Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Етика та Естетика arrow Етика
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Етика Новітнього часу

Новітня епоха почалась у XX ст. і характеризується трансформацією індустріального, постіндустріального суспільств у сучасне інформаційне, якому властивий ширший діапазон демократичних свобод, утвердження вселюдських цінностей і норм співжиття. Вона пов'язана зі значними змінами в людській свідомості, моральному бутті людини, що привертало до себе філософську, зокрема етичну, думку.

На початку XIX ст. розпочалося формування нової філософської парадигми, за якою суб'єктивізм протиставив себе об'єктивізму, ірраціоналізм — раціоналізму, гуманізм — натуралізму, індетермінізм і волюнтаризм — детермінізму тощо. Загалом у західноєвропейській філософії почали виходити на передній план ірраціоналістичні концепції, що було спричинене розчаруванням інтелігенції у пропагованих раціоналізмом ідеалах, намаганням силою їх насадити.

Поступово зріло переконання, що розвиток науки і техніки самі по собі не роблять людину доброчесною, щасливою. Посилювалася зневіра в розум і творчі можливості людини. На відміну від раціоналізму, який абсолютизував раціонально доцільні форми людської діяльності, ірраціоналізм ототожнював духовне життя людини з її несвідомими, спонтанними імпульсами, емоційно-вольовими і моральними структурами. Філософи, які перебували на цих позиціях, вважали світ хаотичним, невпорядкованим, нерозумним, а буття людини — Дисгармонійним, абсурдним, безглуздим. На основі такого розуміння світу і буття людини постали відповідні етичні концепції.

Етика концепції філософії життя

У широкому розумінні філософія життя — це будь-яка концепція, що розглядає питання смислу, мети, цінності життя, особливо коли вона недооцінює чи й ігнорує теоретичне знання, звертаючись до непідробної повноти безпосереднього переживання, прагне "зрозуміти життя з нього самого". Вона надає перевагу почуттям, інстинкту; виступає проти інтелекту; захищає ірраціоналізм і містику від раціоналізму, споглядання від поняття, "творче начало" від "механічного". В такому розумінні до прибічників філософи життя зараховують деяких досократиків, стоїків, представників ірраціоналізму ХУЛІ ст., романтиків та ін. Засновниками сучасної філософії життя вважаються А. Шопенгауер і Ф.-В. Ніцше.

Філософія життя — підкреслено антираціональний напрям у філософії, в центрі уваги якого перебуває інстинктивно пізнавана цілісна реальність, не тотожна ні духу, ні матерії, яку було названо "життям".

Представники цієї ірраціоналістичної концепції, що постала наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. не дуже переймалися буттям об'єктивного світу: їх передусім цікавив внутрішній світ людини.

Оскільки ця концепція сфокусована на проблемах смислу, мети і цінності життя, істотне місце в ній відводиться етиці. Особливу увагу філософія життя звертає на невдавану (щиру) повноту безпосереднього переживання, внаслідок чого недооцінює або й ігнорує теоретичне знання.

До представників цієї школи належать німецькі мислителі А. Шопенгауер, Ф.-В. Ніцше, В. Дільтей, Георг Зіммель (1858—1918), Людвіг Клагес (1870—1956), Освальд Шпенглер (1880—1936), французькі — Анрі Бергсон (1859—1941), іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гасет (1883—1955) та ін.

Етичні погляди А. Шопенгауера

Творець філософської концепції, яка стала одним із джерел філософії життя. А. Шопенгауер наукове світорозуміння вважав ілюзорним, класичну філософію — шарлатанством, а діалектику — "жонглюванням абстрактними формулами" . Його праці — "Світ як воля і уявлення", "Дві основні проблеми етики" та "Афоризми і максими" значно вплинули на європейську філософію, зокрема й на етику.

Світ, на думку філософа, існує лише настільки, наскільки людина його уявляє. Уявлення розпадається на суб'єкт і об'єкт: споглядання того, хто споглядає. Без суб'єкта уявлення немає його об'єкта, який набуває просторової і часової визначеності (йдеться не про предмети об'єктивного, матеріального світу, а про уявлення). Проте цього для пізнання, що керується принципом каузальності (причинності), недостатньо, оскільки постає питання, чи не є світ чимось більшим та іншим, ніж уявлення. Зрештою, суб'єкт пізнання на основі досвіду може виявити в собі дві принципово різні сутності: своє тіло, яке постає для нього як уявлення, об'єкт серед об'єктів, а також те, безпосередньо знайоме кожному, що називають волею. Тіло — це об'єктивація волі, а воля — це в-собі-буття тіла.

Концепція А. Шопенгауера ґрунтувалася на двох основних положеннях: "світ — це воля в собі" і "світ — це уявлення для нас" (згадаймо "речі в собі" і "речі для нас" І. Канта). Світ як річ у собі постає у філософа як сліпа "воля до життя". Поняття, на його думку, — це тільки абстракції, тому більш вмотивованим за декартівське "Я мислю, отже, існую" вважав твердження "Я хочу (волію), отже, існую". Саме в бажанні суб'єкт виступає сам по собі, розкриває свою сутність, тобто волю.

Вона завжди перебуває у стані прагнення, оскільки цей потяг є її єдиною сутністю. Воля не має чітко окресленої мети, якої можна досягти. Вона невгамовна, ніколи не може бути вдоволеною, а людина — щасливою.

Волю А. Шопенгауер розумів як космічне начало (світ постає як наслідок волі до життя), внутрішню сутність усіх сил (сили, завдяки яким людина має прагнення; сили, що спричиняють розвиток рослин, навіть силу тяжіння). Воля як "річ-у-собі" перебуває, за його переконаннями, поза простором і часом. Вона безпричинна і непізнавана, не має об'єктивної основи і певної мети. Воля до життя подрібнюється на нескінченну множину об'єктивацій, кожній з яких притаманне прагнення до абсолютного панування, що виражається у війні всіх проти всіх. Вищим ступенем об'єктивацій волі А. Шопенгауер вважав людину — істоту, наділену розумним пізнанням, яке він розцінював тільки як допоміжний засіб діяльності.

Якщо воля як "річ-у-собі" й основа будь-якого явища є свобідною, то все, що стосується цього явища, зокрема й емпірична людина, підкоряється необхідності. Людина може обирати рішення, і ця можливість робить її ареною боротьби мотивів. Кожен індивід пізнає себе всією волею до життя. Усі інші індивіди існують у його уявленні як щось залежне від нього, що є джерелом безмежного егоїзму людини. Держава не знищує егоїзм, оскільки вона — лише система збалансованих одиничних воль. Переборення егоїстичних імпульсів відбувається, на думку філософа, у сфері мистецтва і моралі. Будучи результатом творчості генія, мистецтво ґрунтується на здатності до "незаінтересованого споглядання", в якому споживач мистецтва постає "чистим безвільним" суб'єктом, а об'єктом — ідея (у платонівському розумінні). Музика як найвищий вид мистецтва має на меті не відтворення ідей, а безпосереднє відображення волі.

За словами А. Шопенгауера, те, що в людині, набагато важливіше від того, що є у неї. Високо цінуючи здоров'я, він, однак, не поділяв гедоністичних поглядів: "Дурень ганяється за насолодами і знаходить розчарування; натомість мудрець лише уникає горя". Недооцінюючи дружбу, обстоюючи переваги самотності, вважав, що людина уникає, терпить чи любить самотність відповідно до того, яка цінність її "Я". Користь самотності вбачав і в тому, що саме на самоті кожен бачить у собі те, чим він є насправді. Істинна дружба — примара. Реальна дружба ґрунтується на взаємному благу, спільних інтересах, але як тільки інтереси зіштовхуються — дружба руйнується. Навіть шлюбні узи філософ вважав неприйнятними ("Одружитися — означає наполовину зменшити свої права і вдвічі збільшити свої обов'язки").

Етична концепція А. Шопенгауера песимістична, через що його називали філософом "світової скорботи". Він вважав існуючий світ найгіршим із можливих, а полемізуючи з Г.-В.-Ф. Гегелем, проголосив тезу: "Все дійсне нерозумне, все нерозумне дійсне". Одночасно діяти розумно і морально, на його думку, неможливо. Істинна доля людини завжди є трагічною: "Оптимізм, — стверджував філософ, — видається мені не тільки безглуздим, а й, правду кажучи, безсовісним поглядом, гіркою насмішкою над несказанними стражданнями людства". Правда, з точки зору молодості життя здається нескінченним майбутнім, однак з точки зору старості воно постає як дуже коротке минуле. Проте життя і смерть є трагічними лише для пересічної, нездатної осягнути їх таємницю людини. Для людини, здатної споглядати сутність світу, тобто волю, а осягнувши її, — відмовитися від неї і завдяки цьому досягнути абсолютної безтурботності, спокою, метою життя є смерть: "Смерть — це кінцевий висновок, resume життя, його підсумок..." Справжній філософ, мудрець, який осягнув таємницю світу, не боятиметься смерті, оскільки і в житті знає, що він ніщо. Саме тому в ньому відсутнє бажання індивідуального буття. А через заперечення волі до життя людина, за А. Шопенгауером, може досягнути вічної доброчесності.

Істотною ознакою життя людини філософ вважав страждання, яке є невідворотним. Те, що називають щастям, завжди фактично зводиться до звільнення людини від страждань. Однак, звільнившись від одних страждань, людина зазнає інших страждань і нудьги. Ілюзорний світ марновірства і релігії не рятує людину від самотності, тому вона завжди полишена на саму себе. Визнання домінуючої ролі страждання в житті людини привело його до висновку, що співчуття (спів-страждання) є найважливішим моральним принципом. Співчуття стосується не тільки людини, але, на чому наголошував А. Шопенгауер, і тварин. Відкриваючи людині невикоріненість страждань, свідомість, на думку А. Шопенгауера, вказує шлях звільнення від світового зла. Зрозумівши, що воля в усіх її проявах одна, людина може дійти до стану цілковитої відсутності бажань. І тоді її воля не утверджуватиме своєї сутності, а заперечуватиме. Йдеться про перехід до аскетизму, мета якого полягає у знищенні не тільки життя тіла, а й волі, виявом якої є тіло. Це спричинює розширення у світовій волі індивідуальної, перехід її у небуття, внаслідок чого весь останній світ (світ-об'єкт) перетворюється на ніщо, оскільки без суб'єкта немає об'єкта. Такі думки також близькі індуїстському вченню про нірвану.

За твердженнями А. Шопенгауера, проповідувати мораль легко, а обґрунтувати важко. Тому він високо цінував етичний смисл своєї філософії, оскільки вона визнає волю сутністю людини. Індивід сам себе творить, а тому вчинки людини є справді її власними вчинками, а отже, можуть бути поставленими їй у провину.

Концепція А. Шопенгауера відчутно вплинула не тільки на філософів, а й на митців, зокрема на німецького композитора Ріхарда Вагнера (1813—1883).

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші