Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Правила користування
Контакти
 
Головна arrow Культурологія arrow Історія української культури
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Етнокультурні процеси в XIV-середині XVII ст.

У середині XIII ст. Русь зазнала руйнівного нападу монголо-татарських орд, який мав катастрофічні наслідки для її економіки та культури. У вогні пожеж загинули чудові архітектурні пам'ятки, школи й бібліотеки. Літописці розповідають, що під час захоплення міст завойовники-невігласи нищили книги: "Книги обідрали", - сповіщає автор Суздальського літопису. Про знищення майже всіх давньоруських рукописних книг під час м он голо-татарської навали свідчить зокрема те, що до нашого часу з них збереглися одиниці. Так, "Слово о полку Ігоревім" дійшло до межі XVIII-XIX ст. в єдиному примірнику. Винищення та захоплення у полон величезної кількості ремісників зумовили занепад виробництва. Зникли деякі прийоми та технології обробки заліза, кольорових металів, галузі ремесла взагалі припинили існування, втратилися навички містобудування та архітектурної майстерності.

Культурне життя на землях Київської Русі не припинялося, незважаючи на іноземне поневолення. Найбільшого спустошення зазнали Переяславська, Київська та Чернігівська землі. Тому в другій половині XIII ст. політичне й культурне життя зосереджується насамперед у західному Галицько-Волинському князівстві, на землях Північно-Східної Русі, в Новгороді та Пскові. Сюди зі зруйнованих міст тікали князі, бояри, духовенство, міські жителі, у тому числі митці й книжники. Поступово відбудовується спалений ордою Київ, відроджуючись вже як центр культури української народності.

Назва Україна вперше зафіксована в Іпатському списку Київського літопису від 1187 р. Оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира, літописець каже, що за ним плакали переяслявці, "за ним же Україна багато потужила". Під іншою датою в літописі (1189) згадується Україна Галицька. Ця назва слов'янська за походженням, етимологія її визначена і походить від загальнослов'янського "край" (у значенні земля, країна, край, регіон, область). В українській мові слово "Україна" протягом XII-XVII ст. поступово змінювало своє значення, бо вживалося спочатку як назва краю-області, а пізніше стало назвою етнічної території українського народу. Теорія, згідно з якою первісне значення слова "країна" - "кордон, рубіж, прикордонна смуга", вважається сьогодні маловірогідною. Зазначимо, що в "Словарі української мови" Б. Грінченка немає слова "окраїна" в значенні "кордон", тобто воно не властиве українській мові. Натомість слово "край" перекладається російською мовою (серед інших значень) як "край", "область", "страна". За тлумаченням сучасних дослідників, значення "окраїна" і "країна" поєдналися й злилися в Лівобережній Україні в ті часи, коли вона увійшла до складу Російської держави.

У ХШ-XIV ст., незважаючи на те, що політичної єдності на Русі вже не було, назва "Русь" зберігалась за всіма східнослов'янськими землями. І з цього часу вже починається спорадичне вживання і поступове закріплення за територіями трьох народностей, що формувалися, поряд з давнім терміном нових назв: "Україна", "Білорусія", "Росія". З XIV ст. стосовно України з'являється також назва "Мала Русь". Вона, очевидно, має церковне походження, в ній підкреслюється переважне значення "материнської" Київської митрополії перед "дочірніми" парафіями Північно-Східної Русі (за аналогією: Мала Греція - історичний центр, Велика Греція - територія грецького розселення та колонізації). Пізніше зміст протиставлення "Велика Русь" - "Мала Русь" переосмислила офіційна російська історіографія і назву було закріплено в бюрократичному вживанні у формі "Малоросія". Поява нових назв свідчить про те, що монголо-татарська навала, зруйнувавши традиційні політичні та господарські зв'язки між давньоруськими землями, прискорила процеси етногенезу, визрівання етнічних спільнот - української, російської та білоруської народностей, які розвивалися на ґрунті стародавніх племінних відмінностей під впливом різного мовно-культурного субстрату.

Поступово розгортався процес становлення власне української культури. Дослідники вирізняють два етапи: XIII-XV ст., коли культура в цілому зберігала давньоруську основу в усіх сферах, і XVI - перша половина ХУП ст. - виникнення стійких етнічних ознак та їх поєднання в систему, характерну саме для українства.

Коли Київ занепав під ударами монголів, державну організацію і культурні традиції підтримувала упродовж сторіччя Галицько-Волинська держава. Галицька та Перемишльська землі з середини XIII ст. відігравали роль своєрідних резервуарів, куди під тиском кочових орд відходило слов'янське населення з південних земель, а коли тиск слабшав, поверталося у спустошені райони.

Спочатку головними осередками культурного розвитку залишались князівські двори, монастирі, де зосереджувалися освічені люд и. Згодом виникають нові культурні центри - міста Галицької землі (Галич, Холм, Перемишль, пізніше Львів) та Волинської (Володимир, Луцьк). їх поява свідчить про процеси політичної консолідації південно-західних земель, які здобули найбільшого розвитку за часів Данила Галицького (1237-1264). У Галичині будуються міста, створюється Галицько-Волинський літопис (кінець ХШ ст.), в якому відображено події політичного та культурного життя краю від 1201 до 1292 р. У мові цієї пам'ятки багато граматичних особливостей, притаманних українській мові.

Повсюдно переписувалися й оздоблювалися книги, збережені від кочівників. До пам'яток писемності того часу належать Христино-польський Апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське Євангелія. Про високу майстерність книжників свідчать мініатюри Галицького Євангелія (1283). "Книжником і філософом" називає літопис князя Володимира Васильовича, який сам переписував книги: майже 36 книг заповідав він церквам. Наприкінці XIV ст. в Україні створено відомий "Київський Псалтир", оздоблений 303 мініатюрами. При князівських дворах розвивалася ділова писемність, витворився стиль дипломатичних документів-грамот. Значного рівня сягнув живопис, до найцінніших пам'яток галицько-волинської школи належить Волинська Богоматір (XIII ст.).

Розвиток української культури стримувався внаслідок того, що етнічні землі нашого народу опинилися під владою різних держав. У 1387 р. Галичина, а в 1434 р. Західне Поділля були поневолені Польським королівством. З XII ст. угорські феодали намагалися встановити свою владу над Закарпаттям, і це їм вдалося наприкінці XIII - на початку XIV ст. Потрапили під владу молдавських феодалів землі Буковини. У кінці XIV - на початку XVI ст. більшість українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського, яке фактично було Русько-Литовською державою, оскільки східнослов'янські землі займали приблизно 90 % її території. На північному узбережжі Чорного моря запанували татари, які згодом прийняли турецьку зверхність і здійснювали безперервні грабіжницькі напади, захоплюючи в неволю сотні тисяч українців.

Ці зміни політичної ситуації позначилися на шляхах формування і розвитку української культури. На землях, що опинилися під владою Литви, зберігалися звичаєві традиції, юридичні норми Русі, слов'янська мова, православна віра. Вони були певною мірою сприйняті литовською верхівкою і піднесені до стану державних (зокрема ділова мова). До складу литовської шляхти увійшли давньоруські князівські роди. Але панівні кола Польщі підтримували експансію католицької церкви, проводили політику асиміляції українського населення. Перебування України під іноземною владою, загроза турецько-татарської агресії зумовили тривалу визвольну боротьбу; це в багатьох випадках позначилося на культурі й побуті українців. Але одночасно в Україні розвивався плідний процес взаємозбагачення культурними цінностями народів, які належали до різних політичних, релігійних та етнічних спільнот. Пожвавленню культурного життя наприкінці XIV - на початку XV ст. сприяли контакти з південними слов'янами, зокрема болгарами.

У XIV-XV ст. на перші місця в культурному розвитку висуваються у складі Литви Київ і Луцьк, на західних землях - Львів, Кам'янець. Формуються нові риси в культовій та оборонній архітектурі, які яскраво відобразилися в замкових спорудах Волині, церквах Галичини, Закарпаття, де помітне прагнення майстрів відійти від традиційної хрестовокупольної системи. Продовжує розвиватися фресковий живопис, розквітає іконопис, визначаються головні іконописні школи - волинська, київська, львівська. Український іконопис відрізняється від російського більшою живописною розмаїтістю, запровадженням світських мотивів. Українських майстрів запрошували розписувати католицькі собори. Так, волинський художник Андрій зі своїми майстрами оздобив каплицю св. Трійці в Люблінському замку, українські митці розписували каплицю на Вавелі (Краків), костьол Віслицької колегіати.

Міста, які в давньоруські часи були в тісному господарському зв'язку з сільськогосподарським виробництвом, у XIV-XV ст. відокремилися від села і стали самостійними. Причина цього - як розвиток ремесел і торгівлі, так і поширення магдебурзького права, яке виводило міста з-під княжої або іншої влади та встановлювало систему міського самоврядування. Широке самоврядування з виборною радою і судом мали лише великі міста - Київ, Львів, Луцьк, інші міста мали обмежені права. Шляхта була зацікавлена в тому, щоб не випускати з-під своєї опіки населені пункти. До того ж у містах були загострені національно-релігійні відносини, оскільки статути магдебурзького права надавали переваги католикам. У Львові українці (православні) були усунені від міських посад, не мали права належати до ремісничих цехів, були обмежені в правах вибору місця поселення тощо. Завдяки самоврядуванню міста розвинули промисловість і торгівлю, досягли значних успіхів на ниві літератури і мистецтва, але щодо національного характеру, то вони, особливо в Західній Україні, були спольщені. Багато представників української шляхти приймали католицтво, аби здобути рівні права з поляками. Таким чином, боротьба православного міщанства за свої інтереси набувала релігійного забарвлення.

У цій боротьбі організацією українського міщанства стали братства - громадські об'єднання, які виникли спершу як церковні православні осередки, але пізніше перейнялися й іншими справами - економічними, політичними, культурними. Братства засновували школи, а згодом друкарні, утримували на свої кошти вчителів та не-імущих учнів, організовували позичкові каси, закладали притулки та лікарні. Найдавніше братство - Львівське (з 1439 р.), пов'язане з Успенською церквою. Братська організація поширилася по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі.

Особливе значення мала освітня діяльність братств. Пожвавлення культурних інтересів українського населення почалося під впливом зв'язків із Західною Європою, яка на той час переживала добу Відродження. Цей культурно-ідеологічний рух поширювався і на Східну Європу. Вплив гуманістичних ідей позначився на діяльності українських письменників і вчених, які здобували освіту в європейських університетах. Серед них доктор медицини й філософії Мартин з Журавиці (Краківський університет), професор астрономії і медицини, автор першого видрукуваного українцем наукового трактату з астрономії та латинських віршів - Юрій Котермак (Дрогобич). У першій половині XVI ст. гуманістичними ідеями була проникнута творчість письменника-публіциста Станіслава Оріховського, поетів Павла Русина з Кросна, Фабіяна Себастяна Кльоновича. Вони писали латиною, але тематика творчості, національне самоусвідомлення дають нам можливість віднести їхню творчість до власне української культури. Поема Кльоновича "Роксоланія" - це поетичний опис України XVI ст., який, крім того, що має значну естетичну вартість, є також цінним історичним джерелом.

Таким чином, становлення української культури в другій половині XIII - першій половині XVI ст. було складним процесом формування братств, розвитку ними освіти, витворення власних, неповторних форм художньої творчості. У першій половині XVI ст. виникає нова суспільна верства, якій судилося відіграти значну роль в економічному, військово-політичному та культурному житті України, - запорізьке козацтво. Вивчення джерел з історії української культури свідчить, що монголо-татарська навала не знищила давньоруських традицій: не можна розглядати період XIII-XV ст. як час культурного занепаду. Навпаки, можна зробити висновок, що в цей період закладалися передумови яскравого процесу національно-культурного відродження, який Україна переживала в кінці XVI - на початку XVII ст.

Подальший розвиток української культури припадає на другу половину XVI і особливо першу половину XVII ст., коли утверджувалася у своєму етнічному самоусвідомленні українська народність, зближувалися розмовна та літературна мови, досягла високого рівня усна поетична творчість. Водночас це був період посилення соціального, національного та релігійного гноблення, загострення суспільно-економічних суперечностей, активізації ідейної боротьби.

Розвиток української народності та становлення її державності проходили у надзвичайно несприятливих умовах. У1569 р. на сеймі в Любліні було проголошено об'єднання (унію) Великого князівства Литовського з Польським королівством в єдину державу - Річ Посполиту. Майже всі українські землі, які входили до Литви, увійшли до складу Польщі. Польські магнати загарбали в Україні величезні земельні володіння, значно посилили феодальний утиск. Частину українських козаків було внесено до реєстру, тобто прийнято на державну службу, а решту поляки намагалися покріпачити. Посилення католицької експансії, яке спричинило зрештою церковну унію, поглиблювало суспільні суперечності. Ці антагонізми викликали низку селянсько-козацьких повстань, що були прелюдією до Визвольної війни 1648-1654 рр.

Усуваючи з українських земель литовську владу, Люблінська унія знищила також залишки давньоруських державних традицій, що зберігалися через автономний устрій українських земель у Литві. Далі національно-політичне життя не пов'язувалося з державою, а мусило винаходити нові організаційні форми. Українському народові відтепер загрожувала повна національна загибель, тому всю енергію довелося спрямувати на те, щоб зберегти свою самобутність, не дати знищити себе, розчинити в чужій мові й культурі власні культурні здобутки.

Наступ Польщі відбувався як в економічній площині, так і в ідеологічній. Головну полонізаційну політику проводила католицька церква. Ще в XV ст. було засновано католицькі єпископства, крім Львова, Перемишля, Холма, у Кам'янці, Луцьку, Києві. На східних українських землях з'являлися католицькі монастирі-кляштори: францисканські, домініканські та ін. На початку XVII ст. потужний наступ на схід здійснив орден єзуїтів. У перші десятиліття після унії провід у національному житті України вели, за давньою традицією, аристократичні роди, але пізніше вони злилися з польською католицькою верхівкою. У нових умовах зростало національно-культурне значення дрібної шляхти, духовенства, козацтва.

Намагаючись підпорядкувати собі релігійне життя України, польська влада активно підтримала ідею унії - об'єднання католицької і православної церков під зверхністю Папи Римського. Спроби запровадити унію відновлювалися безнастанно з XV ст. У XVI ст. цю справу взяв у свої руки орден єзуїтів, який почав систематичну пропаганду через проповідь, літературу і школу. Особливе значення мав талановитий твір Петра Скарги (Павенського) "Про єдність Божої церкви" (1577), в якому зібрано аргументи на користь злуки з Римом. Єзуїтські починання підтримував своїм авторитетом король Жигмонт ІІІ, палкий католик. Ідею об'єднання церков підтримувала й частина українського громадянства, вбачаючи в цьому можливість зберегти свою церкву і припинити переслідування православних з боку королівської влади. Але ці українці хотіли офіційного об'єднання, узгодженого з патріархами. Натомість частина православних ієрархів України провела таємні переговори з Римом, внаслідок яких єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький склали унійні заяви перед папою. Дізнавшись про це, православні України з обуренням виступили проти вирішення цього важливого питання "злодійським способом". Але владики-уніати не відступали від своїх планів і скликали в 1596 р. у Бресті церковний собор, де публічно проголосили унію. Православні зібрали власний собор, засудили уніатів і розірвали з ними. Так українське суспільство розбилося на два ворогуючі табори, що почали між собою завзяту боротьбу. Польська влада цілком підтримала унію, король визнав уніатських владик єдиними легальними представниками "грецької віри". Протекція уряду допомогла новій церкві затвердитися, але водночас зашкодила їй в очах народних низів. Бачачи, якими шляхами провадиться унія, вони відчували ненависть до уніатів, як до провідників антиукраїнської політики. На Холмщині та в інших місцях почалися відкриті виступи проти унії. Братська організація підтримувала опозиційні настрої. Боротьба проти унії породила унікальний жанр українського письменства - полемічну літературу, яка сприяла розвиткові літературної мови, насиченню її живими розмовними виразами, підвищенню риторичної майстерності. Полемічна література XVI-XVIII ст. вплинула на подальший розвиток красного письменства і філософської думки, була широковідома й шанована також у Російській державі.

Головним центром православної полемічної літератури спочатку був Острог, де згуртувалися найкращі письменницькі сили, потім столиця Литви Вільно, а також Львів. Острог представив двох яскравих авторів, які творили під псевдонімами Христофор Філалет та Клірик Острозький. Перший видав фундаментальний богословський трактат "Апокрисис", а другий своїми глузливими писаннями висміював католицькі догмати. У Вільно виступав Стефан Зизаній, який змінив за тодішньою модою своє українське прізвище Кукіль на його грецький переклад. Він розвивав ідею про "папу-антихриста", був засуджений уніатським собором і виправданий православним собором. Розповідають, що католики робили на нього засідки, так що одного разу, щоб врятувати життя, йому довелося утікати з хати ледве не через комин. Найвідоміший його твір - "Казанье святого Кирила". Львів виступив з "Пересторогою" невідомого автора, в якій, зокрема, брак освіти був названий причиною занепаду давньоруської державності. Трохи пізніше на літературній арені з'явився Мелетій Смотрицький, автор славнозвісної "Граматики", який у своєму "Треносі", тобто плачі, зобразив гірке становище православної церкви в Польщі. Палкіший темперамент виявив полеміст Іван Вишенський, афонський чернець-аскет, який у посланнях таврував відступників, злочини можновладців, заступався за простий народ, вбачаючи у старовинній простоті спосіб запобігти новим руйнівним процесам. З уніатського боку полеміку вели названі вище П. Скарга, І. Потій, а також Щасний Жебровський і Бенедикт Гербест. Пізніше на бік унії перейшли православні полемісти М. Смотрицький та К. Сакович, які зневірилися в можливості зберегти православну церкву без підтримки Риму.

Православні розуміли, що протистояти католицтву та унії можна лише за умови створення розвинутої системи освіти, яка давала б можливість виховувати людину на православних засадах та національних традиціях. Стало очевидним, що поруч із церковними школами Україні потрібна розгалужена система світської освіти. Майже до середини XVI ст. українські школи зберігали в основних рисах принципи шкільництва Київської Русі. Однак згодом їх рівень перестав задовольняти культурні потреби суспільства. Культурне піднесення, пов'язане з ренесансно-гуманістичною течією та загостренням релігійної боротьби, вплинуло на організацію шкільної справи та її спрямування. Створення католицьких, єзуїтських і протестантських шкіл дало освітнім діячам певний взірець тогочасної європейської освіти. Так в Україні виникли нові школи, які, не заперечуючи вітчизняних традицій, повною мірою враховували вимоги часу.

Острозька школа, що виникла близько 1578 р., стала першим навчальним закладом нового типу. У її програму поряд із церковнослов'янською та грецькою мовами входило вивчення латини, діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії, астрономії, тобто курс так званих семи вільних мистецтв. За рівнем це була середня школа з елементами вищої, оскільки тут вдосконалювалися в науках люди, які вже здобули певну освіту. Відомий український письменник 3. Копистенський писав про вчених Острога: "Перебували при його (князя Острозького) дворі оратори, рівні Демосфену, були відомі доктори, вправні в мові грецькій, слов'янській і латинській". Острозька школа, або, як її називали сучасники, академія, виховала багатьох видатних вчених, громадських і політичних діячів: тут вчилися М. Смотрицький, письменник і громадський діяч Іван (Йов) Борецький, відомий полководець, гетьман Війська Запорізького Петро Конашевич-Сагайдачний та ін. Визначних успіхів за короткий час досягла також Львівська братська школа.

Провідну роль у громадському та культурному житті України з початку XVII ст. відігравало Київське братство насамперед тому, що до нього входили не лише міщани, а й українські шляхтичі, активні представники духовенства. До братства на засадах колективного члена вступило також запорізьке козацтво на чолі з Петром Сагайдачним. У 1615 р. тут відкрилася школа за зразком львівської. Спочатку її очолив колишній ректор Львівської братської школи І. Борецький. У 1632 р. вона об'єдналася зі школою Києво-Печерської лаври митрополита Петра Могили і стала називатися колегіумом, а з 1694 р. - академією. Відкривалися школи та колегіуми в інших містах України - Луцьку, Вінниці, Кам'янці, Ужгороді та ін.

Навчальні заклади велику увагу приділяли вивченню гуманітарних наук. У класі риторики опановували античні теорії красномовства: знайомилися з промовами видатних ораторів Греції і Риму, наслідували їх у дидактичних цілях. Вихованці Києво-Могилянської академії, спираючись на античну систему літературних жанрів, писали вірші, панегірики, вітальні листи, драматичні твори. Чільне місце в гуманітарній освіті посідала латинська мова, якою довгий час велося викладання всіх предметів, за винятком слов'янської мови і катехізису. Дослідження вітчизняних науковців свідчать, що викладачі й студенти Києво-Могилянської академії блискуче володіли латиною - читали, перекладали, розмовляли, писали оригінальні твори і повністю були підготовлені до сприйняття вищих курсів латинською мовою. "Латинська мудрість" допомагала українцям прилучатися до культурних джерел античності, західноєвропейської науки і філософії доби Відродження. Латинська мова як мова законодавства, управління, дипломатії, науки вводила випускника української вищої школи в реальний діалог з культурою як античності, так і середніх віків. Отже, знання давніх мов зумовлювалося реальними потребами національно-визвольного руху, культурного відродження, необхідністю захисту від полонізації та покатоличення. Посилився зв'язок української освіти XVI-XVII ст. з античними культурними традиціями. Наслідком успішного розвитку освіти було значне зростання інтелігенції, її вплив на суспільне та духовне життя України.

Для подальшого розвитку культури, зокрема освіти, поширення наукових знань неоціненне значення мало винайдення книгодрукування. Поява друкованих кириличних книг пов'язана з іменем краківського міщанина Швайпольта Фіоля (1491), а першим українсько-білоруським книгодрукарем вважається білорус Франциск Скорина, який почав видання книг у Празі, а продовжував його у Вільно (1525). Хоча друкарська діяльність Скорини розгорнулася поза сучасними кордонами України, його видання були широко розповсюджені серед українських читачів. Знайомився з ними і видатний полеміст Іван Вишенський. Книги, надруковані Ш. Фіолем, Ф. Скориною, та венеціанські кириличні видання Вуковичів були могутнім стимулом для подвижницької діяльності "друкаря книг перед тим невиданих", росіянина І. Федорова (Федоровича) та його помічника, білоруса П. Мстиславця. У 1572 р. І. Федоров заснував друкарню у Львові, де видав богослужебну книгу "Апостол" (1574), перший східнослов'янський буквар (1574), буквар з "Читанкою" (1578), славнозвісну "Острозьку Біблію" (1581) та ін. Видавнича та культурно-просвітницька діяльність І. Федорова, яка спиралася на міцний культурний ґрунт українських земель, вплинула на подальший духовний розвиток нашого народу, на консолідацію свідомості в умовах жорсткої боротьби за соціальне та національне визволення. Українські друкарні XVI-ХУП ст. активізували літературне й наукове життя, навколо них об'єднувалися гуртки письменників і вчених. У цей час в Україні функціонувало 25 друкарень, 17 з яких видавали книги церковнослов'янською та українською мовами. У першій половині XVII ст. провідне місце в книгодрукуванні переходить до Київської лаврської друкарні. Водночас із книгодрукуванням в Україні зароджується і досягає високого рівня книжкова графіка - гравюра на дереві, металі й камені, книжкова мініатюра з народною орнаментикою, портрети й тематичні композиції. У взаємозв'язку з літературою розвивається усна народна творчість. Головними жанрами були думи, історичні та ліро-епічні пісні, які прославляли доблесті українського козацтва, формували морально-етичний кодекс" який ґрунтувався на народних уявленнях про ідеал людини. Думи та історичні пісні відображали події боротьби з татаро-турецькими нападниками, визволення співвітчизників з бусурманської неволі (думи про Самійла Кішку, Олексія Поповича, трьох братів з Азова та ін.). Тогочасний фольклор освоює сферу інтимних почуттів людини, про що свідчать записи балади "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?" (1571) та пісні про козака і Кулину (вид. 1625 р.).

Розвивалися також містобудівництво та архітектура. В оборонній архітектурі (замках, фортецях) та в містобудівництві дедалі помітнішою стає ренесансна течія. У містах Галичини і Поділля посилюється тенденція до регулярної забудови, У центрі міст, які здобули магдебурзьке право, зводилися ратуші з дзвіницею, навколо них аристократія споруджувала будинки, зразок такої забудови - ансамбль площі Ринок у Львові (XVI-XVII ст.).

Одним із основних типів міського житла стала кам'яниця - будинок, що складався з житлових кімнат, крамниці та приміщення для збереження товарів. Житло ремісників, дрібних торговців, селян зберігало традиційні особливості. У культовій архітектурі відбувався складний процес переосмислення давньоруських традицій, вироблення нових типів споруд із самобутньою планово-просторовою композицією, оригінальним декором. В архітектуру церков дедалі більше проникають народні естетичні смаки і будівельні засоби, зокрема різьблення та орнаментація.

В іконописі посилюється вплив народного світогляду, з'являються виразні деталі побуту, характерні українські пейзажі. Обличчя святих набувають більш життєвого виразу і народної типовості. Під впливом ідей гуманізму розвивається портретний живопис. Оригінальним національним явищем стали народні ікони - так звані Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани. На першому місці - типові образи сучасників. Естетичні уявлення народних мас найповніше виявилися в народному малярстві. У популярній картині "Козак Мамай" розкривається ідеал вільної людини - козака, любов до природи. Українське відчуття гармонії і краси відобразилося в декоративно-ужитковому мистецтві - гончарстві, вишивці, килимарстві, різьбленні, де помітні регіональні особливості. Так, на Подніпров'ї, Волині, Поліссі переважали рослинні мотиви орнаменту, а на Поділлі, Північній Буковині, Прикарпатті - геометричні мотиви. Кольорова гама теж мала свої особливості. У гончарстві спостерігаємо етнічні риси українського народного мистецтва: полив'яний зелений і жовтий посуд, специфічний кахель, центрами виготовлення яких стали Київ, Луцьк, Острог, Прикарпаття.

Невід'ємною складовою духовної культури була музична творчість. Характерною особливістю української музики став хоровий спів; розвивається багатоголосся (партесний спів), у поширенні якого важливу роль відіграють братські школи. Музична культура України згодом вплинула на російську, багатоголосний спів у Москві з середини XVII ст. культивувався вихідцями з українських земель. Розвивалася також, хоч і меншою мірою, інструментальна музика. Популярним в народі був ансамбль, до складу якого входили скрипка, бубон і цимбали - так звані троїсті музики. Такий ансамбль змалював в "Описі України" французький мандрівник Гійом Боплан.

Отже, українська культура наприкінці XVI - у першій половині XVII ст. переживала процеси бурхливого розвитку всіх галузей, пов'язаних з боротьбою за національно-культурне відродження, проти полонізації та покатоличення. Етнічна єдність культури, попри всі ідейно-політичні суперечності та регіональні особливості, виявлялася в патріотичному спрямуванні літературних і мистецьких творів, нових естетичних принципах, творчих методах. Відбулося подальше зростання української інтелігенції, її творчого доробку, якісних характеристик.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>