Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Історія України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Українська революція 1917-1921 рр. Відродження державності українського народу

Падіння самодержавства. Розгортання національно-визвольного руху. Діяльність Центральної Ради

У 1917 р. Україна вступила в новітню добу своєї історії. Не маючи власної державності Й територіальної цілісності, країна була розділена між двома сусідніми імперіями - Російською та Австро-Угорською.

Українські землі займали понад 700 тис. кв.км. Чисельність населення перевищувала 48 млн. чоловік, з яких 33 млн. (2/3 населення) становили українці. Серед інших національностей виділялися росіяни, євреї. За національним складом село було переважно українським, місто - багатонаціональним.

Україна у 1917-1921 pp.

Рис. 6.1. Україна у 1917-1921 pp.

У лютому 1917 p. у Росії перемогла демократична революція. Владу царя було повалено. Натомість утворилося двовладдя: Тимчасовий Уряд і ради. Мандат на владу уряд отримав тимчасово, до скликання Установчих зборів, які мали затвердити форму державного ладу і прийняти Конституцію. Тимчасовий уряд вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, у тому числі й над Україною.

Крім Тимчасового уряду та його місцевих органів, одразу після повалення самодержавства виникли Ради робітничих, солдатських, а згодом і селянських депутатів. Усередині 1917 р. в Україні налічувалося 202 Ради, втому числі в Донбасі -180, що становило 71% від загальної кількості. Засновниками Рад були переважно загальноросійські партії есерів і соціал-демократів. Вони отримали абсолютну більшість місць у Радах, що відповідало реальному впливу цих партій серед населення на той час.

У перший час після лютневої революції в українських губерніях налічувалося щонайбільше 2 тис. більшовиків. Тому їх вплив на діяльність Рад залишався обмеженим. Поглиблення політичної і соціально-економічної кризи сприяло зростанню радикальних більшовицьких гасел. До кінця квітня чисельність більшовиків перевищила 10 тис. чоловік. З другої половини року в постійно оновлюваному складі багатьох Рад робітничих і солдатських депутатів вплив більшовиків та прихильних до них безпартійних делегатів став переважати.

Звістка про лютневі події в Петрограді сколихнула українську громадськість. Однією з провідних стала ідея національного визволення. Передусім висувалися вимоги автономії і федеративного устрою Росії. Особливо це було характерним для українського середовища. Почалися мітинги, зібрання, з'їзди, на яких трудящі вимагали української школи, української преси, українізації війська тощо.

Виникла потреба створити єдиний центр, шо об'єднав би всі українські сили. З цією метою в Києві 4( J 7) березня J 917 р. Товариство українських поступовців (ТУП) заснувало Українську Центральну Раду. Крім членів ТУП, до неї увійшли представники різних українських політичних угрупувань та організацій: військових, робітників, кооперативних, студентських, релігійних, культурних.

До Центральної Ради ввійшли представники всіх українських національних партій - Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП),

Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української народної партії (УНП), інших партій і громадсько-політичних груп. Очолив Центральну Раду видатний український історик, активний діяч українського національного руху М. Грушевський. Важливу роль в її діяльності відіграли В. Винниченко, С. Єфремов, Б. Мартос, С. Петлюра, І. Стешенко, П. Христюкта ін. Членами Центральної Ради стали майже всі відомі українські письменники, історики, юристи, діячі кооперації, інші представники інтелектуальної еліти України.

МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ ГРУШЕВСЬКИЙ (17. 11. 1866-25.11.1934 pp.)

Видатний український історик, археолог, літературознавець, соціолог.

Михайло Грушевський

Рис. 6.2 Михайло Грушевський

публіцист, письменник, організатор української історичної науки, громадсько-політичний і державний діяч, дійсний член Всеукраїнської Академії наук ( 1923 р.) та AH СРСР (1929 p.), засновник Української Народної Республіки. Народився у Хол мі (тепер Хелм, Польща) в сім'ї педагога-славіста із давнього духовного роду на Київщині. Скінчивши курс Тифліської гімназії, став студентом історико-філологічного факультету Київського університету. За сприянням І. Нечуя-Левицького надрукував свій перший літературний твір "Бехаль-Джугур" (1886 р.) У1890 р. закінчив історичне відділення історико-філологічного факультету Університету Св. Володимира у Києві. Наукову працю розпочав під керівництвом В Антоновича. У 1894 р. очолив кафедру "Всесвітньої історії зі спеціальним поглядом на історію Східної Європи " у Львівському університеті. Фактично це була перша кафедра історії України. У Львові розпочав активну науково-організаційну діяльність Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. 31897 по І 913 pp. Був головою НТШ. Одночасно очолював історико-філологічну секцію НТШ, редагував "Записки Наукового товариства ім. Шевченка" (1895-1913 pp.), створив і очолив Археологічну комісію НТШ. Під його керівництвом розроблялися статути НТШ (1896,1898,1901,1903,1904 pp.). Грушевський першим розпочав планомірну підготовку кадрів національних істориків, створив Львівську наукову школу істориків України.

Перебуваючи в Австро-Угорщині, М.Грушевський розгорнув активну наукову і громадсько-політичну діяльність. Тут він розпочав свою головну працю - багатотомну "Історію України - Руси", спільно з І. Франком заснував "Літературно-науковий вісник".

Після революції 1905-1907 pp. M. Грушевський переїхав до Києва, став членом ТУП. В часи першої світової війни він пережив арешт і заслання. У 1917 р. М. Грушевський був найбільш авторитетною постаттю серед українців, тому, природно, саме він очолив Центральну Раду. Після поразки УЦР і встановлення гетьманату, М. Грушевський перейшов на нелегальне становище і відійшов від активної політичної діяльності. У березні 1919 р. емігрував до Чехословаччини. Жив у Празі та Відні як представник Закордонної делегації УПСР, де розгорнув широку публіцистичну і наукову діяльність. 31.12.1923 р. на спільному зібранні ВУАН Грушевський заочно був обраний академіком по кафедрі історії українського народу. 7 березня 1924 р. професор М.Грушевський приїхав до Києва. Тут розгорнув велику науково-організаційну роботу. Заснував Науково-дослідну кафедру історії України. У січні 1929 р. загальні збори АН СРСР обирають Грушевського дійсним її членом. В цьому ж році розпочався більшовицький наступ на українську науку, який різко обмежив масштаби діяльності вченого. Фінансування наукових установ, що діяли під його керівництвом, було припинено. Незабаром розпочалися арешти співробітників і учнів Грушевського, більшість з яких згодом було заслано. У березні 1931 p. М. Грушевський переїхав до Москви, де 23.03.1931 р. був заарештований органами ГПУ у Москві та звинувачений у керівництві контрреволюційною організацією "Український національний центр". Однак Грушевський спростував існування "УНЦ" і свою причетність до нього. Після звільнення йому не дозволяли повернутися в Україну. Напівсліпим він продовжує працювати над справою всього життя - "Історією України-Руси".

Працював над українською історією 17-18 ст., написав тези "Про українську історіографію 18 ст. Декілька міркувань", "Самовидець Руїни і його пізніші відображення", друкувався у виданнях AH СРСР. У жовтні 1934 р. виїхав на лікування до Кисловодська. 25.11.1934 р. після нескладної операції помер від зараження крові. Перевезений до Києва і похований на Байковому кладовищі.

Центральна Рада активно розгорнула свою діяльність. 22 березня вона звернулася з відозвою "До українського народу", в якій закликала зберігати спокій, запровадити вибори на всі урядові посади, а передусім творити нове, вільне життя. Українська Центральна Рада поступово перетворилася на справжній керівний орган національно-демократичної революції. Вона стала своєрідним українським парламентом. Восени 1917 р. її повний склад становив 822 члени. Діяльність Центральної Ради була зосереджена, головним чином, на вирішенні національного питання - досягти національно-територіальної автономії України в Російській Федеративній республіці. Про самостійність України думали тоді одиниці. Проти самостійності в цей період виступав і сам М. Грушевський.

Отже, після краху російського самодержавства в Україні відбувся злет національно-визвольного руху, який переріс в національно-демократичну революцію на чолі з Українською Центральною Радою.

На відміну від центральної Росії навесні 1917 р. в Україні сформувалися фактично три влади:

Представники Тимчасового уряду - губернські комісари. їм підлягала армія і до них приєдналася російсько-єврейська демократія та інтелігенція.

Центральна Рада, котра весь час поповнювалася новими членами соціалістичних партій.

Ради робітничих і солдатських депутатів, що складалися з більшовиків, меншовиків, есерів; на перше місце в Радах поступово виходили більшовики.

Між цими трьома силами почалася запекла боротьба за владу.

Весна - початок літа 1917 р. ознаменувалися поглибленням Української національно-демократичної революції. 17-21 квітня у Києві проходив Український Національний Конгрес, котрий розглянув принципове питання про автономію України. Соціально-економічних питань Конгрес майже не торкався. Резолюція Конгресу вимагала автономії України у федеративній Росії. Конгрес обрав новий склад Центральної Ради. Президію Ради було обрано у складі: Михайло Грушевський - голова, Володимир Винниченко і Сергій Єфремов - заступники.

Другою після М. Грушевського особою в Центральній Раді став

ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ ВИННИЧЕНКО(26.07.1880-6.03.1951pp.).

Він народився в м. Єлисаветграді Херсонської губернії. Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин - наймит, переїхав із села до Єлисаветграду й одружився з удовою Євдокією Павленко, народженою Липник. Від першого шлюбу мати Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився лише Воло

Володимир Винниченко

Рис. 6.3 Володимир Винниченко

димир. Навчався в Єлисаветградській гімназії. 1901 р. він вступив на юридичний факультет Київського університету і того ж року створив таємну студентську революційну організацію, яка звалась "Студентською громадою". Перші твори він написав у 1901-1902 pp. Його порівнювали з молодим М. Горьким. В. Винниченко був не тільки прозаїком, а й талановитим драматургом, ставив п'єси на європейських сценах.

У 1901 р. вступив до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 р. стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). З утворенням УСДРП увійшов до складу її ЦК й редагував партійний орган - газету "Боротьба". За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 р. був заарештований, виключений з університету й ув'язнений до одиночної камери Лук'янівської в'язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти. Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але він знову втік і нелегально відбув у еміграцію. Ризикуючи життям, не раз переходив кордон, беручи участь у переправці революційної літератури в Росію. Після чергового арешту й ув'язнення із загрозою довічної каторги Винниченку за допомогою товаришів вдалося вирватися з рук царської охранки. Не ризикуючи далі, він емігрував. Та на початку Першої світової війни Винниченко повернувся до Росії і жив до 1917 р. під чужим ім'ям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю.

Одразу після Лютневої революції Винниченко переїхав в Україну і взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради. Згодом очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ. Він автор майже усіх декларацій і законодавчих актів У HP. Саме Володимир Винниченко проголосив І Універсал на 2-ому військовому з'їзді 23 червня 1917 р. та Декларацію Генерального секретаріату 27 червня 1917 р. на пленумі Центральної Ради. 22 серпня 1917 року Центральна Рада ухвалила першу конституцію України. Згодом через виникнення протиріч Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше через місяць він знову його очолив.

Наприкінці жовтня делегація УЦР відбула до Петрограду, де стала свідком повалення Тимчасового уряду і захоплення влади більшовиками. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів ЦР 9 січня 1918 р. ухвалила IV Універсал, за яким "однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу". Під натиском більшовицьких військ уряд УНР на чолі з новим прем'єром змушений був евакуюватися до Житомира. Винниченко разом із дружиною Розалією Яківною поїхав на південь, до Бердянська. Під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п'єсу "Між двох сил". Тут був заарештований гетьманською вартою у надуманій підозрі підготовки до державної змови. Але завдяки своєму авторитету його швидко звільнили з-під варти. Після чого він знову перейшов до активної політичної діяльності. У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу - Директорії, головою якої став у листопаді 1918 р. Незабаром через суперечності із Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон. За два місяці до еміграції він записав у "Щоденнику": "Нехай український обиватель говорить і думає, шо йому хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло - літературу... Тут у соціалістичній советській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти". В еміграції політична кар'єра Винниченка тривала. Жив в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Часто нелегально приїздив в Україну. Всебічно обдарована особистість, Винниченко став одним з найвидатніших українських письменників. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю "Відродження нації" (Історія української революції. Березень 1917 р. - грудень 1919 р.) - твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Наприкінці 1919 року Винниченко вийшов із УСДРП і організував у Відні Закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган - газету "Нова доба", в якій опублікував свій лист-маніфест "До класово несвідомої української інтелігенції", сповістивши про перехід на позиції комунізму. На початку 1920 року він почав інтенсивно шукати шляхи до повернення на Батьківщину. Радянське керівництво, особисто Володимир Ленін, із прихильністю поставилося до прохання Винниченка. Наприкінці травня 1920 р. Винниченко разом із дружиною прибув до Москви, де дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР із портфелем наркома закордонних справ, із кооптацією у члени ЦК КП(б)У.

Коли ж він ознайомився з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Росією і Україною, то зрозумів, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань. Тому відмовився від участі в роботі уряду УСРР і в середині вересня 1920 р. виїхав з Харкова до Москви, а звідти знову закордон. Повернувшись до Відня, Винниченко виступає з критикою національної і соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду. Він продовжує уважно стежити за подіями в СРСР, займається літературною творчістю, живописом.

Під час німецької окупації Франції Володимира Кириловича було кинуто до концтабору за відмову співробітництва з нацистами. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу. Впродовж останніх 25 років свого життя Винниченко прожив у французькому містечку Мужен. біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю і живописом. Понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка HAH України. Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 p., похований у французькому місті Мужен.

Таким чином, Український Національний Конгрес фактично сформував центральний уряд України. Проте на периферії склалося інше становище. Загальним явищем був брак свідомої української інтелігенції. Поруч з українськими Радами виступали "Советь робочих и солдатских депутатов", які ставали дедалі впливовішими організаціями.

16 травня 1917 р. Центральна Рада відрядила до Петрограда свою делегацію на чолі з В. Винниченком. Вона вручила Тимчасовому уряду рішення Конгресу про проголошення автономії України у складі федеративної Росії. Але центр, як і раніше, не бажав поступитися частиною влади.

Після невдачі переговорів з Тимчасовим урядом Центральна Рада звернула пильну увагу на збройні сили України, розуміючи, що з нею будуть рахуватися лише тоді, коли вона впливатиме на армію. У травні в Києві проходив І Всеукраїнський військовий з'їзд. Делегати прийняли рішучу резолюцію про вимогу до Тимчасового уряду і Петроградської Ради солдатських і робітничих депутатів "негайного проголошення принципу національно-територіальної автономії України". З'їзд обрав Український Генеральний Військовий Комітет на чолі з С. Петлюрою.

Народився С. Петлюра у Полтаві в 1879 р. в сім'ї візника, колишнього селянина. Здобув духовну освіту. Був членом РУП, УСДРП, редагував часопис "Украинская жизнь" у Москві. У 1914 р. мобілізований до армії, але на фронті не був, служив у тилу. Цій людині судилося очолити створення українського війська.

У червні відбувся II Всеукраїнський військовий з'їзд, який запропонував Центральній Раді більше не звертатися до Центру й оголосити автономію України. Було підтверджено постанову І з'їзду про українізацію армії і затверджено статут Генерального військового комітету. 10 червня 1917 р. на II Всеукраїнському військовому з'їзді було оголошено документ з урочистою назвою "Універсал Української Центральної Ради до українського народу на Україні й поза Україною сущого". Цим документом Центральна Рада проголосила себе органом, здатним приймати акти конституційного характеру -універсали. І Універсал проголошував автономію України, передбачав скликання Всенародних Українських Зборів. Водночас підкреслювалося, що Україна буде вільною, "не одхиляючись від усієї Росії". В Універсалі висловлювалася надія, що неукраїнські народи, котрі живуть в Україні, разом з українцями будуватимуть автономний устрій, який покінчить з безладдям.

Незабаром було сформовано уряд України - Генеральний секретаріат. Перший український уряд очолив В. Винниченко. Він же взяв на себе обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ. Пост генерального писаря зайняв П. Христюк, секретаря військових справ - С. Петлюра, міжнаціональних справ - С. Єфремов, фінансів - X. Барановський, земельних справ - Б. Мартос. До складу уряду ввійшли найкваліфікованіші й найдосвідченіші фахівці.

Оголошення І Універсалу занепокоїло Тимчасовий уряд. До Києва прибула урядова делегація у складі міністрів О. Керенського, М. Терещенката І. Церетелі. Після дводенних переговорів окреслились основні засади компромісу.

З липня Центральна Рада видала її Універсал такого змісту: Центральна Рада виступає за те, щоб не відривати Україну від Росії; Рада визнала себе органом Тимчасового уряду; Рада буде поповнена представниками інших національностей, що живуть в Україні; буде створено новий Генеральний секретаріат, який має бути затверджений Тимчасовим урядом; Рада запропонує проекти законів про автономний лад України на затвердження Установчим Зборам; будь-які спроби здійснення автономії України до Всеросійських Установчих Зборів рішуче відкидаються.

Як бачимо. II Універсал був значною поступкою Тимчасовому урядові, кроком назад порівняно з І Універсалом. Не зважаючи на це, він спричинив нову урядову кризу в Росії. Урядова криза поклала початок загальній політичній кризі в Росії, викликаній поразками на фронтах, погіршанням продовольчого становища, загостренням між партійної боротьби.

А становище в Україні ускладнювалося. Влада Центральної Ради фактично не виходила за межі Києва. Провінція її знала недостатньо.

25 жовтня (7 листопада) у столиці Росії Петрограді під керівництвом більшовицької партії відбулося збройне повстання. Владу Тимчасового уряду було повалено. II Всеросійський з'їзд Рад проголосив Росію Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів та ухвалив Декрети про мир і землю. Було сформовано новий уряд - Раду Народних Комісарів (РНК) на чолі з Леніним.

Незабаром майже по всій Росії більшовики здобули всю повноту влади. Проте в Україні ситуація була дуже складною. У Києві продовжували діяти три сили: Центральна Рада, Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів, де переважали більшовики, і штаб Київського військового округу, який був представником вже не існуючого Тимчасового уряду. Після триденних боїв влада в Києві перейшла до рук Центральної Ради.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші