Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Історія українського літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

НАУКА ПРО ЛІТЕРАТУРУ В ЕПОХУ РЕАЛІЗМУ І ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК ІСТОРИЧНОЇ ШКОЛИ

Втома романтизму і шукання нових методологій у межах Історичної школи

Романтизм і породжена ним історична школа в літературознавстві підійшли у своїх теоріях до дуже суттєвого: зв'язку художньої творчості з першокоренем її та історичними епохами. Але на якомусь етапі від усього цього почало відгонити загальниками й надто суб'єктивною абстракцією. Відчувалась потреба в якійсь конкретизації і наближенні літературних ідей до земних реалій. Одне слово, на зміну почуттєвим, суб'єктивним у своїй основі домінантам прийшли більш об'єктивні, що цілком відповідало філософському принципу чергування типів і художнього, і наукового мислення: від почуттєвого до раціонального, від раціонального до почуттєвого і т. д. Поява в 40-х роках XIX ст. "натуральної школи" в художній творчості була сигналом до того, що подібна "натуральність" повинна з'явитись і в критичному осмисленні літератури. Так воно зрештою і сталося, якщо врахувати, що в 50—60-х роках з'явилася вже згадувана "реальна критика". Певна категорія дослідників стала активно співвідносити суто літературні мотиви з мотивами дійсності, а в естетичних теоріях науково-міркувальні акценти стали зміщуватися в бік публіцистичних "форм життя", "віддзеркалень дійсності" і т. ін. Показовими з цього погляду були відома дисертація М. Чернишевського ("Про естетичне відношення мистецтва до дійсності", 1828—1889), трактат М. Добролюбова ("Коли ж настане справжній день", 1836—1861) тощо. В українській літературній критиці проблема "віддзеркалення дійсності" ("одкид берега в воді") найбільш виразно постала у відомій статті І. Нечуя-Левицького "Сьогочасне літературне прямування" (1878), з якою полемізував І. Франко, але збився на ще одну — звужено ідеологічну крайність ("Література, її завдання і найважливіші ціхи").

У таких і подібних випадках дослідник акцентував на виявленні "реальних" ідей у художньому творі — ідей морального, соціологічного, духовно-культурного змісту. В найзагальніших рисах можна сказати, що ці акценти стимулювались реальною дійсністю і тогочасним розвитком природничих наук. Зміна суспільних устроїв у багатьох країнах Європи (перемога прагматичного капіталізму) і нові відкриття природничників змушували літературознавців і в своїй сфері шукати найточніших визначень причин і наслідків, давати максимально точні характеристики мотивам та ідейним спрямуванням літературних творів. Формується відтак ідеологічний напрям в історичній школі, який мав у свою чергу кілька різновидів. Найбільшого поширення в другій половині XIX ст. набув культурно-історичний різновид, який у деяких наукових джерелах фігурує з назвою "школи". Однак, на нашу думку, це тільки різновид ідеологічного напряму в історичній школі, оскільки принципово нового в підході до критичного тлумачення літературних явищ він не давав. Як і в історичній школі періоду романтизму, вони трактувалися з позицій феномена "відтворення".

Головним законодавцем мод у культурно-історичному прочитанні літератури е французький естетик і письменник Іполит Тен (1828—1893). Свої теоретичні й методологічні погляди він виклав у працях "Філософія мистецтва" (1865), "Історія англійської літератури" (1864— 1865) та ін. Культурно-історична теорія І. Тена цікава насамперед тим, що вона, з одного боку, оперта на традицію, а з іншого — пов'язана з досягненням "точних" наук сучасності. Виходячи з відкриттів Дж. Віко, Й. Гердера та ін. про зумовленість мистецтва епохою й середовищем, І. Тен вважав за головне завдання дослідника літератури з'ясувати причинні зв'язки тієї зумовленості. Відтак з'являється його теорія середовища, яке трактується ним як сукупність природних і суспільних умов. Підтвердження цій теорії він знайшов у роботі Ч. Дарвіна "Про походження видів", поширивши її на формування людських рас, а крім того, взяв із неї так званий принцип механізму. За його переконанням, духовний світ (як і фізичний) являє собою механізм, процеси якого підлягають причинності. Іншими словами, духовну діяльність (тобто твори мистецтва) треба розглядати як факти і продукти, властивості й причини яких підлягають поясненню. Оскільки літературний твір, крім усього, є ще й наслідком особистого вимислу автора, то "причину" цього твору слід шукати в трьох інстанціях: раса, середовище і психологічний етап творця. Отже, І. Тен доводив, що твір має національне обличчя, несе в собі особливості природного і суспільного середовища ("холодний Гріг", "темпераментний Бараташвілі", "замріяний Тичина" і т. д.) і позначений індивідуальністю, яка зумовлена складом психіки автора. Останнє, як правило, дотичне до психології мас, що "породили" цього автора.

Виходячи з таких теоретичних засад, історик літератури повинен не "вихваляти" чи "гудити" літературний твір (автора), а відповідати на питання про походження літературної пам'ятки, про зовнішні впливи на неї і про її особливості. Ця відповідь дасть змогу відродити світ почуттів і пристрастей, які панували в ту чи ту епоху, коли народився твір. Найбільш виразно і впливово в тому світі виявиться, на думку І. Тена, національна (расова) специфіка.

Культурно-історична теорія знайшла багатьох прихильників, але згодом зіткнулася з критичним опором, і насамперед ось чому:

1. Не можна, як це робив І. Тен, ототожнювати літературний документ з історичним — це різні документи.

2. Поняття раси (нації) в антропологічному і культурно-національному сенсах не збігаються. "Чисті" раси, як виявляється, трапляються дуже рідко, і тому надавати вирішального значення національній (расовій) специфіці у творі не слід. Більш суттєвою може бути класова (групова) специфіка. Цю точку зору, до речі, поділяв і В. Перетц. Думається, що він був під впливом класових (марксистських) теорій так само, як і деякі інші літератори на зламі XIX—XX ст. Помилка полягала в тому, що не звернуто уваги на тимчасовість класового і вічність національного (расового). Національне, принаймні, стійкіше, ніж класове, бо класове твориться штучно, переважно виробничими умовами, а національне визріло еволюційно, з усіма духовно-природними ознаками розвитку людини й цивілізації.

3. Середовища абсолютизувати теж не слід. На одного письменника воно впливає відчутно, а інший творить ніби всупереч йому. Останні, як правило, є особистостями геніальними; вони "виламуються" з середовища, і в підсумку забезпечують собі прогрес у творчості, а інколи навіть в історії.

4. Психологічний момент, який зумовлює індивідуальність у творчості автора, звичайно, дуже важливий. Але абсолютизувати, фетишизувати його теж не слід. Бо він не завжди може віддзеркалювати дійсність. В одних випадках творець може цілком підпорядкувати свою психіку кон'юнктурі моменту, а в інших — цілком ігнорувати той момент. М. Гоголь, наприклад, взагалі був людиною не своєї, а іншої (барокової) епохи. Українські неокласики теж ніяк не вписувались у потік "червоної романтики" 20-х років, а В. Свідзинський у часи барабанної тріскотні про переможний рух "до нових висот" давав глибоку інтелектуальну лірику, що не в'язалася ні з якими замовленнями більшовицького часу. Отже, не можна остаточно судити про літературу за станом суспільства і не можна характеризувати суспільство тільки за літературою.

За всіх вразливих місць у цьому методі його все ж слід віднести до продуктивного активу науки про літературу. І насамперед тому, що замість докорів авторам чи хвали їм І. Тен пропонував шукати в їхніх творах головну рушійну силу і причинність. Його метод можна застосовувати до багатьох літературних явищ ще й тому, що цей метод передбачає дослідження індивідуальності автора. А в широкому розумінні історія літератури є історією художніх індивідуальностей і їхніх творів. Ось чому послідовників І. Тена було чимало серед дослідників літератури. Негативні наслідки з'являлися при цьому лише тоді, коли в методі цього вченого щось одне спотворювалося, а все інше — кривотлумачилося. Наприклад, польський учений Здеховський у своїй праці "Нариси з психології слов'янського племені" приписав виняткове значення расі (нації) в такий спосіб: Міцкевич, Словацький, Шевченко і Гоголь саме тому були здатні до рішучих кроків у своїй творчій діяльності, що перебували під впливом властивого слов'янам вродженого містицизму, який, як і месіанізм, — найхарактерніша риса слов'янських націй.

Цілком зрозуміло, що маємо справу не з творчим використанням (чи розвитком) методології І. Тена, а з його дискредитацією. Зовсім інакше використав цей метод у своїй науковій діяльності професор Київського університету Микола Дашкевич (1852—1908). Прямим послідовником І. Тена його назвати не можна, оскільки в його методології з'явилися слабко виявлені в І. Тена мотиви іманентності мистецтва, але загалом його праці витримані саме в дусі культурно-історичного різновиду історичної школи. Крім того, М. Дашкевич вдавався до історико-порівняльної методології і став відтак одним із найпослідовніших в українському літературознавстві прихильників компаративістики.

До написання головної своєї праці з українського літературознавства ("Відгук про дослідження п. Петрова...", 1888) М. Дашкевич створив кілька студій, у яких дав і теоретичне, й історико-літературне обґрунтування своєї методології, а крім того — осмислив значну частину наукової спадщини своїх попередників, зокрема тих, що зверталися до питань історії української літератури в пошевченківські роки.

Осмислювати, щоправда, довелося небагато праць. Нові заборонні акти проти української духовності (Валуєвський циркуляр та Бемський указ) значно загальмували розвиток не лише суто художньої творчості, а й наукового її осмислення. До того ж, у ньому переважав акцент, який переконував читачів, що українська література — це периферія російської. До уваги, як правило, не бралися міркування з цього приводу ні М. Костомарова, ні П. Куліша, ні інших захисників самобутності української літератури, котрі у 70—80-х роках про українську літературу теж говорили з певними застереженнями, а часом і з певною опінією.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси