Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Філософія родознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Герби українських земель.

У Західній Європі XI—XII ст. виникло поняття герб як лаконічний графічний малюнок, що має певне символічне значення і виконаний за встановленими правилами. Відтоді бере початок геральдика як мистецтво герботворчості та наукове забезпечення складання і використання гербів.

Герб — це символічне зображення, створене за правилами геральдики і затверджене органами влади. Герби належать державі, місту або родині (передаються у спадщину), зображуються на прапорах, печатках, зброї, будинках та ін. Зовнішніми геральдичними компонентами вважаються корони, щит, ланцюги, плащі, люди або тварини. До атрибутів герба відносять щит, шолом, намет, корону, нашоломник, щитодержці, мантію і девіз (короткий напис із гаслом дому). Внутрішні елементи герба — це колір, метали, "благородне четвертування", тобто поділ гербів знатних осіб на чотири частини. Геральдичне мистецтво розрізняє п'ять кольорів (або емалів) — червоний (Марс), зелений (Венера), блакитний (Юпітер), пурпурний (Меркурій), чорний (Сатурн) і два метали — золото (Сонце) і срібло (Місяць). Символічне значення кольорів, металу і частин розглядається як взаємодія активного (духовного) елемента герба та пасивного, чотиричастинного матеріалу, втіленого поверхнею щита. Символіка у геральдиці має надзвичайно глибокий смисл, особливо це стосується форми щита гербів.

На українських теренах процес запровадження символічних знаків започатковано у І ст. н.е. Найдавніші українські знаки засвідчує кераміка VIII ст., князівські та боярські знаки X ст. "Руська Правда" (XI ст.) подає відомості про домові знаки, які мали назви "міти", "різи", "п'ятна" (накладати знаки означало "знаменувати").

Найстаріший герб княжої Русі-України (землі Володимира Великого та його династії) — тризуб (X ст.). У санскриті "тризуб" трактується як три вищі блага — Земля, Вода, Вогонь. Тризуб як герб відомий в імперії Кушанів, що поєднувала Азію й Європу — кушанів 425 р. поглинули гуни.

Згідно з науковими дослідженнями, виділяються різновиди гербів: загальнодержавні, земельні (окремих земель або адміністративних територій), міські, організаційні (цехові, братські й ін.), родові (фамільні). На українських землях перші територіальні герби (у геральдичному значенні) відомі з початку XIV ст. Проте їх витоки сягають князівських знаків, вживаних на корогвах, під якими княжі дружини ходили у воєнні походи. Згодом з'явилися земельні корогви, формувалися територіальні герби. Найчастіше за земельний герб брали знак, що використовувала княжа династія, панівна на цій території. Ймовірно, на середину XIII ст. припадає усталення єдиного знака для зміцнення Галиць-ко-Волинської держави, а перейняття Данилом 1253 р. королівського титулу супроводилося остаточним утвердженням атрибутів королівства. Зрештою, подібно розвивалась геральдика у сусідніх державах (Польщі, Чехії, Угорщині), з якими Галицько-Волинське князівство мало тісні політичні й культурні зв'язки. До нашого часу дійшли лише дві княжі печатки з часів Галицько-Волинського князівства. На одній (при грамоті князів Андрія та Лева II; 1316) — ступає лев, поданий без геральдичної атрибутики. На другій (з написом "Юрій, король Русі", при тій-таки грамоті й грамоті Юрія II Тройденовича, 1325—1340) фігурує вершник на коні з прапором і щитом у руках і зображенням лева на задніх лапах. Б. Барвінський переконливо довів, що перша печатка належить князеві Леву Даниловичу (1269—1301), а друга — князю Юрієві Левовичу, котрий уживав титул "король Русі". Очевидно, на початку XIV ст. золотий лев у синьому полі (саме у цих барвах постійно виступає цей герб у пізніших джерелах) був не лише княжим знаком, а й земельним гербом. Фактично йому належала роль державного символу Галицько-Волинської держави і він увійшов до герба Львова (тривалий час столиці князівства). В геральдиці лев вважається символом влади, сили, могутності. Писемні джерела XV ст. засвідчують існування гербів окремих земель. Наприклад, на прапорі Львівської землі зображений жовтий лев, що спирається на скелю, в синьому полі. Ймовірно, знак походить від гербів Галицько-Волинського князівства, а скеля відображає географічне розміщення Львівської землі біля підніжжя Карпатських гір. Цей герб з кінця XIV ст. почали вживати як символ усіх Руських земель, захоплених Польщею (можливо, внаслідок домінуючої ролі Львова). Від середини XV ст. цей знак (лише у лева на голові зображена корона) відомий як герб Руського воєводства, що об'єднувало, крім Львівської, Черемиську, Сяноцьку, Галицьку, а з XVI ст. — й Холмську землі. До складу Львівської землі входило і Жидачівське староство (назване в деяких документах окремою землею), 1676 р. затверджено його корогву з гербом: три золоті леви на синьому полі. На прапорі Галицької землі — чорна галка з короною на голові в білому полі. У цьому випадку маємо "гласний герб". Одна з версій походження топоніма Галич і зумовила появу птаха у гербі Галицької землі, такий самий герб використовувало м. Галич. Давні за походженням герби багатьох українських земель. У Ґрюнвальдській битві (1410), поряд з іншими, брали участь три полки Подільської землі під однаковими прапорами — зображення сонця у червоному полі. В пізніших джерелах майже до кінця XVIII ст. як герб Поділля подається золоте сонце у білому (срібному) полі. Правила західноєвропейської геральдики не дозволяли наносити метал на метал (тут — золоте сонце на срібне поле), проте цей герб винятковий: сонце символізує багатство й добробут, тому використання цього знака для родючої землі Поділля було цілком виправданим.

Київське князівство у складі Литви 1471 р. було перетворене на воєводство, а після Люблінської унії (1569) відійшло до Польщі. З кінця XV ст. відомий герб Київського воєводства: янгол, який тримає у руках меч і піхву, опущені додолу, в червоному полі. Стосовно Русі зображення святих чи інших символів (наприклад, хрест на гербі Волині) на княжих стягах має давні традиції ще від прийняття християнства. На печатках київських князів у XII— XIII ст. фігурує архангел Михаїл (зі списом в одній руці та державою — в другій). Архангел Михаїл вважався патроном Київської землі. Головне те, що "українська земельна геральдика виникла й розвивалася на власному ґрунті. Тому безпідставні твердження польських авторів (зокрема, Ф. Пе-носінського), що герб Київщини "польського походження", наприклад, через біло-червону барву. Якщо на українську родову (фамільну) геральдику вплив польської гербової системи був відчутний, то територіальні знаки на наших землях формувались із давньоруських самобутніх символів" (Гречило, 1991).

Герб Гетьманщини (козацької держави) — зображення лицаря-козака з мушкетом (XVI ст.). З давніх домових знаків виникли герби шляхетських домів. Наприкінці XVIII ст. права української шляхти з її гербами визнала Катерина П, а на західних землях — Марія-Терезія.

Значний внесок у розвиток геральдики зробив В. Модзалевський (1882—1920). За коротке життя він видав чотири томи "Малоросійського родослівника" (1908—1914, п'ятий том залишився рукописним). "Малоросійський родослівник" В. Модзалевського (видана частина) містить 234 генеалогічні розписи. Разом з В. Модзалевським працювали геральдист Г. Лукомський (1884—1928) і художник-графік Г. Нарбут (1886—1920).

Г. Нарбут походив з давнього козацького роду на Чернігівщині. Художню освіту здобув самостійно. Його самобутнє мистецьке бачення дещо нагадує творчість таких видатних англійських графіків, як О. Бердслей і У. Блейк. Останнього вирізняє талановите поєднання філософської алегорії та романтичної фантастики, зокрема в ілюстраціях до "Божественної комедії" Данте. Графікою Нарбут захопився під час навчання у Глухівській гімназії. Тоді він виконав ілюстрації до "Пісні про Роланда" (1903), пам'ятки французького героїчного епосу XII ст. Перебуваючи у Німеччині, вивчав досягнення графіки Відродження, бароко, творчість А. Дюрера. Його цікавили здобутки романтиків і народна творчість, мистецтво українського авангарду і давня українська гравюра (франц. gravure, від graver — вирізати, висікати), і саме гравюри Г. Левицького й А. Козачинського надихнули займатися геральдикою. У петербурзький період творчості він художньо оформив "Малоросійський родослівник" (колекція 60 гербів, 1914) і "Герби гетьманів Малоросії" (1915) С. Тройницького. Власний герб Г. Нарбут підписав так: "Мазепинец, полку Черниговского, Глуховской сотни, старшинский сын, гербов и эмблем живописец" (1912).

Використовуючи традиції українського, європейського та світового мистецтва, Г. Нарбут збагатив графічне мистецтво самобутніми зразками художньої творчості, його стиль пізніше назвали нарбутівським (Білецький, 1985).

Як наголошував С. Білокінь, у працях українських істориків О. Лазаревського, В. Модзалевського й інших слово "малоросійський" не мало ані найменшого образливого відтінку, а було чітким терміном для означення території північного Лівобережжя — осередку козацько-гетьманської держави XVII—XVIII ст. Праця В. Модзалевського становить "потужний систематизований архів української старшини й дворянства, оскільки поза мережею родинних зв'язків дає широку інформацію про їх освіту, перебіг кар'єри, майновий стан. Коли врахувати, що від фамільних архівів українського дворянства збереглися лише поодинокі комплекси (Дорошенки, Галагани), то значення "Родослів-ника" важко переоцінити. На сторінках праці проходить історія українських родів — Рубанів, Бантиш-Каменських і Маркевичів, котрі дали Україні видатних істориків: Ли-сенків, із яких вийшов композитор Микола Лисенко; Котляревських, відомих з імен засновника нової української літератури і двох професорів-філологів; Гулаків і Гулаків-Артемовських, Квіток, Косачів, Старицьких, Стороженків, Тарновських і багатьох інших, чий внесок в історію нашої нації безцінний" (Білокінь, 1991).

Понад 30 генеалогічних схем князівських родів містить праця Н. Яковенко "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: Волинь і Центральна Україна" (1993). Дослідниця переконана в тому, що головним предметом історії мусить бути "людина, а не маси". Першим поштовхом, що скерував її інтереси, вона вважає працю В. Липинського (1912) про участь шляхти у повстанському русі під проводом Богдана Хмельницького, де простежується доля 1324 шляхтичів із 663 родин, православних і католиків, дрібних і великих, які потрапили до Реєстру Війська Запорозького.

Наприкінці XIV—початку XVII ст. активізувалося культурно-національне піднесення в Україні. До найвагоміших духовних здобутків цього часу належить усвідомлення власних історичних традицій, виражене через культ пам'яті й спрямоване на виховання патріотичних почуттів. Прямими нащадками могутніх князів давньоруської доби у письменстві XIV — початку XVII ст. проголошувалися волинські княжі роди, що перетворювалися, у такий спосіб, на "речовий доказ" безперервності історично-генетичних традицій українського ("руського") народу. "Паростю Великого Володимира, який Руську землю охрестив", називає Костянтина Острозького у 1598 р. Іпатій Потій. На спорідненні Острозьких з Володимиром Святим (Володимиром Великим. — С. Ч.) і Данилом Галицьким наголошує в "Палінодії" Заха-рія Копистенський, а Герасим Смотрицький у вірші, котрим завершується передмова до Острозької Біблії, зазначає не лише кровну, а й духовну спадкоємність, вишукуючи християнські чесноти княжого роду в один логічний ряд. Наголошення на спадкоємності тогочасних князівських родів із правлячою династією Київської Русі було не примхою моди і не даниною гербоманії, а диктувалося потребою утвердити своє право на історичну окремішність. Останнє було особливо актуальним в умовах наростання тенденцій полонізації. Н. Яковенко висуває складне запитання: "Як же мусимо оцінити вклад українського боярства-шляхти в долю нації?" Відповідаючи на нього, вона зазначала, що боярсько-князівській еліті впродовж XIV — початку ХУПст. історія відвела зовні мало примітну роль фундаменту, на якому український народ зводив свій дім у добу Середньовіччя. Дослідниця вбачає в елітарному середовищі витоки примітних психологічних рис українського характеру. Адже саме тут, починаючи від київського щабля і рухаючись вниз, на шляхту, вперше утвердилися рицарські ідеали вірності, доблесті й честі як усвідомлена позитивна норма поведінки. Останнє, як відомо, становить підвалини індивідуалізму, типу особистості, наділеної розвинутим почуттям власної гідності. Саме таке уявлення про достойну людину, "зіперте в підоснові на елітарний рицарський кодекс", поширилося серед козацтва. Поняття самоповаги й не метушливої певності в собі, елімінуючись із козацького середовища, що відігравало роль загальнонародного морального еталону, на психологію широких мас, мусило накласти відбиток на позитивну модель національного характеру. Це культивувало такі риси, як неагресивний, але стійкий індивідуалізм, впертість, самостійність, опірність зовнішнім впливам, що сприяло збереженню нації всупереч спробам її нівеляції. Українській родовій еліті історична доля відвела функції охоронця й гаранта цілісності народу (Яковенко, 1993, с. 3, 81—82, 270- 271).

Прагнучи наочно зобразити свій рід, представники знаменитих родин часто зверталися до відомих художників. Традиція родовідних (генеалогічних) дерев відома у мистецтві багатьох країн. В Україні вона започаткована у Середньовіччі, а XVII—XVIH ст. поширилися зображення родовідних дерев на гравюрі. У цій галузі працювали українські митці О. Тарасевич (бл. 1640—1727), І. Щирський (бл. 1650—1714), Г. Левицький (бл. 1697—1769).

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші