Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Історія нових незалежних держав
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Територіальні розширення Російської імперії

Територіальні розширення Російської імперії відбувалися за східним типом, тобто розповзанням на прилеглі території. Росія не стала метрополією, а завойовані території — колоніями. Колоніальний тип експансії не склався. Завойовані території включалися до складу єдиної держави — Імперії. Звідси — байдужість Росії до заморських регіонів. Прикладом може бути історія освоєння Америки. У 1741 р. російська експедиція на чолі з командором В. Берингом досягла Аляски. Починаючи з другої половини XVIII ст. російські мореплавці та підприємці активно освоювали Російську Америку (Аляска і невелика колонія у Каліфорнії). Однак у 1867 р. Російську Америку продали уряду США за символічну, навіть на ті часи, суму — 7,2 млн дол. (корабель, котрий віз те золото, затонув під час шторму в Балтійському морі). Російське керівництво вважало, що прибутки від тих земель перевищують витрати.

Понад 400-річна історія розширення Росії знала і добровільне приєднання окремих народів у зв'язку з агресивністю сусідів на умовах васалітету, протекторату. Однак все ж таки переважили не милосердя і добра воля, а насилля, гноблення, приниження. Так, у Середній Азії та на Кавказі цілі селища випалювалися вщент за одне тіло вбитого росіянина, яке знаходили поблизу. А покровительство і протекторат перетворювалися потім на насильницьке підкорення, військові захоплювання із найжорстокішими репресіями.

Народи, які потрапляли під владу Російської імперії, не мали можливості самовираження. Державність, що починала народжуватися в них за умов нового часу, була порушена і перервана приєднанням до Росії. Так можна сказати про Україну, Литву, Грузію, Вірменію, Азербайджанське ханство, політичні утворення Північного Кавказу, держави Середньої Азії, Татарські ханства Поволжя і Сибіру. Деякі народи (наприклад Сибіру) так і не вийшли на державний шлях розвитку. Росія поглинула і древні держави, і середньовічні політичні утворення, і родоплемінні анклави. Вона поглинала народи, регіони, цивілізаційні комплекси. Отже, склалася велика багатонаціональна держава, де співіснували елементи різної цивілізаційної орієнтації. З'ясуємо, на чому трималася єдність такого колосального різнорідного конгломерату.

Величезну роль у забезпеченні стабільності цього багатонаціонального суспільства відігравала централізована унітарна (тобто така, що становить єдине ціле) держава. На всій території існував єдиний адміністративний поділ, єдина система діловодства і суду, єдиний правовий і економічний простір.

Другий фактор — русифікація. В деяких районах вона була малоефективною (Азербайджан, Прибалтика, Фінляндія, Польща). Інша ситуація спостерігалася в Україні та Білорусії. Великоросія намагалася об'єднати православне населення під егідою російської церкви і держави, не визнаючи права українців та білорусів на національну самобутність.

Русифікація — лише частина ширшого явища — домінування російського народу в суспільній системі Росії. Це виявлялося насамперед у тому, що всі народи жили за законами, що відображали російську традицію. В органах влади вищого і середнього рівнів переважали росіяни. Російську мову використовували у сфері управління. Православ'я мало пріоритет порівняно з іншими конфесіями. Домінування росіян означало нерівноправне, порівняно з ними, становище інших народів. Слід зазначити, що хоча до складу правлячої еліти Росії входили не тільки росіяни, вона була російськомовною.

Проте переважна більшість росіян не належала до еліти і вела жалюгідний спосіб життя злиденного селянства, яке тривалий час перебувало у стані покріпачення. Після реформи 1861 р. кріпацтво формально скасували, однак життя якісно не поліпшилось. В аграрній Росії безземелля, бідність і напівголодне існування були звичайними явищами як для росіян, так і неросіян. Аграрна цивілізація — традиційна цивілізація. Серед цінностей традиційних цивілізації одне з перших місць посідає багатодітна родина. Вважалося, що багато дітей — ознака милості Божої (донині серед африканських народів панує думка, що жінка, котра має мало дітей або взагалі не має — проклята). До того ж всі релігії дуже негативно ставилися до намірів обмежувати народжуваність.

Починаючи з першої половини XIX ст. у Російській державі спостерігалося значне збільшення численності населення. У 1890 р. людність європейської Росії становила 100 млн. осіб, а перед 1914 р. — 150 млн. Щорічне зростання сягало 2 млн. Наприкінці століття в результаті демографічного вибуху і малоземелля сформувалося колосальне аграрне перенаселення. Але за умов екстенсивного ведення низьковрожайного сільського господарства загострювалася продовольча проблема. Кожні два-три роки був неврожай. Тільки у 1891 р. унаслідок голоду померло 700 тис. осіб. Споживання серед населення у другій половині століття зменшується до рівня голодного мінімуму. З середини XIX ст. Росія вступила у період стагфляції — нестійкої екологічної рівноваги, коли катастрофа могла спалахнути у будь-який момент.

У другій половині XIX ст. у Росії почалися деякі реформи, відбувався процес ранішнього капіталістичного розвитку. Спостерігалися деякі зміни на краще; проте вони були недостатніми, аби надати соціально-економічній системі стійкості. Для поліпшення господарства потрібен був тривалий час, як казав Голова Ради Міністрів Росії Петро Столипін, "двадцять років спокою". Але історія не дала цього часу. Для держави, котра перебуває у стані стагфляції, будь-яка війна поєднувалася зі смертельним ризиком. Соціальне напруження в Росії було таким великим, що поразка у російсько-японській війні спустила пружину першої російської революції 1905—1907 рр. Вона насамперед була селянською, оскільки в країні спалахнули тисячі селянських заворушень і повстань. Природно, що Перша світова війна спричинила ще потужнішу революцію, яка зруйнувала соціальну систему, що тоді існувала.

Велике значення мала і багатонаціональність Російської імперії. Так, перед Першою світовою війною у Росії були можливості вирішити соціальні й економічні проблеми, проте в неї не було жодних шансів розв'язати національне питання. Ліберальна модернізаційна політика могла стати ключем для вирішення соціально-економічних проблем й утвердити Росію як велику державу. Однак неминучим наслідком такої політики було б відродження пригнічених націй, що підірвало б імперію з середини. Ліберальна модернізація вела б до більшої демократизації, а другою тенденцією є прагнення до незалежності.

Існує причинний зв'язок між голодом і соціальними конфліктами, між соціальними революціями, голодом і перенаселенням. Сенс соціальних революцій у перенаселених країнах, таких як Росія, особливо її європейська частина, до того ж страждаючих від голоду, є очевидним. Йшлося про прагнення нормувати обсяги продовольства, розв'язати проблему шляхом рівномірнішого його розподілу, про ту саму соціальну справедливість, яка лежить в основі соціалізму. Перший і найголовніший крок до справедливого розподілу продовольства — аграрна реформа і ліквідація поміщицького землеволодіння. Це добре розуміли більшовики. їх вождь В. Ленін писав: "... Боротьба з голодовками неможлива без усунення селянського малоземелля... без конфіскації поміщицьких земель — без революції".

У 1917 р. жодна інша партія або коаліція, котра претендувала на владу в країні після повалення самодержавства, не могла дати селянам того, чого вони наполегливо добивалися, — землі. Тимчасовий уряд намагався придушити селянський рух за допомогою військових сил. Із завершенням польових робіт (наприкінці серпня у вересні) спалахнула селянська війна. Вимоги селян почали здійснюватися ще до прийняття 26 жовтня 1917 р. ленінського Декрету "Про землю". Тобто цей документ лише засвідчив той факт, що більшовики — захисники інтересів трудового народу. Вони не захопили владу і не нав'язали її масам. Вони очолили народні маси, висловивши їхні сподівання. Саме революційні селяни піднесли більшовиків до вершин державної влади. На хвилі селянської революції більшовики прийшли до влади і деякий час утримували її саме завдяки тому, що поглиблювали та розвивали цю революцію. Проте пізніше вони перейшли до іншої аграрної політики, перетворивши селян на нових кріпаків. На разі варто згадати, що ще 200 років тому Т, Мальтус зазначав: "Досі сутність і дія закону народонаселення не були зрозумілими. Коли політичне невдоволення приєднується до волань, викликаних голодом, коли революція твориться народом через нужденність і нестачу харчування, то слід очікувати постійних кровопролить і насильств, які можуть бути зупинені лише безумовним деспотизмом".

Російська революція 1917 р. була селянською, оскільки її масштаб і характер визначався насамперед тим класом, який становив понад 80 % населення країни. На основі селянської революції розгорталися усі інші — буржуазні, пролетарські, солдатські, національні, значення і результати котрих визначали, врешті решт, їх відношенням до основи — селянської революції. У 1917 р. соціальні й національні рухи розвивалися одночасно та у тісній взаємодії. У програмах більшості національних партій соціальні моменти мали значну вагу. Без зв'язку із соціальними вимогами вони могли втратити селянську масову основу і підтримку.

Тимчасовий уряд намагався стояти на варті єдності і неподільності Росії. Його протидія національним і соціальним вимогам, непоступливість у цих питаннях і твердий намір продовжувати війну, яка значно погіршила становище як у центрі, так і на периферії, створили серед більшості неросійського населення сприятливий ґрунт, на який впали гасла більшовиків — земля, мир і самовизначення народів. Це зробило можливим тимчасовий союз більшості неросійського населення з більшовиками.

Через зазначені обставини реакція більшості національних сил неросійської периферії на захоплення більшовиками влади у Петрограді та великих російських містах спочатку була очікувальною. Декрети про землю, мир, а також видана 2 листопада 1917 р. Декларація прав народів Роси з формулою права націй на самовизначення аж до відокремлення пробудили надії. Однак ленінська партія прагнула централізації та монопольної влади, національне самовизначення підпорядковувала принципу класової боротьби. Першим виявом її справжньої суті був розпуск Установчих зборів 5—6 січня 1918 р. Перемога більшовиків тепер сприймалася багатьма неросійськими народами як перемога міста над селом, робітників над селянами, росіян над неросійським населенням. Тому з кінця 1917 р. посилилися відцентрові тенденції в національних рухах. До лютого 1918 р. свою незалежність проголосили Фінляндія, Естонія, Литва, Україна і Молдавська республіка (Бессарабія), у березні — Білорусія, у квітні — Закавказька Федерація. У Туркестані Тимчасовий мусульманський уряд, у Казахстані Алаш-Орда, в Башкирії Центральна Рада, на Північному Кавказі Союз гірських народів і козаків наприкінці 1917 р. проголосили територіальну автономію. До того ж більшовицьке керівництво було змушене 3 березня 1918 р. укласти з державами центральноєвропейського блоку Брест-Литовський мир, згідно з яким російська держава втрачала третину свого населення і значну частину сировинного та індустріального потенціалу.

Білий рух, який виступив головним політичним супротивником більшовиків, не зміг і не хотів висунути лозунги і програми, здатні привернути на його бік симпатії народу, з жодного життєво важливого питання. Навпаки, він мав за мету повернення достарих порядків, проти яких і піднялася революція. У ній свою роль відіграли національно-визвольні настрої та сили. У результаті відбувся тотальний розпад не тільки колишніх соціальних структур, а й політичних. Росія перетворилася на конгломерат розрізнених територій.

Відокремлення регіонів

До літа 1918 р. від Росії відокремилися такі регіони:

  • — Польща, Литва й Україна, які виступили як нові національні держави під німецьким протекторатом;
  • — Естонія, Латвія й більша частина Білорусії, також окуповані німцями;
  • — Фінляндія (під німецьким захистом);
  • — Бессарабія (возз'єднана з Румунією);
  • — Грузія, Вірменія, Азербайджан.

Незрозумілою залишилася ситуація на Північному Кавказі, у Середній Азії та Сибіру, де один одному протистояли національні автономні рухи, більшовики і російські контрреволюційні сили.

Наприкінці літа 1919 р. національні уряди, "білі", іноземні держави, які організували інтервенцію, а також Польща і Румунія контролювали ще більше областей колишньої Російської імперії. Колишня велич зменшилася до обсягів центральної великоруської області, її основного ядра. Більшовики втратила майже всі території, здобуті Росією, починаючи з XVII ст. Здавалося, багатонаціональна імперія наказала довго жити.

Запитання для самоперевірки

Коли і на яких землях утворилося Московське князівство?

Коли і ким було проголошено Росію імперією?

Як відбувалося територіальне зростання імперії?

Охарактеризуйте національну політику царського уряду.

Як виявляли себе національно-визвольні рухи у різних частинах Російської держави?

Які регіони відокремилися від російського ядра до літа 1918 р.?

Завдання для самостійної роботи

Складіть хронологію приєднання земель і народів до Російської імперії.

Простежте по карті історію територіального зростання імперії за століттями.

Порівняйте характер імперій Російської, Британської, Австро-Угорської, Османської. Визначте спільні та відмінні риси.


 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші