Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Етика та Естетика arrow Естетика
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Естетика маньєризму

Назва історичної епохи, що завершувала XVI ст., — маньєризм. Вона покликана означати відсутність власної стильової значущості діячів цього періоду і лише наслідування манери попередників — діячів Високого Відродження. Найвидатнішими теоретиками естетики цього періоду були Паоло Ломаццо (1538—1600) та Федеріго Цуккарі (6л. 1542—1609), що розглядали питання художнього пізнання та художньої творчості. У попередню епоху проблеми художнього пізнання, впливу мистецтва на особистість не мали характеру системи і не поставали як дослідницька проблема. Саме з другої половини XVI ст. вони стають основним предметом дослідження.

У період маньєризму висувається питання про відношення особи до матеріального світу. Відповідь на проблему має нові аспекти. Сприйняті людиною природні форми, котрі все ще розглядаються як божественні, тлумачаться як суб'єктивно апріорні. Ф. Цуккарі висуває ідею "внутрішнього малюнка", який дає змогу осмислити чуттєво сприймані речі, а також впливає на творення художніх форм. Чуттєвість обробляється й оформляється за допомогою "внутрішнього малюнка" у людській свідомості. Він настільки багатий у людській свідомості, що часто конкурує з природою. В останній, поряд з прекрасним, існує і потворне; людина ж здатна створювати прекрасні твори, що постають своєрідним "земним раєм". У висловлюваннях теоретика естетики легко простежується думка стосовно творчої уяви митця й образної пам'яті, які творять досконалі форми. Ф. Цуккарі наголошує: митець може наслідувати природу, але повинен це робити творчо.

Особливістю епохи маньєризму є схильність до алегоризму та символізації. Підстава для їх розвитку — нове розуміння творчості не лише як втілення ідеальних форм, а й як можлива невідповідність такого втілення у творчості митця. Назване бачення зумовлене зміною загальних світоглядних орієнтацій доби пізнього Відродження під впливом складних, іноді трагічних подій у житті Європи XV—XVI ст. Стало очевидним, що ренесансний ідеал універсальної особистості скоригований життям, тому може виявлятися як її обмеженість та свавілля, так само, як і цінності життя, індивідуалізуючись, втрачають все загальність змісту. Визнаються можливими різні методи втілення ідеї в матерії, різні засоби втілення ідеальної форми в художньому творі. Саме як відображення нового погляду на відношення ідеї та матерії складається поняття "маньєризм" в естетиці.

Дослідники неоднозначно оцінюють цей напрям. На думку О. Бенеша, у цей період північне Відродження, що розвивалось у межах маньєризму, досягло великого психологізму, символічного наповнення та філософської глибини. Властивістю творчості митців цього періоду є "екзальтація та піднесеність, завершена досконалість і витончена майстерність в анатомічному зображенні людського тіла та композиційному контрапункті" [2, с. 134].

Починався маньєризм, як і Відродження загалом, в Італії, зокрема у Флоренції. Його відомі представники — Бенвенуто Челліні, Джорджо Базарі. Зрештою, в останні десятиліття життя геніальний Мікеланджело Буонарроті також працював у стилі маньєризму. Наприкінці XVI ст., коли повністю сходять з арени митці Ренесансу, починає панувати маньєризм, що набуває в європейській культурі космополітичності, об'єднуючи в єдине стильове ціле твори італійських, нідерландських, французьких, німецьких майстрів. Згодом воно вироджується у наслідування формальних прийомів мистецтва.

По-іншому оцінює маньєризм В. Гращенков у вступній статті до аналізованої праці О. Бенеша, розкриваючи суперечності цього напряму. З одного боку, зазначено його неоднорідність, а з іншого — його загальну спрямованість, а саме — опозиційність щодо ідеалів Високого Відродження. Маньєристи "виступають проти нормативної естетики Високого Відродження, проти її досконалого ідеалу, видобутого з "наслідування натури", проти її гуманістичного змісту. Вони поривають з реалістичною об'єктивністю зображення. їх художня мова "загострено суб'єктивна, умовна і примхлива у своїй формальній витонченості" [5, с. 48]. Ще категоричніша така оцінка критика: "Маньєризм розвивався в Ренесансі як внутрішньо чужа, антагоністична йому течія" [5, с. 49].

Трагічний гуманізм пізнього Відродження в Європі яскраво відображений у творчості геніїв перехідної епохи — В. Шекспіра і М. Сервантеса. Сутність їх естетики глибоко осмислена в праці Л. Пінського "Реалізм епохи Відродження". Характеризуючи світ героїв В. Шекспіра, критик зауважує: кожен з них є "людиною в повному розумінні слова" — вільною, естетичною, з величезною енергією та високою свідомістю своєї цінності як людської особистості, хоча діяльність її часто розгортається у суперечливих формах. "Всебічний "герой" — вершина піраміди, основою якої слугує вся "натура людини", а не одна грань цієї натури, одна якась пристрасть... Родове, типове (людина) і особливе, індивідуальне (особа) зливаються в людській особистості героя як норма природності натури" [18, с. ЗО—31].

Відкриття людини як суб'єкта творчості, утвердження її безмежних можливостей у різних сферах діяльності, поетизація людини — основне надбання естетики Відродження.

 
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші