Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Історія світової культури
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

3. Арабо-мусульманське мистецтво

Шедеври арабо-мусульманського мистецтва по праву займають одне з чільних місць у художній скарбниці людства. Своєрідністю художньої культури ісламського світу була відсутність у ній пластики, оскільки релігія забороняла зображати Аллаха й усе, що належало до сфери божественного.

Перетнувши географічні кордони Аравійського півострова й розширюючи свої володіння на захід і схід, араби, котрі ще зовсім недавно були здебільшого кочовиками, зіткнулися з культурою країн, які успадкували надбання давніх цивілізацій. До складу Арабського халіфату ввійшли землі з традиціями грецької та римської культури, наприклад багаті візантійські колонії — Сирія й Палестина. В 711—714 роках була захоплена Іспанія, або аль-Андалус, як її називали араби. Хто знає, які релігійні символи прикрашали б храми в Західній Європі в наш час, коли б франки на чолі з Карлом Мартеллом на початку жовтня 732 року не розгромили арабські війська й не змусили їх відійти до Піренеїв. У 633—651 роках арабам підкорилися всі володіння сасанідського Ірану. Культура Ірану, що досягла в епоху Сасанідів особливої врочистості й досконалості, була тим середовищем, яке істотно впливало на становлення засад самостійного художнього світобачення арабів. Вони зробили значний внесок у світову літературу й поезію, філософію й медицину, математику й астрономію, географію та історію, явили людству прекрасні і оригінальні твори мистецтва.

Особливо велике поширення мала поезія. Мусульманські володарі не шкодували коштів, аби наблизити до себе поетичну знаменитість, утримували часто цілу армію придворних поетів. Традиційно вони розглядали слово поета як засіб власного звеличення, адже прекрасні вірші одразу ставали надбанням базару, де вирувало релігійно-культурне й політичне життя того часу.

Ліричні поети займають у літературі Арабського Сходу особливе місце. Звичайно, серед них були й римувальники хвалебних од, і придворні блюдолизи, і своєрідні пропагандисти, котрі виконували замовлення того чи іншого правителя чи правлячих кіл. Але в ліриці, яка витримала перевірку часом, розкриваються внутрішні переживання людини, різноманітні стани її духовного життя, відображаються її поривання до найвищих цінностей земного життя — любові, мудрості, справедливості, мужності.

Творчість прославлених арабських поетів формувалась як життєлюбна, суто людська реакція на ісламські аскетичні ідеали з їхньою фанатичною нетерпимістю та обіцянками потойбічного життя.

Першим серед арабських поетів-ліриків слід назвати Омара ібн Абі Рабіа (644—712 рр.), котрий був уродженцем Мекки й після прийняття ісламу продовжував любити земне життя та його радощі, оспівував красу й неповторність особистого почуття, силу й чарівність любові, вільної від будь-яких заборон. Пізніше європейські вчені-орієнталісти називали його "Дон Жуаном Мекки", "Овідієм Аравії та Сходу", а один з вельми відомих письменників XX століття Таха Хусейн справедливо вважає Омара ібн Абі Рабіа найвидатнішим арабським майстром любовної лірики.

Моє розбите в друзки серце —

Очима ти мене разиш! Твоя хода — отак під вітром

Стрункий колишеться комиш! У тебе плавні і чарівні

Всі рухи стану, мов у раю. Ти посміхнешся — воскресаю,

Відвернешся — все помирає*.

Придворний поет багдадських халіфів Абу Нувас (756— 813 рр.) був незалежною людиною, насмішкуватою й прямодушною. Можливо, ці риси характеру поета й лягли в основу образу однойменного героя фольклору Сходу, який постав вільнодумцем, гострою на слово людиною, хитруном, головним персонажем цілої низки смішних історій. Вірші Абу Нуваса про любовні радощі, вечірки з друзями, про минущість людського буття, прагнення людини прикрасити веселощами швидкоплинне земне життя стали перлинами арабської лірики. Від Абу Нуваса починається багатовікова поетична традиція, продовжена

* Тут і далі переклад автора.

згодом у творчості перських майстрів поезії, у віршах Омара Хайяма й Хафіза. Сучасний британський арабіст-філолог Г. Гібб так оцінює доробок поета: "Мало хто в арабській літературі може позмагатися з ним у різнобічності, силі почуття, вишуканості та образності мови — недаремно дехто порівнював його з Гайне".

Чи душа не радіє твоя,

що земля потопає в цвіту, Що вина молодого незайманість

дасть нам силу нову й красоту? Пропади, якщо пити відмовишся

щонайкращий дарунок Творця — Цю дочку лози зеленолистої

і чорноплідного вітця.

Поряд з Абу Нувасом у Багдаді протягом тривалого часу жив Абу-ль-Атахія (748—825 рр.), поет, котрий винайшов жанр "зухдійят" — філософської лірики, віршів, якими він викривав хиби свого часу, пророкував земним володарям невідворотну відплату за скоєне ними зло. Ці вірші Абу-ль-Атахії були маленькими трагедіями — в них поет висловив крах надій простої людини після встановлення феодально-ісламського деспотизму.

Терпи усякі біди, кріпись — недовгий вік. Життя в людини меншає Із року в рік. Нещастя незліченні, їх більше ніж піску. Клянемо свою долю — безславну і гірку.

Значним явищем в арабській поезії X століття була творчість Абу-т-Тайїба аль-Мутанаббі (915—965 рр.). Його ліричний герой — вільнолюбна, незалежна і стійка людська особистість. Дослідники зауважують єдність творчих і життєвих критеріїв Мутанаббі. Так, видатний арабський філолог Ханна-аль-Фахурі наголошує, що поетові "були притаманні бойовитість, рішучість у ризику, безстрашність, невичерпна енергія..." Мутанаббі й у поезії залишається вірним своїй життєвій програмі. Він оспівує ті риси людини, які не визнавалися в тогочасному суспільстві. Це — особиста гідність, воля, мужність, доблесть.

Живи безстрашно — чи умри,

віддай всю кров свою Під шум знамен, із ратищем в руці,

здобувши честь в бою.

Подібне шукає подоби собі, —

закон цей вселенський покірно прийму. Скажу лиш: такий вже цей світ, —

негідники милі й подібні йому.

Шляхетний буде гордим

і в одежі бідній. Та гидко бачить мервський шовк

на мавпі підлій.

Непроханим гостем прийшла сивина,

волосся лавиною снігу скотилось до плеч.

Та ліпше було б, якби миттю багрянцем обпалив його меч.

Середньовічна філософська лірика досягла вершин досконалості в поезії сліпого сирійця Абу-ль-Абі аль-Маарі (973—1057 рр.). Будучи універсально на ті часи освіченим, звіряючи власне життя з високими моральними вимогами, аль-Маарі у своїх віршах звертається до сенсожиттєвої проблематики, розкриває реальні суперечності людського буття, показує шляхи вдосконалення природи людини у світі, в якому править несправедливість, шануються людські пороки. Мереживо думок майстерно втілено у своєрідній "атомарній" структурі арабомовних поезій, де кожен атом — бейт* — мов чудовії перлина з іскристого намиста.

Один я, і життя пусте і швидкоплинне, Немає поряд ангела, ні джина.

Час злинув, зникли трепетні газелі. Незмінні ж пасовища. ріки, скелі.

Душа і гріх — знаменник спільний: Порочна плоть, душі притулок ненадійний.

Покора і печаль, мов кров, у мене н серці бились, Я звав людей, та люди запізнились.

Персомовна поезія, що живилася культурними традиціями Ірану, дала світові епічний шедевр "Шахнаме" Фірдоусі, прекрасні цикли поем Нізамі, Джамі, створила великі зразки малого жанру.

* Бейт дворядкова строфа в поезії народів Близького й Середнього Сходу, як правило, містить закінчену думку.

Першим серед представників цієї класичної лірики слід згадати Абу Абдулло Рудакі (бл. 860—941 рр.), названого "Адамом перських поетів". Із його великої поетичної спадщини небагато творів дійшло до нас, та саме Рудакі вважається родоначальником класичної лірики персів, котрий надав основних рис її стилю, окреслив коло найважливіших жанрів і почав розробляти животрепетні теми. Заклик Рудакі допомагати бідним і знедоленим, а не гнобити й принижувати їх, став вагомим внеском у формування гуманістичного світогляду.

Абулькасим Фірдоусі {934—1030 рр,) залишив по собі безсмертну епопею "Шахнаме" ("Книга царів"), В ній він оспівував іранських царів — міфічних та історичних. У центрі поеми — син свого народу Рустам. Фірдоусі розглядає людину як ланку, котра поєднує земне і небесне, два світи. Людина — це остання ланка в процесі творення, і все найкраще втілюється в ній.

Омар Хайям (бл. 1048 — бл. 1123 рр.) — один з найвидатніших учених свого часу, філософ, математик, астроном, поліглот. Хайям — автор кількох сотень рубаї. Рубаї — маленька поема з філософським підтекстом, що лише в чотирьох радках дає прекрасний синтез сміливої думки й високого почуття.

Загадка життя і смерті, сенс земного існування, щастя людське — ось ті проблеми, до яких з гуманістичних позицій звертається у своїх мініатюрах-шедеврах Хайям. Як ліричний герой він постає шукачем правди, життєлюбним скептиком і раціоналістом, від котрого не приховати моральних чи інтелектуальних вад і для якого не існує загальноприйнятих догм і авторитетів.

Джалаледдін Румі (1207—1273 рр.) і його творчість пов'язані з новою традицією, що виникла в халіфаті Аббасидів* у IX столітті, — суфізмом (від араб, суф — груба вовняна тканина, звідси волосяниця як атрибут аскета). Суфізм — містична течія ісламу, яка проповідувала аскетичний спосіб життя та інтуїтивне пізнання Бога. Доктрина суфіїв ґрунтувалася на ідеях зороастризму, пантеїзму, неоплатонізму й містиці кабали. Від зороастризму суфізм успадкував ідею протиставлення добра і зла як космічних сил, що своєю боротьбою визначають зміст історичного процесу. Від неоплатонізму була запо-

* Аббасиди — династія арабських халіфів у 750—1258 роках. Походить від Аббаса, дядька Мухаммада.

зичена ідея еманації божества. З іудаїзму через його містичну течію — кабалу — в суфізм уходить віра в можливість за допомогою особливих ритуалів втручатися в пантеїстично потрактований божественно-космічний процес.

Суфії розглядали світ як породжений Абсолютом завдяки еманації. Метою життя людини ставало повне розчинення в божестві. У своїх віршах Румі зумів надати містичній любові до Бога — цьому найважливішому постулатові суфізму — рис універсального духовного стимулу, "джерела життя". Поет яскраво виявив себе у віршованих притчах, де традиційні, нерідко фольклорні сюжети, осмислені ним з неприхованою симпатією до пригноблених і бідних, містять сатиричне викриття тиранії, лицемірства, користолюбства.

В тому ж таки XIII столітті жив славетний громадянин іранського міста Шираза Абу Абдаллах Мушріфаддін ібн Мусліхіддін, відомий усьому світові під іменем Сааді (1210—1292 рр.). Легенда твердить, що Сааді тридцять років учився, тридцять років мандрував світом і тридцять років писав свої твори. Вже зрілим мужем він почав писати "Гулістан" ("Сад троянд") і "Бустан" ("Сад плодів") — основні свої поетичні твори. Червоною ниткою проходить через них думка про щасливе майбутнє людства. Сааді вірить у людину, в її найкращі риси — прагнення добра й правди, радості й краси. Для поета очевидна відповідь на запитання "для чого дається життя?", "в чому полягає його сенс?" — у любові до людей, яка реалізується не в словах, а в добрих справах.

Цей ідеал життя важко було відстоювати в умовах монгольської навали, духовної диктатури релігійних фанатиків. Та Сааді вистачило для цього і мужності, і мудрості, і натхнення. Його поезії відомі всьому світові, їхні рядки стали крилатими. Не залишають нас байдужими й сьогодні мудрі слова: "З усіх дарів світу залишається тільки добре ім'я, і нещасливий той, хто не залишить

навіть цього".

Вершиною перської ліричної поезії XIV століття по праву вважаються рядки ще одного вихідця із Шираза Шамседдіна Хафіза (1325-1389 рр.). Талант Хафіза так високо оцінив народ, що хафізом стали називати природженого поета, співця любові й духовної свободи. Хафіз розвинув до довершених форм жанр невеликого вірша — газелі*, під пером поета кожен її бейт набував чіткої афористичності й чарівної мелодики. Хоча головним було те, що в рамках уже традиційного жанру Хафіз неповторно написав про любов не містичну, відповідно до канонів суфізму, а про реальне земне людське кохання, яке перемагає світ зла, темряви, несправедливості.

Гератську поетичну школу гідно представив Абдуррахман Джамі (1414—1492 рр.) — філософ, тісно пов'язаний з доктриною суфіїв. Він завершує поетичну традицію, започатковану Рудакі й Фірдоусі. У своєму фундаментальному циклі поем "Сім престолів" Джамі знайомить читача з власними ідеалами справедливого устрою людського життя, розповідає про вічні пошуки щастя й злагоди у світі, де панує дисгармонія. Багато газелей і рубаї поета стали народними піснями.

Кругляк з твоєї вулиці, де я упав у прах,

Мені дорожчий всіх престолів в двох світах.

Ти вийди, косу розпусти, і амброю для мене стане пил,

Де я лежу, зневірений, з мольбою на устах.

Життя — це нитка, їй призначено поєднувать людей,

На превеликий жаль, короткою її зробив Аллах.

Поглянь же, пері, промені з твоїх очей

Хай світло віри, істини вогонь розпалять у моїх очах.

Я в тебе заронив давно любові чистої зерно,

Ще паростка нема, а я сліпий в сльозах.

Я кров'ю написав газель і стрічкою обвив,

Тобі несу її, любов, тамую в серці страх.

Поглянь, що написав Джамі, читай газель мою,

Відчуй мій біль в скупих словах, печаль в її рядках.

Епоха класики, блискучого розвитку арабської художньої культури, припадає на IX—XII століття. В X—XI століттях у Багдаді були складені перші казки всесвітньо відомої збірки казок "Тисяча і одна ніч". Саме на вістрі епохи була написана "Книга пісень" — одна з найзначніших пам'яток арабської літератури. "Книга пісень" побачила світ у Багдаді, а її автором був Абу-ль-Фарадж аль-Ісфахані (897—967 рр.). Твір має двадцять чотири розділи. Назва книги відповідає її змістові, але складаєть-

* Газель — вид моноримічної ліричної поезії Сходу. Як правило, складається з 5—12 бейтів, у першому з них римуються обидва рядки, далі римування здійснюється через рядок. В останньому бейті згадується ім'я автора.

ся вона не лише з текстів пісень, а й представляє їх у широкому поетичному контексті, доповнюючи й перемежовуючи прозовими оповідями. Прозова частина твору головну увагу приділяє приводам і обставинам написання віршів та музики, родоводам поетів та співців-музикантів, окремим моментам з їхньої творчої біографії. Знаходимо в книзі Й різноманітну інформацію про культурне життя арабського суспільства.

"Книга пісень" розгортає перед нами історичну панораму арабського співу та арабської поезії протягом майже п'яти століть (з V—VI до початку X ст.). Мозаїчна тканина твору складається часто з прямих цитат чи точного їх переказу. Буквально цитуючи різні оповіді, легенди, сказання поряд з віршами й текстами пісень, автор доносить до нас арабську прозу такою, якою вона звучала в далекому минулому. "Книга пісень", таким чином, одночасно є й хрестоматією арабської прози VI—X століть.

Як уже зазначалося, арабо-мусульманська культура не мала пластичного мистецтва — живопису, скульптури в традиційному європейському чи античному розумінні. Тому ці види мистецтва представлені орнаментальним VI та абстрактними мотивами. Можна сказати, що пластичне мистецтво присутнє в ісламській культурі через каліграфію й мініатюрний живопис Сила впливу нової релігії ґрунтувалася на слові, а не на зображенні живих істот. Головними святинями стали не ікони й статуї, а давні рукописні Корани. Високо розвинута каліграфія була письмом не лише релігії, а й поезії, філософії, науки. Досягти особливої витонченості у використанні різних ускладнених типів письма, каліграфія перетворилася в одну з форм орнаменту, який відіграв значну роль у мистецтві мусульманського Середньовіччя. Писали справа наліво, обов'язково використовуючи певний графічний стиль. Найпоширенішими були стилі дівані, магріб, талік, насх. куф, насталік, сульс. Якщо, згідно з приписами Корану, Бога не дозволялося зображати, то все ж таки можна було його позначати буквами й знаками. Тому в мистецтві, особливо в оздобленні культових споруд, дістав розвиток геометричний орнамент, який в основі своїй мав знаки й мотиви із символічним релігійним змістом. Наприклад, слово "Аллах" позначалося чотирма вертикальними лініями, котрі схематично виражали літери цього арабського слова. Формуючи геометричну фігуру квадрат, вони ставали символом Кааби. Два перехрещених квадрати утворювали восьмикутну зірку — найпопулярніший елемент мусульманської орнаментики. Накладання багатьох квадратів породжувало складний багатокутник. Трикутник, пов'язаний з магічними уявленнями ще доісламської пори, позначав "око" Бога. П'ятикутник символізував п'ять стовпів ісламу.

Під впливом образотворчих традицій інших народів орнамент розвивався, ставав складнішим. Поряд з геометричними візерунками й написами починають широко застосовуватися рослинні мотиви. Орнамент, як "музика для очей", слугував художникам головною сферою прикладання творчих зусиль, компенсував небаченим розвитком існуючі обмеження художньої творчості.

В XIV—XVI століттях сягає найвищих своїх вершин мистецтво книжкової мініатюри Середнього Сходу. В цей час вирізняються своєрідною манерою живописні школи Ірану, Азербайджану, Афганістану та Середньої Азії.

Мистецтво мініатюри було глибоко співзвучним витонченій поезії Сходу. Сюжетами мініатюр слугували подвиги легендарних героїв, битви, урочисті бенкети, ліричні сцени, які оспівували високі почуття вірності й кохання. Мистецтво мініатюри умовне й декоративне. Це живопис без світлотіні. Зображення давалося на основі тонкого лінійного малюнка й поєднання чистих і соковитих кольорових плям. Мініатюра не знає перспективи. Фігури й предмети розташовані без зменшення розмірів угору на площині аркуша і схожі на елементи барвистого візерунка. Умовні прийоми обмежують зображення людини: її пози, жести, змалювання почуттів підпорядковані канонові.

Та світський характер мініатюри зумовлював переростання нею вузьких рамок канону, поступове наближення її до реальних форм. Ілюстрації зображали різні споруди, пейзажі, предмети побуту. Саме змалювання людини набуло вперше в мініатюрі порівняно більшої самостійності й активності. Світ східної мініатюри — це поєднання реальності, вигаданого й символіки. її образи передають святкову атмосферу, сповнені радощів життя. Найчастіше трапляється зображення прекрасного казкового саду. Красиві будівлі, оздоблені кахлями, відкривають глядачеві внутрішні двори й розкішні покої. Все зображене — люди, будівлі, звірі, предмети, виготовлені з почуттям витонченого смаку, — об'єднане композиційним і кольоровим ритмом і створює образ чарівної краси.

Мистецтво мініатюри допомагало віднайти матеріальну форму одухотвореному почуттю природи. Жанр пейзажу, започаткований у XIII столітті майстрами багдадської мініатюри, набуває особливого значення в живописі Середнього Сходу. В мініатюрах школи міста Шираза з'являються унікальні зображення рафінованого пейзажу. Так, на одинадцяти мініатюрах "Антології перської поезії" (1398 р.) зображена фантастична країна з горами, вкритими квітучими деревами, стрункими кипарисами, пальмами різних видів, з річкою, яка сріблястою змійкою тече між різнобарвними горами.

У XV столітті центром мистецтва книги Середнього Сходу став Герат. Правителі Герата мали прекрасну бібліотеку-майстерню, де переписувалися та ілюструвалися нові манускрипти. Серед уславлених каліграфів і живописців найвідомішим художником був Кемаледдін Бехзад (1450-ті роки — 1533/34 або 1535/36). Сирота з дитинства, Бехзад навчався в гератській придворній майстерні. Його яскравий талант помітив Алішер Навої, котрий відіграв велику роль у духовному формуванні маляра.

Високу майстерність і здатність передавати тонкі нюанси реальності виявив Бехзад в ілюстраціях до поеми Сааді "Бустан" (1487—1488 рр.). Одна з цих мініатюр зображає перського царя Дарія й пастухів на фоні чудового пейзажу. Раптова поява вершника лише на хвильку привернула увагу пастухів, не порушивши гармонії буття, не зупинивши спокійної течії їхнього життя.

Притаманне Бехзадові почуття гармонії віддзеркалилося в мініатюрі "Бесіда вчених у медресе". Організаційну роль тут відіграє будова з високим прямокутним, укритим дорогоцінними кахлями порталом і двором, вимощеним мармуровими плитками. Суворі, ясні, чіткі лінії архітектури, витончена краса візерунків немовби переносять глядача, відповідно до сюжету, у світ піднесених і абстрактних понять. Разом з тим Бехзад зображає вчених за бесідою, брамника, смиренного жебрака, котрий потрапив до медресе, з тою природністю, яка виокремлює його мистецтво. Помістивши фігури у дворі медресе, художник зображає на дальньому плані двері, відчинені в квітучий сад, чим створює враження об'ємності.

Новації, якими збагатив Бехзад мистецтво мініатюри, яскраво втілені в його ілюстраціях 1490-х років до рукопису Шарафаддіна Алі Йєзді "Зафарнаме" ("Книга перемог Тімура"). Книга розповідала про події реальної історії. В ній описані походи Тімура, сцени битв і облог міст, придворні церемонії, будівельні роботи. Тому й кожна мініатюра сповнена рухом, змальовує динамічне життя.

На двох аркушах показані різні періоди будівництва мечеті в Самарканді. Важкі матеріали підвозять на слонах. Фігури робітників охоплені живим ритмом праці. Композиція вміло побудована на кількох планах. Рухи людей реально відтворюють життєву ситуацію: неф і вантажник з бородою пригнуті до землі тягарем мармурової плити, яку вони несуть; один з робітників перелякано втягнув голову в плечі, чекаючи удару наглядача, котрий уже замахнувся нагаєм. Сучасники підкреслювали вражаючий вплив робіт Бехзада. "Волосинки його пензля завдяки його майстерності дають життя неживим предметам", — писав історик XV століття Хондемир.

З часів Бехзада дедалі частіше стали з'являтися аркуші (не пов'язані з книгою), на яких зображалися жанрові сцени чи портрети. Портрет у мусульманському мистецтві середніх віків мав специфічні риси. Художники країн мусульманського Сходу прагнули передати не стільки точну схожість та індивідуальність людини, скільки створити певні типи: знатного вельможі, могутнього правителя, мудреця, філософа, поета, юнака царської подоби — ідеального героя східної любовної лірики. Не випадково ці портрети продовжують візуальний ряд персонажів мініатюр, тільки збільшених у масштабі. В них усе відповідає канонові: пози, жести, атрибути, зрештою, ті риси, що відрізняють один тип від іншого. Зображаючи правителя, треба було підкреслити риси величності й парадності, в образі мудреця головними були його поважний вік, фізична неміч, аскетизм, в образі юнака, навпаки, — розніженість і привабливість.

Бехзад — найвідоміший портретист мусульманського Середньовіччя. Один з його портретів зображає Шейбані-хана — засновника узбецької держави Шейбанідів. Шейбан-хан у зеленій і блякло-синій гладенькій одежі сидить, схрестивши ноги, на червоному килимі на тлі великої чорної диванної подушки. Традиційною є нерухома, спокійно-величава поза; атрибути письма — чорнильниця, перо, книга — підкреслюють державний розум правителя, його захопленість поезією. Бехзад зобразив і характерні риси Шейбані-хана: повне обличчя з трохи розкосими очима, широкі плечі, важкий корпус, владний жест сильних рук. Образ грізного узбецького завойовника сповнений внутрішньою силою.

Майстерність мистецтва Бехзада вплинула на пізніший розвиток мініатюри Середнього Сходу. Значне місце в її історії належить творам представників школи Тебриза (XVI ст.). Майстри цієї школи мають щедру палітру барв. Великі багатофігурні композиції розгорнуті на всій площині аркуша й починають жити самостійним життям.

Головою школи й найвидатнішим її представником був Султан Мухаммад. Він брав участь (1539—1543 рр.) в ілюструванні рукопису Нізамі "Хамсе" ("П'ять поем"). У цьому манускрипті — одному з шедеврів східної рукописної книги — справжньою окрасою є мініатюра, що ілюструє поему "Хосров і Ширін". Художник зображає царевича Хосрова, котрий милується царівною Ширін під час її купання в озері. Картина оповідає про першу зустріч закоханих і сповнена світлого й високого почуття. Митець зумів передати дух поеми Нізамі, де, як і в усій класичній поезії Сходу, любов, оспівування коханої зливаються з відчуттям краси природи.

Султан Мухаммад був автором оповідних, своєрідних батальних сцен з великою кількістю фігур і деталей, які стали типовими для школи Тебриза. Такою була унікальна, виконана на розвороті, мініатюра "Шахське полювання" до рукопису поеми Джамі "Золотий ланцюг". У складній композиції все охоплене стрімким, живим рухом. На тлі синього неба й золотавої землі яскраві фігури мисливців, придворних і танцюристів, коней, верблюдів і ланей сплітаються в яскравому візерункові.

В подальшому розвиткові мініатюри домінував повнії тип зображень, не пов'язаних з текстом рукопису. Зв'язок із книгою був порушений, яскраві картини поступилися місцем монохромним малюнкам. На окремих аркушах відтворювалися побутові сцени, умовні портрети. Найобдарованішим художником у XVII столітті був Реза Аббасі — керівник ісфаханської школи. Він уславився як віртуозний рисувальник тушшю. Цікаві його замальовки простих людей, начерки та ескізи.

В умовах застійного пізньофеодального суспільства проникнення в мініатюру прийомів західноєвропейського живопису призвело до руйнування цього тендітного й витонченого мистецтва.

Культура мусульманських країн вплинула на багато держав у різних кінцях світу, стала проміжною ланкою між Античністю й Середньовіччям Західної Європи. Землі Сирії, Іраку, Єгипту, Ірану, Афганістану, Середньої Азії, Азербайджану й Туреччини, Тунісу, Алжиру, Марокко та Південної Іспанії прикрашали густонаселені, упорядковані міста з прекрасними будівлями. Тут виникли нові типи монументальних споруд: мечеті, що вміщували тисячі віруючих, мінарети — башти, медресе — будівлі мусульманських навчальних закладів, госпіталі, бібліотеки, потопаючі в зелені палаци, криті ринки, які простяглися на кілька кілометрів, заїжджі двори — караван-сараї, що зводилися в містах і на караванних шляхах. Жаркий клімат зумовив будівництво відкритих і підземних водоводів, цистерн, водоймищ, фонтанів. Славилися багатим оздобленням численні громадські лазні, у спорудженні яких використовувався досвід зведення римських терм. Техніка будівничих породила особливі конструкції з глини, цегли й каменю. Були створені різноманітні форми арок — стріль-частих, підковоподібних, багатолопасних, фестончастих, — винайдені особливі системи склепінчастого перекриття.

Зміцнюючи свою владу, араби заселяли старі міста, а також, як римляни свого часу, засновували на завойованих землях військові табори. Так виникли Басра (630 р.) й Куфа (638 р.) в Іраку, Фустат (640 р.) в Єгипті, Кайруан (670 р.) у Північній Африці. Поступово військові поселення перетворювалися на багаті торгові міста, оточені кріпосними стінами з ворітьми за кількістю сторін світу чи доріг, які вели до інших місцевостей. Цитадель правителя стояла в найукріпленішому місці на узвишші й домінувала над містом. Центр міста (медіна) займали соборна мечеть і торгові квартали для найдорожчих товарів.

Тип колонної арабської мечеті, котрий виник уже в VII столітті, відрізнявся від споруджених за життя Мухамемада в Кубі й Медіні. її зовнішній вигляд нагадує фортецю, оточену глухими стінами, в яких пробиті входи, але жоден не виокремлюється як головний. І справді, в ті досить буремні часи кріпосні стіни мечеті ставали в пригоді під час оборони міста.

Стіни мечеті, палацу, медресе, караван-сараю, так само як і стіни будинків та укріплень, являли собою перешкоду, ховаючи те, що було всередині. Особливе значення (як ядро архітектурної композиції) мав відкритий квадратний або прямокутний двір, оточений арочними галереями. В мечетях до однієї зі сторін цього двору, зорієнтованої в бік Мекки, прилягала глибша, ніж з інших сторін, аркада, яка утворювала кілька рядів молитовного залу. Арки спиралися на колони й стовпи. Багато оздоблена ніша — міх раб — містилася в стіні, зорієнтованій у напрямку Мекки. На відміну від християнського храму, в колонному залі мечеті немає центральної осі, яка спрямовувала б рух віруючих до святилища. Скоріше, навпаки, зайшовши в залу мечеті, треба зупинитися, аби охопити поглядом ряди опор, розташовані поперек руху до міхраба.

Основні елементи богослужіння в ісламі зводяться до спільної молитви, читання Корану й проповіді. Тому мусульманський культ пов'язаний з досить обмеженим набором предметів і церковного начиння. В молитовному залі мечеті поруч із міхрабом зводився мінбар — узвишшя для проповідника. Як правило, це дуже високе крісло на постаменті з крутими східцями. Мінбар оздоблюється дерев'яними панелями з різьбленням. Біля міхраба містилася також максура — свого роду окрема кімната чи ложа, відділена ґратчастою, оздобленою зубцями та написами дерев'яною огорожею. Максура ізолювала правителя від натовпу віруючих. Низько над підлогою, на ланцюгах, підвішувалися бронзові й мідні світильники, скляні розписні лампади. Підлога мечеті, на якій сиділи мусульмани, застилалася килимами й циновками з очерету.

З давніх часів поруч із мечеттю зводився мінарет. Його походження пов'язують з кількома прообразами: зі сторожовою чи сигнальною вежею, маяком. Мінарет служить для скликання правовірних на молитву, що й виконує спеціальний службовець при мечеті — муедзин. Звичайно мінарет прилягає до мечеті, інколи розташований окремо. У східному місті вертикалі цих башт, як і шпилі готичних ч; імів у містах Західної Європи, є головними орієнтирами. Асиміляція архітектурних особливостей різних культурних регіонів зумовила виникнення оригінальних і не схожих між собою форм мінаретів.

Найдавнішою є форма квадратних у плані мінаретів Сирії, які успадкували вигляд дзвіниць сирійських християнських церков. Останні ж, у свою чергу, розвинули традиції елліністичних і римських баштових укріплень. Тип квадратного в плані мінарету узвичаївся в країнах Північної Африки та в Андалузії. На Близькому й Середньому Сході домінуючою стала кругла, злегка догори звужена форма мінарету. Вгорі мінарет прикрашали кільцевий балкон, карниз і легка надбудова у вигляді ліхтаря.

В різних центрах мусульманського світу й у різні часи змінювалися розміри цих веж, їхні пропорції, елементи композиції, характер оздоблення. Цікава форма мінарету в Самарі на березі Тигру. Він входив до комплексу Великої мечеті міста, найбільшої в мусульманському світі, яку почали будувати у 847 році. Велика мечеть займала площу 38 000 квадратних метрів і являла собою типовий зразок арабської колонної мечеті з велетенським двором, молитовною залою і мінаретом. Мінарет аль-Мальвія має незвичну форму: на квадратній основі зрізаний конус, охоплений зовнішнім спіральним обходом-пандусом. Можливо, його архітектор узяв за взірець вавилонський зикурат Етеменанкі.

Незвичним силуетом вирізнялися мінарети Туреччини. Вони були дуже високими, багатогранними й багатоярусними.

З часів династії Омейядів збереглися так звані "замки пустелі" — резиденції халіфів і придворної знаті, побудовані подалі від неспокійних і багатолюдних міських центрів. Біля замків були поселення, функціонувала система зрошення — підземні водоймища, канали, греблі, підземні цистерни; оброблялася земля, квітували сади, велося полювання в доглянутих мисливських угіддях. "Замки пустелі" нагадували пізньоримські та візантійські сільські садиби. Серед них траплялися й справжні замки — великі за розмірами, складні й чіткі за планом, з парадними залами й кімнатами, великою кількістю господарчих приміщень. Замки ці були красиво й багато оздоблені рельєфами, різьбленням по каменю й стуку*, скульптурою, розписами й мозаїками. Ззовні така споруда утворювала замкнутий кубічний об'єм з круглими баштами по кутах і єдиним парадним входом. Замок Хірбет аль-Мафджар, поблизу Ієрихона, в сучасній Йорданії, являє собою складний ансамбль, до якого входили палац, мечеть, велетенська лазня, павільйон із басейном у великому дворі. В замку збереглися мозаїки на підлозі, що представляють римсько-візантійську традицію в мусульманському мистецтві. Особливо цікава декоративна скульптура зі стуку. Барабан одного з куполів спирався по кутах на фігури атлантів. Цей античний мотив був потрактований з урахуванням східних традицій: фігури важкі й застиглі, з могутніми, схожими на стовпи, ногами, очі непропорційно великі, зачіски та лінії одягу перетворюються на елементи орнаменту. Купол у лазні прикрашений розеткою, в шість пелюсток якої вписані голівки східних красунь.

З IX століття починають будувати медресе*, а через два віки вони виростають у систему вищих навчальних закладів мусульманського світу, які контролювалися державою. В медресе переважав релігійний, теологічний напрям. Світські науки — математика, філософія, медицина, філологія, риторика — перебували під впливом середньовічної схоластики.

Перші медресе виникли в Сирії та Іраку. В 1227 році було споруджено велетенське двоповерхове медресе Мустапсирія в Багдаді — з бібліотекою, шпиталем, лазнею. Навколо прямокутного двору розташовувалися приміщення, де жили викладачі і студенти.

Альгамбра (від араб, аль-хамра — червона) — найвище втілення художніх особливостей так званого мавританського мистецтва на землях емірату Ґранада, єдиного володіння мусульман на Піренейському півострові, яке збереглося до кінця XV століття. Палацове зодчество Альгамбри датується XIV століттям. До комплексу палацових та адміністративних споруд входить парадна резиденція гранадських правителів — палац Комарес, центральну частину якого займає двір з прямокутним водоймищем, обсадженим миртовими деревами (Миртовий Двір). З півночі до двору прилягає башта Комарес, усередині якої міститься прекрасна Зала Послів з троном халіфа. Поруч зведено палац Левів — інтимніший тип палацового житла-саду, де минало приватне життя монарха. В центрі архітектурної композиції — знову невеликий відкритий дворик з фонтаном. Назва палацу походить від дванадцяти кам'яних левів, які оточують фонтан. Окрасою палацу Левів є Зала Двох сестер, купол якої, складений із п'яти тисяч сталактитових вічок на основі найточнішого розрахунку і викликає відчуття постійного руху, ширяння в повітрі.

В оздобленні Альгамбри використані поетичні рядки. Написи прикрашають фонтани, кахельні панелі палаців і привносять у красу статики життя озвученого слова. В Аль-

* Медресе (араб, мадраса, від дараса — вивчати) — середня й вища релігійна школа.

гамбрі щасливо об'єдналися завдяки майстерності її творців архітектура, скульптурне й живописне оздоблення, садово-паркове мистецтво, поезія та ландшафт.

Арабо-мусульманська культура зробила значний внесок до скарбниці світової культури. Вона сама — одне з досягнень людства й тому заслуговує на повагу та розуміння. Мотиви з мусульманської Іспанії використані в мистецтві Італії, особливо в архітектурі Сицилії й Венеції. У XVII столітті на європейському Заході виникла мода на культуру й прикраси з мусульманських країн Сходу. Арабо-мусульманська поезія стала надбанням багатьох народів і надихала поетів, драматургів інших регіонів на створення шедеврів. Європейські зоряні каталоги містять 210 арабських назв, наприклад, аль-таїр (від араб, ат-таїр — орел, що летить); аль-дебаран (від араб, аддабаран — тильний). В українській мові використовуються арабські за походженням слова, адмірал (амір аль-бахр — повелитель моря), арсенал {дар ас-син'а — робочий майданчик, корабельня), кабель (хабль — линва для причалювання) й ціла низка інших, до яких ми так звикли: цифра, тариф, базар, магазин, атлас. Палацові та оборонні споруди в Криму теж нагадують про досить тісні контакти слов'янської та арабо-мусульмапської культур.

Рекомендована література:

Абу-ль-Фарадж аль-Исфахани. Книга песен. Москва, 1980.

Грюнебаум Г, 3. Основи ы є черты ара бо-мусульманами культуры. Москва, 1981.

Грюнебаум Г. 3. Классический ислам. Москва, 1988.

Журавский А В. Христианство и ислам. Москва, 1990.

Ислам: традиции и новации. Москва, 1991.

Ислам: Знциклопедический словарь. Москва, 1991.

Коран / Пер. с араб. акад. И. Ю. Крачковского.

Москва, 1990.

Коран / Перекл. з араб. Я Плотнюка // Всесвіт. 1990. N9 6.

Лубський В. І., Борис В. Д. Мусульманське право:

Курс лекцій. Київ, 1997.

Массз А. Ислам. Москва, 1982.

Мец А. Мусульманский Ренессанс. Москва, 1973.

Ланова В. Ф,, Вахтин Ю. Б. Жизнь Мухаммеда.

Москва, 1991.

Пиотровашй М. Б. Коранические сказання. Москва, 1991.

Рубель В. А. історія середньовічного Сходу: Курс лекцій. Київ, 1997. С. 235-364.

Суфизм в контексте мусульманской культури. Москва,

1989.

Уотт У. М. Влиянис ислама на средневековую

Европу. Москва, 1976.

Шумовский Т. А. По следам Синдбада-морехода:

Океанская Аравия. Москва, 1986.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші