Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Релігієзнавство arrow Історія релігії в Україні
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Ставлення УГКЦ до екуменізму

Прихильники українського екуменізму є як серед православних, так і серед греко-католиків. Ідею українського екуменізму, тобто єднання між західною і східною християнськими традиціями свого часу обстоювали як православні, так і греко-католицькі ієрархи — митрополит Іларіон (Іван Огієнко), Андрій Шептицький, Василь Липківський і Йосиф Сліпий. На позиціях єднання всіх християн України стоять і нинішні керівники УГКЦ, зокрема Мирослав Іван кардинал Любачівський. Послідовники такої форми співжиття християнських церков в Україні є й серед сучасних діячів українського православ'я.

Отже, ідея українського екуменізму є животворною ідеєю, яка потрібна і може спрацювати на користь національного й духовного відродження України, вона знаходить підтримку як у церковних колах, так і серед широкої української громадськості. У зв'язку з цим фіксується позиція окремих священнодіячів греко-католицької церкви для екуменічної програми і шляхів її здійснення. Йдеться насамперед про досягнення єдності між Київською (православною) і Галицькою (греко-католицькою) церквами єдиного за своїми витоками українського християнства в поєднанні як з Константинопольською вселенською патріархією та іншими помісними православними церквами, так і з римським престолом і всією Католицькою церквою. Цілком зрозуміло, що така екуменічна програма-максимум на сьогодні не здійсненна. Потрібно працювати, "щоб вона стала дійсністю для наших дітей і внуків" (Доповіді, виголошені на Крайовій Конференції УКПО 4 листопада 1995. — Лондон, 1996. — С.27).

Ідея українського екуменізму має враховувати проблеми історичного поділу християнства, досвід світового екуменізму. Що ж пропонується? Церковний поділ українського народу на православних і греко-католиків має стати стимулом для сильнішого бажання єдності, ніж у інших народів — росіян (в основному православних) і поляків (майже цілком римо-католиків). Для українського народу в досягненні екуменічної єдності має стати визначальним такий дискурс: "Наша мати, Царгород, і наш батько, Рим, розійшлися ... взяли розвід. І, таким чином, ми, діти, пішли, хто за батьком, а хто за матір'ю, і ворогуємо між собою, бо тягнемо за однією або другою стороною. А деколи, хоч це рідко буває, любов і єдність дітей може так вплинути на батьків, що вони опам'ятовуються і примирюються. Це могло б стати післанництвом українського християнства і українського екуменізму" (Там же. — С.28—29).

Один із авторитетних діячів УГКЦ отець митрат доктор Іван Музичка вважає, що в Україні поки що ідея екуменізму є майже недоторканою і обведеною "колючим дротом багатьох передсудів, які приносять велетенські шкоди зближенню церков і можливості їхнього поєднання. Це питання тепер є великою і, мабуть, єдиною, хоч тимчасовою, перешкодою для визначення нашого патріархату" (Там же. — С.12). І мотором, який може динамізувати ідею українського екуменізму, як підкреслює І. Музичка, може стати широкий мирянський рух в Українській церкві. Додамо: як в Українській греко-католицькій церкві, так і в єдиній Українській православній церкві. Але до досягнення цієї мети треба дуже багато працювати, насамперед у досягненні згоди, примирення й об'єднання самого українського православ'я.

Сучасний стан і проблеми УГКЦ

Відновлена Українська греко-католицька церква давно вийшла за межі "галицького загомінку". Нині греко-католицькі громади є в усіх областях України. УГКЦ живе динамічним життям. Проте вона має і свої труднощі та проблеми, намічає перспективу діяльності, що засвідчує опублікований у 1996 р. документ "Нарис для роздумів у підготовці до Собору Української греко-католицької церкви".

У цьому документі констатується, що 50-літнє переслідування греко-католицької церкви в Україні призвело до знищення всіх її діючих структур, "спричинило поляризацію між єпископами, священиками і мирянами". У зв'язку з цим робляться застереження щодо тих осіб, хто нині "розбиває єдність церкви своїми особистими амбіціями, непослухом".

Очевидно, в лоні УГКЦ відбуваються "поляризаційні" процеси між частинами духовенства, які перенесли великий тягар переслідування, перебуваючи в підпільній, "катакомбній" церкві, і між тими, хто повернувся з діаспори; між тими, хто твердо дотримувався греко-католицизму, і між священиками, які в останні роки перейшли з православ'я в греко-като-лицизм. Крім того, дається взнаки давній поділ між так званими "восточниками", які непохитно дотримуються східного обряду, і "западниками", схильними до засвоєння і введення в греко-католицизм деяких елементів латинського обряду та традицій західного християнства. Ця ситуація, судячи з названого документа, турбує нинішнє керівництво УГКЦ.

Для УГКЦ залишається проблемою її патріархат. І хоча вже Йосиф Сліпий іменувався патріархом і нинішній предстоятель УГКЦ кардинал Іван Мирослав Любачівський церквою визнається патріархом, Апостольська Столиця і особисто Іоанн Павло II поки що не дали свого благословення на утворення патріархату. У підготовчому до жовтневого Собору УГКЦ документі (1996 р.) констатується, що для завершення цього процесу потрібно, аби "Синод наших владик, прислухавшись до голосу цілої Церкви, вчинив такі заходи, щоб це завершення знайшло свій вияв у передбачених канонічною дисципліною рішеннях Вселенського Архієрея".

УГКЦ стоїть на порозі реформи. Автори підготовчого до собору документа вважали, що специфічна ситуація церкви, яка довго діяла в підпіллі, вимагає таких реформ, щоб "інше підносити з руїн, а ще інше будувати від основ". Застерігається, що "це воднораз шанс і ризик", а тому потрібно скористатися найкращим досвідом інших церков, уникаючи їхніх помилок. Актуалізується заклик: "Повернення до джерел — вихід у майбутнє". Однак повернення до джерел, на думку його авторів, "не має нічого спільного з археологізмом, втечею в минуле, перед труднощами сучасності"" Ідеалізування міфічного минулого, туга за "старими, добрими часами" категорично відкидається. Суть реформи УГКЦ полягає не в інноваціях і реставрації, а в оновленні, яке має "поєднати інтелектуальні зусилля з переміною життя". І на цьому шляху, як визначається в "Нарисі для роздумів у підготовці до Собору УГКЦ", "не бракує перешкод — байдужості, фальшивого образу ситуації Церкви, церковного самозадоволення, невірної еклезіології, помилкової апологетики, страху перед зміною, лінивого традиціоналізму".

Як бачимо, своє майбутнє УГКЦ в переддень 400-річчя Берестейської унії оцінила надзвичайно критично, закликаючи ієрархію церкви, духовенство мирян до роздумів над проблемами, що стоять перед нею.

Повного оновлення, як заявляють автори цього документа, "потребує вся людська сторона Церкви". А тому керівництву Церкви — її главі, єпископам — запропоновано "зробити іспит совісті й усвідомити, в чому полягає реформа".

УГКЦ, як і всі католицькі церкви, стоїть перед "викликом нової євангелізації". Чому потрібна "нова євангелізація"? З'ясовується, що нова євангелізація в Європі, а тим більше в Україні, має перед собою три проблеми, на які треба дати відповідь: "матеріалізм ставить питання про людину; атеїзм ставить питання про Бога; пошуки нових релігійних досвідів ставлять питання християнської віри". Отже, матеріалізм (у розумінні занедбання людиною духовних цінностей і надання пріоритетності матеріальним), атеїзм, нові релігійні течії (неорелігії) вимагають нових зусиль від вселенської церкви, скажімо так, нової Контрреформації XXI ст. Церкву турбує не стільки науковий атеїзм, як релігійна індиферентність, тобто байдужість мирян, схильність до нових релігійних рухів, котрі заперечують самосвідомість християнства як єдиної істинної релігії. "Великою спокусою, — підкреслюється в згаданому раніше документі, — якій сьогодні багато хто піддається, є проповідування "християнських вартостей" солідарності, справедливості, братерства, миру, не виводячи того від особи Ісуса Христа". Оскільки це вибір легшого шляху, ніж віра в Ісуса Христа, згадані вартості сприймаються таким чином, що "все християнство втрачає сенс". Отже, проблема ця насамперед світоглядна, моральна. Вона не стільки українська, як європейська і навіть всесвітня. Церква змушена реагувати на виклик часу.

УГКЦ явно турбує давнє розмежування в лоні самого греко-католицизму в ставленні до східного обряду, того, що фіксується в назві церкви греко-. В умовах вільного функціонування УГКЦ у незалежній Україні симптоми протистоянь між "восточниками" і "западниками" (про що вже згадувалося) все відчутніше дають про себе знати. Літургія стає проблемою, яка потребує реформування. У літургійних справах колишні уніатські, згодом греко-католицькі священики змушені були оглядатися або на Схід, або на Захід, оскільки сама по собі греко-католицька церква не мала шансів розквітнути як самостійна релігійна традиція. І ось тепер констатується або, скоріше, застерігається: "Літургійне оновлення, далеке від бездумного повернення до минулого і від наслідування тих, які нібито краще від нас зберегли візантійську спадщину, необхідно почати від прискіпливого вивчення власних традицій, що передує всякій спробі реформи, яке є делікатним завданням, котре слід провести з мудрістю, щоб не тривожити душ, але мусить бути здійснюване когерентно і стійко, якщо Східні Католицькі Церкви хочуть бути вірні дорученому їм мандату". Справді, східний традиційний обряд і літургійні нововведення західного християнства, римсько-латинські елементи в літургії — це складне питання, котре, крім "тривоги душ", здатне викликати або посилити вже згадувану "поляризацію" в УГКЦ.

Ситуація в "церковних реальностях діаспори" також турбує авторів передсоборного документа. Констатується, що життя церкви в діаспорі підлягає законам тих самих невблаганних процесів, які поширюються на всі інші групи людей, котрі опинилися і проживають поза землею походження. Насамперед, очевидно, мається на увазі невпинний процес асиміляції і, певною мірою, релігійний індиферентизм нових поколінь української діаспори в Канаді, США та в інших країнах. "Драматичний спад членства в заокеанських митрополіях нашої Церкви, — роблять висновок автори передсоборного документа — засвідчує, що найвища пора — знайти розв'язку, яка оптимально задовольняла б усі покоління членів Церкви". Підкреслюється, що попри всі труднощі й перешкоди, еміграція з України як нормальне соціоекономічне явище триватиме. Нові вихідці в діаспорі оцінюються як виклик і шанс церкви.

УГКЦ заявляє, що вона стоїть на позиціях "служіння світу", а це, однак, означає заперечення волі панування, вживання сили, користування привілеями, особливими правами. Права людини, за переконанням авторів передсоборного документа, є основою прав народу. Народ як етнос оголошується однією з найвищих цінностей, оскільки і в "історії спасіння" народ є однією з основних категорій. Визначаючи одне з фундаментальних прав — право на існування народу, право на власну культуру, власну мову, УГКЦ вважає своїм обов'язком "вчити патріотизму", плекати в людей любов до рідної землі, але "без вузькоглядності, тобто завжди треба мати на увазі благо всієї людської сім'ї". Заперечуючи політичний і релігійний націоналізм, УГКЦ, як запевняється в передсоборному документі, стоїть на тому, що "любов до Батьківщини — це ознака християнства". Громадяни мають стояти на захисті інтересів своєї Батьківщини — України.

Соціальна доктрина УГКЦ грунтується на визнанні й реалізації в суспільному житті цінностей, які несе Євангеліє. Але такий підхід є не механічним процесом, а людським, залежним від змін, що відбуваються в усіх сферах існування людини. УГКЦ виходить із передумови, що людська особа вимагає суспільного життя. Осуспільнення, будучи відповіддю на природну тенденцію, яка спонукає людей об'єднуватися, несе з собою, підкреслюється в передсоборному документі, і небезпеку: "надто сильна інтервенція держави може загрожувати свободі й особистій ініціативі". Тому соціальна доктрина УГКЦ базується на принципі "спомагання" (субсидійність), за яким "суспільство вищого порядку не повинне втручатися у внутрішнє життя суспільства нижчого порядку, позбавляючи останнє властивих йому компетенцій, а повинне підтримувати його у випадку необхідності і допомагати координувати його дії з діями інших компонентів, маючи на увазі загальне добро". Констатується, що сьогодні в Україні, після десятиліть насильницького колективізму, принцип спомагання, який сприяє розвитку здібностей та ініціативи людської особи, має бути головним дороговказом у проведенні реформ суспільно-економічного устрою. УГКЦ вважає, що перед фактом зростаючої чисельності людей, котрі живуть у бідності, необхідно закликати до солідарності, яка є "прямою вимогою людського і християнського братерства". Юридично-політичні структури, які повністю відповідають людській природі, мають надавати усім громадянам можливість активної участі в усіх сферах їхньої діяльності.

З такими проблемами, установками, реформаційними задумами УГКЦ прямує в третє тисячоліття, стоячи на універсальній засаді, що Церква і держава "є взаємно від себе незалежні й автономні, кожна в своїй площині". Як церква, так і держава мають бути на послугах особистого і громадського призначення людини. УГКЦ "не покладає свої надії на привілеї, дані цивільною владою". Очікує лише "справедливого відшкодування заподіяних кривд, спростування фальшивих звинувачень, права на безперешкодне виконання свого посланництва".

На закінчення слід наголосити, що Україні самою історією визначено бути багатонаціональною і багатоконфесійною державою, а близьким за символом християнської віри церквам — православній, греко-католицькій, римсько-католицькій — співпрацювати для блага всього українського громадянства, Української держави. Складна історія і православної, і греко-католицької церков в Україні переконує, що у вирішальні, переломні періоди для долі українського народу вважалося допустимим і патріотичним рятувати насамперед загальнонародні, національні справи, жертвуючи в чомусь навіть конфесійними пріоритетами й особливостями.

Контрольні завдання і запитання

  • 1. Проаналізуйте передумови Берестейської унії.
  • 2. Яким був історичний розвиток греко-католицької церкви впродовж XVII—XIX стст.?
  • 3. Охарактеризуйте стан греко-католицизму під час митрополитства А.Шептицького.
  • 4. Розкажіть про характер проведення й наслідки Львівського собору 1946 р.
  • 5. Які уроки випливають із Берестейської унії та всієї історії українського греко-католицизму?

Тематика рефератів

  • 1. Феномен Берестейської унії 1596 р. в історії українського народу.
  • 2. Сучасний стан і проблеми УГКЦ.
  • 3. Ставлення УГКЦ до екуменізму.

Рекомендована література

  • 1. Іванишин В. Українська церква і процес національного відродження. — Дрогобич, 1990.
  • 2. Історія православної церкви в Україні. — К., 1997.
  • 3. Левицький О. Внутреннее состояние западно-русской церкви в Польско-Литовском государстве в конце XVI века и уния / / Архив Ю.-З.Р. — 4.1. — Т.VI. — К., 1883.
  • 4. Львівський церковний собор. Документи і матеріали. — Київ: видання Патріаршого екзарха всієї України митрополита Київського і Галицького, 1984.
  • 5. Мартирологія українських церков. Т.П. Українська католицька церква. Документи, матеріали. — Торонто, 1985.
  • 6. Українська церква між Сходом і Заходом. — К., 1996.
  • 7. Яроцький П.Л. Берестейська унія: про що свідчать її уроки? // Віче. — 1994. — № 11.
  • 8. Яроцький ПЛ. Чотири століття Берестейської унії // Віче. — 1996. — № п.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші