Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Релігієзнавство arrow Історія релігії в Україні
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Церковна політика в окупованій Україні

Окупаційну німецьку політику щодо церков і релігійних груп було окреслено спеціальною директивою бригаденфюрера СС і генерал-майора поліції Д.Томаса, надісланою 11 лютого 1942 р. всім частинам СС і поліційним командам в окупованій Україні. Основні її положення такі:

  • — всім течіям і громадам православної церкви дозволяється релігійна діяльність, однак політичним партіям, громадським рухам і діячам забороняється втручатися в церковні справи;
  • — всіма способами перешкоджати становленню Всеукраїнської автокефальної церкви під проводом митрополита, оскільки автокефалія за своєю суттю завжди пов'язана з самостійним державництвом;
  • — зволікати з відкриттям нових духовних семінарій та інших богословських навчальних закладів;
  • — припинити будь-які спроби Ватикану проводити свою східну політику, ворожу німецькій державі, і звернути особливу увагу на єзуїтів, котрі працюють як православні священики, щоб організувати під егідою Ватикану загальнослов'янський католицький рух;
  • — уніатську (греко-католицьку) церкву вважати чинником ватиканської політики, оскільки саме через Східну Галичину і Західну Волинь Ватикан намагається прокласти канал проникнення на Схід;
  • —до різних сект (баптистів, менонітів та ін.) ставлення має бути в цілому толерантним, оскільки вони, якщо не є прикриттям для агентури НКВС, не являють собою жодної політичної небезпеки;
  • —у політичних та інформаційних звітах приділяти належну увагу релігійним течіям і групам.

Як можна пояснити той факт, що німці, воюючи проти Москви, толерували і навіть всіляко підтримували Автономну православну церкву, котра із самого початку німецької окупації заявила, що перебуває під юрисдикцією Московської патріархії? Очевидно, превалювали стратегічні плани. Підкорення східних російських земель німці не уявляли без відповідної допомоги з боку церкви, бо добре розуміли роль православної церкви в Російській імперії. Тому здійснювалися заходи з нейтралізації східної політики Ватикану і будь-якого католицького впливу на "східнослов'янський церковний рух". Діяльність греко-католицької церкви обмежувалася виключно галицькими теренами. Єдина Автокефальна православна церква на території всієї України для окупантів була не бажаною і небезпечною, оскільки ототожнювалася ними з українським державотворенням.

Німецька влада явно фаворизувала Автономну православну церкву, котра перебувала під юрисдикцією Московської патріархії, хоча формально німецька окупаційна адміністрація заявляла про однакове ставлення до обох церков — автономної й автокефальної. Обмеження й дошкуляння з боку німців єпископи Никанор та Ігор відчули відразу після прибуття до Києва. І це ставлення не змінилося до кінця окупації. Вони розпочали інтенсивно працювати над організацією церковно-релігійного життя. За перші три місяці висвятили 103 священики. Нові автокефальні парафії виникали на всіх землях України. Звідусіль посилали делегації до Києва з проханням взяти їх під духовну опіку, висвятити для них священиків.

Релігійно-церковне життя в окупованій Україні

9—17 травня 1942 р. в Києві відбувся собор єпископів УАПЦ, на якому з благословення архієпископа Полікарпа (Сікорського) висвячено шість нових єпископів. Хіротонії відбувалися з поспіхом і напівтаємно, бо дійшла чутка, що німці мають заборонити висвяту єпископів. І справді, 26 травня 1942 р. райхскомісар України Еріх Кох видав розпорядження, згідно з яким висвячування єпископів можуть відбуватися лише за попереднім узгодженням з німецькою владою. А у вересні 1942 р. було заборонено взагалі висвячувати нових єпископів. До того часу УАПЦ мала вже 14 єпископів, Автономна православна церква — 16.

Новопризначені єпископи УАПЦ очолювали розвиток церковно-релігійного життя в наданих їм єпархіях. Швидко зростало число нових парафій. Лише на Київщині на 1 вересня 1942 р. організовано 298 парафій. За цей час висвячено 136 священиків. Від ієрархії УАПЦ часів митрополита Василя Липківського прилучено до новоствореної УАПЦ 93 священики і від колишньої Російської православної церкви — 226 священиків. У Полтавській єпархії утворено 150 автокефальних парафій. За неповне півторарічне очолювання Січеславської (Дніпропетровської) єпархії єпископ Геннадій висвятив 83 священики. До звільнення Дніпропетровської області від німецької окупації тут налічувалося понад 150 парафій УАПЦ. На півдні, в Миколаївській і Одеській області, налічувалося разом більше як 100 парафій.

Умови діяльності єпископів і священиків УАПЦ були нелегкі. Численні прохання архієпископа Никанора про передачу УАПЦ будинків при Софійському соборі, як і самого Софійського собору, до кінця окупації залишалися без відповіді. Траплялися випадки, коли німецька влада, віддаючи перевагу Автономній церкві, не допускала єпископів УАПЦ до призначених їм територій. Влітку 1942 р. німецька влада почала втручатися у відправлення богослужінь. Вона заборонила відправляти богослужіння у свята, які припадали на буденні дні. Були випадки, коли німці наказували закінчувати богослужіння рано вранці, після чого гнали людей на роботу. У разі невиконання цих розпоряджень людей розганяли й церкви замикали. Німці неохоче давали дозвіл на відкриття курсів для підготовки священиків. Наприклад, у Миколаєві було дозволено лише одномісячні курси для осіб віком старших 50 років. У Києві німецька влада не дала дозволу на організацію курсів, і вони відбувалися таємно. На початку вересня 1942 р. київський генерал-комісар заборонив архієпископу Никанору вживати титул заступника Адміністратора УПЦ на східних землях України й обмежив територію Його церковної юрисдикції. В особливій неласці в німецької окупаційної влади був єпископ Мстислав (Скрипник), котрий дратував німців своєю активністю й популярністю серед віруючих. Його заарештувало гестапо і 7 місяців тримало у в'язницях Чернігова, Прилук і Києва. Звільнили єпископа Мстислава після того, як він підписав заяву, що не буде відправляти богослужінь, не буде проповідувати, не буде провадити жодної політичної акції і буде мешкати без виїзду в Києві.

На початку жовтня 1942 р. німці заборонили проводити скликаний архієпископом Полікарпом (Сікорським) собор єпископів у м. Луцьку. Єпископи УАПЦ тоді провели собор неофіційно, ухваливши кілька важливих рішень, з яких найголовніше — спроба об'єднання Автокефальної й Автономної церков. Архієпископ Никанор і єпископ Мстислав, послані як делегати цього собору до митрополита Олексія (Громадського) у Почаїв, переконали його в доцільності такого кроку. 8 жовтня 1942 р. в Почаєві підписано Акт поєднання на основі існування об'єднаної Української автокефальної православної церкви в духовному єднанні з митрополитом Діонісієм. Однак проти цього Акту поєднання рішуче виступила група єпископів Автономної церкви на чолі з єпископом Пантелеймоном (Рудиком), які вважали "липківців" єретиками, а "Луцьку ієрархію" на чолі з архієпископом Полікарпом (Сікорським) "розколоучителями". Під тиском непримиренних єпископів митрополит Олексій (Громадський) відкликав своє рішення про об'єднання. Проти об'єднання двох церков виступила також німецька влада.

На початку 1943 р. райхскомісар Кох наказав реорганізувати УАПЦ й Автономну церкву, позбавляючи їх центральної влади — голів церков і собору єпископів. Єпископів підпорядкували німецькій адміністрації генерал-комісаріатів. Це було грубе порушення церковних канонів і безпрецендентне втручання влади в життя церкви.

Влітку й восени 1943 р. життя православної церкви на західноукраїнських землях проходило в умовах дедалі зростаючої української повстанської війни проти німецьких окупантів. Німці відплачували жорстокими репресіями, дуже часто спрямованими і проти церкви та її служителів. Було розстріляно більше як сто українських православних священиків, спалено й зруйновано багато сіл і церков. Єпископ Рівненський Платон у листі від 20 липня 1943 р. повідомляв митрополитові Полікарпові, Адміністраторові УАПЦ у Луцьку, що 14 липня 1943 р. в селі Малин Острозького району в місцевій дерев'яній церкві, в інших громадських помешканнях німці спалили 350 осіб. 2 липня 1943 р. подібна подія трапилася в селі Губкові на Костопільщині, де замучили священика Корницького та псаломщика Петрова й з іншими трупами замордованих людей та з живими вкинули до місцевої церкви і спалили. Подібна подія тралилася і в селі Великі Селища цього району, в селі Велика Городниця на Дубенщині та в інших селах. 15 жовтня 1943 р. німці розстріляли багатьох в'язнів Рівненської в'язниці, серед яких і близького співробітника митрополита Полікарпа (Сікорського) — отця Миколу Малюжинського та члена церковного управління при єпископові Платонові отця Володимира Мисечка. Єпископ Платон вважав, що "такі методи заспокоєння людності з боку чинників влади в XX сторіччі переходять не тільки межі християнської моралі й етики, а й загальнолюдської і нагадують часи жорстокого переслідування християн". Рівненський єпископ вимагав "повідомити про повищі ганебні факти сатанинського нищення людності через чинники поліційної влади генерал-комісара Волині й Поділля зі зложенням при цьому від імені українського автокефального єпископату в генерал-комісаріаті рішучого протесту проти такого нелюдського обходження з українською православною і чеською людністю".

7 травня 1943 р. по дорозі з Почаєва до Дубна загинув від куль партизанів УПА митпрополит Олексій (Громадський), керівник Автономної православної церкви, яка визнавала над собою зверхність Московської патріархії. Разом з ним загинув протоієрей Ф.Юркевич. 12 травня 1943 р. митрополит УАПЦ Полікарп (Сікорський) видав послання, в якому засуджував убивство митрополита Олексія. Згодом, у вересні 1943 р., на Волині від партизанів загинув єпископ Автономної православної церкви Мануїл (Тарнавський).

З відступом німців з українських земель уся ієрархія УАПЦ, 9 митрополитів і єпископів, перед наближенням радянських військ спеціальним транспортом виїхала на Захід. Разом з ними виїхало також багато священиків із сім'ями. Залишився лише один митрополит Феофан Булдовський у Харкові, старий і тяжко хворий, невдовзі він помер. Залишилися деякі ієрархи Автономної церкви: Чернігівський архієпископ Симон, Полтавський єпископ Веніамин, Білгородський єпископ Никодим, який перебував у Почаївській лаврі. Решта єпископів Автономної церкви, боячись за своє життя, виїхали на Захід, де увійшли до складу Зарубіжної Російської православної церкви.

Залишаючи Україну, єпископат УАПЦ 25 квітня 1944 р. звернувся до українського народу із Соборним архіпастирським посланням, виклавши багатостраждальну історію українського народу й Української церкви, закликав вірних і духовенство "міцно згуртуватися навколо своєї Української церкви, яка цементом духовної єдності злучила б в одно весь український народ", любити свої святині, опікуватися ними і не давати їх грабувати-нищити ворогам Бога. Послання закликало не вірити "облесливій і шкідливій безбожницько-більшовицькій пропаганді про толеранцію релігії" й "апелювати всіма способами до християнських народів світу про облудну фальш і сатанинську загрозу безбожного більшовизму українській культурі". В останніх рядках цього послання є такі слова надії: "... чудо станеться й прийде Воскресіння — воскресне Україна".

Контрольні завдання і запитання

  • 1. Визначте причини розколу в українському православ'ї під час німецької окупації і розкажіть про характер конфронтації між О.Громадським і П.Сікорським.
  • 2. Проаналізуйте спрямованість німецької церковної політики в окупованій Україні.
  • 3. Яким було ставлення Московської церкви до автокефалії православної церкви в Україні і українізації православ'я?
  • 4. З якими труднощами зіткнулося церковне життя в Україні під час німецької окупації?
  • 5. Яким був фінал УАПЦ в кінці Другої світової війни?

Тематика рефератів

  • 1. Умови і проблеми відродження автокефалії Української православної церкви в 1941—1944 роках.
  • 2. Релігійно-церковне життя в окупованій Україні (1941— 1944).
  • 3. Ставлення окупаційної влади до автокефальної й автономної православної церкви в Україні.

Рекомендована література

  • 1. Бурко Д. Українська Автокефальна Православна Церква — вічне джерело життя. — Бавнд-Брук, 1988.
  • 2. Власовський І. Нарис історії Української православної церкви: В 4 т. — Вид. 2-е. — Нью-Йорк; С. Бавнд-Брук; Київ, 1990. — Т.4. — Ч.П.
  • 3. Державний архів Рівненської області. Ф.р.281, оп. 1, спр.17, арк.1; Ф.р.281, оп.1, спр.4, арк.132; Ф.р.281, оп.1, спр.9, арк.4.
  • 4. Історія християнської церкви на Україні. — К., 1992.
  • 5. Мартирологія українських церков. — Торонто, 1987. — Т.І. Українська Православна Церква. Документи, матеріали.
  • 6. Рівненський краєзнавчий музей. ВХ КП 836, ін. УШД, 1621/2; ВХ КП 7466, ін. УШД, 2144; 2056/27, 295; ВХ КП 7469, ін. УПІД, 2141.
 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші