Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Про нас
Правила користування
Політика конфіденційності
Угода користувача
Політика Cookies
Контакти
 
Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Проблема державної приналежності Східної Галичини, Закарпаття та Північної Буковини в міжнародній політиці

Із завершенням Першої світової війни чимало українських земель звільнили від чужоземного гніту. Після того, як була утворена Національна Рада у Львові та 1 листопада 1918 р. влада перейшла до її рук, в історії українського народу розпочався період драматичної боротьби за свободу і незалежність. Оголились суперечності між Західною Українською Народною Республікою (ЗУНР) і Польщею, яка відродилась значною мірою завдяки задекларованому більшовиками принципу самовизначення націй та визнанню ними незалежності Польщі, а також підтримці правлячих кіл Франції та США. Маючи статус національних меншин і виборчі права, представники цих націй гуртувались навколо своїх національних центрів і чинили тиск на урядові кола США та Франції. В Англії їхні позиції були значно слабшими.

Відроджуючись, польська держава відразу висунула умову входження до її складу Галичини, Холмщини, Волині, висунувши територіальні претензії до іншої держави та ставши на шлях конфронтації й агресії. Карпатська Україна, котра перебувала у складі Угорщини, внаслідок її розпаду стала самостійною та проголосила в січні 1919 р. про своє рішення приєднатися до УНР.

Ідея побудови великої Польщі настільки заполонила голови тогочасних польських політиків, що вони висловлювали домагання не лише на українські землі, а й на землі білорусів, латвійців, литовців. Очевидним є той факт, що в регіоні, населеному багатьма націями, долі яких через історичні причини переплелись, існували суперечності між народами, які стали на шлях побудови власних національних держав. Серед них основними були такі: а) між латвійцями та німцями в Курляндії; б) між латвійцями і поляками на північному сході; в) між поляками та білорусами; г) між поляками та українцями на південному сході (та в Східній Галичині).

Яскравим прикладом агресивних настроїв Польщі та широкомасштабних територіальних придбань була резолюція, котру сейм ухвалив 10 лютого 1919 р. У ній зазначалося, що потрібно об'єднати в єдину польську державу землі, котрі входили до Польщі за Люблінською унією, тобто в кордонах 1772 р.

Войовничість польських політиків була одразу зреалізована у військових діях, що розгорнулись у Галичині влистопаді- грудні 1918 р. Звинувачення польської сторони українців у тому, що останні розпочали військові операції, видаються щонайменше неправдоподібними, хоча б з огляду на заяви міністра закордонних справ Польщі Ж. Василевського, опубліковані в краківських газетах наприкінці грудня. Констатуючи чеські домагання в Сілезії та українські на Галичину, він зазначав, що "Польща надзвичайно стурбована затягуванням дружніх взаємовідносин з Чехією. Щодо Української Республіки, з огляду на Львів, суто польське місто, і загалом Східну Галичину, де поляки у більшості й боряться за свої права, зараз не може бути мови про дипломатичні переговори з Українською Республікою. Це буде питання армії доти, доки не буде вирішене, і Польща готова захищати цю частину своєї території усіма доступними силами". Отже, вже в перші тижні польсько-українського конфлікту, який набув характеру військової сутички, польські офіційні кола заявили про свої територіальні претензії стосовно ЗУНР та неможливість дипломатичного шляху розв'язання проблеми. Зухвала поведінка новоутвореної польської держави була зумовлена підтримкою урядових кіл Франції та СІЛА. Заслуговує на увагу твердження англійського прем'єра, що "утворення великої Польщі відповідало французькій політиці... Кілька мільйонів українців, литовців, білорусів, включених до складу Польщі, означало відповідно посилення східних кордонів Франції". Таке зміцнення Франції не було на руку Англії в їхньому суперництві на континенті. Тому англійський уряд в особі Ллойда Джорджа підтримував ідею існування східногалицької республіки. Прагнучи запобігти активним діям поляків у Східній Галичині, англійський уряд 8 листопада 1918 р. надіслав представництву Польського національного комітету в Лондоні ноту, в якій зазначалось, що "будь-які дії Польщі з випередження рішень мирної конференції щодо Східної Галичини англійський уряд розглядатиме як дуже не бажані". Таку позицію підтримував Ллойд Джордж і надалі. Однак переважала тенденція до створення зі Східної Галичини незалежної як від Польщі, так і від України, держави.

Офіційний Вашингтон погоджувався па існування польської державності в етнічних кордонах, задовольняючи прагнення білої Росії, причому про незалежність України не могло бути й мови. Р. Лансінг висловлювався за те, щоб передати Східну Галичину Польщі до остаточного врегулювання Лігою Націй східногалицької проблеми.

Отже, напередодні мирної конференції країни Антанти та СІНА не мали взаємоузгодженої концепції щодо "українського питання". Невизначеність стосовно східпогалицького врегулювання відображала суперечності між СІЛА, Великою Британією і Францією, котрі виникали на ґрунті конкуренції в регіоні. Водночас це питання набувало статусу міжнародної проблеми, а не внутрішньопольської, пов'язаної комплексом факторів східноєвропейського регіону.

Українсько-польські взаємовідносини стали предметом обговорення серед політиків Антанти і були зараховані до питання "австрійської спадщини". 9 січня 1919 р. керівник інформаційного бюро у Відні, створеного для збирапня інформації про народи Австро-Угорщини, американський професор А. Ку- лідж повідомили про одержану пораду у справі Східної Галичини, яка полягала в тому, щоб укласти перемир'я між поляками й українцями, а питання про кордони розглядатиме конференція. Очевидно, що західна дипломатія прийняла цю концепцію, бо вже наприкінці січня 1919 р. до Львова "прибула комісія держав Антанти на чолі з французьким генералом Ю. Бартелемі. До її складу входили представники Франції, Англії, Італії, СІЛА. Під час поїздки до Львова генерал Бартелемі намагався схилити своїх колег до думки про створенпя сильної польської держави за умови розв'язання її суперечностей з "великими і малими сусідами на її користь". Перебуваючи у Львові, комісія Бартелемі не поспішала налагоджувати контакти з керівництвом ЗУНР. Лише 22 лютого вона звернулась із пропозицією до військового командування ЗУНР (Начальної команди) припинити військові дії на українсько-польському фронті й обговорити питання перемир'я. Мсту і завдання союзницької делегації було викладено у листі, з яким генерал Бартслемі звернувся до уряду ЗУНР: "Уряд повинен ще раз урочисто декларувати, що він має намір покласти кінець дальшому кровопролиттю головно для того, щоб мати змогу спрямувати всі свої сили проти справжнього ворога — більшовизму. Саме тому ми готові укласти перемир'я на час, доки мирна конференція визначить остаточні кордони між Україною і Польщею".

Переговори, котрі мали негайно розпочатись, обіцяли бути довгими та безплідними. Це влаштовувало поляків, оскільки щоденно наближався докорінний перелом у співвідношенні сил, пов'язаний із прибуттям до Польщі з Франції військових частин під командуванням генерала ІО. Галера. Окрім цього, поляки домагалися передислокації з-під Одеси 4-ї дивізії генерала Л. Желіговського до Східної Галичини.

Делегація Бартелсмі відбула до Ходорова 27 лютого для зустрічі з Головою Директорії Симоном Петлюрою, котрий прибув до Начальної команди. Тема, перебіг розмови між С. Петлюрою та французькою делегацією маловідомі, однак сам факт ведення "подвійної" гри як із боку французів, так і з боку українців дивує. Коли було розпочато спробу досягнення компромісу, в українських колах думки у цьому питанні поділилися.

Бачачи неспроможність українців і поляків дійти згоди, І комісія Бартелсмі запропонувала укласти перемир'я на умовах, які, зокрема, передбачали проведення демаркаційної.лінії від Бугу через Кам'янку-Струмилову до Бірки на південний захід від Миколаєва вздовж залізниці Львів — Стрий до Карпат, на схід від Дрогобича. Цс означало передання полякам нафтоносних районів, па що українська сторона, безумовно, не могла погодитись.

Під час переговорів про полагодження українсько-польського перемир'я серед членів комісії — представників різних держав — виникли суперечності щодо питання Східної Галичини. Член польської делегації па переговорах, секретар І. Падерев- ського Щспановський повідомляв: "На підставі огляду поведінки полковника Сміта та інших англійців я прийшов до висновку, що англійські представники мали інструкції для створепня можливості існування української держави, а відомості про втечу Директорії з Києва викликали у них відчутне занепокоєння. Це пояснюється нерозумінням більшовицьких підвалин цього руху, а можливо, і тенденцією Англії до роздроблення Європи. Справа східних кордонів Польщі уявляється мені не тільки як проблема політична чи суспільна, але для Франції і Англії як проблема фінансова. Пропозиція про прийняття Польщею більшої частини державних боргів Росії, які вона винна Франції і Англії (можливо без відома Америки), якщо вона дістане великі територіальні здобутки, може мати вирішальне значення".

Отже, питання про повернення боргів колишньої Росії було таки актуальним, якщо країни Антанти ставили його перед новоутвореними державами. Його розв'язання сприяло вирішенню багатьох територіальних проблем. Не варто відкидати того, що уряд Англії мав у Східній Галичині значні фінансово- економічні інтереси. Її капіталовкладення в нафтову промисловість Галичини становили 10 125 тис. фунтів стерлінгів і перевищували французьку та бельгійську частки.

Діяльність місії генерала Бартелемі позитивно вплинула на поширення повної інформації про події та процеси, що відбувалися в цьому регіоні. Не досягнувши успіху в розв'язанні українсько-польського конфлікту, вона виявила розбіжності у поглядах на місце і роль українців серед союзників.

Нове загострення українсько-польського конфлікту надто турбувало французькі офіційні кола. Ще 12 березня французький дипломат Ж. Камбон висловив думку, що потрібно "негайно надіслати до Польщі для захисту Львова від українців союзницькі війська". 17 березня питання українсько-польської війни за Східну Галичину обговорювали на засіданні Найвищої військової ради під керівництвом маршала Фоша. Під час дискусії міністр закордонних справ Франції Пішон запропонував новий проект перемир'я, за яким нафтові родовища мали відійти ЗУНР, що, на його думку, переконало б українців припинити збройну боротьбу. З ним погодилася більшість присутніх та категорично проти виступив Фош, заявивши, що Львову загрожує величезна небезпека через облогу українців, і його падіння спричинить кризу польського уряду. Це загрожуватиме краєві анархією, бо він оточений із трьох боків ворогами: німцями, більшовиками та українцями. Тому, на його думку, варто було розпочати негайні дії, бо Антанта та союзні уряди не можуть більше не реагувати на цю велику небезпеку, яка загрожує Польщі. Він пропонував надіслати до Львова допомогу, перевезти туди польські частини з Одеси, а якщо дозволить ситуація, вислати також один із польських полків уфрапції. Лише завдяки супротиву англійського прем'єра Ллойда Джорджа, котрого підтримав американський президент Вільсон, вдалося уникнути військового втручання Антанти.

Найвища рада 19 березня, розглянувши справу перемир'я, вирішила закликати обидві сторони припинити військові дії на лінії фронту. Вона заявила, що "готова вислухати обидві сторони у справі територіальних претензій і бути посередником в Парижі між українською і польською делегаціями, або через посередництво іншої репрезентації, яку обидві сторони захочуть вибрати у справі переміни завішання зброї на перемир'я".

За повідомленням Українського пресового бюро, 27 березня у Хирові відбулося засідання української та польської делегацій у справі перемир'я. На ньому від союзників були присутні генерал Керпан та капітан Еваль (СІЛА). Українську сторону представляли генерал Гембач, підполковник Фідлер, майор Долежаль, поручик Малецький та державний секретар закордонних справ М. Лозинський. Польська делегація працювала у такому складі: полковник Кулінські, майор Маріянські, капітан Розвадовський, поручик Короткевич, граф Скарбок. Під час зустрічі полковник Кулінські заявив, що Польща готова укласти перемир'я, але за умови, що українська сторона через три дні після припинення військових дій заявить, що пристає на умови, висунуті комісією Бартелемі наприкінці лютого: лінія Бугу, Гнилої Липи, Лімниці. Звичайно, такі умови українці не могли прийняти, і тому заявили, що залишаються на позиціях депеші союзників, яку надіслала українцям і полякам конференція від 19 березня.

Оскільки лише уряд ЗОУНР був повноважним вирішувати справу Галичини, то він і сформував Надзвичайну Українську делегацію на Мирну конференцію у складі трьох осіб: доктора М. Лозинського — голови делегації, державного секретаря закордонних справ полковника Д. Вітовського, секретаря делегації О. Кульчицького — державного секретаря закордонних справ. До приїзду української делегації до Парижа Найвища рада утворила комісію з польських справ у складі голови — англійського генерала з Півдснно-Африканського союзу Люїса Боти, американця доктора Бовіана, доктора Лорда та полковника Бмбика, французьких генералів Ле Ронда і Ле Гранда та італійців Бромольо і Псрголані. Комісія розпочала роботу 10 квітня 1919 р. в Парижі. Надзвичайна Українська делегація прибула до Парижа в травні, але це не означало, що справа Галичини стояла на місці. Ще 17 березня українська делегація надіслала телеграму Вільсонові з проханням про підтримку.

Польська сторона продовжувала досить зухвалі дії супроти українців. На одному зі засідань президент Вільсон зачитав листа від Падеревського. Лист завершувався проханням до союзників надіслати колективну ноту Українській раді в Києві з вимогою вийти з Галичини і припинити набіги на польську територію. Також пропонувалось надіслати до Варшави союзницьку комісію, щоб вивчити ситуацію і забезпечити польський уряду артилерією і набоями для німецьких гвинтівок. Водночас, на думку британського прем'ра, будь-яке звернення до Києва мало б супроводжуватись аналогічним зверненням до поляків, щоб вони утримувались від набігу на спірні території, як приклад, на Східну Галичину.

Акцентуючи на боротьбі з більшовизмом у Галичині, Падерев- ський свідомо вводив в оману союзників. Адже це відбувалося саме тоді, коли українські армії боронили кордони Галичини, провадячи криваві й запеклі бої з військами більшовиків.

Доволі цікавою є оцінка ситуації Ллойд Джорджем щодо чинника більшовицької загрози в Європі від Східної Галичини: "Проблема Галичини постійно призводила до прикростей. Однак винуватцями постійних клопотів були не більшовики, а польська агресія".

Тим часом польська дипломатія наполягала на передислокації з території Франції шести дивізій генерала ІО. Галл ера з метою її задіяння у "боротьбі з більшовиками". На початку квітня Найвища рада в Парижі все ж вирішила надати дозвіл на її передислокацію до Польщі, з умовою використати її лише проти більшовиків. Показовим у контексті намірів Польщі щодо Галичини став виступ у Львові ЗО квітня 1919 р. генерала Галл ера: "Як птахи прилетіли з чужини сюди, щоб у цім місці звити гніздо, з якого полинемо далі на Схід, щоб здобути для нашої батьківщини такі границі, які їй мусять бути признані". Найвища рада надіслала Галлерові телеграму негайно залишити Галичину, але він не звернув на те жодної уваги.

Прагнучи припинити польсько-український конфлікт, комісія Боти ще до приїзду польської та української делегацій підготувала проект перемир'я з 13 пунктів. Його зміст полягав у скороченні воюючих армій до 20 тис. осіб, щонайменше на час роботи конференції. Пропонувалось провести тимчасову демаркаційну лінію Львів — Сокаль (так звана лінія Боти). При цьому території на захід від цієї лінії з містом Львовом мали відійти до Польщі. Нафтоносні райони, за які виникали суперечності під час роботи комісії Бартелемі, мали залишитись під контролем українців. На перший погляд, умови були досить вигідними для обох сторін, з огляду на їхнє прагнення до перемир'я. Водночас Польща за допомогою армії Галл ера розпочала наступ на українському фронті, поспішаючи захопити нові території. У відповідь на агресію українська делегація звернулась 30 квітня 1919 р. з нотою протесту до мирної конференції. Того ж дня було скликано екстренне засідання Ради Чотирьох під головуванням В. Вільсона, на яке офіційно запросили українську делегацію. Це було подією надзвичайної ваги. Вперше українська делегація на офіційному рівні отримала доступ на засідання конференції. Це був акт визнання укра- І їнського уряду як фактичного уряду України (де-факто).

Тим часом, намагаючись підвести правову основу під свою агресію, польська дипломатія зреалізувала ще один проект підриву авторитету України. 24 травня у Варшаві було укладено тимчасову угоду між Падеревським та Б. Курдиновським, який виступав від імені українського уряду, про тимчасову демаркаційну лінію по річках Збруч — Стир. Текст угоди привіз до Парижа І. Падеревський і 26 травня передав конференції. У ній висловлювалось обопільне бажання сторін жити у мирі та добросусідстві. Однак не ця позиція угоди спричиняла шквал обурення української громадськості. У першій статті заявлялось: "Український уряд не відчуває себе повноважним у цей час вирішувати долю Східної Галичини і заявляє, що він відмовляється від усіх своїх прав до цієї провінції". Це спричинило не лише обурення, а й сум'яття української делегації. Річ у тім, що "відмова від прав на Східну Галичину" означала б підтвердження звинувачень у відсутності єдності в українській делегації. Крім цього, давала б полякам дипломатичну перевагу, мовляв, домовленості про укладення перемир'я досягнуто між українцями і поляками без сторонньої допомоги і тим самим підтверджено права поляків на Галичину і Волинь та "незацікавленість" (сіізіпіегезтепі) українською стороною Східною Галичиною та Волинню. Факт підписання такої угоди був сильним ударом по позиціях української делегації. Як згодом стало відомо, Курдиновський був висланий до Варшави колишпім міністром Мацієвичсм тільки з інформаційним завданням. Висилапня Курдиновського відбулося під час зміни кабінету. Мацієвич перебував тоді поза місцем осідку уряду і не був з ним у зв'язку. Тому про місію Курдиповського не був поінформований ані кабінет, ані Директорія. Сам Мацієвич не прив'язував до місії Курдиновського ніякого вагомішого значення, виходячи з того, що Курдиновський має завдання зорієнтуватись у відносинах і не може без згоди уряду укладати будь-яких договорів.

З 28 травня по 18 червня проблему Галичини розглядали Рада Чотирьох та комісія у польських справах на чолі з Жюлем Камбоном. Польська дипломатія продовжувала закулісні інтриги, а ІО. Пілсудський договорився до того, що польська агресія має оборонний характер. Ці його заяви опублікували 5 червня паризькі часописи. З середини червня питання розглядала Рада Десяти.

Щоб "забезпечити майно і особи від небезпек більшовицьких банд, 25 червня Найвища Рада уповноважила сили польської республіки вести операції аж до річки Збруч". В основу рішення були покладені резолюції, котрі запропонував держсекретар США Лансінг:

"1. Польський уряд уповноважено окупувати військовими силами Східну Галичину по річку Збруч.

Польський уряд уповноважено застосувати свої польські сили, включаючи армію Галл ера для цієї окупації.

Польський уряд уповноважено встановити в Східній Галичині цивільне управління під мандатом головних союзних і асоційованих держав, яке повинно забезпечити, наскільки це можливо, автономією цю територію і політичні, релігійні і особисті свободи громадян.

4. Цей мандат буде діяти й надалі до наступного самовизначення жителів Східної Галичини відносно їх політичної приналежності".

На такс рішення Найвищої ради українська делегація відповіла потою. В ній висловлювалось обурення такими діями союзників, які своїм рішенням порушили цілісність Української держави.

Розгляд діяльності української делегації наштовхує на висновок, що через зовнішньо міцпу і єдину оболонку проглядалися ознаки розколу, про що свідчать не лише документи міністерства закордонних справ УНР, а й ставлення урядів та громадськості інших держав до України. Підтвердженням цього можуть бути слова керівника російського департаменту міністерства закордонних справ Франції. Характеризуючи українську зовнішню політику, він заявив В. Панейкові: "Не можу піяк зрозуміти цієї Вашої української політики. В'яжетесь таки з другорядними державами, як Польща й Румунія, платите їм безцінними територіями — Галичиною, Холмщиною, Волинпю, Буковиною, Бсссарабією, коли, тим часом, входячи в федерацію з росіянами, ви всі ті провінції можете при собі задержати".

Використовуючи суперечності між Наддніпрянщиною та Наддністрянщиною, польська дипломатія провадила подвійну гру. Вона налаштувала Петлюру до співпраці з Денікіним і водночас прагнула налагодити з останнім союзні стосунки, спрямовані проти "українського сепаратизму". Навіть Англія, котра не була схильна до ідеї побудови Великої Польщі, визнала український уряд за духом наближеним до більшовицького. Крім цього, важко було говорити про будь-яке визнання уряду, котрий провадив боротьбу "без території", постійно змінюючи перебування. Союзні держави Заходу стали на шлях визнання самостійності Фінляндії, Балтійських держав, Польщі— на шлях змови з більшовиками. "Лише Україна виявилась стараннями в Яссах скомпрометована і не була своєчасно підтримана Європою, як були підтримані Польща й Балтійські народи. Якщо вона потрапила до рук більшовиків, то вона за це подвійно падає на помилки, зроблені "білими" 1918—1919 рр.".

Ідеологічні розбіжності усередині делегації призвели врешті до реальних кроків обидвох сторін. Переконання В. Панейка та його поради Є. Петруїпевичу про необхідність налагодити співпрацю з Денікіпим і Колчаком привели в листопада 1919 р. до укладення договору між УГА та Добровольчою армією, за умовами якого уряд ЗУНР зобов'язувався переїхати до Одеси, а УГА перейти па бік Дсиікіпа. І хоча Петрушсвич віддав під суд командування УГА за такий вчинок, все ж 17 листопада між УГА і Добровольчою армією було укладено нову угоду, котра в принципі повторювала попередню.

Тим часом, 8 грудня 1919 р. з'явилась "Декларація Верховної Ради союзних і об'єднаних держав з приводу тимчасового східного кордону Польщі". Лінія кордону проходила від Гродно на Ялівку, Немирів, Брест-Литовськ, Дорогуск, Устилуг, на схід від Грубешува через Крилов і далі на захід від Перемишля до Карпат. Отже, поступово союзники підходили до розв'язання польсько-україпської суперечки значпою мірою внаслідок відступу і невдач українського уряду в державі та були на боці Польщі.

Закарпаття і Північна Буковина, як частина етнографічних земель України, також стали предметом розгляду на мирній конференції у Парижі. Наявність у містах і селах Закарпаття Українських січових стрільців та інших з'єднань активізували процес національного відроджспня. Розпад Австро-Угорщини та припинення війни зумовили утворення у деяких містах Закарпаття народних рад. Більшість із них відразу стала на позиції єдності Закарпаття з Україною. Цс підтвердили Всенародні збори делегатів від міст і сіл Закарпаття, котрі відбулися 21 січпя 1919 р. у м. Хусті. Збори одноголосно підтвердили волю Закарпаття до злуки з Українською Народною Республікою.

Справа державної приналежності Закарпаття вперше була заявлена перед Найвищою Радою б лютого 1919 р. На засіданні справу представляв соратник і помічник Т. Масарика Б. Бе- неш, який посилався на рішення американських русинів. Питання було негайно погоджене і передане до підкомісії у чехословацьких справах для встановлення кордонів між Угорщиною та Карпатською Україною, котрі були визначені вже 8 травня. Встановлення ж розмежування між Чехословаччиною та Карпатською Україною передавалось на вирішення цим двом державно-політичним утворенням.

Водночас на конференції в Парижі до вирішення справи приналежності Карпатської України долучилась українська делегація. Після слухання виступу Е. Бенеша б лютого 1919 р. українська делегація висловила своє бачення цього питання: "Ми довідались, що кілька зацікавлених держав задумали створення бар'єру, який розтягнеться від півночі на південь, об'єднуючи разом Польщу, Чехословаччину і Румунію. Водночас між Чсхословаччиною і Румунією міститься частина Української Республіки, яка належала до цього часу Угорщині... Делегація Української Республіки, виступаючи від імені свого уряду, заявляє, що народ український ніколи не допустить відокремлення цієї території Української Республіки. Домагаючись комітетів Марамарош, Угош, Берегово, Ужгород, Зем- плен, частину Шепезу, український уряд виходить з того, що:

абсолютно переважаюча чисельність українського населення;

територія колись належала до Галицько-Волинського Королівства; 3) Рада скликана 21 січня в Хусті складом в 100 делегатів одноголосно вирішила об'єднатись з Великою Україною; 4) Війська Української Республіки зайняли, згідно з волею населення, частину зазначеної території".

Однак ця нота залишилась без належної уваги конференції. Позиції Чехословаччини, які підтримували американські русини, були непорушними. Для вивчення ситуації 10 березня до Ужгорода прибув Голова Ради Американських Русинів Григорій Жаткович. Він узявся налагоджувати стосунки з місцевими політичними факторами. Встановлення влади чехів у краю розпочалося фактично на початку травня, коли було скликано з'їзд представників рад Прешова, Хуста, Ужгорода.

8 травня 1919 р. в Ужгороді було створено Центральну Руську Народну Раду на чолі з А. Волошиним і М. Брацайком. Рада одностайно підтвердила скрептонські рішення і виступила за впровадження плану Г. Жатковича щодо об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. Підкарпатська Русь мала входити до сфедерованої чехословацької держави і мати повне самоврядування у внутрішніх справах. Національні права населення мали гарантуватись можливістю звернення Сейму Підкарпатської Русі до Ліги Націй у разі суперечки з чехословацьким центральним урядом. 23 травня делегація від Центральної Руської Ради прибула на зустріч до Т. Масарика з пропозицією про об'єднання.

З ініціативи міністра закордонних справ Великої Британії А. Бальфура 8 травня 1919 р. відбулось засідання міністрів закордонних справ великих держав, на котрому було розглянуто питання про державну приналежність Підкарпатської Русі. На засіданні ухвалено рішення про приєднання Закарпаття до Чехословаччини та встановлення кордону з Україною. Це викликало новий протест української делегації, котра у своїй ноті до конференції заявляла: "З здивуванням дізнались, що українські території бувшого королівства Угорщини заселені 500 тис. українців — Русипів, займаючи територію 15 тис. км2 — згідно з рішенням конференції увійшли до чехословацької держави... Вважаємо своїм обов'язком протестувати від імені уряду і цілого нашого народу проти рішення, що суперечить праву на самовизначення народів. Ані конференція, ані уряд Чехословаччини не пробували досягти згоди з урядом Української Республіки або з його населенням, яке висловило бажання жити разом зі своїми земляками в Галичині". Більше того, Панейко висловив вимогу до конференції примусити уряд Чехословаччини звільнити Закарпаття. Натомість великим державам було запропоновано створити комісію для вивчення становища в Угорській Русі та ухвалити рішенпя про визначення не чесько-угорського, а українсько-чехословацького кордону. Однак і ця нота не мала успіху. Якщо конференція і брала до уваги українську делегацію, то лише як таку, що могла представити інтереси Наддніпрянської України та Галичини. Представником карпатоукраїпців уважався Т. Жаткович, який влаштовував як Прагу, так і офіційний Вашингтон.

Е. Бенеш 17 травня 1919 р. подав до комісії з Чехословацьких справ основні пункти автономного устрою Закарпаття. Питання це розглядалось 20 травня. А вже 23 травня одноголосно були прийняті пункти 10—13 Сеп-Жерменського мирного договору. Договір підписали 10 вересня великі держави з Угорщиною. За умовами Сен-Жерменського договору, Чехословач- чина зобов'язувалась унормувати відносини з "територією русинів на південь від Карпат у кордонах, визначених союзниками, як автономну одиницю в рамках Чехословацької держави з найвищим ступенем самоуправи, який тільки можливий при збереженні єдності Чехословацької держави." Так Закарпаття (Карпатська Україна) ("Руська Країна" — встановлена угорцями 1918 p., територія русинів на південь від Карпат — як вживано офіційно в Сен-Жсрменському договорі; Підкарпатська Русь — як вживало в конституції ЧСР — пояснення — О. К.) стала складовою єдиної Чехословацької держави з задекларованою широкою адміністративно-територіальною автономією. Ллє згодом стало зрозуміло, що обіцянки Т. Масарика та Е. Бе- неша про автономію та задекларовані в міжнародно-правових документах положення були лише обіцянками на папері,! впродовж нетривалого часу чехословацька влада змінила політику загравань на політику централізації усієї політичної системи ЧСР.

Стосовно Північної Буковини і Бесарабії, котрі етнографічно становили єдине ціле з українським народом, ці території стали предметом зацікавлення як українського національного руху, так і політичних чинників тогочасної Європи. Напередодні Першої світової війни в Бессарабії український визвольний рух майже не існував, тому питання про Бессарабію піднімається з огляду на претензії українського уряду П. Скоропадського до цієї території, котра, на думку українців, мала ввійти до складу України.

Справа Буковини була дещо інакшою. На її користь свідчив факт етнографічної спільності з українцями та кількісний склад населення. Згідно з переписом 1910 р., з 990 тис. населення Буковини українці становили 503 тис. і зосереджувались переважно на півночі, 273 тис. мешкало на півдні. Крім них, тут проживало 168 тис. німців, 36 тис. поляків та 10 тис. угорців.

Заселена українцями Північна Буковина межувала зі Східною Галичиною, де суспільно-політичне життя періоду світової війни було значно активнішим. У контексті дискусії з Австрійським урядом щодо питання про утворення Коронного Краю, галичани домагалися зарахування до нього, крім Східної Галичини та Північної Буковини як невід'ємної частини української території. Утворена Українською національною радою ЗУНР проголосила українську владу на всіх українських землях включно з Північною Буковиною (міста Чернівці, Серет, Сторожинець). Водночас ЗУНР не вдалося поширити свою фактичну владу на ці території з огляду на залучення її до поль- сько-української війни та у зв'язку з появою сильного конкурента в особі Румунії. Остання будувала свої претензії щодо Буковини на підставі укладеної угоди з Антантою 17 серпня 1916 р., за умовами якої Румунія як компенсацію за війну проти центральних держав отримає Семиграддя, Банат і Буковину. Хоча з правно-політичного погляду, претензії Румунії мали б утратити чинність уже після підписання останньою сепаратного миру в Бухаресті 7 травня 1918 р. з центральними державами. Народний комітет румунів Семиграддя та Буковини 6 жовтня 1918 р. проголосив прагнення до відновлення єдиної держави під владою румунської династії. І хоча утворений Український комітет Буковини проголосив приєднання до України, 27 жовтня Народні збори Буковини па засіданні в Чернівцях завдяки голосам румунів, поляків і німців відкинули рішення українців і проголосили бажання приєднати провінції до Румупії. Через місяць Збори ухвалили рішенпя про об'єднання назавжди в давніх кордонах аж до Черсмоша, Дслятина та Дністра. Були висунуті претензії практично вже на українські етнографічні землі. Це спричинило конфлікт як між військовими формуваннями румунської армії та армії ЗУНР на ГІокутті, так і на дипломатичному рівні. Справа майбутніх кордопів Румунії стала предметом зацікавлення ще напередодні початку роботи мирної конференції в Парижі. Варто зазначити також, що в румунських справах визначальним був не фактор румунсько-українського чи румунсько-росій- ського суперництва, а конфлікт із Королівством сербів, хорватів і словенців за володіння Банатом. Цс добре усвідомлювали західні політики. Питання про кордони Румунії було викладено па конференції в Парижі 1 лютого 1919 р. прем'єр-міністром Румунії Ж. Братіану. Стосовно території Північної Буковини, вимоги Румунії обґрунтовувались статтями згаданої угоди між останньою та Антантою. Румунські претензії доповнювала і ухвала Народних зборів, що виступили за приєднання до Румунії.

Однак, якщо питання про територіальну приналежність Бессарабії союзники розглядали як частину російського питання, то питання про приналежність Північної Буковини вони розглядали у комплексі питань про "австрійську спадщину". Українська дипломатія розглядала питання про Північну Буковину крізь призму розв'язання "українського питання", однак воно було окремою проблемою. Принаймні у вже згаданих

нотах української делегації у Парижі від 25 лютого та 18 квітня, присвячених переважно проблемі українсько-польського конфлікту, зазначалися факти румунської окупації української Буковини. Землі Буковини, що входили до Австро-Угорщини, стали предметом розгляду вже в травні 1919р., а 14 травня було затверджено зміст однієї зі статей майбутнього договору з Австрією, в якій, зокрема, зазначалось: "Австрія відмовляється на честь переможців та союзних держав від усіх своїх прав на Буковину, що не відійшла до Румунії". Висловили свої претензії стосовно Буковини і радянський уряд України на чолі з X. Раковським та Російська політична рада в Парижі. В цій ситуації Комітет із розгляду територіальних питань, що стосуються Румунії та Югославії, передав на розгляд Міністерств закордонних справ проект стосовно кордонів Румунії, котрий був ухвалений. Румунський прем'єр Вратіану 31 травня надіслав декларацію Конференції стосовно Буковини, в якій, повторюючи румунське бачення, яке задекларував ще на початку лютого, додав: "Румунія бере в свої руки відбудову провінції, гарантує безпеку і забезпечить кордони по Дністру від анархії, що загрожує великим просторам Європи. Це Румунія зробить військовим шляхом так як солідарна з спільними інтересами цивілізації". Однак питання щодо приналежності всієї Буковини залишалось відкритим. Зміна політичної ситуації у Центрально-Східній Європі пов'язана з послабленням "білих сил" у Росії, а також зростаюча анархія на території УНР та ЗУНР призвели в підсумку до того, що реальні шанси втримати Буковину та Бессарабію залишились лише у відносно сильної на той час Румунії. Поразка сил Денікіна восени

р. призвела до того, що було розв'язано питання про територіальну приналежність Буковини та Бсссарабії. З подання Франції 18 грудня 1919 р. було ухвалено остаточне рішення у справі Буковини. Підтвердивши рішення конференції від 1 серпня, союзники передали територію Буковини Румунії. Наприкінці 1919 р. Північна Буковина таки стала частиною Румунії. Бессарабію після поразки "білої Росії" також передали Румунії, згідно з рішенням Найвищої ради від 9 березня

р., в якому водночас було задекларовано право "майбутньої Росії" (небільшовицької — О. К.) на повернення Бессарабії. Велика Британія, Франція та Італія 28 жовтня ухвалили рішення про східний кордон Румунії, зарахувавши до и складу, вже без застережень, Бессарабію. І хоча це спричинило протест Радянської Росії та США, уже не мало жодних наслідків. Фактично дипломатична боротьба за Північну Буковину та Бессарабію завершилась на користь територіальних претензій Румунії.

Простежуючи розвиток міжнародного становища в контексті розв'язання східноєвропейських проблем, упадає в око відсутність єдності колишніх держав-союзниць щодо питань повоєнного устрою світу. Натомість, незважаючи на розбіжності, "українська політика" урядів держав Антанти не становила окремого елементу зовнішньополітичної концепції, а була лише складовою російського, галицького, румунського чи польського питань. Вона опоссредковапо посідала помітне місце у тогочасній європейській політиці, залишаючись, на жаль, засобом не так стратегічного, як тактичного характеру.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>