Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Розвиток міст

Упродовж XVI - середини XVIII ст. міста стали промислово-торговельними центрами, але залишалися у системі феодальних відносин. Частка міського населення була незначною.

У Речі Посполитій Польській у містах проживало до 23 % населення. В 40-х роках XVII ст. налічувалося 970 міст і містечок. Населення міст становило від 1 до 3 тис. мешканців, містечок, які відрізнялися від сіл тільки ярмарками і торгами, - до 700-800 мешканців.

Міста належали державі та приватним власникам (магнатам, шляхті та церкві). Більшість міст (80 %) були приватновласницькими. Мешканці платили податки і виконували повинності на користь приватних власників грошима, натурою, відробітками (тижнева панщина, ремонт млинів, гужова, толоки, шарварки, сторожування, покриття витрат на військові потреби Польщі, утримання жовнірів). Державні міста були адміністративними центрами королівської влади на місцях і управлялися на основі магдебурзького права. На території державних міст зберігалися юридики, що підривали ремесло й торгівлю, свідчили про пряме втручання феодалів у міське життя.

Посилилася економічна та соціальна диференціація міського населення. Його верхівку становив патриціат, до якого належали торговці, фінансисти, багаті цехові майстри, люди вільних професій (аптекарі, маляри, цирульники). Середні та дрібні крамарі, цехові майстри, заможні міщани належали до бюргерів. Решта мешканців міст - підмайстри, учні, позацехові ремісники, чорнороби становили плебс, були безправними "неміщанами". У містах України проживала також значна частина населення, яка не підпорядкувалася міській владі, - козацтво, козацька старшина, шляхта, жовніри та ін.

У Наддніпрянській Україні міста мали український характер. У Західній Україні значну роль відігравало німецьке, польське та єврейське населення. Українців обмежували в правах займатися торгівлею та ремеслом, не допускали до міського самоврядування.

В Українській козацькій державі під час воєнних дій міста були зруйновані, їх відродження відбувалося повільно. За переписом 1666 р. в Лівобережній Україні налічувалося понад 100 міст і містечок, міське населення становило 46 %. Міста з магдебурзьким правом зберігали свої привілеї. Приватновласницькі та королівські міста опинилися під юрисдикцією козацького уряду. Значна частина міщан покозачилася (близько 60-80 %), деякі селяни записалися в міщани.

У Гетьманщині в середині XVIII ст. було понад 200 міст і містечок. Почалася урбанізація Півдня України, в результаті чого засновано Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Севастополь, Одесу. Наприкінці ХУЛІ ст. жителі міст становили у Лівобережній Україні 6,5 %, у Слобідській - 6,8 % населення. Серед міщан ремісничо-торговельного населення було не більш ніж 12 %. Формувався купецький стан: торговці, скупники, баришники, перекупники.

На Галичині та Правобережжі 90-94 % міст, залежно від воєводства, належали магнатам, шляхті, духовенству. Міста королівщини становили 6-10 % від усіх міст. Лише Львів зберігав права вільного міста. Ремісники і торговці становили 30-40 % жителів міста. Вони, як і селяни, виконували феодальні повинності.

Розвиток промисловості. Мануфактурний період української промисловості

Промисловість України характеризувалася співіснуванням таких історичних форм, як домашня промисловість, сільське та міське ремесла, промисли, кустарне виробництво та мануфактурна промисловість.

Домашньою промисловістю займалися селяни та козаки у вільний від землеробства час, виготовляючи насамперед вироби побутового призначення. Феодально залежне селянство сплачувало натуральну ренту пряжею, полотном, сукном та ін.

Ремесло переросло у дрібнотоварне виробництво. Важливим показником розвитку міського ремесла було зростання кількості ремісників. У середині XVII ст. у Руському і Волинському воєводствах налічувалось понад 8000 ремісників. За даними перепису 1666 р., у 36 містах Лівобережної України ремісники становили 26 % жителів. У Гетьманщині найбільшими ремісничими центрами були Ніжин (42,3 % усіх дворів були ремісничими), Стародуб (48,5 %), Гадяч (16 %). У Києві працювало 4 тис. ремісників. У Харківському намісництві ремеслом займався 1 % населення, в Катеринославському - 4 %. За даними австрійського перепису 1773 р., у Галичині налічували майже 60 тис. ремісників і торговців. У Закарпатті в 1715 р. було 119 ремісників (0,46 % мешканців міста), у 1780 р. в Ужгороді - 226 осіб.

Ремесло набуло галузевого характеру, зросла кількість ремісничих спеціальностей. У першій половині XVH ст. їх налічувалось понад 270, у кінці XVIII ст. - до 300. Кількість цехів упродовж XVI - першої половини ХУЛ ст. збільшилася. Чисельність майстрів у цехах була різна: від 4 до 50. Вступ до цеху нових членів утруднювали, збільшували строки учнівства. Самостійність цехів обмежувалася залежністю від власника міста, сплатою грошового та натурального чиншу. Цехи залишалися польсько-німецькими за національною ознакою. Українців не допускали до багатьох цехів, забороняли мати власні майстерні. Зростало значення праці партачів (позацехових майстрів). Наприклад, у першій половині XVII ст. партачі становили понад 40 % від усіх ремісників Львова. Вони працювали на власника юридики і на ринок, конкуруючи з цеховими ремісниками.

У ході Національно-визвольної революції середини XVII ст. українські ремісники завоювали право вступати в будь-який цех і займатися всіма видами ремесла. Типовим стало об'єднання ремісників різних спеціальностей в одному цеху. Так, за царською грамотою 1660 р., київські ремісники з понад 30 спеціальностями належали до чотирьох цехів.

У Гетьманщині та Слобожанщині козацька і російська адміністрація активно втручалася в справи цехів: підтверджувала привілеї, давала дозвіл на відкриття нових, визначала їх права і статус ремісників. Царський уряд офіційно дозволив партачам займатися ремеслом. Головними правами цехів були самоврядування, право судити своїх членів, крім кримінальних справ, займатися ремеслом і торгувати виробленими товарами, контролювати промислове виробництво у містах. У багатьох цехах відбувався процес майнової диференціації. Стала звичайним явищем практика використання наймитів, кількість яких становила 10-15 осіб. В1785 р. в Україні поширилось російське ремісниче законодавство.

У західних і правобережних землях упродовж ХУЛІ ст. кількість цехів зменшувалася порівняно з першою половиною XVII ст. Так, у Львові діяло лише 18 цехів, в інших містах - по 6-9. Діяльність цехів контролював власник міста.

Сільське ремесло та промисли набули значного поширення, дедалі більше відокремившись від сільськогосподарського виробництва. У селах зросла кількість ремісників різного фаху, для яких ремесло було головним заняттям, а не додатком до сільського господарства. В першій половині XVII ст. сільські ремісники становили 8 % населення України. Сформувалася кустарна промисловість, виокремилися ремісничі промислові сільські райони. Відбувався процес підпорядкування сільського ремесла міському. Скупники ставали посередниками між виробником і споживачем.

Розвиток дрібнотоварного виробництва створював умови для формування вищої форми промисловості - мануфактурної.

Мануфактурний період промисловості в Україні

В історико-економічній літературі поділяють на два періоди. В XVI - першій половині XVIII ст. розвивалися дрібні розпорошені та централізовані мануфактури, у другій половині XVIII - 30-ті роки XIX ст. - великі централізовані мануфактури.

Виникнення мануфактур відбувалося на основі сільських промислів, міського ремесла та кустарного виробництва такими шляхами: виробник ставав підприємцем; торговельний капітал підпорядковував промислове виробництво; засновували мануфактури приватні особи та держава. Позитивним чинником була власність на мануфактури представників усіх верств населення України (купців, шляхти, міщан, козаків, селян). У Лівобережній і Слобідській Україні в кінці ХУП - на початку ХУЛІ ст. працювали понад 200 мануфактур. Будівництво великих централізованих мануфактур почалося в 20-х роках XVIII ст. як промислова політика Петра І. У кінці XVIII ст. було 40 великих централізованих мануфактур. У Західній і Правобережній Україні такі мануфактури почали засновувати в 70-х роках XVIII ст.

За формами власності мануфактури поділялися на державні (казенні) та приватні (магнатські, шляхетські, купецькі, козацькі, селянські, змішані). За характером праці - капіталістичні на найманій праці, кріпосницькі на примусовій та змішані. В Україні наймані робітники були майстрами-спеціалістами та переважно поміщицькими селянами на грошовій ренті. Найману працю широко застосовували купецькі, козацькі та селянські мануфактури. Поширилося три види кріпосних мануфактур: казенні, на яких працювали кріпосні робітники; вотчинні, які засновували феодали у фільварках, селяни на них працювали на умовах відробіткової ренти, не були позбавлені землі та засобів виробництва; посесійні, що були лише в умовному спадковому користуванні купців, яким згідно з указом 1721 р. Петра І дозволили купувати кріпосних селян для роботи на мануфактурах. До казенних та посесійних підприємств приписували державних селян, для яких податки замінювали виробітками на мануфактурах. Приписні селяни були лише тимчасовими працівниками на визначений термін. Частина вотчинних (феодальних) мануфактур здавалась в оренду.

Більшість учених вважають, що кріпосницька мануфактура - це специфічна форма товарного виробництва, яка використовувала природні та людські ресурси феодального маєтку, ґрунтувалася на праці кріпосних селян на основі позаекономічного примусу. Робоча сила селянина товаром не була.

Мануфактури виникли в таких галузях промисловості, як харчова (борошномельна, салотопна, цукрова, винокуріння, виробництво олії), легка (текстильна - сукняна, полотняна, канатна), металургійна, лісова (паперова, поташна), хімічна (селітряна), миловаріння, друкарська, скляна. Енергетичною основою мануфактурного виробництва був водяний млин як гідроенергетична установка. Почали використовуватися ремісничі та механічні робочі машини, закуплені у Великій Британії. Однак цей процес не набув послідовного, систематичного характеру.

Основним видом транспорту були гужові засоби, які використовували у двох експлуатаційних режимах - чумацтво і гужова повинність.

Промислова політика Російської держави щодо українських земель базувалась на воєнних і господарських цілях та ідеях європейського меркантилізму. Царський уряд був організатором мануфактурної промисловості, надавав безпроцентні грошові позики (до 20- 30 тис. руб.), підтримував монопольні права власників мануфактур, залучав іноземні та вітчизняні капітали. Щорічні асигнування на будівництво мануфактур за Петра І становили 10 %. Держава була споживачем товарів мануфактурної промисловості, зобов'язувала власників мануфактур продавати свої товари державним відомствам. Берг і Мануфактур-колегії контролювали обов'язкові відносини між мануфактурами та державою.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші