Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Правила користування
Контакти
 
Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

РЕАЛІЗАЦІЯ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Становлення двосторонніх відносин

Висока динаміка процесу визнання та встановлення дипломатичних відносин стала досить добрим підґрунтям для розвитку взаємовигідної співпраці між державами, насамперед у двосторонніх відносинах. Встановлення дипломатичних відносин стало лише політичною передумовою розгортання повномасштабних двосторонніх відносин, насамперед з к раї нами- сусідами, співпраця з якими була історично випробуваною. У цьому контексті варто відзначити розвиток відносин стратегічного партнерства, перш за все, з Польщею та Російською Федерацією, співпраця з якими, через історичні обставини, охоплювала доволі широку низку питань у багатьох сферах життєдіяльності.

Хоча стратегічне партнерство як таке, не набуло на той час належного теоретичного обґрунтування у вітчизняній політичній науці, на практиці воно стало одним із елементів зовнішньополітичної діяльності держави. З одного боку, виступаючи певним мірилом відносин співпраці, а з іншого — інструментом зовнішньої політики держави. "Зовнішньополітичні зусилля мають бути постійпо спрямовані на те, — зазначалося в "Основних напрямах зовнішньої політики України" — щоб прикордонні держави утворювали навколо України надійну смугу миру і стабільності. В цьому контексті кожна прикордонна держава є стратегічним партнером України"*61. Водночас відносини не з усіма сусідами набули ознак стратегічного партнерства.

*61: {Постанова Верховної Ради України "Про основні напрями зовнішньої політики України". — К., 2 липня 1993 р.}

Становлення відносин з Російською Федерацією

Геополітичне становище України, історичні обставини перебування республіки у складі СРСР, значною мірою вплинули на формування двосторонніх україно-російських відносин після проголошення незалежності України. Більшість російського політикуму сприйняла звістку про проголошення незалежності України як явище, щонайменше, тимчасове. Саме цим були зумовлені декілька заяв вищого політичного керівництва сусідньої держави про можливість перегляду лінії державних кордонів між Україною та Росією, висловлювання щодо перегляду статусу півострова Крим, переданого до складу УРСР 1954 р. ВР РСФСР тощо. Такі заяви не додавали оптимізму розвиткові відносин добросусідства та партнерства між державами. Водночас, зважаючи на стратегічні російські геополітич- ні та геостратегічні інтереси, російське керівництво намагалося втримати бодай зовні миролюбні відносини з Україною.

Установлення дипломатичних відносин між двома державами відбулося 14 лютого 1992 р. Водночас існування низки проблемних питань у двосторонніх відносинах впливало на певну конфронтаційність цих відносин, пов'язану з необхідністю вирішення питань розподілу активів і пасивів колишнього СРСР, його військового потенціалу, закордонного майна, нерухомості тощо. Та якщо процес набуття Україною без'ядерного статусу, як уже зазначалося, відбувався у контексті багатосторонньої колективної дипломатії, то двосторонні відносини були переобтяжені низкою суперечностей. Через побажання українського керівництва відмовлитись у зовнішньополітичній діяльності від задекларованих Декларації про державний суверенітет та Акту проголошення незалежності принципів, російські політики висунули територіальні претензії на українські землі у формі Заяви Верховної Ради Російської Федерації про російський статус М.Севастополя від 9липня 1993р. Це все відбувалося на тлі важкого переговорного процесу щодо питання розподілу Чорноморського флоту колишнього СРСР. Ба більше, напередодні у Москві була укладена українсько- російська Угода про невідкладні заходи щодо формування Чорноморського флоту Росії та Військово-морських Сил України на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР. Наслідком стало звернення Міністерства закордонних справ України до Ради Безпеки ООН з вимогою провести позачергове засідання для розгляду територіальних претензій Російської Федерації щодо України. Наслідком стало рішення Ради Безпеки ООН про визнання нелегітимності та недопустимості заяв BP РФ щодо територіальних домагань стосовно іншої держави. Це стало, фактично, першою гучною перемогою української дипломатії на міжнародній арені, що продемонструвало не лише прагнення українців до розбудови незалежності, а й сприйняття української державності міжнародним співтовариством.

Натомість відносини й надалі були доволі складними. Хоча З вересня 1993 р. внаслідок підписання президентами Росії та України Масандрівських угод питання дислокації російської частини Чорноморського флоту в м. Севастополі було вирішено, це, на жаль, не стало етапною подією щодо послаблення суперечностей. Питання базування Чорноморського флоту Росії у Криму стало проблемою, котру раз у раз порушувала російська сторона. У цьому контексті можна розглядати й зустріч на найвищому рівні у квітні 1945 р. у Москві, предметом обговорення якої стало "кримське питання", пов'язане зі загостренням ситуації в Криму після обрання президентом Кримської Автономії проросійського кандидата Ю. Мєшкова. В травні того ж року під час українсько-російських переговорів з питання газових боргів України, російська сторона запропонувала вже згадуваний проект угоди про "нульовий варіант", за яким Росія, проголошуючи себе правонаступником СРСР, успадковує як усі борги, так і активи колишньої держави.

Широке коло питань, які необхідно було врегульовувати в процесі двосторонніх переговорів, стало підґрунтям для розробки міжнародно-правової бази українсько-російських відносин і необхідності підготовки так званого великого договору. Цей процес виявився доволі тривалим. Лише в лютому 1995 р. Договір про дружбу, партнерство і співробітництво був парафований сторонами. Однак підписання його через політичні обставини розтяглося на дворічний термін. Це пов'язано знову ж таки з намаганням узгодити умови договору з питанням оренди баз Чорноморського флоту Росії в Криму (консультації з цього приводу проводили у серпні 1996 р. в Москві), газових боргів і газотранспортної системи України тощо.

Безсумнівною заслугою зовнішньої політики України стало започаткування переговорного процесу щодо правно-політичного забезпечення визначення та встановлення державного кордону на українсько-російському напрямку, переговори про що розпочалися в серпні 1996 р. в Києві. Цей процес розтягнувся на довгі роки й, на жаль, повністю не завершився і донині.

Лише підписання главами урядів України й Росії угод щодо базування російського Чорноморського флоту протягом 20- річного терміну в Севастополі та дислокацію російських військовослужбовців на території України*62 розблокувало процес підписання великого договору. Підписання відбулося ЗО травня 1997 р.*63 Російська сторона зволікала з процесом ратифікації підписаного Договору, висуваючи нові умови, зокрема приєднання України до Міжпарламентської Асамблеї СНД, про що йшлося під час парламентських відвідин українською делегацією Москви у грудні 1998 р. Лише згода української сторони брати участь у цій структурі призвела до ратифікації Договору 25 грудня Державною Думою Росії, а 17 лютого 1999 р. — Радою Федерації. У квітні того ж року парламентська делегація України взяла участь у черговій сесії МПА СНД.

*62: { Угоди укладено в Києві 28—20 травня 1997 р.}

*63: { Ратифікований ВР України 14 січня 1998 р. після жорсткої дискусії, оскільки ратифікація проходила в пакеті з угодами щодо базування російського Чорноморського флоту на території України, що суперечило основоположним документам (Конституція та "Основні напрями зовнішньої політики України") в частині заборони перебування на території України іноземних військових баз.}

Набуття чинності Договору стало етапним кроком у подальшому розвитку українсько-російських взаємин, поклало певні надії на потепління відносин між державами. Значно активізувалися процеси співпраці у торговельно-економічній, військово-промисловій та інших сферах. Зустрічі на найвищому та вищому рівнях стали регулярними. Предметами обговорення стали питання розвитку торгово-економічного співробітництва. Предметом частих переговорів залишалися питання умов базування російського Чорноморського флоту в Криму, проблема делімітації та, особливо, демаркації українсько-російського державного кордону. Показовими у цьому контексті є заяви, котрі пролунали з російського боку, про недоцільність демаркації (позначення на місцевості) кордону, під час візиту міністра закордонних справ України до Москви 13 жовтня 2000 р. Питання кордонів завжди залишалося досить дискусійним і контроверсійним в українсько-російському переговорному процесі. Договір про сухопутний кордон між Україною та Російською Федерацією був підписаний Президентами країн у Києві 28 січня 2003 р. За його умовами, сторони відмовлялися від територіальних претензій одна до одної.

Незважаючи на відмову від територіальних претензій одна проти одної, що було закріплено Договором про дружбу, партнерство і співробітництво, предметом обговорення стало розмежування ділянки морського кордону в акваторії Азово-Керченської протоки, де російська сторона мала надзвичайно великі економічні інтереси, пов'язані як із ресурсною базою, так і з транспортною інфраструктурою судноплавства. Якщо для української сторони це питання видавалося суто адміністративно-територіальним розмежуванням, то для російської — питанням економічного характеру. Врешті російські переговорники наполягали на тезі про "внутрішній характер Азовського моря". Звідси випливала необхідність спільного використання як нафтоносного шельфу, так і судноплавної інфраструктури, котра перебувала на території України. Українська ж сторона наполягала на застосуванні у цьому питанні норм міжнародного права, а не економічних важелів впливу на переговорний процес. Доволі часто переговори супроводжувалися зовнішньополітичними акціями Російської Федерації, спрямованими на нагнітання відносин. Так, 29 вересня 2003 р. російська сторона розпочала "будівельні роботи" в Керченській протоці з побудови дамби в напрямку українського острова Коса Тузла, що спричинило дипломатичний скандал і загострення двосторонніх відносин.

Оцінюючи загалом розвиток українсько-російських відносин періоду до 2004 р., варто виокремити щонайменше кілька його етапів. 1991—1997 рр. — спроба становлення договірно- правової бази двосторонніх стосунків. Широке коло питань стає в той час предметом переговорів. Після підписання Договору про дружбу, партнерство і співробітництво, у відносинах між двома державами окреслилося покращення відносин. Однак питання газопостачання, енергоносіїв, питання делімітації та демаркації українсько-польського кордону стали лакмусовим папірцем у відносинах між країнами. Загальний характер українсько-російських відносин доволі часто визначався ставленням до України великих європейських держав і СПІА. Дилема геополітичного вибору, котра раз у раз виникала перед політичним керівництвом країни, багато в чому визначала характер, міцність та "теплоту" українсько-російських відносин.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>