Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Економічні функції міста

Міста Західної Європи X—XV ст. виконували передусім економічні функції. Втрачені функції експлуатації селян перейшли до міста, але при цьому змінилися методи — вони стали переважно економічними. Розвиток товарно-грошових відносин розривав замкнутий цикл натурального господарства, створюючи відкриту економіку, втягуючи виробників аграрного сектору в обмін. Місто вважали рушійною силою розвитку економіки, насамперед воно мало важливе значення як ринок, великий торговий центр.

У великих містах більшість людей була задіяна у сфері виробництва й обігу товарів. Уже в ХШ ст. досяг значного розвитку поділ праці ремісників: у Парижі нараховували майже 300 спеціальностей, із них 22 види металообробних ремесел, і майже 10—15 спеціальностей — у невеликих містах (переважно виробництво товарів повсякденного попиту). Найпоширеніші серед них — текстильне виробництво, виплавка й обробка металів.

Надзвичайного розвитку набуло будівництво кам'яних споруд (церкви, замки, міські стіни, мости), що зумовило необхідність становлення нових і розширення традиційних ремесел, виготовлення допоміжних матеріалів (цвяхів, дощок, скла). Мистецтво будувати перетворювалось на науку. Архітектори, які зводили знамениті кафедральні собори, що потребувало складних розрахунків, вимагали присвоєння вчених ступенів — майстрів кам'яного будівництва.

Розвиток торгівлі активізував суднобудування. На півночі Західної Європи споруджували кораблі для перевезення зерна, лісу. У XII—XIII ст. створили кораблі підвищеної вантажності — ганзейські коккі. У Венеції зводили галеаси — торгові кораблі, водотоннажність яких становила майже 200 тонн.

У період Середньовіччя вищим досягненням технічного прогресу було застосування водяних млинів у багатьох видах виробництва — сукновиробництві, обробці шкіри, пивоварінні, виплавці металу, борошномельній справі тощо.

Професійні об'єднання

Активно поширювалася тенденція до об'єднання осіб суміжних професій у межах кожного міста в цехи, гільдії, братства. Цехи в Західній Європі виникли майже одночасно з містами: в Італії — в X ст., Франції — наприкінці XI — на початку XII ст., Англії та Німеччині — у XIII ст. У XIV ст. у Парижі функціонувало 350 цехів, Лондоні — 60, Кельні — 50. їх права та привілеї закріплювали у відповідних документах— пожалуваннях, постановах міських властей, статутах.

Цехи як організації самостійних невеликих майстрів допомагали їм захищати власні інтереси від феодалів, конкуренції сільських ремісників і майстрів з інших міст, що становило небезпеку в умовах недостатньо розвинутого ринку і незначного попиту. Цехи виконували низку функцій, зокрема: утверджували монополію на певний вид ремесла; встановлювали контроль за виробництвом і продажем ремісничих виробів; регулювали відносини майстрів із підмайстрами й учнями.

Цехи не були виробничим об'єднанням, кожен ремісник працював у своїй майстерні, з власними інструментами та сировиною. Ремесла передавали спадково, це була сімейна таємниця. У майстерні працю не поділяли, а визначали за ступенем кваліфікації. Відбувався поділ праці всередині ремесла шляхом виокремлення нових професій і цехів. Позацехову діяльність у більшості міст переслідували. У майстерні робили її власник-майстер, один-два підмайстри і кілька учнів, але членом цеху був тільки майстер. Щоб стати ним, потрібно пройти нижчі ступені.

Згідно зі статутами цехів, що жорстко регламентували їх діяльність і виконання яких контролювали виборні магістри — старости, кожен майстер мав виробляти продукцію лише відповідних виду, величини, якості й кольору, користуватися лише певною сировиною. Майстрам забороняли виготовляти більше продукції або робити її дешевшою, оскільки це загрожувало нормальній роботі інших майстрів. Саме тому зберігався незначний розмір виробництва. До певного часу цехова організація захищала монополію міських ремісників, створювала зручні умови для розвитку продуктивних сил, сприяла спеціалізації, кваліфікації простого товарного міського виробництва. В її межах розширювались асортимент і якість випуску товарів, удосконалювалися навички ремісничої праці. Проте така організація гальмувала товарно-грошові відносини, перешкоджала поширенню ринкових відносин.

Як об'єднання економічного характеру, котрі виконували завдання організації виробництва та збуту продукції, а також охорони економічних інтересів ремісників, цехи в Західній Європі до кінця XIV ст. відігравали прогресивну роль, відповідаючи досягнутому рівню й характеру розвитку продуктивних сил. Однак з кінця XIV ст. у міру розширення внутрішнього й зовнішнього ринків вони почали загрожувати технічному прогресові, оскільки прагнули зберегти малі виробництва, заважали вдосконаленню виробничих процесів, побоюючись конкуренції.

Отже, міста в епоху Середньовіччя мали велике економічне значення, стали центрами розвитку товарно-грошових відносин, носіями ринкових складових. Міста і ринок у Європі мали позитивний вплив, вони "розчистили" місце для появи на економічному просторі нової соціальної сили — капіталіста — приватного власника нагромаджених ресурсів, що інвестуються у виробничу або фінансову сферу з метою отримання прибутку.

Якщо першими сферами застосування капіталу були торгівля і кредит (лихварство), то уже в ХІІІ ст. капітал проник у промисловість, де виникла особлива перехідна індустріальна форма виробництва — мануфактура. Відмінність її від цехової полягала в тому, що:

  • 1) ремісник, як правило, виготовляв продукт праці сам від початку до завершення, використовуючи на підсобних роботах підмайстра й учнів. Мануфактура функціонувала на базі детального розподілу праці, коли робітник перетворювався на часткового робочого;
  • 2) мануфактура ґрунтувалася на приватному капіталі капіталіста, який незалежно від ситуації інвестував капітал, ризикуючи своїми засобами, організовував виробництво товарів, тобто благ, призначених для продажу. Були і казенні мануфактури, зокрема у Франції, Росії та Україні, на Сході в середні віки;
  • 3) мануфактура в основному організовувалася на основі найманої праці. Для передіндустріальної форми виробництва характерні такі особливості:
    • — можливість довести продуктивність роботи до граничних рівнів в умовах ручної праці;
    • — детальний розподіл важкої та монотонної праці зумовив активізацію інженерної, винахідницької та конструкторської думки в намаганнях полегшити (механізувати) працю;
    • — втративши ремісничі навички і будучи частково робочим, працівник прив'язувався до приватного (і державного) капіталу;
    • — мануфактура спричинила виникнення нового соціального стану (класу) — найманих робітників;
    • — збільшувалися можливості вияву підприємництва як із середовища третього стану (купців, ремісників) і селянства, так і з привілейованих верств нового дворянства, які в майбутньому ставали промисловими капіталістами;
    • — створювались ринкові умови розвитку конкуренції на внутрішньому і зовнішньому ринках, у суспільстві розвивався підприємницький дух;
    • — мануфактурне виробництво потребувало активізації ринкової економіки, що вплинуло і на зміну політичного життя в Європі.

Проте Великі географічні відкриття, розширення торгівлі до рівня світової свідчили про необхідність передових технологій і нових форм організації виробництва, щоб зробити його масовішим, дешевшим.

Під впливом розвитку міст в Європі змінювалися підходи до формування суспільної думки стосовно розвитку торгівлі. Особливість економічної думки раннього канонізму полягала в тому, що в період становлення Середньовіччя засуджували торговельний прибуток і лихварський відсоток, які розглядали як результат нечесного обміну і присвоєння чужої праці, тобто як гріх. Тому часто з'являлись вимоги заборони великої торгівлі й лихварства. Еквівалентним і пропорційним обмін вважали лише за умови встановлення справедливих цін, тобто таких, які дорівнювали затратам праці, і навчали, що недотримання пропорційності зумовлювало занепад суспільства. Автори церковних законів (канонів) виступали також проти характерного для ідеологів античного світу гидливого ставлення до фізичної праці, виключного права на багатство окремих осіб за рахунок більшості населення. Велику торгівлю, позикові операції, як грішні явища, взагалі осуджували і забороняли.

Зміна поглядів каноністів на деякі економічні проблеми, актуальні для країн Західної Європи періоду Середньовіччя, простежуються у працях Фоми А мінського (Аквіната) (1225—1274). У трактаті "Сума теології?, на відміну від ранніх каноністів, які, поділяючи працю на розумову і фізичну, зважали на боже (природне) призначення, але не відокремлювали одну від одної. Враховуючи їхній вплив на переваги людини і зв'язок із соціальним станом, філософ уточнює цей доказ на користь станового поділу суспільства. При цьому він зазначає: "Поділ людей за різними професіями зумовлений, по-перше, божою милістю, яка розподілила людей на стани... По-друге, природними причинами, котрі визначили те, що різні люди схильні до різних професій".

Двояка і компромісна позиція Аквінського виявляється й у тлумаченні таких економічних категорій, як багатство, обмін, вартість (цінність), гроші, торговельний прибуток, лихварський відсоток. Коротко розглянемо позицію вченого стосовно кожної категорії.

Ранні каноністи, ще від часів Августина (св. Августин, 359—430) сутність багатства визначали як сукупність матеріальних благ, тобто в натуральній формі. Його мали створити тільки докладеною для цього працею, всі інші засоби вважали грішними. Згідно з цими постулатами безмежне нагромадження золота і срібла, котрі були за природою "штучним багатством", не могло відповідати моральним, та й не тільки, нормам суспільства. Але, на думку автора, "справедливі ціни" можуть бути джерелом збільшення особистої власності та створення "поміркованого" багатства, що не вважали гріхом.

Обмін у Стародавньому світі й Середньовіччі дослідники трактували як акт волевиявлення людей, результат якого був пропорційним і еквівалентним. З огляду на такий принцип Фома Аквінський звертав увагу на численні приклади, в яких обмін перетворювався на суб'єктивний процес, що забезпечував рівень здобутої корисності під час нееквівалентного обміну речей. Тобто умови обміну лише тоді порушувалися, коли речі давали користь одному за рахунок іншого.

Справедлива ціна — це категорія, котра в економічному вченні каноністів заміняла категорії "вартість" і "ринкова ціна". її встановлювала феодальна знать і вона закріплювалась на визначеній території. її рівень визначали, як правило, збільшенням трудових і матеріальних витрат у процесі товарного виробництва. Однак тлумачення сутності "справедливої ціни" як витрат мислитель вважав недостатньо вичерпним для характеристики цього терміна. Він вважав: варто визнати, що "продавець має право продавати речі дорожче, ніж вони коштують", і при цьому річ "не коштуватиме дорожче, ніж коштує власнику", в іншому випадку продавець зазнає збитків, адже не отримає винагороду, яка відповідає його соціальному стану, втратить певну кількість грошей як винагороду за те, що втрачає цю річ. (Фома Аквінський зображував представників привілейованого стану як людей, котрі турбуються про інтереси трудящих.) Саме тому, на думку вченого, їм і дозволяли продавати речі дорожче, ніж вони коштують.

Гроші (монети) він розглядав як і вчені стародавнього світу та періоду раннього канонізму. Зокрема, зазначав, що причиною їх виникнення є волевиявлення людей мати "найвірнішу міру" в "торгівлі й обігу". Будучи прихильником концепції грошей як номіналу, автор "Суми теології" визнав, що хоча монети і мають внутрішню цінність, держава все-таки може допускати певні відхилення дійсної вартості монети від її внутрішньої цінності. Учений стверджував, що, з одного боку, пошкодження монети робить безглуздим зіставлення вартості грошей на зовнішньому ринку, а з іншого — надає державі право встановлювати номінальну вартість.

Торговельний прибуток і лихварський відсоток канон їсти засуджували як неугодні Богові справи. З деякими умовами й уточненнями засуджував їх і Фома Аквінський. На його думку, торговельний прибуток і відсоток на позику можуть присвоювати відповідно торговець (купець) і лихвар, якщо при цьому очевидно, що вони здійснюють цілком благопристойну справу. Іншими словами, потрібно, щоб такі прибутки були не самоціллю, а заслуженою платою і нагородою за те, що у торгівлі та позикових операціях мають місце праця, транспортні та інші матеріальні витрати і навіть ризик.

Сучасне загальне розуміння економічної думки Середньовіччя таке. Схоластична економічна думка була не позитивістською або гіпотетичною, а нормативною, приписуючи віруючим, що робити і від чого утримуватися. Розходження між нормою і її виконанням пояснювалося людською слабкістю або гріховністю. Більше того, схоластична економічна думка не була представлена в систематичній формі, а виникла спорадично та випадково у зв'язку з окремими проблемами, що стосувалися збуту, шахрайства чи лихварства. Вона створювалася не професійними економістами, а теологами та юристами. Вона не утворювала певної автономної дисципліни, а спиралася на приписи, взяті з теології, філософії та права. Схоластична економічна думка виникає у вік віри, найголовнішою турботою якого було швидке спасіння душ в іншому світі, ніж поцейбічні реформи, які могли б створити земний рай1.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші