Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Історія України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Стан розвитку освіти і культури

У середині 50-х рр. держава, щоб подолати відставання від країн Заходу в розгортанні науково-технічної революції, різко збільшила асигнування у розвиток освіти. Попри формалізм, приписки і зайву стандартизацію навчання рівень знань, які надавала радянська школа, перевищував показники розвинутих країн Заходу. Проте навчально-виховний процес знецінювався заідеологізованістю дисциплін гуманітарного профілю.

Із 1966 р. відповідно до рішень XXIII з'їзду КПРС почалося впровадження загальнообов'язкової освіти в обсязі 10 класів. Цей процес розтягнувся більше, ніж на десятиріччя. Положення про обов'язкову середню освіту було внесене до Конституції СРСР 1977 р. і Конституції У PCP 1978 p. У 1984 p. Верховна Рада СРСР схвалила "Основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи". Цим законом затверджувався єдиний тип середньої школи. Були уніфіковані професійно-технічні училища (ПТУ) різних типів. Тепер всі вони давали поряд з професією загальну середню освіту. Запроваджувалося за бажанням батьків навчання шестиліток.

За 20 років від початку хрущовських реформ кількість україномовних шкіл зменшилася на 8,7 тис. Частка їх скоротилася до 28 %. У Кримській області і в Донецьку не лишилося жодної української школи. Постанова ЦК КПРС "Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках", що була прийнята у червні 1978 p., започаткувала новий етап в русифікації національної школи. Перехід на російську мову викладання у школах і ПТУ стимулювався шляхом підвищення заробітної плати вчителям. Велика увага була приділена випуску якісної літератури для учнів і вчителів російською мовою. Була організована перепідготовка викладачів усіх форм і типів навчальних закладів, які провадили заняття російською мовою.

Мережа установ вищої освіти між 1965 і 1983 pp. збільшилася на 14 одиниць (з і 32 до 146). З'явилося два нових університети - в Сімферополі (1972) і Запоріжжі (1985). Утім, мережа вищих навчальних закладів була розвинутою лише в кількох областях: Харківській (21), Київській (19), Одеській (15), Дніпропетровській і Львівській (по 12), Донецькій (10). В інших областях кількість вузів не перевищувала 3-4, а у Волинській, Закарпатській і Київській (без обласного центру) налічувалося лише по одному вузу. Кількість студентів у вузах зросла з 690 до 853 тис. осіб. Досить вагому частку серед них складали студенти з країн "соціалістичної співдружності" і афро-азіатських країн. Починаючи з 70-х pp., кількість студентів вечірньої і заочної форм навчання не зростала, але залишалася високою. Зокрема, у 1985/86 р. на вечірніх відділеннях вузів навчалося 97 тис, а на заочних - 299 тис. студентів. Підготовка спеціалістів на денних відділеннях вузів краще забезпечувалася фінансовими і технічними ресурсами, але була незадовільною у порівнянні з високо розвинутими країнами Заходу.

За два десятиліття АН УРСР поповнилася 20-ма новими науково-дослідними закладами. У 1971 р. було створено п'ять наукових центрів, які об'єднали академічну і вузівську науку - Дніпропетровський (з 1981 р. - Придніпровський), Донецький, Західний (Львів), Харківський (з 1981 р. - Північно-Східний) і Південний (Одеса). Наукові дослідження здійснювали в рамках цих центрів півтори сотні вищих навчальних закладів. Щоб наблизити наукові дослідження до виробництва, АН У PCP почала створювати науково-технічні комплекси (НТК), які складалися з інститутів, конструкторських бюро, дослідних виробництв і дослідних заводів. На базі Інституту електрозварювання ім. Є.Патона, Інституту кібернетики та Інституту надтвердих матеріалів з'явилися інженерні центри. Найбільш стрімко розвивався Інститут кібернетики, очолюваний академіком В.Глушковим. Своєю головною метою Глушков поставив створення автоматизованих систем управління підприємствами, а також галузевих автоматизованих систем управління (АСУ). На деякий час Інституту вдалося подолати відставання в галузі обчислювальної техніки від країн Заходу. Поступово, однак, у сфері виробництва та програмування електронно-обчислювальної техніки почало нагромаджуватися нове відставання, викликане відірваністю радянської науки від останніх (як правило - засекречуваних) здобутків світової науки і обмеженістю фінансування. Обмеженість фінансування пояснювалася неможливістю для будь-якої країни, не виключаючи США, задовольняти потреби всіх напрямків наукового пошуку одночасно. Проте США мали можливість запозичення наукової інформації з інших країн в точках прориву. Радянський Союз такої можливості не мав.

В систему Всесоюзної академії сільськогосподарських наук входило 25 інститутів аграрного профілю, які розмішувалися в Україні. Особливо великих практичних результатів досяг Миронівський інститут селекції і насінництва пшениці під керівництвом В.Ремесла. Виведеними в Mиронівці сортами пшениці засівалося до 8 млн га.

Спільними зусиллями науковців АН У PCP, вищих навчальних закладів, музеїв, архівів і наукових бібліотек були створені фундаментальні дослідження в галузі соціогуманітарних наук. Серед них варто відзначити "Історію української літератури", "Історію української мови", "Археологію Української PCP", "Радянську енциклопедію історії України", "Історію українського мистецтва". Ідеологічні штампи і неможливість згадувати прізвища репресованих науковців істотно знецінювали ці праці. Проте за своєю фактичною основою вони часто перебувають поза конкуренцією і в наші дні. Особливо великий вплив на історичне краєзнавство здійснила 26-томна "Історія міст і сіл Української PCP". Цю працю створювали тисячі авторів, а десятки тисяч краєзнавців допомагали їм.

Тоталітарна держава приділяла особливо велику увагу розвитку художньої літератури і кіномистецтва, адже тут проходила головна лінія фронту між владою і опозицією.

Різкий поворот у суспільно-політичному житті СРСР пов'язувався з чехословацькими подіями і 968 р. В літературному житті України ці події співпали з цькуванням новаторського за формою і гострого за змістом твору визнаного метра національної літератури О.Гончара "Собор". На березневому (1968 р.) пленумі ЦК Компартії України перший секретар Дніпропетровського обкому партії О.Ватченко заявив, що О.Гончар показав радянське суспільство "в найчорніших фарбах". З Ватченком солідаризувався голова КДБ Ю.Андропов, котрий стверджував, що "за своїм змістом "Собор" є політично шкідливим твором, що пропагує елементи націоналізму, у спотвореному світлі зображує радянську дійсність".

У листопаді 1970 р. на підготовленому ЦК Компартії України розширеному пленумі Спілки письменників України розгромній критиці були піддані роман Р.Андріяшка "Полтава" як "твір сумнівної історичної вартості", збірку повістей та оповідань І.Чендея "Березневий сніг" - за "однобоке змальовування тіньових моментів життя", роман В .Дрозда " Катастрофа" - за те, що його атмосфера "занадто похмура, сповнена безвиході, безнадії", повість В.Маняка "Еврика" - за "твердження про нівельова-ність особи в нашому суспільстві". Після того, яку березні 1973 р. письменницьку організацію очолив В.Козаченко, зі Спілки було виключено О.Бердника, І.Дзюбу, МЛукаша, Б.Чичибабіна та ін. Видатного російського письменника В.Некрасова, який постійно жив у Києві, вислали за кордон. Постійних "пророблянь" за ідеалізацію козацького минулого і навіть за художню неповноцінність творів зазнавала видатна українська поетеса Ліна Костенко. У 1972 р. було розсипано набір її книги "Княжа гора". Шість років не міг знайти дорогу до читача геніальний роман у віршах "Маруся Чурай". Тільки у 1979 р., коли завершилася політична кар'єра Маланчука, а Спілку письменників України очолив П.Загребельний, цей роман був надрукований. Ще через рік поетеса видала нову поетичну збірку - "Неповторність". У 1981 р. побачила світ з передмовою О.Гончара й книга віршів В.Симоненка "Лебеді материнства". Вона йшла до читача десять років.

Зважаючи на велике значення кіномистецтва і хронікальної кінематографії у повсякденному житті, ідеологічні відділи компартійних комітетів приділяли їм гідну увагу. Уряд, зі свого боку, турбувався про те, щоб розвивалася матеріальна база - студійна і прокатна. В Україні, як і раніше, працювали три кіностудії, де створювалися художні фільми, - Київська ім. О.Довженка, Одеська і Ялтинська.

Технологія виготовлення і допуску в прокат фільмів була зорієнтована на те, щоб в кінотеатрах панувала російська мова. Фільм не вважався виготовленим, поки його не приймала московська комісія. Отже, фільми, які були створені українською мовою, для комісії доводилося дублювати російською мовою. Режисери, які поспішали вийти в прокат, вважали за краще виготовляти фільм одразу російською мовою. Внаслідок цього з двох десятків фільмів, які щорічно ставилися на студії ім. О.Довженка, тільки два-три виготовлялися українською мовою. Інші дублювалися українською мовою тільки тоді, якщо їхня прокатна доля була успішною. Дублювати українською мовою імпортні фільми було неможливо, оскільки їх закуповували і одразу перекладали на російську мову загальносоюзні організації. Для перекладу фільмів радянського виробництва, виготовлених в інших республіках, не існувало відповідних структур.

Всі ці причини - економічні, технологічні і організаційні - призводили до того, що в міських і сільських кінотеатрах України панувала російська мова. У 1980 р. діючий фільмофонд налічував 2967 фільмів, з них лише 235 - україномовних. Кіно стало чи не найбільшим поширювачем вірусу національного нігілізму.

Основну частину фільмів українського виробництва давала кіностудія ім. О.Довженка, яка у 1978 р. відсвяткувала своє 50-річчя. Тут працювала плеяда талановитих режисерів, фільми яких увійшли в історію світового кіномистецтва - Л.Биков, А.Буковський, В.Івченко, Ю.Іллєнко, Т.Левчук, М.Мащенко, О.Муратов, К.Муратова, Л.Осика та ін. Прем'єрний показ надзвичайно талановитого фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" (за повістю М.Коцюбинського) у Київському кінотеатрі "Україна" у вересні 1965 р. став фактом дисидентського руху загальносоюзного значення. С.Параджанов встиг розпочати роботу ще над однією кінострічкою - "Київськими фресками". Незабаром його за дисидентську діяльність на півтора десятиліття позбавили можливості займатися кіномистецтвом.

В Україні склався жанр "поетичного кіно", що викликав найбільші підозри у чиновників, які слідкували за "ідеологічною чистотою" кіномистецтва. У цьому жанрі був виконаний, зокрема, й фільм С.Параджанова "Тіні забутих предків". Помітним у кіномистецтві явищем став фільм режисера В.Денисенка "Сон" за сценарієм Д.Павличка (за участю В.Денисенка). Роль молодого Тараса Шевченка зіграв у ньому найяскравіший кіноактор цієї доби - Іван Миколайчук. Після своїх перших акторських ролей (зокрема, і у фільмі С.Параджанова "Тіні забутих предків") І. Миколайчук як режисер поставив два яскравих фільми - "Білий птах з чорною ознакою" і "Вавилон-ХХ".

За дорученням Шелеста Київський міськком партії взимку 1965- 1966 рр. здійснив глибоку перевірку "окремих питань творчої роботи та фінансово-господарчої діяльності" кіностудії ім. О.Довженка. Комісія зупинилася передусім на видатних зразках студійної кінопродукції - фільмах "Криниця для спраглих" (автор сценарію - І.Драч, режисер - Ю.Іллєнко), "Звірте свої годинники" (сценарій Ліни Костенко, режисер - В.Іляшенко) і "Київські фрески" (автор сценарію і режисер - С.Параджанов). Результатом перевірки стала закрита постанова політбюро ЦК Компартії України "Про окремі серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії імені О.Довженка" від 30 червня 1966 р. "Окремі серйозні недоліки" члени політбюро ЦК побачили у витворах поетичного кіно. У фільмі "Криниця для спраглих" знайшли "серйозні ідейні помилки", "заперечення ідеалів, якими живе народ Радянської України". У сценарії фільму "Звірте свої годинники" члени політбюро ЦК помітили "антирадянський присмак". Критикуючи сценарій та відзняті сюжети незавершеного параджанівського фільму, автори постанови були ще категоричніші: фільм страждав "викривленням, подекуди патологічним сприйманням дійсності, прагненням ствердити людську самотність, показати маячіння, душевну безвихідь".

Переслідувань зазнавали й намагання української інтелігенції донести до свого народу багатство історичного минулого. Зібрана талановитим скульптором Іваном Гончаром колекція унікальних етнографічних експонатів не поступалася збіркам багатьох провідних державних музеїв. Але чекістів турбувало те, що в будинку скульптора почали збиратися люди, які захоплювалися старовиною. Цього було досить, щоб І.Гончар став політично небезпечною фігурою і зазнав переслідувань. Священик з села Космач Косівського району Івано-Франківської області Василь Ромашок (пізніше - патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир) створив у своїй хаті музей з писанками, вишиванками та різьбленням. У нього в музеї побували художники Г.Севрук і П.Заливаха, історик В.Мороз, журналіст В.Чорновіл, письменники Б.Антоненко-Давидович і М.Осадчий.

У грудні 1966 р. в Києві виникла нова добровільна громадська організація - Українське товариство охорони пам'яток історії та культури. Завданням товариства було залучення населення до участі в охороні пам'яток історії, археології, архітектури, мистецтва, літератури й писемності, етнографії, народної творчості. Завдяки тому, що товариство очолив заступник голови Ради міністрів У PCP П.Тронько, воно незабаром перетворилося на доволі розгалужену структуру, що включала в себе понад 70 тис. первинних організацій, із сотнями народних університетів і тисячами лекторіїв і кінолекторіїв. Навколо товариства об'єдналося багато авторитетних діячів науки, культури і освіти, ентузіастів краєзнавчого руху, мистецьких колективів (на правах колективного членства). Серед активних працівників товариства були письменник Олесь Гончар, скульптор Іван Гончар, історики Федір Шевченко, Михайло Брайчевський і Олена Апанович, архітектор Григорій Логвин та ін. Товариство домагалося музеєфікації пам'яток Чигирина, Суботова та Холодного Яру, будівництва етнографічного музею під відкритим небом в околицях Києва, створення меморіального комплексу на острові Хортиця.

Самим напрямом своєї діяльності Товариство охорони пам'яток історії і культури було покликане піклуватися про старовину. Тим не менш, заслухавши у жовтні 1972 р. питання про його діяльність, політбюро ЦК Компартії України визнало, що в роботі цієї громадської організації "мають місце факти захоплення старовиною, її ідеалізації, некритичного ставлення до архаїчних форм у побуті і звичаях". У цій же постанові відзначалося, що до Товариства потрапляють люди "сумнівної громадської репутації, іноді з ідейно нечіткими поглядами". За результатами вивчення питання про діяльність Товариства політбюро ЦК КПУ відшукало серйозні "ідейно-організаційні та ідейно-політичні прорахунки" в роботі Музею народної архітектури та побуту у Пирогово (під Києвом). Працівників музею звинуватили у "замилуванні патріархальною старовиною".

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші