Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Історія українського літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Демагогічні дискусії з приводу -предмета" літератури І "застійні" явища в дослідженні літпроцесу XIX ст. (статті і монографії О. Білецького, М. Бернштейна, П. Волинського та ін.)

Щодо другої половини XIX ст., то дослідники в цьому періоді найактивніше обговорювали тогочасну полеміку про самобутність української мови та зв'язків її з російською. Обережно згадували, наприклад, традиції "обмеженого погляду" В. Бєлінського на українську мову як "областное малороссийское наречие", на якому може розвиватися тільки така ж "областная" література (фольклорна, травестійна, бурлескна тощо), з усіх боків робили підступи до вислову М. Костомарова про українську літературу як літературу "для домашнього вжитку" і до думки М. Драгоманова про неї як "домову літературу" й обов'язково обговорювали питання, чому ж, особливо після смерті Т. Шевченка, українська література "пішла на спад", не могла дорівнятися своїм художнім потенціалом до інших, зокрема російської, літератур. М. Бернштейн, обравши чи не найлегший для вченого в умовах тоталітаризму шлях, відповідь на це питання "передоручав" почасти або М. Драгоманову (українська література ніяк не може вивільнитися з-під тягаря етнографізму, народництва тощо), І. Франкові (причину треба шукати в політичному становищі України), або іншим літературним авторитетам. Тим часом М. Комишанченко розв'язував цю проблему "самотужки" і цілком у дусі рабських самобичувань. Дискримінаційна політика Росії щодо української літератури і культури загалом (валуєвський циркуляр та емський указ) — це, на думку М. Комишанченка, суто зовнішній чинник, на який може зважати хіба що буржуазно-націоналістичне літературознавство. "Були інші причини, причини, так би мовити, не зовнішнього, а внутрішнього характеру, а саме: поширення лібералізму у суспільно-політичному русі на Україні та безідейність, консерватизм і національна обмеженість у творчості значної частини українських письменників, куди штовхала їх українська ліберальна критика тих часів" (47). Після такого вірнопідданського і "самокритичного" пассажу йти було нікуди, й основна частина дослідників літератури в материковій Україні протягом 60-х і наступних років у трактуванні і цього, й багатьох інших питань українського літпроцесу воліла рухатись тільки в напрямку самокритицизму.

Особливо це стосувалось так званого вузівського літературознавства, яке в 60-х роках було представлене кількома виданнями підручникового типу — "Історія української літератури. Література першої половини XIX століття", 1964; "Історія української літератури. Література другої половини XIX століття", 1966; "Історія української літератури. Кінець XIX — початок XX століття", 1967. За змістом це був (з деякими доповненнями замовчуваних раніше літературних фактів) конспект першого тому академічної "Історії української літератури" (1954), котра являла собою безпрецедентний політичний донос на всю українську літературу. Головний методологічний принцип цієї "Історії..." (література з класових позицій відтворює суспільні процеси) консервувався тепер у сфері вищої літературної освіти і ставав, відтак, непорушним катехізисом, догматом, у трафаретах якого допускалися тільки зміни імен авторів, назв їхніх творів чи якоїсь іншої, суто номінальної атрибутики. Наприклад: "Твори Лесі Українки, Коцюбинського, Стефаника, Кобилянської, Васильченка у досконалій художній формі розкривають жахливі умови життя українського народу в капіталістичному суспільстві, відображають боротьбу трудящих мас і кращої частини інтелігенції проти капіталістів, поміщиків, царських і цісарських урядовців, духовенства, буржуазного націоналізму". Тут замість "Твори Лесі Українки..." могло б стояти "Твори І. Котляревського...", замість "капіталістичного" — "феодальне" суспільство і читач одержав би історію літератури не кінця XIX ст., а початку його, і нікого з авторів ніби й зовсім не турбувало, що це не історія літератури, а профанація її. Так змушує думати, принаймні, і ще одне видання підручникового типу, що вийшло в 60-х роках і до створення якого були причетні частково ті ж самі автори, що працювали над згадуваними "Історіями...".

Йдеться про "Матеріали (в п'яти томах, шести книгах) до вивчення історії української літератури", видані протягом 1959—1966 pp. Спеціально для цього видання було написано тільки окремі розвідки (переважно — узагальнюючого характеру). Усе інше являло собою статті, рецензії чи усні виступи, апробовані в раніших виданнях як передмови, післямови чи коментарі до них. Усі разом вони не викликали жодного сумніву щодо свого методологічного спрямування: це було те ж партійно-класове прочитання історії української літератури, яка, на думку упорядників, з самого початку розвивалася в напрямку матеріалістичного (ідеологічно-ілюстративного) розуміння специфіки художньої творчості. Заповзято критикуючи всілякі там "буржуазні" та "націоналістичні" погляди на український літпроцес як процес "єдиного потоку", автори й упорядники "Матеріалів..." пропонували теж "єдиний потік" літературного розвитку, але поскрибований уже іншим ідеологічним знаком. У кінцевому підсумку духовне обличчя української літератури поставало перед читачем до краю спотвореним, бо ж усе, що якось не вміщувалось під тим знаком, відсікалося від нього і зараховувалось у "ворожий" стан буржуазного націоналізму, формалізму, занепадництва тощо. Який це мало вигляд з точки зору практики, можна переконатися читаючи, скажімо, монографію В. Передерія "Українська революційно-демократична естетика" (1964) чи збірник статей "Українське радянське літературознавство за 50 років" (1968), які теж належать до вузівського літературознавства. В них знову повторювалися вади найбільш звульгаризованого уявлення про окремі віхи української літератури та наукового осмислення її. Читач довідувався і про створення "найсприятливіших умов" для розвитку літературознавства після жовтневого перевороту, і про боротьбу його "з різними проявами буржуазної методології", і про "новаторську суть мистецтва соціалістичного реалізму", і про захист марксистською критикою спадщини Шевченка від "лютих ворогів" українського народу — О. Кониського, Б. Грінченка, М. Грушевського, С. Єфремова, О. Барвінського та ін. (цитувалося при цьому відповідне місце із згадуваних оглядів українського літературознавства, що належали О. Білецькому), і про переважання в світогляді І. Франка чи Лесі Українки марксистських ідей, і обов'язково ж — про благотворний вплив на українську літературу літератури російської та про те, що всі негаразди в розвитку української естетичної думки йшли від згадуваних уже "внутрішніх причин", відкритих М. Комишанченком: поширення лібералізму, національна обмеженість, буржуазна методологія. Меншою мірою така літературознавча міфотворчість торкнулася розділів про віршознавство чи фольклористику, про деякі етапи в розвитку давньої літератури, проблеми "чистої" поетики Т. Шевченка, Лесі Українки тощо. У "Матеріалах..." по-справжньому живим словом ще були також деякі публікації з дореволюційного літературознавства, але вони фактично розчинялися в ідеологічно заангажованих розвідках сучасних авторів, а в останніх томах — ще й у численних директивних постановах та виступах В. Леніна й інших "вождів" про літературу й культуру. Це був чи не єдиний у світовій практиці випадок, коли історія літератури не лише духовно, а й фізично була пов'язана з факторами суто ідеологічного порядку.

Неважко здогадатися, в яку схоластичну прірву могло б остаточно скотитися таке "осмислення" літературної творчості, якби воно не натрапляло на природний "рух творчої сили" (О. Білецький), на суто природні спалахи художньої і наукової думки, які мають здатність усупереч усяким постановам та розпорядженням виникати навіть у найбільш похмурі, тенденційно заідеологізовані періоди розвитку людської духовності. Одним із таких спалахів у 60-х роках було шістдесятництво. Окремих дослідників літератури воно таки змогло навернути на інший шлях осмислення літературної творчості. Вихід на цей шлях відбувався дуже повільно й обережно. Перші ознаки його з'явились у виступі О. Довженка на Другому з'їзді радянських письменників (1954), коли прозвучала тривога про зникнення (в умовах ідеологічного тиску) "художньої атмосфери" з кінематографа, та в його ж статті "Мистецтво живопису і сучасність" (1956), у якій акцентувалося, що мистецтво не може розвиватися за наперед визначеними еталонами і що "треба розширювати творчі межі соціалістичного реалізму". Невдовзі про це ж (у 1956 р.) заговорив М. Рильський у статті "Краса", але вже стосовно власне художньої літератури, наголосивши водночас, що "критики-професіонали ще й досі, хоч і присягають у своєму зреченні вульгарного соціологізму, мало, проте, приділяють у своїх статтях місця естетичній оцінці мистецьких явищ". "Критики-професіонали" ніби й пробували прислухатися до цієї думки наприкінці 50-х років (А. Трипільський. "Про красу мистецтва", 1959), але вириватися з полону вульгарно-соціологічного догматизму все ще не збиралися, тому розвиток її слід віднести лиш до початку 60-х років. Саме у зв'язку з рухом шістдесятництва Л. Новиченко у передмові до першої збірки І. Драча "Соняшник" писав, що у віршах молодого поета вражає не стільки "предмет", скільки інтенсивність поетичного переживання, його "висока температура", породжена глибоким почуттям, міцним інтимним зближенням з тим, про що йде мова". С. Крижанівський у післямові до збірки В. Симоненка "Інша і грім" нагадав, що кожен справжній поет є "першовідкривач у царстві духовного життя, в сфері мудрості і краси", а згодом думка про те, що література — це не ілюстрація суспільних процесів, а завжди художнє (естетичне) відкриття, стала поширюватись у значно ширшому науковому контексті.

Концептуальні зрушення помітні в публікації досліджень М. Коцюбинської "Образне слово в літературному творі" (1960) і "Література і мистецтво слова" (1965). Певне значення мали роботи з проблем стильового розмаїття літератури (В. Іванисенко. "Що таке лірика", 1963 і "Народження стилю", 1964; М. Острик. "Романтика в літературі соціалістичного реалізму", 1964; П. Мисик. "Багатство форм і стилів", 1966), а також збірники статей С. Крижанівського "Художні відкриття" (1965) і Л. Новиченка "Не ілюстрація — відкриття" (1967). Щоправда, давалася взнаки й обережність у процесі виходу на цей новий для підрадянської науки шлях осмислення мистецтва. Сказавши, зокрема, про високу поетичну енергію і формотворчі шукання шістдесятників як про позитивну рису ("бо застій художньої думки, боязкість шукань були несумісні з великим мистецтвом"), Л. Новиченко тут же додавав, що йдеться саме про велике мистецтво соціалістичного реалізму (18). С. Крижанівський першовідкривацьку суть поезії пов'язував із поверхневим знаменням часу і торжеством революційного вчення марксизму-ленінізму" (154).

Значно звужував уявлення про романтизм як тільки "форму" соціалістичного реалізму М. Острик у праці "Романтика в літературі соціалістичного реалізму", а автори збірників "Художні відкриття" (С. Крижанівський) і "Не ілюстрація — відкриття" (Л. Новиченко) свої роздуми про творчість багатьох письменників, зокрема й письменників, що були в радянські часи репресовані або тих, чиї твори були вилучені з літературного процесу (В. Кобилянський, В. Чумак, І. Кулик, А. Панів, О. Близько, Є. Плужник та ін.), обов'язково супроводжували суто радянськими застережними міркуваннями. Так, скажімо, В. Кобилянський у своєму русі до відкриттів ішов нібито "від мистецтва буржуазного до мистецтва пролетарського"; І. Кулик уславив себе тільки в боротьбі "за перемогу ідей комунізму в галузі художньої літератури"; В. Еллан-Блакитний перебував "на тому інтелектуальному високогір'ї, яке ми називаємо ленінськими позиціями комуністичної партійності в літературі"; Є. Плужник бентежив читача своєю "відданістю комуністичному майбутньому, чесністю і суворістю до себе навіть у своїх слабкостях" та ін. Одне слово, художнім особистостям не відводилось іншої альтернативи, як тільки бути міцно прив'язаними до панівної ідеологічної доктрини і робити свої відкриття тільки в її межах. Усе ж те, що виходило за ці межі, як і досі, або замовчувалось, або піддавалося "неспростовній" критиці. Мовляв, автор помилявся, ще не сформував свій більшовицький світогляд і т. ін.

Літературні та наукові втрати при цьому призводили до майже трагічних наслідків. Одна з них стосується найголовнішої якості — філософсько-естетичної позиції літературного шістдесятництва. На самому початку його (мається на увазі не календарний початок, що виявлявся в поезії Д. Павличка чи Ліни Костенко, а початок концептуальний, який почався з осмислення поетичного дебюту І. Драча) І. Драч у поемі "Ніж у сонці" (за авторським визначенням — феєрична трагедія) головний художній мотив сформулював як "ніж у сонці нашої правди". Цей мотив концентрував у собі значно глибший (і конкретніший) зміст, ніж тільки стурбованість ліричного героя долею зраненого, "заплямованого" людьми небесного світила; в ньому звучала передовсім думка про рани суто нашої національної правди: убогість вдовиної хати (асоціація з фольклорним образом "вдови-України"); людська "темнота, що з горя попеляста"; недолюблені (через кляту колгоспну роботу) "вуста твої і очі сині" тощо. Така правда (хоч і обставлена була автором процедурною, ритуальною московсько-ленінською образністю) ніяк не узгоджувалася з офіційно-парадною "правдою" більшовизму, і Л. Новиченко в передмові до "Соняшника" схарактеризував її як "розгублені скарги" поета, котрі, мовляв, призвели до загальної вразливості авторської концепції в творі (вона, мовляв, "багато в чому недодумана і незріла", 17). Як наслідок, поемі "Ніж у сонці" майже на два десятиліття був перекритий шлях у книжкові видання поета, а ідейні позиції багатьох шістдесятників (за винятком В. Симоненка, Гр. Тютюнника, Ліни Костенко) спрямувались до "правди" в її більшовицькому розумінні. Відтак ілюзії шістдесятництва про можливість в умовах "хрущовської відлиги" вільно виражати душу і правду свого народу розбилися об мур панівної ідеології, яку ревно і послідовно охороняли всі титуловані стражі з літературно-критичної обслуги.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси