Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Культурологія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. ЗАХІД

Основні завдання і напрями середньовічної культури

Духовною підставою радикальної культурної переорієнтації Європи стало християнство. Виникнувши у І ст. у Палестині, воно залишалось "єрессю" всередині іудаїзму. Однак у V ст. євреї, перші носії нової релігії, були єдиним нехристиянським народом серед християнського світу, а в XIII ст. уся Європа вже сповідувала релігію Христа. Після схизми (поділу церкви) у 1054 р. християнство розкололось па два віросповідання — православ'я та католицизм. У XVI ст. унаслідок Реформації виникла ще одна гілка християнства — протестантство.

Моральні та культурно-історичні смисли віровчення започаткували і забезпечили потужний поступ західної цивілізаційної моделі. Основні положення християнського віровчення взято з Біблії, а також із праць найбільш авторитетних церковних діячів, так званих Отців Церкви, і закріплено рішеннями Вселенських Соборів. Християнство — синтез інтелектуальних завоювань минулих епох. Воно увібрало ідеї та образи різних релігій Близького Сходу та традиції античної філософії. При цьому освоєння більш ранньої філософської та релігійної думки проходило в руслі духовно-моральних шукань досить катастрофічної доби, а тому одержало відгук у серцях знедолених і розгублених людей. Нова релігія заборонила жертвопринесення і відмовилася від жорсткої регламентації поведінки людини в побуті Християнство започаткувало цілковито нову культуру — культуру, яка визнавала рівність усіх людей (немає ні елліна, ні іудея"), цінність людського життя, а з-поміж двох начал людини — тілесного і духовного — пріоритет віддала останньому.

Накреслена Біблією християнська картина світу набула подальшого розвитку у працях богословів Отців Церкви, серед яких вирізняється Блаженний Августин (друга половина IV — початок V ст.), твори якого "Сповідь" і "Про Град Божий" стали надбанням світової культури. Фома Лівійський (XIII ст.) доповнив і розвинув досвід августіанства, для якого становили інтерес тільки внутрішній досвід особистості, віра в чудеса й одкровення. Він увів у християнські уявлення поняття природних причин, через які Бог править світом, отже, виявилося, що й наука бере участь у тому, що відбувається у світі людини. Важливою частиною християнства є його ціннісні орієнтації: про сенс людського буття, про сумління, обов'язок тощо. Сутність християнської моральності сформульована у Нагірній проповіді Ісуса Христа, при чому не в заборонному (чого не варто робити), а в орієнтувальному плані (як потрібно). За християнським ученням, метою земного життя людини с життя вічне, яке досягається духовним удосконаленням, що вимагає подвижництва та аскетизму. Для здійснення євангельських норм життя людина мас уникати гріха. Боротьба з пристрастями як причиною гріха і перемога над ними становить обов'язок, завдання і мету справжнього християнина. Найбільш ефективним шляхом виконання євангельських норм життя вважається чернецтво, яке, особливо первісне (усамітнення, відлюдництво), пов'язане з аскетизмом. Церква в перший період християнства пристрасно пропагувала відмову від плотських утіх, що стосувалося навіть шлюбу ("шлюб населяє землю, а безшлюбність — небо"). Схвалювалася невинність у шлюбі ("як брат і сестра"), зречення кохання і постриг у монахи у першу шлюбну ніч тощо. Звичайно, йшлося про велике випробування, про своєрідне подвижництво, які не тільки забезпечували спасіння конкретним мирянам, які могли відмовитися від усіх зваблень життя, а й вочевидь демонструвало авторитет християнської доктрини і Моральну високість християнина, здатного перемагати себе силою свого духу.

Бажаючи досягти такого стану, деякі віряни йшли у монастирі (з грец. — усамітнене житло) — чернецькі общини в християнстві (католицизмі та православ'ї) та буддизмі (ламаїзмі). Християнські монастирі с чоловічі і жіночі. На Заході великі монастирі називались абатствами. Монастир підпорядкований статуту, який може бути різним: гуртожитним (ченці живуть спільно), келіотським (ченці живуть поодинці в келіях), анахоретським (ченці живуть окремо) та ін. Перші християнські монастирі виникли у IV—V ст. у Римській імперії (спершу в Єгипті). Це були общини аскетів, що займалис особистою працею. У ранньому середньовіччі, а в деяких країнах і пізніше, монастирі стали центрами поширення письменності й освіченості. При них були скрипторії для переписування книг, а при деяких православних монастирях писалися літописи. В романський період (XI—XII ст.) монастирів будувалося найбільше у Франції, вони розміщувалися на пагорбах та вздовж доріг для подорожніх купців, лицарів-хрестоносців, пілігримів тощо.

Монастирі споруджували в романському стилі —-великих розмірів, з товстими стінами, баштами і вузькими вікнами бійницями. Під час набігів ворогів вони перетворювалися на фортеці, У мирний час монастирі будували дороги, готелі, мости, лікарні. У деяких країнах, в яких перемогла Реформація, монастирі у XVI ст закрили.

З погляду науки, християнство є переважно морально-педагогічною доктриною, тобто основною турботою нової віри є духовно досконала людина. Сходження до досконалості мало три рівні: найнижчий становить звичайний вірянин, середній — священнослужитель, найвищий — ченець. Отже, спогляданню віддавалася перевага перед діяльністю. Праця схвалювалася як засіб урятування від гріховності ("стомлюватися так, щоб засинати"). Матеріальна вигода зневажалася, а до власності молода церква ставилася негативно (ченцям подекуди забороняли говорити "твоє" і "моє"). Стосунки між чоловіками та жінками церква тлумачила як гріх, навіть визнання шлюбу було певною мірою компромісом (він виправдовувався тим, що слід народжувати нових божих дітей). Звичайно, ці вимоги на початку були потрібні для того, щоб люди звикли жити у новій системі цінностей — вчорашнім язичникам нелегко було перейти від моралі, яка трималася на страхові покарання чи сорому, до моралі усвідомлення провини та необхідності її добровільного спокутування.

Стосовно мистецтва (яке, як добре знали освічені теологи в усі часи, має величезні виховні можливості), то славнозвісний учитель аскетизму Василій Кесарівський (Великий) вважав твір мистецтва ціннішим за власну проповідь: "Я передаю вам подвиг мученика, схиляючись перед вашим мистецтвом, — звертався віл до живописців, —і радію з того, що сьогодні ваша могутність завдає мені такої поразки". Але, як зазначав невблаганний викривач мирської суєтності Іоанн Златоуст, людина, "захопившись мелодією, з радістю відмовиться від їжі, від питва, від сну...". Вчені богослови, які були пройняті відповідальністю за духовний стан божого світу, зійшлися на тому, що мистецтво має відображати лише духовне буття світу. Хто і як справді опікувався вихованням християнської свідомості? Звичайно, саме церква, як найсильніша після легалізації у IV ст. і "перетворення з гнаної на торжествуючу" соціальна організація, визначала засоби і зміст виховання населення, а богослови і християнські письменники обстоювали, розвивали і пропагували найважливіші на той час ідеї.

Популярною формою богословських дискусій у XI—XII ст. став диспут (з латин. — міркую, сперечаюсь), якому передували так звані лекції, коли параграф за параграфом читались і коментувалися певні тексти. Схоластика (з грец. — вчена бесіда, школа) остаточно на місце "публічних" лекцій поставила диспут. Найвідомішими з них є диспут П. Абеляра і Анссльма Кентерберійського у XII ст., диспути номіналістів і реалістів тощо. Які аргументи були переконливими і визнавалися, адже обидві сторони мусили підтверджувати свою правоту певними доказами, на які авторитети (з латин. — влада, вплив) вони спиралися? У середні віки найбільший світоглядний та моральний авторитет мав Бог і його слово, зафіксоване євангелістами в Біблії.

На ці авторитети спиралась релігійна догматика. У богословських диспутах усі виступи непосвячений сприймав як один і той самий монолог, оскільки цитати, аргументи, лексика та стиль були у промовців однаковими. І навіть докази, адже цитувалося під час диспуту лише те, що містилося у Святому Письмі чи творах відомих богословів. Але відмінність між ними все-таки була, і не тільки внаслідок того, що існували дисидент ми та єресі, а й тому, що кожен абсолютно правовірний учасник диспуту одні й ті самі цитування вводив в інший контекст і витлумачував їх по-іншому. Поет і богослов Алан де Ліль (XII ст.) говорив: "В авторитета восковий ніс, форму якого можна змінити за бажанням .. Ще раніше відомий богослов Бернар де Шартр зазначав: "Ми подібні карликам на плечах велетнів. Вони проникливіші, але ми бачимо далі". Значну роль у формуванні християнської свідомості відігравала література, передусім сам текст Євангелій, який, щоправда, західному вірянину став доступним національною мовою лише а XVI ст. (першим був переклад М. Лютера німецькою мовою). Православні церкви вели службу мали Біблії церковнослов'янською мовою з часу запровадження християнства. У народі також були популярні апокрифи, агіографія, патерики (оповідання про житія святих отців, зазвичай монахів певної території) та ін.

Час від часу виникали спроби відступити від церковного канону, тому необхідною стала інквізиція - церковний суд у справах про єресі. Початок інквізиції як установи, підпорядкованої безпосередньо Папі Римському, поклав папа Інокентій III (XII—ХШ ст,). Папа Григорій IX (XIII ст.) доручив у 1232 р. переслідування єресі орденам домініканців і почасти францисканців. Члени інквізиційних трибуналів мали особисту недоторканність і непідсудність місцевій владі та одержували необмежені повноваження щодо нищення єретиків. Суд зосереджував у своїх руках функції слідства, суду і звинувачення. Основні характеристики інквізиційного процесу були такими; відкриття справи на підставі доносу; таємний характер слідства без участі захисту; повна безправність звинувачуваного; система формальних доказів; вирішальне значення зізнання звинуваченого. З 1252 р. слідство відбувалося із застосуванням тортур. Якщо вина визнавалася, а звинувачений розкаювався, інквізиція засуджувала його до довічного тюремного ув'язнення та конфіскації майна. Того, хто відмовлявся визнати себе винним у єресі, інквізиція після виголошення вироку передавала в руки світської влади для аутодафе.

В Іспанії інквізиція утримувала численних шпигунів, до обов'язків яких належало відшукувати явних чи прихованих єретиків і віддавати їх до суду. До звинувачуваних під час допиту застосовували страшні і різноманітні тортури. У вигадуванні засобів і знарядь допитування особливо винахідливим був глава іспанської інквізиції — монах-домініканець Торквемада (навіть прізвище його у перекладі означає "спалена земля"). Інквізицію прийняли всі італійські держави, король іспанський прагнув ввести її навіть у своїх нідерландських володіннях, а в Англії католики переслідували і страчували прихильників Реформації не гірше за інквізиторів.

Польща, Чехія та слов'янські держави Балканського півострова відмовилися від інквізиції. У більшості країн Західної Європи інквізиція була ліквідована у XVIII ст., а в деяких (Португалія, Іспанія) — у XIX ст.

У боротьбі з єресями та іншими "ворогами християнської віри" Церкві та інквізиції допомагали духовно лицарські ордени, які мали напівчерпечий характер і виникли у Палестині у XII ст. під час хрестових походів (ордени іоанітів, тамплієрів, Тевтонський орден), потім — в Іспанії під час Реконкісти. Суто чернечі ордени — бенедиктинців, клюнійців — займалися молитвою, працею та просвітою. Жебрущі ордени — францисканський та домініканський — були утворені у XIII ст. для боротьби з єресями. Перший, з них заснував Франциск Ассизський, який буквально розумів слова Євангелія, оскільки не здобув богословської освіти, а тому діяв відповідно до Святого Письма. З часом у нього з'явилося багато послідовників, сформувався новий духовно-чернечий орден. Францисканці справді жили в євангельській бідності і займалися проповіддю, передусім ходили до простих городян і селян. Сам Франциск йшов від міста до міста босий, у рваній рясі, ночуючи в куренях чи під відкритим небом. Його "небесним братом" назвали засновника іншого жебрущого ордену — св. Домініка, який замислив створити чернече братство з метою протидії єресям та сектам ученим словом. Для цього потрібно було добре орієнтуватися в усіх богословських тонкощах, тому домініканці, або брати-проповідники, багато часу відводили для вчених занять. Вони славилися вченістю і нерідко посідали кафедри в кращих університетах. Домініканцями були н айви дат-ніші богослови XIII ст. — Альберт Великий і Фома Аквінський. Але коли в трибуналах ввели допити єретиків, то важливу роль у них відігравали и спеціалісти з єресей" — домініканці. З часом обидва ордени відійшла від обітниці жебрацтва, адже їм потрібні були приміщення для бібліотек, а пізніше і храми. Домініканці досі є найвпливовішим орденом.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші