідробіонтів...
 
Головна arrow Агропромисловість arrow Оцінка і прогноз якості земель
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Заходи щодо покращення агроекологічного стану меліорованих земель

Для профілактики розвитку негативних процесів на меліорованих землях необхідно:

– переглянути концепцію використання земельних ресурсів відносно еколого-економічних критеріїв та адаптації до конкретних умов;

– оптимізувати співвідношення сільськогосподарських культур в зрошуваних сівозмінах;

– виконати комплексну регіональну оцінку сучасного екологічного стану земельних ресурсів;

– на підставі результатів обстеження меліорованих земель розробити регіональні програми з підвищення родючості грунтів, одержання проектної врожайності;

– оцінити рівень техногенного впливу та ступінь його еколого- економічної адаптації до стану земель;

– виконати ранжування земель за еколого-економічними критеріями з подальшим районуванням території;

– організувати та провести моніторингові роботи, створити єдину нормативно-методичну документацію та структуру інформаційної бази, які враховують вимоги існуючих видів й блоків моніторингу;

– виявити та картографувати зони існуючих кризових ситуацій та зони з потенційною небезпекою їх розвитку як об'єкти, які потребують невідкладного прийняття управлінських рішень за результатами комплексної оцінки;

– провести прискіпливу екологічну експертизу проектів реконструкції і модернізації гідромеліоративних систем, особливо нового будівництва;

– провести детальну інвентаризацію об'єктів осушувальних меліорацій, глибокий аналіз причин погіршення агроекологічного стану осушених гідроморфних земель, в т.ч. кризового;

– забезпечити постійний технічний контроль за режимом функціонування дренажних систем і систем водорегулювання;

– заборонити застосування екологічно небезпечних технологій хімічної, культуртехнічної і інших меліорацій та вирощування сільськогосподарських культур;

– забезпечити контроль за зміною pH і визначення рівня схильності грунтів до зміни pH;

– виявити і усунути причини, які призводять до підкислення і підлуження (невідрегульоване внесення мінеральних і органічних добрив, часті кислотні дощі, порушення сівозміни тощо);

– встановити жорсткий режим землекористування, землеробської культури, дотримання технологій окультурення і відтворення родючості грунтів.

Розробка та призначення оперативних заходів, які спрямовані на збереження або поліпшення еколого-меліоративного стану земельних ресурсів, базуються на результатах оцінки еколого-меліоративного стану земель, динаміки грунтоутворювальних процесів та умов росту рослин. Залежно від того, який конкретно показник (або група показників) є причиною незадовільного стану, цілеспрямовано намічають конкретні меліоративні заходи, терміни їх введення.

До оперативних заходів запобігання розвитку негативних процесів та оптимізації умов росту рослин відносять:

– проведення реконструкції зрошувальних систем, якій повинна передувати детальна грунтово-меліоративна зйомка зрошуваних земель;

– застосування автоматизованих інформаційно-дорадчих систем управління режимами зрошення, якістю іригаційної води, кальцієвим та поживним режимами. У їх основі лежить розробка та створення математичних моделей, які враховують динаміку процесу в часі та в залежності від величини техногенного навантаження. Інформаційно- дорадчі системи дозволяють дозувати техногенні навантаження в оптимальному режимі стосовно до стану земель;

– здійснення систематичного контролю за еколого-меліоративним станом земель та окремих його показників, створення розгалуженої мережі режимних та стаціонарних пунктів спостереження, яка відповідає вимогам одержання достовірної інформації;

– встановлення, обгрунтування і реалізація раціональних напрямів використання осушених земель, перш за все деградованих і низької категорії якості;

– своєчасна корекція системи удобрення, обробітку і сівозмін на Основі постійно діючого моніторингу осушених грунтів;

– запровадження і перехід на енерго- і ресурсозберігаючі технології відтворення родючості грунтів;

– застосування хімічних меліорантів для нейтралізації лужної реакції грунту і впливу кислих добрив;

– регулювання співвідношень основних елементів живлення (N, Р, К, Са) в грунтовому розчині при внесенні мінеральних і органічних добрив та меліорантів;

– вилучення із сівозміни культур, які не переносять кисле чи лужне грунтове середовище, і перехід на адаптивну технологію вирощування сільськогосподарських культур.

Меліорація проводилась часто низькоякісними вапняковими матеріалами грубого помолу з низьким вмістом СаСO3. Недостатньо використовувались місцеві сировинні вапнякові ресурси. Вапно завозилось з інших віддалених регіонів, що заздалегідь було економічно невигідним. Не надавалось належного значення фітобіологічній меліорації, як найдешевшому способу покращання властивостей та підвищення родючості кислих грунтів.

Водночас в період інтенсивної хімізації, особливо в умовах незбалансованого застосування мінеральних добрив, широко поширились процеси вторинного підкислення грунтів, навіть нейтральних за своєю природою чорноземів. Розповсюдження цього явища пов'язане з техногенним забрудненням грунтів, частішим випаданням кислотних атмосферних опадів, використанням фізіологічно кислих мінеральних добрив, особливо азотних, на нейтралізацію яких треба використовувати вапнякові добрива. Вторинне підкислення грунтів проявлялось також через підсилення елювіальних (підзолистих) процесів після закладки дренажу на перезволожених грунтах, глибинної заробки свіжих органічних добрив у важкосуглинкові слабоаеровані та оглеєні горизонти грунту.

На практиці уже доведено, що будь-яке зрушення кислотності є тимчасовим фактором. Через 3-5 років після вапнування грунт знову повертається до вихідного рівня кислотності, який йому генетично притаманний, і вимагає повторного вапнування. За даними наукових досліджень кислі ґрунти України вимагають повторного вапнування через кожні 4-9 років у залежності від генезису грунту та регіону його розповсюдження.

Світовий досвід з питань меліорації кислих грунтів показує, що в умовах розвиненої ринкової економіки всі енергоємні агрозаходи перш ніж їх реалізувати, дуже ретельно обґрунтовуються з різних боків – енергетичного, економічного, екологічного, комерційного тощо. Для підвищення та стабілізації продуктивності кислих грунтів у світовій практиці використовують комплексний підхід, одночасно впливаючи на грунт і рослини. При цьому хімічну меліорацію гармонійно поєднують з підбором відповідних рослин, що адаптовані до кислого грунтового середовища і які здатні ефективно поглинати елементи живлення і толерантні до їх дефіциту.

За останні роки, у зв'язку з інтенсифікацією техногенного підкислення грунтів, значимість застосування вапнякових матеріалів в багатьох країнах світу підвищилась. Так, наприклад, у США застосування вапна у 80-90 pp. XX ст. збільшилось майже втричі і становить 86 млн. т на рік. Обсяги внесення вапна, в залежності від реакції грунтового розчину (pH водної витяжки), тут коливаються від б до 12 т/га СаСO3. У Німеччині щорічно вапнується майже третя частина сівозмінної площі; виходячи з агрономічних вимог, тут вносять від 5 до 53 т/га СаСO3 під час докорінної меліорації кислих грунтів, а при підтримуючому вапнуванні – близько 1 т/га СаСO3. В Англії, в країні з добре розвинутими традиціями щодо вапнування ґрунтів, вносять в середньому по 4,4 т/га вапна.

Потреба грунтів у вапнуванні залежно від величини гідролітичної кислотності (мг-екв на 100 г ґрунту) орієнтовно така:

першочергова – в усіх зонах>4,0;

першочергова – на Поліссі і в Лісостепу. Середня – в Передкарпатті та західному Лісостепу і слабка – у гірських районах – 3,9...3,0;

середня – на Поліссі і в Лісостепу, слабка – в Передкарпатті й відсутня в гірських районах – 2,9...2,0;

слабка – опідзолені грунти Лісостепу, необхідно – дерново- підзолисті Полісся – 1,9...1,8;

слабка – супіщаних ґрунтів. Необхідно – глинисто-піщані і піщані з малим вбирним комплексом – 1,7... 1,5;

не вапнують – 1,4 і менше.

На створення оптимальних умов для розвитку сільськогосподарських культур у сівозміні можна впливати агротехнічними прийомами, а саме: правильним вибором місця внесення вапна, формою добрив, строками і способами його внесення, поєднанням вапнування з удобренням.

Місце внесення вапна у сівозміні має значення там, де вирощують на значних площах картоплю, льон і люпин. У Лісостепу цей фактор менш суттєвий. Виходячи з того, що картопля найкраще розвивається при pH 5,0...5,5, люпин – 4,5...6,0, а льон – 5,5...6,5, вапнувати необхідно так, щоб не змінити ці значеній. Досягти цього можна трьома способами: І – внести зменшену норму вапна; II – внести вапно у рекомендованій нормі безпосередньо під картоплю, льон або люпин; 111 – висівати ці культури через 5...6 років після вапнування.

Перший спосіб малопридатний, бо, зменшуючи норму вапна, зменшуємо ефективність заходу в цілому в сівозміні. Третій не завжди можна застосувати, тому що на Поліссі польові сівозміни мають коротку ротацію, тобто невеликий набір культур, а в ній обов'язково вирощуються дві культури з трьох, що потребують слабокислого середовища. Тому у зерно-льоно-картопляних сівозмінах усі види (форми) мелених вапняних матеріалів у рекомендованих нормах слід вносити безпосередньо під картоплю – під зяблеву оранку або навесні при переорюванні зябу чи культивації, під льон або люпин – при зяблевій оранці. Але люпин краще розміщувати у сівозміні через 5-6 років після вапнування.

Вапнування доломітовим борошном на піщаних та супіщаних грунтах не дає шкідливих наслідків на будь-якій культурі.

Результати дослідів свідчать, що в перший рік дія вапна не досягає свого піку – це відбувається на другий-третій і навіть четвертий рік. Тому в перший рік дуже рідко вдається досягти зміни pH на одиницю, навіть через рік pH збільшується на 0,5-0,6. Внесення вапна безпосередньо під картоплю і льон майже не впливає на ураженість бульб паршею та зменшення в грунті бору, що погіршує якість волокна льону. Застосування вапна на фоні добрив значно зменшує негативні наслідки зміни реакції середовища на другий – третій рік дії вапна.

У Лісостепу його вносять під попередники і передпопередники тих культур, які найкраще реагують на вапнування (цукрові буряки, люцерна, конюшина, ріпак, горох тощо). Добрі результати дає внесення вапняних добрив безпосередньо під цукрові буряки перед лущенням стерні з наступним заорюванням. У 9-10-пільних сівозмінах з льоном і люпином, що впроваджуються у західних районах України, вапно доцільно вносити по півнорми у два прийоми – на початку і в середині ротації, враховуючи відношення культур до реакції середовища. При внесенні в грунт вапна, незалежно від поля сівозміни, кращі наслідки дає ретельне перемішування його з усією масою орного шару.

Дослідженнями, проведеними в різних грунтово-кліматичних зонах, установлено, що застосування мінеральних добрив на сильнокислих грунтах мало ефективне. Тривале внесення фізіологічно кислих форм цих добрив підкислює грунт, руйнує вбирний комплекс, знижує вміст гумусу, тобто знижує родючість. Система удобрення сільськогосподарських культур на кислих грунтах може бути високоефективною лише при правильному поєднанні з вапнуванням, яке повинно завжди передувати внесенню добрив.

На сильно- й середньокислих дерново-підзолистих грунтах Полісся і західних районів країни внесення вапна, а потім гною в одному полі за ефективністю не поступається дії при їх роздільному застосуванні в різних полях сівозміни. На слабокислих грунтах приріст урожаю від внесених на одному полі вапна і гною (краще зменшувати встановлену норму гною в 2 рази, збільшивши її в іншому) буде меншим, ніж загальний приріст його від окремо внесених на різних полях. При внесенні торфогнойових компостів норму вапна зменшувати недоцільно.

Легкий гранулометричний склад грунтів Полісся сприяє постійному вимиванню обмінних основ у грунтові води і виносу їх у річки та озера. Відбувається це тому, що грунти містять дуже мало гумусу та органічної речовини, що виконує роль клею та адсорбенту, і кальцій не затримується в них. Ось чому внесення вапна і гною в одному полі підвищує родючість кислого грунту.

Із запропонованих ученими способів меліорації солонцевих грунтів широке впровадження в практику землеробства отримали два прийоми – гіпсування та плантажна оранка. До нинішнього часу за допомогою цих прийомів уже меліоровано близько 2 млн. га солонцевих земель. Разом з тим, в останні роки роботи з хімічної меліорації солонцевих грунтів необгрунтовано припинились через відсутність державних коштів. Це призвело до посилення деградації солонцевих грунтів і зниження урожайності сільськогосподарських культур.

Технологія проведення гіпсування починається з визначення норми гіпсу та інших меліорантів, які треба внести в грунт на даному полі.

Орієнтовні норми внесення гіпсу, т/га:

– в зоні Полісся на чорноземно-лучних глеюватих, содово- солончакуватих грунтах – 1,5-2,0;

– в зоні Лісостепу на чорноземно-лучних содово-солонцюватих грунтах – 2,5-5,0; на кіркових солонцях – 5,0-7,0;

– в Степу на каштанових солонцюватих -1,5-3,0; на середньо- і глибокостовпчастих солонцях – 7,0-8,0.

Гіпс, як правило, вносять у грунт тими самими машинами, що й вапняні добрива. Головне при цьому, щоб він добре перемішувався з грунтом. Тому у сівозмінах з чорним або чистим паром, що характерно для Степу, гіпс найчастіше вносять під час оранки пару. Саме тут створюються сприятливі умови для його контакту і взаємодії з грунтом. Гіпс можна також вносити і під час оранки грунту (для сівби озимої пшениці після багаторічних трав) або під час зяблевого обробітку ґрунту (для сівби кукурудзи).

У Лісостепу гіпс вносять під час глибокої зяблевої оранки під цукрові буряки, що забезпечує добре його перемішування з грунтом, яке продовжується і під час міжрядного обробітку посівів. У богарному землеробстві півдня при незначній кількості опадів встановлену норму гіпсу вносять за 2-3 рази: третину під час оранки пару, а решту під час зяблевого обробітку грунту під кукурудзу або трави. На зрошуваних землях меліоранти (гіпс, фосфогіпс), можна розчиняти у воді в спеціальних резервуарах (аванкамерах) і вносити їх у грунт під час поливу.

У посушливих районах Степу, де під солонцевим горизонтом на глибині 30-50 см залягають багаті на гіпс і карбонати кальцію шари грунту, гіпсування здійснюють за методом самогіпсування. Для цього проводять плантажну оранку на глибину 50-60 см залежно від глибини залягання гіпсоносного шару грунту. Багатий на гіпс і карбонати кальцію шар грунту під час плантажної оранки перевертається на поверхню і перемішується з солонцевим горизонтом. Глауберова сіль, що утворюється внаслідок взаємодії кальцію гіпсу з ГВК, поступово вимивається в нижні шари грунту і кислотність грунтового розчину зміщується в бік нейтральної реакції. Плантажна оранка солонців також сприяє руйнуванню досить щільного водонепроникного горизонту, в якому затримуються всі мулувато-пилуваті часточки, що переважно розміщуються на глибині 18-20 см. Крім того, поліпшуються фізичні, фізико-хімічні властивості і водний режим солонців, створюються сприятливі умови для збагачення грунту поживними речовинами та для вимивання легкорозчинних солей.

У Лісостепу плантажна оранка не ефективна, оскільки спричинює повторне засолення грунту. Якщо засолені грунти зустрічаються на полях окремими плямами, гіпс вносять лише на такі місця. Якщо засолені ділянки грунту знаходяться в понижені" елементах рельєфу, то для їх ліквідації користуються методом плантажного планування. Засолені ділянки засипають грунтом з навколишніх полів за допомогою бульдозерів або скреперів. Такий спосіб гіпсування грунту забезпечує одночасно і вирівнювання рельєфу поля. Цей спосіб доцільно застосовувати під час підготовки полів для вирощування рису, бавовнику та інших культур в умовах зрошування.

При розміщенні солонцюватих грунтів на схилах для підвищення їх вологості проводять контурну оранку впоперек схилів і нарізають глибокі борозни для затримування талих вод, які вимивають солі у глибші горизонти грунту. На всіх полях, де вносили гіпс, у зимовий період потрібно проводити затримування снігу і талих вод, що забезпечує краще промивання їх водою і видалення з Грунту шкідливих для рослин розчинних солей.

Важливим засобом, для поліпшення фізичних властивостей засолених Грунтів є висівання на полях сівозміни конюшини і люцерни. Маючи глибоку кореневу систему, ці культури переносять з глибоких шарів грунту (материнської породи) кальцій і нагромаджують його в одному шарі. Кальцій витісняє з ГВК натрій, внаслідок чого відбувається "розсолення" грунту і лужна реакція середовища зміщується у бік нейтральної.

Ефективність гіпсування значною мірою залежить від типу грунту, ступеня його засолення, норм і способів внесення гіпсу, вмісту вологи тощо. Зрошення, затримування снігу і талих вод, сівба багаторічних трав на засолених полях значно підвищують ефективність гіпсування. За даними науково-дослідних установ, підвищення врожайності зерна колоскових культур від гіпсування Грунту в сівозміні становить 3-5 ц/га, а коренеплодів цукрових буряків – 30-50 ц/га. На ефективність гіпсування впливають також такі фактори, як поєднання внесення гіпсу з глибокою оранкою, внесення органічних і мінеральних добрив, висівання сидеральних культур, особливо люпину або буркуну. Глибока оранка забезпечує кращий контакт і взаємодію гіпсу з грунтом, що зумовлює також і ефективне використання азотних і фосфорних добрив. Кращими формами азотних добрив є сульфат амонію, а фосфорних – суперфосфат, які, будучи фізіологічно кислими, зміщують реакцію грунту в бік підкислення. Калійних добрив не вносять, оскільки вони на засолених грунтах неефективні і можуть навіть знижувати врожай. Ефективність гіпсу підвищується при внесенні його разом з органічними добривами, гноєм і компостами, а також при використанні сидератів, особливо під час сівби люпину або буркуну. Зелена маса цих сидеральних культур збагачує грунт на органічні речовини й азот, а їх кореневі системи активно розпушують щільні солонцеві горизонти.

Гіпс та інші матеріали, які застосовують для гіпсування ґрунтів, одночасно можуть бути використані безпосередньо як добрива, що містять кальцій і сірку. Так, гіпс може бути корисний як добриво для бобових та хрестоцвітих культур. Досить часто гіпс і фосфогіпс вносять під багаторічні бобові трави – конюшину і люцерну. Всю норму меліоранта (3-4 ц/га) вносять поверхнево і заробляють боронами. В степовій зоні України його вносять – восени, в інших зонах – навесні під час відростання трав. Внесена норма гіпсу забезпечує підвищення врожаю сіна трав на важких підзолистих грунтах до 15-16 ц/га, на чорноземах вилугуваних і сірих лісових Грунтах Лісостепу – до 6-7 ц/га.

Перспективні заходи передбачають:

– визначення та обгрунтування оптимального співвідношення ріллі з іншими угіддями та лісовими насадженнями, включаючи заповідники і заказники та проведення на цій основі реконструкції землекористування;

– перехід від концепції суцільного зрошення до оазисного (локального) з впровадженням більш економних засобів зрошення;

– розробка вимог до виконання екологічної експертизи на різних етапах проектних, будівельних та експлуатаційних робіт;

– розробка комплексної програми підвищення технічного рівня зрошуваних та осушених земель на рівні обласних водогосподарських установ;

– розробка та впровадження агроекологічної концепції зрошення земель та біогеохімічних принципів екологічного нормування припустимих навантажень на екосистеми;

– проведення моніторингу земель меліоративного фонду, розробка науково-обгрунтованої програми робіт з організації моніторингу зрошуваних земель;

– створення розгалуженої мережі банків інформації та автоматизованої системи управління ними, створення геоінформаційних систем (ГІС);

– створення імітаційних моделей для виявлення оптимальних режимів експлуатації, параметрів та варіантів використання тих чи інших земель;

– вдосконалення заходів кількісного та якісного обліку меліорованих земель на підставі дистанційного зондування, використання аеро- та космічних знімків;

– проектування та створення системи дослідно-виробничих полігонів і стаціонарів для ведення постійних, довготривалих спостережень за динамікою грунтових процесів;

– складання прогнозу грунтово-меліоративних режимів і загальних екологічних умов та розробка рекомендацій з їх регулювання;

– розробку довгострокової програми водних, хімічних, фітобіологічних та інших меліорацій гідроморфних земель з метою поступової трансформації їх в землі високої категорії якості, створення стабільного продовольчого фонду України;

– реконструкцію (модернізація) гідромеліоративних мереж в гумідних регіонах України і перехід на нові високомобільні, екологічно надійні і ресурсозберігаючі водорегулюючі системи;

– вибір обгрунтованих напрямів використання і спеціалізації рослинництва на осушених землях;

– удосконалення і реалізацію раціональної структури земельних угідь: ріллі, пасовищ, сіножатей, багаторічних насаджень, створення буферних природоохоронних смуг, ренатуралізацію земель кризового стану, створення стійких агроландшафтів;

– удосконалення господарювання на осушених землях, передачу їх у приватну власність, встановлення цін і створення капіталу земель меліоративного фонду, режиму його відтворення і збільшення;

– зміну характеру використання кислих і солонцевих земель в напрямку спеціалізації їх для вирощування кормових культур, корисних чагарникових і лісових насаджень;

– перехід промислових підприємств на нові екологічно безпечні технології і усунення кислотних промислових викидів в атмосферу, в зрошувальні води тощо;

– виробництво і застосування нових видів мінеральних добрив, яким властивий побічний меліоративний ефект (наприклад, вуглеамонійних солей);

– виробництво і застосування ефективних хімічних меліорантів, які вільні від забруднюючих домішок, елементів і характеризуються високою розчинністю;

– створення нових культурних видів і сортів рослин, які переносять кисле і лужне середовище, легко адаптуються і дають високі та якісні урожаї.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси