Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Історія українського літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Дослідники з діаспори про розгром українського літературознавства та розвиток заангажованої літератури (Б. Кравців, І. Кошелівець та ін.)

Визначальною рисою української літератури 20—60-х років, на думку І. Кошелівця, є те, що вся вона — "сучасна". І не тільки тому, що в ній одночасно працюють і фундатори її (П. Тичина, М. Рильський та ін.), і представники молодших поколінь; "секрет" полягає в тому, що в її лави час від часу вливаються імена репресованих чи "свідомо забутих" авторів, твори яких у кожному періоді можуть характеризуватися як справді сучасні — або з погляду історика літератури, або з погляду читача (від якого раніше ті твори приховувались), або, зрештою, з погляду історичного моменту. Одне слово, маємо справу з "конгломератом", у якому поєдналися різні за часом написання твори, але які однаково сучасні, бо через репресивну літературну політику радянських властей ніяк не можуть набути ознак минулого (то нищать їх, то оживлюють, то возносять на п'єдестали, то скидають із них і кожного разу — не до кінця).

Феномен сучасності української літератури дореволюційної пори творився (за І. Кошелівцем) чотирма поколіннями письменників. Перше формувалося під впливом модерних літературних пошуків рубежу XIX—XX ст. (М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра, Г. Косинка, П. Панч, М. Хвильовий, Ю. Смолич та ін.); починали вони писати "своїм голосом". У другій половині 20-х років і далі частині з них було "уста прещільно заклепано" (С. Єфремов), і вони залишилися в літературі "недолугими блазнями", а частину пересаджено до в'язниць або страчено протягом 30-х років. Друге покоління утвердило себе в літературній царині в середині 20-х років (М. Куліш, Ю. Яновський, Б. Антоненко-Давидович, О. Довженко, М. Бажай, І. Микитенко, О. Корнійчук, Л. Первомайський та ін.); з-поміж них (за євангельським виразом) "багато було покликаних, але мало — вибраних", оскільки природний потяг їх до продовження традицій модерної творчості і європейського уявлення про специфіку мистецтва був ще в дуже молодому віці заглушений ударами "потворного псевдокласицизму" (тобто — соціалістичного реалізму), і їм довелося, з одного боку, ще з більшими втратами розділити долю першого покоління, а з іншого — народити таких гігантів, як О. Довженко чи

Ю. Яновський, що стали в певному розумінні на один п'єдестал із М. Гоголем і Т. Шевченком. Щоправда, в того ж О. Довженка чимало "понаписувано й такого, чим ніби прославлена совєтчина, але все воно притягнене штучно... як щось наносне й тимчасове супроти одвічно українського, яке в Довженковому сприйманні, не раціонально, а душею — перекриває всі тимчасовості і залишається невмирущим".

Третє ("найменш обдароване") покоління прийшло в літературу тоді, коли утвердився в ній головний принцип творчості в тоталітарному суспільстві — принцип "рівняння... на найнижчого, тобто — на графомана", і тому дало воно велику когорту не розкритих до кінця талантів (А. Малишко, М. Стельмах, О. Гончар, В. Земляк та ін.) і безліч цілковитих графоманів, які протягом 40—50-х років заповнювали собою фактично "мертву порожнечу" в літературі, названу нами вище "зупиненим літпроцесом" (М. Шеремет, Л. Дмитерко, М. Нагнибіда, А. Кацнельсон, В. Козаченко, Ю. Збанацький та багато інших, серед яких лише після 1956 р. "визначилися деякі світліші винятки").

Четверте покоління (шістдесятники) ввійшло в літературу на хвилі висловленої О. Довженком потреби "розширення творчих меж соціалістичного реалізму". Це покоління ввібрало в себе і деяких старших письменників (О. Гончар, В. Земляк, Г. Тютюнник та ін.), які почали "перебудовуватись", але в основному до нього ввійшли наймолодші, що склали фундамент шістдесятництва — Гр. Тютюнник, Ліна Костенко, І. Драч, Д. Павличко, М. Вінграновський, Є. Гуцало, Вал. Шевчук, В. Дрозд та ін. Окремі їхні твори, до речі, введені (як основні) в згадувану антологію І. Кошелівця "Панорама найновішої літератури в УРСР".

Запропонована дослідником схема розвитку української літератури радянського періоду, звичайно, дуже приблизна; письменницькі постаті "розташовано" в періодах надто довільно (особливо в першому і другому, де, наприклад, М. Хвильовий і М. Куліш потрапили в різні періоди, а зв'язки з модерними пошуками в них виявилися аж на другому етапі творчості), але характеристика їхніх творів подана часом аж надто однолінійно (ідеологічно) й не в усьому безпомильно (про що говорить у "висновках" і сам автор).

Однак не зважати на неї ніяк не можна, оскільки в суті своїй вона все-таки не далека від істини. Пробиваючись до тієї істини, І. Кошелівець залишив чимало точних означень для тих літературних явищ, які в літературознавстві материкової України трактувалися тоді тільки з класових позицій, фальшиво і лицемірно, без будь-якого оглядання на принципи наукової об'єктивності і сумлінності. Особливо цінними видаються судження дослідника про рух науково-критичної думки в тогочасній Україні, де навіть найбільш обдарованим ученим (О. Білецькому та ін.) довелось іти на нечувані в історії науки компроміси, давати хибну, тенденційно заангажовану картину літературного процесу. А що вже казати про менш обдарованих чи таких "партійних комісарів при літературі", як М. Шамота, книжки якого були в літературознавстві своєрідними "жандармами в палітурках". Найбільше шкоди дослідникам завдавала орієнтація їх на догми соціалістичної естетики. Л. Новиченко або С. Крижанівський, пише І. Кошелівець, "виявляють тонку спостережливість і смак, коли заходить мова про конкретні літературні явища, але щойно вони вибираються на площину соціалістичної естетики, як витвором їхньої праці з'являються догматичні твори, позбавлені жодного проблиску живої думки" (9).

Значним кроком від догматизму соціалістичної естетики стала літературно-критична діяльність шістдесятників, серед яких І. Кошелівець особливо виділяє І. Дзюбу з його тодішніми публікаціями в періодиці "Від молитов до дум" ("Літ. газ.", 1961, 23 травня), "Перший розум наш..." ("Літ. газ." 1962, 4 грудня), стаття "Як у нас пишуть?", що публікувалася з продовженням у трьох номерах "Літературної газети" в 1961 р. та ін. Цими публікаціями Дзюба відроджував аналітичне начало в літературознавстві, розвінчував усілякі вияви графоманства в радянській літературі й утверджував конструктивні принципи історико-філологічної методології, але все ще в межах згадуваного заклику О. Довженка "розширювати творчі межі соціалістичного реалізму". Але навіть це не вберегло І. Дзюбу та кількох інших критиків від арешту наприкінці 60-х років.

Останні думки розглянутої вище праці І. Кошелівця пройняті мотивом вибачливості перед тими українськими літераторами, яких довелося в процесі аналізу їхньої творчості надто критикувати. На думку І. Кошелівця, вони в кінцевому підсумку заслуговують на певну реабілітацію, оскільки випало їм творити в нестерпних соціальних умовах: глум і утиски української мови, натиск "несвітського зла московщини" тощо. "...Бути українським письменником у совєтчині це... подвижництво" (362).

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси