Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Історичне краєзнавство
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ІСТОРІЯ ПОДОРОЖІ ІМПЕРАТРИЦІ КАТЕРИНИ ІІ НА ПІВДЕНЬ УКРАЇНИ

У 1768 році почалася російсько-турецька війна. В районі Причорномор'я діяли дві армії: перша, основна, кількістю 80 тис. чоловік під командуванням князя А.Голіцина і друга, допоміжна, (40 тис. чоловік), на чолі якої стояв граф П.Румянцев.

У складі першої було 3 тис. козаків Переяславського, Прилуцького і Київського полків; у другій - 6 тис. козаків Чернігівського і Ніжинського полків під орудою полковників Петра Милорадовича, Петра Розумовського і бунчукового товариша Олександра Безбородька.

Перша армія повинна була наступати на Хотин і взяти фортецю. Ця операція намічалася на квітень. Військо другої - на ріку Буг і там прикривати тил і комунікації Голіцина.

У березні в Ніжині Румянцев провів нараду з офіцерами свого штабу і київським генерал-губернатором Ф.Воєйковим про плани

майбутньої кампанії. А в квітні армія, зосереджена в Кременчуку, виступила на південь.

Розумовський Петро Іванович (7-1771) зробив військову кар'єру, дякуючи родинним зв'язкам з фаворитом імператриці Єлизавети. Виховувався в Петербурзькому кадетському корпусі, після якого деякий час перебував на військовій службі.

У 1751 р. іменним указом імператриці одержав звання полковника і був зарахований на службу при Олексієві Розумовському. У 1753 р. за поданням гетьмана Розумовського призначений ніжинським полковником. Через рік одружився на дочці Переяславського полковника Сулими - Пелагеії.

Під час російсько-турецької війни 1768 року брав участь разом з полком у поході по Бесарабії. В 1771 р. помер і був похований у Ніжині в Хрестовоздвиженській церкві (на Магерках).

Територія Оттоманської Порти з приналежним їй Кримським ханством охоплювала все побережжя Чорного моря з заходу і з півночі. Кримський хан, вибравши своєю резиденцією на час війни Каушани за Дніпром, мав сухопутне сполучення з Кримом дорогою, яка йшла через усе узбережжя до самого Перекопа. Румянцев вважав, що саме на ній і треба нанести перший удар.

Збираючись на війну, граф взяв до себе в помічники Олександра Безбородька, якому симпатизував і довіряв. Призначивши наказним полковником, Румянцев доручає йому Ніжинський полк і похід за Дніпро, створивши цим самим враження, що саме тут готується наступ. Такий план мав на меті допомогти першій армії взяти Хотин. При нанесенні удару козаки керувалися принципами раптовості, швидкості та натиску.

Пізніше О.Безбородько писав імператору Павлу про свою службу так: "... Командуя сперва нежинскимъ полкомъ, а потом, имея подъ начальствомъ лубенскій, миргородскій и компанейскіе полки, находился въ походахъ на Буге и между Буга и Днестра".

Хотин було взято; командувати першою армією доручили Румянцеву, другою - графу Петру Паніну. (Безбородька Румянцев забрав із собою, а керування Ніжинським полком знову перейшло до полковника Петра Розумовського).

У складі другої армії Ніжинський полк у 1770 році брав участь у поході по Бесарабії і здобував турецькі фортеці: Бендери, Аккерман (Белгород-Татарський) і Татар-Бунар.

Шановний читачу, згадай походи козаків проти Буджакської орди - це саме та територія.

Адміністративний поділ Лівебережної України 1782.

У цей час перша армія звільнила Бесарабію, Молдавію і частину Румунії.

У 1771 році друга армія під командуванням Василя Долгорукова рушила в похід на Крим і в "оному році... весь Кримський півострів, - писав Ригельман, - з усіма його містами повойований і взятий під володіння російське". Після цього Долгорукий залишив у Тавриді тільки окремі вартові полки, а з рештою війська пішов на Очаков і Кінбурн, звідки ще треба було вигнати ворога.

У 1773-1774 рр. перша армія успішно діяла в Болгарії, а корпус О.Суворова, перейшовши Балкани, рухався до Константинополя. Турецький уряд капітулював.

У липні 1774 р. в містечку Кючук-Кайнарджи було підписано мирну угоду, за якою Росія здобула вихід у Чорне море. До неї переходили Азов, Керч, Єникале, Кінбурн. Вона могла будувати на Чорному морі свій флот. Російські торгові кораблі одержали право проходу через протоки. Кримське ханство ставало незалежним під Туреччини. Порта виплачувала Росії 4 млн руб. контрибуції. Південна Україна і Росія віднині убезпечувалися від татарських наскоків.

Відрив кримського ханства від Туреччини не влаштовував значну частину кримської знаті. На початку 1775 р. вона привела до влади Девлет-Гірея, який в своїй політиці орієнтувався на Туреччину. Остання підтримувала його: припинила виплату контрибуції, відновила призначення в Криму суддів і митних чиновників, а в 1776 р. зажадала повернути їй Кінбурн.

У відповідь Росія ввела свої війська в Крим і підтримала претендента на ханський престол - прибічника російської орієнтації Шагін- Гірея.

У воєнній кампанії 1776 р. брав участь і Ніжинський полк під командуванням полковника Андрія Жураховського. В "Ніжинському літописі" є згадка про цю подію. "ЗО травня 1776 выступил полкъ Нежинский козачий на пограничье из Нежина".

У 1777 р. Шагін-Гірей був визнаний ханом, однак уже восени проти нього підняли повстання. Скориставшись цим, турецький уряд призначив у Крим нового хана - Селім-Гірея, котрий прибув туди на турецькому кораблі. Шагін-Гірей наніс йому поразку, а султанські війська, що припливли на суднах, не наважилися висадитися, побоюючись російських військ О.Суворова.

Весною 1779 р. Росія і Туреччина підписали конвенцію, яка підтвердила Кючук-Кайнарджийську угоду. А 8 квітня 1783 р. Катерина II,

Катерина II

пославшись на порушення Туреччиною умов мирної угоди, підписала указ про включення Криму до складу Росії.

Невдовзі після цього пішла чутка, що Катерина II особисто бажає оглянути приєднаний край. Справді, вона збиралася приїхати на південь і навіть призначила дату - квітень 1785 р. За її вказівкою було складено маршрут подорожі.

19 жовтня 1784 р. граф Румянцев-Задунайський зробив ряд розпоряджень щодо доріг, мостів, гатей і перевозів; він наказував "докласти особливе старання, щоб на станціях, де призначені обіди і ночовки, виділені були для сього кращі обивательські будинки, при яких повинно бути в запасі по чотири кубічні саджені (1 куб. сажень - 9 7122 куб. метра) сухих березових дров і по три чверті (1 чверть - 9,5 пуда) вугілля..." у жовтні 1784 р. Казенна палата розпорядилася відпустити гроші на ремонт доріг, мостів, гатей і перевозів. У Чернігів було відпущено 455 руб. 88 коп., в Березну - 359 руб. 35 коп., в Ніжин - 6 561 руб. 89 коп., у Прилуки - 350 руб. 40 коп.

Невдовзі ніжинський справник писав, що "мости і гаті в повіті до самого прилуцького мосту приведені в справність", стосовно дров і вугілля він зауважив, що "все те буде заготовлено".

На головній вулиці Ніжина, на якій починалася процесія, стояли лавки купців Подпружиннікова і Свешнікова. Намісницьке правління, "...в рассуждении прописанных от городничего резонов, дабы большая улица утиснена не была, и через то в шествий ея императорского величества не последовала б остановка ", вирішило знести ці лавки. Але оскільки купці опиралися і не хотіли підкорятися розпорядженню, то довелося питати дозволу на це у самого Румянцева. Лавки знесли.

Осінь і зима 1784 р. минули в томливому чеканні та спішних приготуваннях. Вони ще більше посилилися з настанням весни 1785 р. Але в квітні стало відомо, що подорож імператриці відкладається на

невизначений час. Минув рік. Про її приїзд нічого не було чути. Нарешті в березні 1786 р. Катерина II в листі Румянцеву назвала дату прибуття - січень 1787-го.

Було складено новий маршрут руху імператриці. По Чернігівщині він проходив так:

Назва населеного пункту Версти Дата
65 Губернське місто Чернігів 16 Ночівля й обід 21/22 січня
66 Виблі 15 23
67 Куликівка 15 23
68 Дрімайлівка 19 23
69 місто Ніжин 24 Ночівля й обід 23/24
70 Володькова Дівиця 15 24
71 Носівка 15 24
72 Ставицька 4 24
73 Місто Козелець 1 5 Ночівля 25
74 Семипілки 25 25
75 Бровари 25 25
76 Губернське місто Київ 25 Обід, ночівля і перебування до того, як скресне крига і настане зручний час для судноплавства

Директору чернігівської економії Сахновському дали розпорядження "о доставке на станции по расписанию их, а именно: в Березну, Чернигов, Выбли, Куликовку, Дремайловку, Нежин, Володькову Девицу и Носовку ...всех предназначенных диких зверей, птиц, а также живой рыбы, с наблюдением притом, чтобы в свое время ни в чем том и нигде не оказалось недостатка... (диких зверей и птиц - дроф, глухарей, куропаток, рябчиков, тетеревов, уток, зайцев, коз и что только из дичи лучшего сыскать можно)".

Взимку 1787 р. скрізь полювали на звірів і птицю (за тиждень січня Прилуцькі мисливці вбили і зловили 10 зайців, 2 куріпки, 1 тетеря; ніжинські - 1 козу, 15 зайців, 8 тетерів, 7 куріпок). За наказом Сахновського дичину розвезли по місцях.

Предводитель губернського дворянства Л.К.Лобисевич зібрав усіх повітових предводителів, запропонував зібрати кошти для зустрічі імператриці. Таким чином, на "спеціальний рахунок" надійшло 5766 руб. 46 коп. Правда, глухівські та сосницькі дворяни взагалі нічого не здали. Враховуючи безгрошових дворян, Лобисевич запропонував їм замість грошей внести продукти.

На кожній зупинці зобов'язували заготовити "їстівні припаси" на 186 руб. 95 коп.

За нинішніми мірками вона ніби невелика, але й ціни на той час були інші й вага рубля також. На ці гроші купили: троє волів за 25 руб., стільки ж телят за 3 руб. 50 коп., десять баранів (7 руб.), 15 курей (1 руб. 50 коп.), 15 гусей (3 руб.), 15 качок (2 руб. 50 коп.),15 індичок (3 руб. 75 коп.); дичини на 5 руб., голландського сиру на 2 руб., пуд вершкового масла за 3 руб. 20 коп., два відра вершків за 5 руб/, 500 штук яєць за 5 руб., фунт чаю (це 409 грамів) на 4 руб., півпуда кави на 6 руб. 50 коп., два пуди (пуд - 16 кг) цукру на 22 руб., три відра білого вина (1 відро - 12 л) за 12 руб,, стільки ж червоного і за такою ж ціною; два відра французької горілки за 14 руб., п'ять штофів солодкої (1 штоф - 1 л 200 мл) за 15 руб., п'ять штофів міцної за 3 руб., чотири дюжини англійського пива за 24 руб., бочку оселедців (1 бочка - 20 відер - 245,6 літрів) за 5 руб., прованської олії 1/2 дюжини за 3 руб.

На Полтавщині в 1722 році можна було купити вола за 10-11 золотих (злотих); корову з телям за 3 копи; коня - за 41 золотий; жупан - за 10 золотих; кафтан - за 3,5 золотих без копійки; шаровари - за 18 шагів; сідло - за 3,5 золотих, віз - за копу (на початку XVIII ст. на Лівобережній Україні злотий (золотий) коштував в середньому 20 копійок, копа - 50 копійок, шаг - 2 копійки). За даними В.О.Ключевського, ринкові співвідношення копійки в 1674 р. і копійки 1882 р. рівнялося 1:12,9, а рубль 1730 р. рівнявся 10 рублям 1882 р.

В 1878 р. на Чернігівщині можна було купити: барана за 70 копійок; теля - за 1 рубль; качку - за 16 коп., 1 кг коров'ячого масла - за 20 копійок; пуд (16 кг) жита-за 9 коп., пуд пшениці - за 14 коп.; пуд солі-за 45 коп.

В1892 р. на ринках Лівобережної України пуд яловичини коштував 3 рублі 20 коп. (20 коп. за 1 кг); пуд сала - 8 рублів (50 коп. за 1 кг); курка - ЗО коп.; пуд свіжої риби (судака) - 5 рублів 70 коп.; пуд цукру - 5 рублів 20 коп.; 100 яєць - 1 рубль 60 копійок; 10 лимонів - 50 копійок; велика діжка солених огірків - 70 копійок, маленька - 40 копійок.

На початку XVIII ст. за 10 копійок можна було купити 3 фунти (приблизно 1 кг 220 г) коров'ячого масла або мед, або півфунта (трохи більше 200 гр) цукру. На початку XX ст. на Ніжинському ринку можна було придбати: 1 кг хліба білого - за 4 копійки; 1 кг свинини - (1 сорт) за 20 коп.; 1 кг сала - за 50 коп.; качку - за 50 коп.; 1 кг шинки -за 65 коп.; 1 кг осетрини - за 88 коп.

7 січня 1787 р. імператриця з Царського Села рушила в дорогу. Попереду їхала карета шталмейстера, далі запряжена 6 конями, карета Катерини II. У ній вміщувалися кабінет, вітальня на 8 чоловік, стіл для гри в карти, маленька бібліотека і всі зручності. Поруч з каретою імператриці їхали унтершталмейстер і конюхи. Далі рухалися запасні карети, фаетони Катерини II і карета-спальня. Вона складалася з двох кімнат - гардеробу і власне спальні. За ними їхали карети сановних осіб, вози, сани. Вісім упряжок займали кухарі й кухня, три - кондитери. Всього в кортеж входило 40 карет, 124 фаетони, вози і сани. їх везли 560 коней. На подорож було виділено 4 000 000 руб., не враховуючи місцевих витрат.

Цікавий опис поїздки імператриці залишився в "Записках про перебування в Росії при царюванні Катерини II" французького посла графа Л.-Ф.Сегюра.

"До Ніжина, пише він, ми проїхали 8 міст: Мстиславль, Черніков, Нове місто, Стародуб, Новгород-Сіверський, Сосницю, Березну і Чернігів. "Було 17 градусів морозу, дорога - чудова, - читаємо далі. - І ми їхали славно. Наші карети на високих полозах ніби летіли. На невеликій відстані від дороги з обох боків палали великі вогнища з повалених у купу сосен, ялин, беріз, так що їхали серед вогнів, які світили яскравіше, ніж сонце. В містах і селах дорогу заполонювали жителі: вони не звертали уваги на мороз. Голосно вітали свою государиню. Бідні поселяни з покритими памороззю бородами, не дивлячись на холод, юрбами оточували маленькі палаци, які, ніби в казці, піднімалися серед їхніх хаток. У палацах кортеж імператриці сідав за розкішний стіл, не звертаючи уваги ні на сувору холоднечу, ні на бідність, оточуючу їх. Скрізь ми знаходили теплий спочинок, знатні вина, рідкісні плоди і вишукане частування...".

Подорож Катерини II була схожа на веселу прогулянку з балами, маскарадами, грою в карти, розкішними прийомами і обідами. Але не забувала імператриця і про державні справи. Вона встановила чіткий розпорядок, якого суворо дотримувалися. О 9 годині виїжджали зі станції, о 2-й - обідали; о 7 годині вечора зупинялися на спочинок. Вставала вона завжди рано, о 6-й годині, й разом з О.Безбородьком займалася державними справами. Після обіду в кареті чи місцях відпочинку приймала відвідувачів, грала в карти, увечері до 11 години писала листи і читала.

Поїздка Катерини II трохи відхилялася від раніше складеного плану. В Ніжин імператриця прибула не 24, а 27 січня. В "Ніжинському літопису" ця подія висвітлюється так.

* 1787 г. января 27 числа ноче часа 10 государине Екатерина Але- зевна в Нежинъ изволила въехать и сьтреча била великолепная, купечество, мищане, греки и ихъ жены, а особо дворяни з уездним пред- водителемъ подполковникомъ Андреемъ Яковлевичемъ Шаулою и до руки к государине дворяне, духовенство и дворянские жены подходили, а 28 во 2-м часу с полдня виехала з Нежина в Киев ночлегъ имела в Козел це, а: 29 переехат зволила в Киевъ".

Ніжин - місто, тепер районний центр Чернігівської області. Розташований на обох берегах річки Остер (притока Десни). Вперше згадується в Іпатіївському літописі під 1147 р. як Уненеж. У XII ст. був фортецею Чернігівського князівства. З середини XIV ст. у складі Великого князівства Литовського. З 1500 по 1618 рр. у складі Росії. З 1514 р. відомий як Ніжин. За Деулінським перемир'ям 1618 р. відійшов до Речі Посполитої і став центром Ніжинського староства Київського воєводства. Тут на лівому березі Остра почали зводити замок на основі фортифікаційних укріплень часів Київської Русі, в якому дислокувався польський гарнізон. 1625 р. місто одержало Магдебурзьке право. До 1648 р. Ніжин і вся Ніжинщина належали польському магнатові князю М.Потоцькому. Жителі Ніжина брали участь у селянсько-козацьких повстаннях 30-х рр. XVII ст. У червні 1648 р. містом заволоділи повстанці. Воно стало центром Ніжинського полку, а Ніжинський замок - його цитаделлю. У липні 1650 р. - Ніжин один з центрів повстання проти польської шляхти, яка поверталася після підписання Зборівського договору. Тоді багато жителів Ніжина перекинулося на Слобожанщину. Козаки Ніжинського полку брали участь у визволенні Білорусі. 1663 р. в Ніжині відбулася "Чорна рада".

За часи Національно Визвольної революції Ніжинський полк був найбільшим на Україні.

В цей час ніжинські полковники були діячами всеукраїнського масштабу. Це: Прокіп Шумейко; брати Іван та Василь Золотаренки (родичі гетьмана Б.Хмельницького, перший зіграв керівну роль у подіях 1652-1655 рр., другий - у 1659-1663 рр.); Григорій Гуляницький один із лідерів старшинської антиросійської партії на Україні; Матвій Гвинтівка грав одну з керівних ролей у подіях пов'язаних з гетьманом І.Брюховецьким.

З Ніжинщиною пов'язана діяльність одного з головних представників політичної еліти того часу на Україні - резидента російської політичної розвідки, єпископа Мстиславського та Оршанського, намісника Київської митрополії Мефодія (Максима Филимоновича); в цей же час починає свою діяльність на Ніжинщині і його наступник на ниві розвідки протопіп Симеон Адамович. Великий вплив, ще недостатньо вивчений, на події того часу оказав представник ніжинської старшини Роман Ракушка-Романовський (автор літопису Самовидця).

Ніжинські греки єдині на Україні мали право самоврядування та власний магістрат (права греків були підтверджені як гетьманами України, так і російськими царями та імператорами).

Шановний читачу, про подробиці перебування Катерини II в Ніжині ми дізнаємося з архівних документів, щоденників, спогадів сучасників і листів самої імператриці. Картина виходить така.

27 січня 1787 року о 7 годині 20 хв. вечора Катерина II прибула до Ніжина. При в'їзді в місто (район вулиці Космонавтів) були поставлені дві піраміди, освітлені вогнем і феєрверком. Біля них імператрицю зустрічали городничий, службовці повітового суду, члени міського магістрату, купецтво, міщани і представники ремісників. Затим кортеж рушив по вулиці Чернігівській до району, де нині розміщений меморіальний знак ніжинцям, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. Тут побудували на гроші грецького товариства тріумфальні ворота, які прикрасили ілюмінацією. На цьому місці хлібом-сіллю зустрічали царицю всі ніжинські греки з дружинами і дітьми.

Ночівлю для Катерини II приготували в будинку графа О.А.Безбородька, який, випередивши імператорський поїзд, разом з ніжинським дворянством зустрів царицю біля під'їзду будинку. Всю ніч у місті горіла ілюмінація і освітлювалися усі будинки.

Наступного дня з 12 години почався прийом. Насамперед їй були представлені настоятель ніжинського Благовіщенського монастиря архімандрит Дорофей, за ним архімандрит (він у той час був у Ніжині) єрусалимського монастиря Гроба Господня Варфоломей і міське духовенство.

Архімандрит Дорофей виступив з промовою "предъявляющую радость, посещением ее величества во всех произведенную" и підніс імператриці хліб-сіль та ікону "Воскресіння Христове".

Катерині II дуже сподобалася промова. В книзі "Памятныя записки А.В.Храповицкого, статсъ-секретаря императрицы Екатерины второй" (М., 1862) є такі слова: "29 генваря въ Козельце похвалена речь, хорошо говоренная въ Нежине Архимандритомъ Дорофеемъ, онъ хорошо выражалъ слова, къ кресту относящыяся: ему пожаловано 500 руб:, а прчимъ Архимандритамъ давали по 300 руб.".

500 рублів одержав і архімандрит Варфоломей. Імператриця пожертвувала гроші й монастирям: Благовіщенському (чоловічому) 200, Введенському (жіночому) 150 руб.

Після духовенства, камер-фрейліна Анна Степанівна Протасова відрекомендувала ніжинських дам і дружин купців, а генерал-губернатор граф П.Румянцев усіх місцевих чиновників - дворян і знатних купців.

Потім перед очима цариці постали члени ніжинського грецького товариства. Старшина грецьких купців Павло Еліат (Еліот, Елкард - у різних джерелах це ім'я пишеться по-різному) привітав Катерину II промовою на грецькій мові (з цього приводу імператриця писала Великому князю Костянтину Павловичу, який вивчав грецьку мову: " ...въ Нежине я слушала греческую речь, я не поняла ни одного слова, потому что васъ не было со мною").

У Ніжині імператриця відвідала місцеві торгові лавки - їй дуже хотілося купити іграшки для своїх онучок, але нічого пристойного і цікавого не знайшла.

Грецькі купці, скориставшись моментом, запропонували їй шовкову і парчеву тканини, привезені зі сходу. Катерина II купила два сувої парчі. "Голубую съ серебромъ, - писала вона Великій княгині Марії Федорівні, - назначаю вамъ, сударыня, и внучкам моимъ. Надеюсь, что ее достанет на васъ. Фіолетовую же съ золотомъ Великому князю (Павлу Петровичу. - Авт.) і внукам моимъ и такимъ образом къ Пасхе все семеро будут съ обновками, купленными в Нежине". (Парчу вона купила в грека Аведулієва за 1 087 рублів.)

Після обіду, на який був запрошений і архімандрит Дорофей, кортеж о 13.30 рушив у дорогу на Козелець.

Тут, в Ніжині, під час візиту Катерини II в будинку графа Безбородька розпочалася інтрига, яка могла призвести до відповідних змін у нашій історії, бо за мету ставилося змінити фаворита і вплинути через нього на імператрицю.

Фаворитизм - порядки, які обумовлюються впливом улюбленців, фаворитів.

Фаворит (favorite - прихильний) - улюблений високопосадової особи, який отримує користь і переваги від його покровительства.

XVIII століття було століттям освіченості, Французької революції і фаворитів. Мораль і її норми були гнучкішими, ніж навіть наприкінці XX віку. Серед інтриг і пристрастей до влади пробиралися перш за все відважні та пронозливі люди. Але з'являються серед придворних і пригожі "хлопчики", що переходили прямо "з караулки" до спальні імператриці й змушували тремтіти старих сановників. Останні в свою чергу починали підлещуватися, шукаючи прихильності новоспечених фаворитів, які, не встаючи з постелі, правили державою. Вони були різними: і талановитими, і бездарними, і розумними, і дурними, вболіваючими за інтереси держави і просто бажаючими нажитися. Час вибрав саме таких. (Фаворитизм дуже цікава сторінка в історії,

тільки шкода, що поки мало вивчена.) А тепер повернемося до наших героїв, учасників ніжинської інтриги.

Трохи передісторії. Олександр Андрійович Безбородько розпочав свою кар'єру у 1764 р. як секретар у генерал-губернатора Малоросії графа Рум'янцева, відрізняючись особливими здібностями і ще більшими амбіціями. В період російсько-турецької війни в чині наказного полковника командував Ніжинським полком (але недовго), брав участь у боях при Ларзі, Кагулі та за Дунаєм.

У 1775 р. Катерина, помітивши, що донесення з України складалися краще, ніж ті, що надходили з інших місць, писала Румянцеву: "Прислав би ти мені кого-небудь з ваших секретарів". У Петра Олександровича було їх двоє, про яких він говорив: "Петя Завадовський да Санька Безбородько. Один прямо Адоніс, але придуркуватий, а другий розумний, але люба жаба краща від нього". Граф прислав обох. Завадовський швидко просунувся вперед і був фаворитом імператриці в 1775-1776 рр. Безбородько стояв у тіні й лише в 1778 р. його кар'єра стала рухатися вгору (одержав пост статс-секретаря).

Включившись у палацові інтриги, він ставить собі за мету досягти найвищого щабля чиновницької драбини. І треба віддати йому належне. Він досягає свого, щоправда, не при Катерині II, а при Павлу І, надавши йому послугу (сховав заповіт імператриці), він стає сенатором, світлійшим князем і канцлером. А зараз повернемося у 80-ті роки XVIII ст. У цей час Безбородько досяг певних висот у політиці і, як писав граф Луї-Філіп Сегюр, який прибув у 1785 р. до Петербурга, послом, "політіческія тайны того времени оставались въ веденім Екатерины, Потемкина і Безбородки" і додає, що Безбородько "скрыва- еть тонкій умъ подъ тяжелою наружностью".

У другому листі Сегюр пише: "Безбородко, зная всю силу власти князя (Потьомкіна. - Авт.), никогда не возстанетъ противъ него...

Безбородко

онъ отлично знаетъ, что если князь попадетъ въ немилость, то онъ ни въ какомъ случае не можетъ занять его место; у него нетъ ни достаточной твердости, ни представительной наружности".

Безбородько Олександр Андрійович (1747-1799) - виходець з козацької старшини, що брала початок з польського роду Ксенжинських. Демаян Ксенжинський за часів Б.Хмельницького володів помістям у Переяславському полку, брав участь у війні проти Польщі. В одному з боїв йому відрубало підборіддя, і з того часу їх стали називати "безбородими".

З 1775 р. - секретар Катерини II, з 1784 р. - граф і фактичний керівник колегії Іноземних справ. При ньому Туреччина визнала приєднання Криму до Росії (Яська мирна угода 1791 р.). З 1797 р. - сенатор, світлійший князь, канцлер при імператорі Павлові І. З іменем О.А.Безбородька пов'язане відкриття в Ніжині Гімназії вищих наук.

Завадовський Петро Васильович (1739-1812) - виходець з козацької старшини, придворний і фаворит Катерини II. Під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. був начальником таємної канцелярії графа Румянцева, відзначився в боях при Ларзі та Кагулі. Брав участь у редагуванні Кючук- Кайнарджирської угоди 1774 р. Фаворит Катерини II (1775-1776), кабінет- секретар, граф (1776).

На початку царювання Олександра II - голова комісії по складанню за- конів. Перший в Росії міністр освіти (1802-1810).

За свідченням сучасників, Безбородько "некрасивий, нестрункий, некмітливий, не володів жодною якістю, яка впливала на вибір імператриці". Так, він не подходів на роль фаворита, але ніщо людське не було чуже для нього. Крім того, він був сином свого часу. А у того часу була своя особиста мораль, і імператорський двір був її законодавцем.

Безбородько, хрещений за православним обрядом, мав владний гарем, якій поповнювався не кріпосними дівчатами, а виключно іноземками і дамами "полусвіту" (співачками, танцівницями, акторками).

Полковник Гарновський, який, аби інформувати князя Г.Потьомкіна, постійно листувався з керівником його канцелярії В.Поповим, пише: "сюди (у С.-Петербург) повернувся з Італії співак Капас-чині та привіз із собою для Безбородька двох молодих італійок. Вони зазнали випробування, але я не знаю, чи будуть вони прийняті до гарему". До речі, це не було чимось незвичним. Подібне відбувалося і з іншими можновладцями. Та й сама імператриця часто змінювала своїх партнерів.

Один з іноземних дипломатів доносить в депеші: "У справах Росії помічається щось подібне до міжвладдя, яке відбувається в проміжках часу між зсувом одного фаворита і за пануванням іншого". Двір і самі міністри відставляли свої справи до остаточного вибору чергового фаворита. Нарешті він вибраний, і все йде своєю чергою.

" Міжвладдя" звично не було тривалим. Всі уважно стежили, на кому зупиниться погляд Катерини на балу або на прийомі. На другий день узнавали, що нікому не відоме особа "призначена флігель-ад'ютантом". Все було ясно. Молоду людину закликали до двору, вона потрапляла до рук лейб-медика імператриці, потім графиня Брюс або пані Перекусихіна відводила її до спеціальних апартаментів. Тимчасовий виконавець відразу одержував багатство, владу і "золоту клітку".

Міська еліта України теж прийняла цю мораль. Звичаї того часу знайшли своє відображення у спогадах іноземців, які мандрували Україною. Венесуелець Франсіско де Міранда, котрий знаходився у Києві в 1787 р. разом з імператрицею Катериною II, пише: "...ми з Кисельовим відправились на Подол в пошуках любовних пригод. Зайшли в один будинок, який мій слуга вже знав. Хазяйка, дівчина років вісімнадцяти, видалася мені зовсім непоганою. Кисельов атакував служницю, а я пішов на штурм хазяйки, яка нарешті погодилася за три дукати, хоча спочатку просила десять (Ціна на такі послуги коливалася від 1 рубля, в спеціальному будинку, до 25 рублів та більше. Військовий комендант м. Ніжина у 1787 р. бригадир граф Капуані отримував на рік близько 600 рублів. - Авт.) Приятель поїхав, а ми з моєю німфою залишались у ліжку. Вона була дуже добра і я отримав задоволення... Пізніше я дізнався, що моя німфа - дружина одного офіцера і дуже славна дівчина". Далі Міранда продовжує: "...Графиня Тарновська показала мені гравюру, на якій було зображено як дружина, поки ії старий чоловік спить, в одній сорочці вибирається з ліжка, щоб бігти до коханця... І подібне показує дама!".

Інший мандривник, швейцарський капитан Жозеф, який у цей час теж перебував на Україні, пише про міщанок: "...за моїм проханням svoschik привів гарненьку дівчину шістнадцяти років, за що я дав йому два рублі. Провів з нею ніч і вранці вона пішла дуже задоволена, отримавши від мене два дукати"; "...слуга привів мені дівчину- швачку, яка показала себе в ліжку справжню чортовою і в пилкості не поступалася француженкам. За ніч я три рази переконався в цьому. Вранці вона пішла, отримавши п'ять рублів"; "...в 10 годин відправився до однієї дівчини років 15 і спав з нею".

За таку мораль бути фаворитом у XVIII ст. не тільки не засуджувалось, але й було досить привабливим. А якщо місце в спальні імператриці займе молода людина, протеже О.Безбородька, то можна буде правити, не маючи красивого і мужнього зовнішнього вигляду. Та й Потьомкін уже не був коханцем Катерини II, але продовжував впливати на її та керувати державою, як йому це вдавалося? Дуже просто. Він сам рекомендував цариці молодих красивих офіцерів. У серпні 1786 р. її фаворитом став ад'ютант Потьомкіна 28-річний капітан гвардії Олександр Матвійович Дмитрієв-Мамонов. Сучасники відзначали, що він був високим, дужим, мав скулисте обличчя і трохи розкосі очі, був добре освіченим, говорив німецькою, англійською і французькою мовами, писав вірші та п'єси. Ось через таких Потьомкін і проводив свою політику.

Потьомкін Григорій Олександрович (1739-1791) - світлійший князь Таврійський (1783), російський державний і військовий діяч, генерал-фельдмаршал (1784). Один з учасників палацового перевороту на користь Катерини II, и фаворит і найближчий помічник. Деякий час був генерал-губернатором Малоросії. Сприяв економічному розвитку півдня України. 1772 р. записався в козаки Кущевського Куреня Запорозької Січі під іменем Грицька Нечоси. За його ініціативою в 1788 р. з колишніх запорозьких козаків було створено Чорноморське, або Кубанське, козацтво.

З 1784 р. - президент Військової колегії, командував армією в російсько- турецькій війні 1787-1791 pp.

Безбородько діє обережно, завойовуючи довіру осіб серед оточення Катерини II. А.Грибовський, статс-секретар імператриці (автор записок про Катерину II) писав, що "Безбородко имел въ комнатахъ государыни сильную партію, состоявшую изъ Марии Савишны Пере- кусихиной, ея племянницы Торсуковой, Марьи Степановны Алексеевой, камердинера Зотова и некоторых другихъ, которыхъ дни рождения и именинъ въ эти дни безъ хорошихъ подарков не оставлялъ".

Під час подорожі імператриці на південь він пропонує їй в фаворити свою людину. Це робиться в Ніжині. Тут Катерина II ночувала в будинку Безбородька, і, відрекомендувавши їй своїх родичів (Григорія Петровича Милорадовича і Михайла Павловича Міклашевсько- го), граф звертає на них особливу увагу імператриці.

З цього приводу полковник Гарновський писав В.Попову, керівнику канцелярії князя Потьомкіна: "Александръ Матвеевич (Мамонов. - Лет,) почитался оставленнымъ за болезнью в Нежине и отъ двора навсегда удаленнымъ. Некоторые признавали къ престолу при- ближеннымъ Милорадовича, а другие - Миклашевского. Оглашен

ный въ газетах царскія милости, въ бытность въ доме Миклашевски хъ (Безбородько. - Авт.) явленные, почитались достовернымъ зна комъ монаршаго къ сей фамилии благоволенія".

Міклашевський Михайло Павлович (1756-1847), виходець із старшинської козачої сім'ї. Його прадід був полковником Стародубського полк^ (1689-1706). Відзначився підчас придушення польського повстання Т.Кос- тюшка. Діяв на території Волинської губернії. З 1796 р. був її губернатором, з 1797 - Малоросійським. У 1799 р. імператор Павло І зняв його з губернаторства. На початку XIX ст. призначений сенатором. У 1812 р. подає у відставку і переїжджає на Чернігівщину, де майже 30 років займається у своєму маєтку сільським господарством.

Спроба ніби вдалася. Мамонов залишається в Ніжині, а Милорадович і Миклашевський супроводжують імператрицю в поїздці. Та й сам Безбородько намагається бути дуже корисним. М.Григорович у своїй книзі "Канцлеръ князь Александръ Андреевичъ Безбородко въ связи съ событіями его времени" пише, що "більша частина указів, підписаних Катериною протягом піврічної подорожі, були написані самим Безбородьком". У подарунок від імператриці він одержує в Москві будинок колишнього канцлера Бестужева-Рюміна. Але щось-таки не врахував великий знавець закулісної гри - його протеже відправили додому, а Мамонова повернули і засипали милостями. Він став шефом Санкт-Петербурзького полку. Його пожалували в генерал-ад'ютанти. Подаровані імператрицею діамантові аксельбанти коштували 50 ООО руб. У 1788 р. він став графом і одержав орден Олександра Невського, всіяний діамантами, вартістю ЗО 000 руб. Мамонов не забув, кому був зобов'язаний короткочасною немилістю. У листах до Воронцова Безбородько жалівся на Мамонова, бо опала фаворита до нього чуттєво відбивалася на становищі графа.

Про неприязні стосунки Мамонова до Безбородька Григорович пише: "Важко віднайти джерело, з якого витікали такі стосунки. Можливо, що милості, виявлені імператрицею Катериною II ще під час подорожі в Крим рідні Безбородька, особливо Милорадовичу і Ми- клашевському, які вважалися красенями, стривожили підозрілість фаворита государині. Безсумнівним є те, що невдовзі після повернення двору з подорожі в Петербург, настав ряд неприємних витівок Мамонова проти Безбородька".

Мамонов, мабуть, дуже шкодив Безбородьку, якщо Гарновський писав Попову: "говорятъ, что Александръ Матвеевичъ


географічна карта. Чернігово-Сіверська земля.

(Мамонов. - Авт.) довольно силенъ и спасенъ графу Александру Андреевичу (Безбородько. - Авт.) и что последній много лишился бы доверенности, если бы теперь не былъ подкрепленъ его светлостію (Потьомкіним. - Авт.)".

Проти Мамонова Безбородько діяв двома засобами: по-перше, намагався налагодити відносини з фаворитом; по-друге, не афішуючи своєї участі при першій же можливості шкодив йому.

З цього приводу Гарновський пише: "Олександр Матвійович (Мамонов. -Авт.) має до графа-докладчика (Безбородько. - Авт.) природжену антипатію і навіть ім'я графа не терпить; напроти, граф посилено намагається налагодити стосунки з його превосходительством. Граф-докладчик (Безбородько. - Авт.) хоча і не здається небезпечним, однак в хитрощах рідко кому поступиться, до того ж пов'язаний тісною дружбою з такими людьми, які завжди були і завжди будуть його світлості (Мамонову. - Авт.) шкідливими".

Конфлікт зайшов так далеко, що стосувався навіть дрібних справ. Наприклад, коли імператриця вирішила передати на розгляд О.Безбородьку справу про нагородження одного з капралів Гвардійського Кавалергардського полку, в якому раніше служив О.Мамонов, фаворит рішуче виступив проти. Що відбувалося далі, описує у своїх листах Гарновський.

" Коли імператриця повідомила про свій намір Мамонову, той заперечив: "Я вам казав вже сто разів і тепер підтверджую, що я з Без- бородком не тільки ніякого діла мати, але і говорити не хочу. Немає нічого смішнішого, як віддати йому справу, яка не підлягає його розгляду. Чи не бажане вам, надіти на нього шишак і одягнувши його в кавалергардський мундир зробити його командиром цього полку? Дуже до речі! Проте ж і в той час я йому кланятися не буду. Я знаю, хто я такий, а хто він такий. ...Я краще піду у відставку".

Ця суперечка тоді закінчилася мирно. Але коли імператриця знову спробувала виставити вперед достоїнства і заслуги Безбородка, то Мамонов заперечив: "Хотів я наплювати на його достоїнства, на нього самого і на всю його злодійску зграю".

"Я соромлюся описати всі лайки, - доповнює Гарновский, - сказані на рахунок графа і його прихильників".

Стосунки між фаворитом та Безбородьком продовжували погіршуватися. Ще в одному листі Гарновського (квітень 1787 р.) ми читаємо: "Графъ - докладчикъ (Безбородько. - Авт.) бываетъ весьма редко у государыни, и притомъ старается бывать только тогда, когда Мамоновъ не бываетъ. Если же ему случится придти въ то время къ государыне, когда графъ докладываетъ, то графъ, тревожась присутствием Мамонова, всегда уходитъ".

У липні 1789 р., коли зірка Мамонова закотилася і в ролі фавори- , та його замінив Платон Зубов, ставленик князя М.Салтикова (фельдмаршал, вихователь великих князів Костянтина і Олександра), Безбородько вирішує знову діяти. В Петербург був викликаний Г.Милорадович з метою "пристроить его в рассадник будущих государственных людей ".

"У Милорадовичі, надзвичайно красивому, молодому гвардійському офіцерові, на якого вже раз государиня звернула увагу, Зубов - пише Грирогович, - не міг не бачити собі суперника. Милорадовича підтримував Безбородька, який тепер хотів зміцнити своє становище не дуже благовидним способом".

Милорадовичі - український дворянський рід, походить з Герцоговини (Сербія). Підчас російсько-турецької війни 1711-1713 pp. брати Михайло, Гаврило і Олександр Милорадовичі поступили на службу в російську армію, за що одержали маєтності в Україні.

Найвідоміші з них: Михайло Ілліч (7-1726) - полковник гадяцький (1715- 1726); Гаврило Ілліч (7-1730) - полковник гадяцький (1727-1729), відправлений у відставку гетьманом Апостолом за зловживання; Петро Степанович (1723-1799) - останній чернігівський полковник (1762-1781), при відставці - генерал-майор. Його син - Григорій Петрович (1765-1828) - був чернігівським суддею (1799) і таврійським губернатором (1802-1803).

Андрій Степанович (1726-1796), брат Петра, з 1782 р. - чернігівський губернатор, керував складанням так званого "Румянцевського опису".

Михайло Андрійович (1771-1825) - граф. Генерал-лейтенант (1805), герой Вітчизняної війни 1812 р., командир авангарду Головної армії, учасник походів у Західну Європу 1813-1814 pp.; з 1814 р. - петербурзький генерал-губернатор. Під час повстання декабристів (1825) був смертельно по- ранений П.Каховським.

Далі Григорович пише: "Не можна тут не пригадати розповідь про те, що Безбородько ніби клопотався про усунення Мамонова, про наданий випадок своєму племіннику, Григорію Петровичу Милорадовичу, ще в Ніжині. Милорадович, як засвідчує його портрет, був красенем. Ця обставина ніби і послужила однією з найголовніших причин ненависті Зубова до Безбородька".

Милорадович за вказівкою Катерини був відправлений додому. Безбородько відійшов у тінь і знову піднявся вже при царюванні Павла І.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші