Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Історія нових незалежних держав
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Туркменбаш

Проте і таку Конституцію С. Ніязов неодноразово порушував. Наприклад, 15 січня 1994 р. відбувся референдум про перенесення президентських виборів з 1997 на 2002 р. А у грудні 1999 р. туркменський парламент прийняв рішення про надання Туркменбаші права подовжувати термін своїх повноважень без будь-якого референдуму. На початку лютого 2001 р. повідомлялося про намір С. Ніязова встановити у країні монархію. Було виготовлено падишахську корону і підготовлено законодавче обґрунтування. Проте перед світовою спільнотою він на це не наважився. Восени 2002р. Туркменбаші проголошено президентом на все його життя. Сам президент обіцяв піти на пенсію і провести альтернативні вибори першої особи "після 2008 р.".

У країні було встановлено справжній культ особи "Батька всіх туркмен" — Туркменбаші. Масово виготовлялися і повсюдно розміщувалися портрети С. Ніязова. Його зображення друкували на грошових купюрах. У засобах масової інформації та на вулицях міст і сіл рясніли гасла: "Туркменбаші — наша сила", "Туркменбаші — наша надія", "Туркменбаші — наша мудрість", "Туркменбаші — святий символ незалежного процвітаючого Туркменистану" та ін. Парламент запровадив всенародне свято на честь дня народження С. Ніязова — 19 лютого; цей день було оголошено неробочим. Іменем президента та його матері називали безліч головних вулиць по всіх містах і містечках країни, установ та організацій. У червні 1997 р. Красноводськ було перейменовано у Туркменбаші. У центрі

Ашгабада височіла 12-метрова золота статуя лідера нації, оснащена спеціальним механізмом, що повертав її завжди обличчям до сонця. Президент стверджував, що має владу над природою. Наприклад, повідомлялося про його вимогу пришвидшити збирання врожаю, оскільки він вже "стомився стримувати дощ". У серпні 2002 р. парламент змінив назви місяців і днів: замість січня — "туркменбаші", квітень перейменований у "курбансолтанедже" — так звали матір президента. Історії не відомі випадки перейменування місяців на честь батьків. Людське життя президент поділив на певні періоди і визначив, що старість має починатися з 85 років, тобто у свої роки він вважав себе ще дуже молодим.

У 2001 р. С. Ніязов видав велику книгу під назвою "Рухнама" ("Духовність") — духовний, етичний і естетичний кодекс країни, перекладений за бажанням автора майже на всі мови світу. В праці президент пояснював туркменам їхнє походження, учив правильній поведінці, розповідав про власне життя. Цінність цього твору його оточення порівнювало із цінністю Корану. Школярі, студенти і державні службовці зобов'язувалися її ретельно вивчати. Не склавши іспиту на її знання, не можна було навіть одержати роботу. Книга стала майже єдиним посібником для навчання, оскільки радянські підручники були заборонені. За наказом Туркменбаші з бібліотек вилучали книги, створені "неправильними авторами" або які "неправильно висвітлювали" ті чи інші питання історії та сучасності країни.

За вказівками С. Ніязова було розпущено Академію наук (під приводом того, що в Туркменистані не може бути інших президентів, окрім С. Ніязова), скорочено термін навчання в школах і вищих навчальних закладах, звільнено 10 тис. учителів, чисельність студентства обмежено до 3 тис. Почалося розформування Національної бібліотеки, закриття всіх місцевих бібліотек, руйнування історичних будівель та ін., що свідчило про загальну деградацію всієї системи науки, освіти і культури у Туркменистані. Були закриті цирк і деякі театри. Стосовно Театру опери і балету президент заявив, що він "не відбиває самобутнього мистецтва туркменів", а поява на сцені "напівоголених жінок суперечить менталітету туркменського народу — народу високої моралі й моральності".

Планомірно знищувалися світові досягнення науки і культури в межах республіки на користь відродження винятково туркменської культурної спадщини. У 2001 р. установлювалося, що іноземці за шлюб із туркменами (туркменками) мали платити 50 тис. дол. Різко обмежено доступ до медицини. У 2005 р. президент розпорядився, аби закрили усі лікарні, окрім тих, що розташовані у столиці.

Туркменбаші заборонив золоті зуби, що на Сході традиційно вважалися свідченням достатку і одягалися на здорові щелепи. Президент пояснив, що золоті коронки були модні, "коли туркмени жили бідно, тепер прийшов час відмовитися від пережитків минулого". За словами С. Ніязова, його капітали становили 3 млрд. дол. Туркменистан опустився у середньовіччя. Було створено закритий репресивний режим на чолі з повновладним хазяїном туркменського народу — водночас і здібним партапаратником, і типовим східним правителем.

Власне, С. Ніязов стосовно культу своєї особи писав: "У перехідні періоди завжди з'являється сильна особистість. Так було з де Голлем, Бісмарком, Ататюрком (до речі, "Батьком турків"). Окрім того, існує психологія народу, місцеві фактори. Туркмени завжди чомусь вклонялися: спочатку вогню, потім ісламу, потім Марксу... Я зрозумів, що сьогодні, коли немає сильних державних структур, немає власника, який би підтримував владу і свої інтереси, необхідний лідер, котрий би консолідував суспільство. Чи то я, чи то хтось інший, але комусь народ має вірити... Коли питають, чому Ніязов мовчить, коли його підносять, особливо в останній час, я вам відповім: це не мені треба (мене це старить) — це треба нашій державі".

Пояснення культу особи Туркменбаші "особливостями національних традицій" не відповідали історичній дійсності. Для туркменів, які здавна були конгломератом кочових племен, характерні вкрай низький рівень релігійності і відсутність чиношанування. Ватажки племен, родів не призначали, а обирали залежно від їхніх здібностей. Туркмени завжди усвідомлювали тимчасовість мирської суєти, тому ніколи не звеличували особу до рівня ідеалу за її життя. Публічне вихваляння людини завжди вважалося негідним явищем. Зведення пам'ятників (не тільки живим, а й мертвим), вивішування портретів не притаманні як туркменам, так і багатьом іншим східним народам.

Туркменистан став винятком навіть на тлі політичної практики пострадянської Центральної Азії. Насамперед, ця держава найбільш закрита серед усіх нових незалежних. Від початку незалежності вона жорстко ставилася до контролю над різними аспектами суспільного життя: цензура ЗМІ, регламентація проведення зборів і мітингів, мораторій на багатопартійність. При призначенні на ключові посади бралося до уваги членство у Демократичній партії. Сильна виконавча влада оголошувалася необхідністю у перехідний період від "тоталітаризму" до "реальної демократії", доки "маси не готові".

Було введено термін "туркменська модель демократії". Ь сутність полягала в тому, щоб довести, насамперед світовому співтовариству, демократичний характер політичних процесів у країні. При цьому стверджувалося, що базові цінності ліберальної демократії суперечать історичним традиціям туркменського народу, його національному характеру. Такий термін викликав великі сумніви, оскільки у Туркменистані переважання державно-адміністративних інститутів над суспільством мало абсолютний характер, а "ідеологія Туркменбаші" суперечила таким цінностям, як свобода, вибори, підконтрольність влади громадянам країни, тобто тому, що має важливе значення з погляду справжньої демократії.

Уряд С. Ніязова заборонив діяльність опозиційних партій та організацій. У відповідь на вимогу легалізувати опозиційні організації проводились арешти їхніх лідерів. Чим більше опозиція виставляла свої вимоги і критикувала уряд, тим непримиреннішу позицію займав С. Ніязов. Опозиціонерів кидали у тюрми і піддавали катуванням. Будинки тих, кого підозрювали у нелояльності до режиму, руйнували.

Соціальна база опозиції у туркменському суспільстві досить невелика, що пов'язано з переважанням серед туркменів політично інертного населення і малою активністю російськомовних громадян. Утворенню масових легальних організацій перешкоджали заборонні заходи уряду. Приміром, один із законів встановлював, що реєстрація громадської організації можлива, якщо за це проголосує дві третини парламенту. Туркменські опозиціонери емігрували здебільшого до Москви, де згрупувалися навколо створеного там Фонду культурного і ділового співробітництва "Туркменистан". Вони виступали з різкою критикою режиму С. Ніязова, вказуючи на те, що більша частина доходів від експорту енергоносіїв сприяє збагаченню корумпованих чиновників, які грали на амбіціях Туркмен-баші, звертали увагу на потребу проведення демократичних реформ. Але у 1994 р. Фонд розпався, що підірвало сили опозиції.

25 листопада 2002 р. у мікрорайоні "Мир" в Ашгабаді під час переїзду С. Ніязова із заміської резиденції до президентського палацу його кортеж було обстріляно. Нападники в президента не влучили, ніхто не постраждав. Через кілька годив після замаху, виступаючи на засіданні кабінету міністрів, Туркменбаші назвав організаторів злочину: Б. Шихмурадова (колишнього міністра закордонних справ), Н. Ханамова (колишнього посла у Туреччині), X. Орозова (колишнього прем'єр-міністра) та ін. На початку грудня стосовно цього питання в Москві відбулася прес-конференція лідерів туркменської демократичної опозиції, яка перебувала в еміграції. Висловили припущення, що замах організував сам Туркменбаші, аби мати привід наступу на опозицію. Повідомлялося, що заарештовано значно більше, ніж про це офіційно заявляли. Всього, за офіційними повідомленнями, заарештували 60 осіб. Суд визнав їх винними, призначивши тривалі терміни ув'язнення. Головного опонента президента Б. Шихмурадова ув'язнено довічно.

У країні існувало протистояння С. Ніязова не з демократами, давно вигнаними за її кордони, а з міністрами і віце-прем'єрами. Постійно відбувалися "чистки" з періодичними гучними процесами над учорашніми улюбленцями, які раптом стали корупціонерами. За часів правління "Батька всіх туркмен" сотні впливових і багатих державних фігур були не тільки позбавлені посад, їх на тривалі терміни було ув'язнено. Тільки прем'єр-міністрів при Туркменбаші змінилося понад 50 осіб, з них 16 відбувають тривалі терміну тюрмі. Щорічно за звинуваченням у корупції приблизно третину чиновників усіх рангів кидали у в'язницю. Утворився прошарок чиновників, головною характеристикою яких було вміння вчасно вгадати напрямок думок Туркменбаші.

Стосовно ролі ісламу в туркменському суспільстві, то за Конституцією 1992 р. республіка є світською державою, де проголошена свобода совісті. Приносячи присягу при зайнятті президентської посади, С. Ніязов заявив: "Туркменистан не буде ані комуністичним, ані ісламським, і країна не робитиме ніякі ідеологічні або релігійні фактори основою своєї політики". Разом із тим держава почала надавати суттєву фінансову допомогу у відновленні та будівництві мечетей, стіни яких прикрашалися висловлюваннями Туркменбаші, чого до нього не дозволяв собі жоден правитель. За пропозицією президента у школах було запроваджено вивчення історії ісламу і Корану. Студенти з Туркменистану перебувають у мусульманських навчальних центрах Єгипту, Сирії, Саудівської Аравії та інших країн. Традиційна молитва за часів С. Ніязова мала починатися з побажання успіху Туркменбаші і завершуватися присягою вірності батьківщині та президенту. Він не боявся посилення фундаменталізму в країні, оскільки вважав, що туркмени ніколи не були фанатично релігійним народом. Його жорстокий і стабільний режим не давав змоги підняти голову місцевим ісламістам і перешкоджав проникненню фанатиків ісламу з Афганістану та Ірану.

Незважаючи на багаті природні ресурси (газ, нафта, сірка, кольорові і рідкісні метали тощо), Туркменистан був однією з найменш економічно розвинених республік СРСР. Його промисловість не забезпечувала потреби населення у продуктах харчування і товарах народного споживання, які на понад 60 % завозилися з інших республік (зокрема, 65 % необхідного зерна, 45 % молочних продуктів, 100 % цукру та ін.). Місцева продукція мала дуже низьку якість. Економіка країни характеризувалася багатьма іншими вадами: слабкий розвиток промисловості, низьке використання виробничих потужностей, тривалі терміни будівництва, нестача власних кадрів тощо. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років основні економічні показники стабільно погіршувалися. Прибуток на душу населення у 1991 р. становив у республіці 69 % від рівня по країнам СНД.

Від часів радянської влади економіка Туркменистану має монокультурний характер. Його стан значною мірою визначається станом справ у нафтогазовидобуванні та переробці бавовнику (за валовими зборами країна поступалася лише Узбекистану — 17,5 % загальносоюзного виробництва, нині його експортують у півтора десятка країн світу).

Туркменистан — країна екстенсивного сільського господарства. Важливе значення має іригація: зрошується 98 % посівних площ. Однак недосконалість зрошувальних систем призводить до великих втрат води: від 60 до 80 %. В основному це відбувається внаслідок фільтрації, оскільки більшість каналів не бетоновані. У зонах зрошення зростає засолювання ґрунтів. Приблизно 80 % території країни займають пустелі. За водними запасами Туркменистан посідає останнє місце в СНД. Майже вся територія — зона екологічної кризи, спричиненої обмілінням Аральського моря, засоленням ґрунтів та їх деградацією у зв'язку з перенасиченням добривами.

Економічний розвиток Туркменистану відразу після набуття незалежності зазнав певного спаду, проте меншого, ніж в інших нових незалежних державах. Насамперед це зумовлено порушенням господарських зв'язків у межах колишнього Союзу. Суттєвий вплив мало скорочення газової галузі, спричинене передусім неплатоспроможністю споживачів. Росія відмовилася від великих обсягів туркменського газу, Україна, Грузія, Азербайджан, Вірменія заборгували Туркменистану мільярди доларів.

Уже наприкінці 1991 р. взято курс на жорстке державне регулювання економіки. Були збережені державне планування, державне регулювання цін на продукцію, що виробляється і реалізується в країні, система матеріально-технічного постачання, державні замовлення, колгоспи і радгоспи. У 1992 р. прийнято програму "10 років благополуччя", в якій висувалося завдання радикально змінити економіку заради підвищення рівня життя і поліпшення добробуту народу. Плановість управління господарством зберігалася, перетворювати її пропонували поступово, не відмовляючись від прямого державного управління і регулювання. Методи "шокової терапії" відкидалися як неприйнятні для Туркменистану. С. Ніязов був переконаний, що спроби швидко здійснити реформи можуть загострити ситуацію, і підкреслював значення місцевих обставин.

У березні 1992 р. набрав чинності Закон "Про роздержавлення і приватизацію власності Туркменистану", згідно з яким приватизовували насамперед невеликі підприємства сфери послуг, легкої промисловості, будівництва й агробізнесу. В середині 1997 р. почалася масова приватизація промислових підприємств, за винятком об'єктів паливно-енергетичного комплексу. Також запроваджено приватну власність на землю, проте це відбувалося поступово. Передбачалося здійснити такий процес, щоб не завдати шкоди діяльності колгоспів доти, доки не зміцніють фермерські господарства. У 2006 р. 90 % зрошуваних земель ще перебувало у державному землекористуванні. Ця земля передається в оренду. Відповідно до планів Уряду, в 2020 р. головна частина зрошуваних земель буде сконцентрована у недержавному секторі.

Повільно, але все ж таки розвиваються приватні форми господарювання у сфері виробництва, торгівлі і послуг. На 2006 р. у недержавному секторі економіки діяло понад 14 тис. підприємств і понад 53 тис. приватних підприємців. У цілому недержавний сектор економіки виробляв 47 % валової продукції. Незважаючи на збільшення приватного сектору, Туркменистан залишається країною державного капіталізму. У 2004 р, уперше за роки незалежності державний бюджет республіки став бездефіцитним. У державній програмі передбачено зростання валового виробництва продукції на душу населення в 2020 р. у 8,3 рази порівняно з 2000 р.

За рахунок дотацій, одержуваних від експорту газу і нафти, зберігаються відносно низькі ціни на споживчі товари і продовольство. З 1 січня 1993 р. запроваджено безкоштовне користування газом, водою та електроенергією. Було введено карткову систему, що давала змогу придбавати продукти за цінами, нижчими від ринкових у 50 разів. Громадяни за середньої заробітної плати в 45 дол. на місяць не сплачують за житло, громадський транспорт, електроенергію, газ, питну воду. Символічною залишається плата за бензин — 8 центів за курсом за літр. Через такий своєрідний "туркменський ваучер" мешканці республіки отримують певну частку загальнонаціонального багатства, адже оплата цих життєво важливих потреб у середньому становить майже 60 % усіх сімейних витрат. На соціальну сферу спрямовується приблизно 70 % бюджету. Таким чином, авторитаризм без "шокової терапії" сприяв пом'якшенню економічного спаду, особливо для громадян, а потім саме недемократичний Туркменистан продемонстрував найвищі темпи зростання економічних показників серед пострадянських нових незалежних держав (у 2000 р. він вийшов у світові лідери зі зростання ВВП 17,6 %). Це зумовлюється насамперед тим, що провідне місце в економіці Туркменистану посідає видобування газу і нафти, в якому велику зацікавленість виявляють іноземні компанії (американські, британські, німецькі, голландські, турецькі, малайзійські та ін.). Країна, маючи третину світових запасів газу, — один з ключових гравців на світовому ринкові енергоносіїв. Головна перешкода, що не дає їй вирватися з бідності і стати "другим Кувейтом" — відсутність газо- і нафтопроводів до платоспроможних країн, а ті, що є, були зорієнтовані на СРСР. З набуттям незалежності майже весь експорт енергоносіїв йшов до ННД, які часто затримували сплати за одержане.

Холодно ставлячись до ідеї створення економічного союзу в рамках СНД, Туркменистан завжди виступав за встановлення двосторонніх тісних зв'язків з колишніми радянськими республіками. У цих операціях головну роль відіграють Росія та Україна, Із країн Співдружності республіка ввозить продукцію понад 100 галузей та, у свою чергу, вивозить приблизно 40. Однак 80 % припадає на експорт газу, нафти, бавовни. Разом із тим напружено ведеться робота з розширення зовнішньоторговельних відносин із країнами далекого зарубіжжя як Заходу, так і Сходу. Туркменистан прагне стати ключовою ланкою майбутнього транспортного коридору "Європа — Азія".

Туркменистан співробітничає з міжнародними фінансовими організаціями, такими як Європейський банк реконструкції та розвитку, Світовий банк і Азіатський банк розвитку, проте е єдиною з центральноазіатських республік, котра обходиться без допомоги Міжнародного валютного фонду. Не поспішає він і до СОТ.

В економічному і соціальному житті однією з небезпек залишається торгова мафія, а також консолідація мафіозних структур, які намагаються використати труднощі перехідного періоду з метою одержання надприбутків. За роки незалежності набула поширення економічна контрабанда: з країни нелегально вивозиться цінна сировина, зокрема кольорові метали, вироби з золота і срібла, бавовняне волокно, газоконденсат тощо. В Туркменистані є проблема наркотрафіку і наркоманії. Частка наркоманів серед молоді катастрофічно зростає.

У туркменів до цього часу зберігається племінна структура, що значно впливає на політичне і соціальне життя. Традиційне суспільство — основа політичної стабільності. Туркмени, 70 % яких проживає у сільській місцевості, зберігають традиційний спосіб життя і патріархальний уклад у побуті. Тут — один з найвищих серед усіх інших пострадянських республік показник народжуваності: населення подвоюється кожні ЗО років. Важливу роль відіграє племінна ідентифікація: у масовій свідомості з'ясування відносин між племенами має більше значення, ніж з російськомовним населенням. За племінними ознаками будує відносини й еліта.

На кінець 1990-х років у національному складі населення переважали туркмени — 72 % населення, росіяни становили приблизно 10, узбеки — 9, казахи — 4 %.

Державною мовою в країні є туркменська, статус російської у Конституції не зафіксований. З 1996 р. діловодство переведено на туркменську мову, а її знання стало неодмінною умовою займання державних посад (проводився спеціальний іспит). До того ж з 2001 р. діловодство переведено на латиницю. Для російськомовного населення ці обставини створили чимало проблем, оскільки туркменською володіло менше ніж 5 % людей. * У минулому завдяки вищій кваліфікації рівень життя і соціальний статус російськомовних громадян був у середньому вищий, ніж у корінного населення. Це призводило до дещо зверхнього ставлення перших до туркменів. Із набуттям незалежності ситуація докорінно змінилася, що зумовило зростання виїзду російськомовного населення з Туркменистану, але це відбувалося не так активно, як у інших центральноазіатських республіках. Згідно з Законом "Про громадянство" усім мешканцям, які жили на час його прийняття на території республіки, надали право на його одержання. Керівництво країни добре усвідомлює значення цього контингенту, оскільки у промисловості зайнято не більше 6 % туркменів. Російськомовні працівники домінують у газовій галузі, що забезпечує понад три чверті надходжень до державного бюджету. Такі самі керівники очолюють промислові підприємства, хоча на державних посадах давно вже відбулася туркменізація керівних кадрів.

Серед місцевого населення через оцінки історичної спадщини (приєднання до Росії, репресії сталінських часів та ін.) антиросійські настрої посилилися. Роль відіграє ісламізація різних аспектів життя, повернення до національних традицій. У зв'язку з цим російськомовне населення відчуває дискомфорт у побутовій сфері. Проте з боку найвищого керівництва завжди декларувалося доброзичливе ставлення до російськомовних жителів.

Завдяки величезним природним ресурсам і вигідному гео-стратегічному розташуванню Туркменистан став дуже привабливим стратегічним партнером для багатьох провідних держав світу. Туркменбаші був типовим східним диктатором, але Захід, як США, так і Європа, ставилися до нього досить терпляче, не намагаючись примусити дотримуватися громадянських свобод. Хоч і не маючи прямих стосунків із С. Ніязовим, Дж. Буш не включив Туркменистан до своєї "вісі зла", на відміну від режиму О. Лукашенка. Це зумовлено, по-перше, роллю Туркменистану у стримуванні ісламізму, по-друге — газонафтовим фактором.

Але не тільки у Вашингтоні, а й у Брюсселі, Пекіні, Тегерані та Анкарі пишуться сценарії та розробляються моделі, мета яких одна — видобуток енергоносіїв. Ці країни зацікавлені у тому, аби у Туркменистані зберігалася стабільність. Він став фаворитом іноземних інвесторів у Центральній Азії. Конкурувати з нею може лише Казахстан. Ці дві країни за обсягами прямих іноземних інвестицій набагато перевершують інші держави СНД.

Зовнішня політика Туркменистану в традиціях Сходу дуже обережна, зважена і прагматична. Оскільки держава обрала нейтралітет, то військово-політичних цілей не висувають.

Після серпня 1991 р. С. Ніязов постійно виступав за збереження союзу з колишніми радянськими республіками "на конфедеративній основі". Але особливості країни — збереження державного регулювання економікою і стриманість у здійсненні демократичних реформ — зумовлювали певну дистанційованість від Співдружності Незалежних Держав, деяку замкненість та орієнтованість на власні сили і можливості. С. Ніязов скептично ставився до колективних домовленостей як у межах СНД, так і Центральної Азії (у лютому 1994 р. Туркменистан відмовився увійти до складу Центральноазіатського союзу чотирьох республік). Він віддавав перевагу двостороннім домовленостям. Значні запаси енергоносіїв давали можливість сподіватися, що Ашгабад самостійно швидше розв'язуватиме проблеми економічного розвитку, ніж у тісній взаємодії з іншими республіками, котрі перебували тоді в глибокій кризі. Значення мали і побоювання, що політична нестабільність із деяких країн СНД може перекинутися на Туркменистан. Численні угоди, на думку С. Ніязова, призвели б до створення сильного координаційного центру, який знову б підкорив нову незалежну державу. Ашгабад навіть понизив свій статус у СНД, ставши асоційованим членом Співдружності.

Ще у 1992 р. С. Ніязов запропонував російському керівництву обговорити питання про сформування спільних збройних сил двох країн і підписати відповідну угоду. Він наголошував кревну зацікавленість Туркменистану в співробітництві з РФ, оскільки бази для створення власної армії тоді не мав. Гострим був і дефіцит військових національних кадрів: лише 10 % офіцерів — уродженці Туркменистану. Однак ця ідея не була реалізована через складність міжнародно-правового характеру. 12 грудня 1995 р. підписано Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН про "Постійний нейтралітет Туркменистану" (цей день оголошено державним святом). Статус нейтральної держави не дозволяє розміщувати на своїй території військові бази та війська іноземних держав. Тому російські війська з республіки вивели.

Розвиток відносин Туркменистану та Росії не можна назвати простим. З одного боку, Ашгабад не бажає знов опинитися "під каблуком" Москви, а з іншого — сусідство складних із політичного погляду Афганістану та Ірану змушує вбачати в Росії єдину захисницю, якщо події там набудуть бурхливого розвитку, У 1992 р. підписано Договір про дружбу і співробітництво між Туркменістаном та Росією, а також низку документів у сфері політики, економіки, дипломатичних та військових питань. Із жодною іншою з колишніх радянських республік, окрім Туркменистану, Росія не підписала Угод "Про регулювання питань подвійного громадянства" і "Про регулювання процесів переселення і захисту прав переселенців" (1993 р.). Щоправда, у 2003 р. Туркменбаші постановив, щоб усі особи з подвійним туркменсько-російським громадянством визначилися, яке громадянство залишити, тобто подвійне було скасоване.

Російсько-туркменські відносини погіршилися після того, як у червні 1997 р. С. Ніязов в односторонньому порядку ліквідував російсько-туркменське акціонерне товариство "Турк-менросгаз", 45 % якого належали "Газпрому". АТ мало монопольне право на постачання газу в Україну. Потім "Газпром" став витісняти Туркменистан з газових ринків Вірменії та частково України. Поставки газу до Росії поновилися лише після приходу до влади В. Путіна. У 2004 р. С. Ніязова примусили продати Росії на 25 років (до 2028 р.) весь видобуток газу Туркменистану за ціною 100 дол. Україна теж хотіла підписати таку з ним угоду на 25 років без участі РФ, проте їй відмовили: "Як можна підписувати без Росії, адже труба іде через неї. Домовляйтеся з Росією".

Росія має особливий інтерес до Туркменистану через те, що в неї, починаючи з 2007 р., виник дефіцит власного газу, який надалі зростатиме. Ані рівень нинішнього видобутку, ані темпи введення в дію нових родовищ не дозволяють впевнено говорити, що "Газпром" зможе виконувати усі взяті на себе зобов'язання. В компанії більше не залишилося великих родовищ газу. Тому Росія робитиме все, аби зберегти в Туркменистані свій статус-кво. Країна і досі залишається значною мірою в економічній, військовій і політичній орбіті Росії.

Серед інших складних міжнародних проблем — питання визначення статусу і поділу Каспійського моря та його шельфу, на якому сконцентровано значні поклади нафти і газу. Туркменистан дуже турбують регіональні проблеми, особливо війни в Таджикистані та Афганістані. Від стабільності в Афганістані залежала доля газопроводу Туркменистан — Афганістан — Пакистан. Проте тамтешня війна зруйнувала афгано-пакистанський проект С. Ніязова.

Ашгабад брав участь у координації дій у боротьбі проти "ісламсько-демократичних фундаменталістів" в Узбекистані. Гострі проблеми у відносинах з Узбекистаном зумовлені неврегульованістю питання про належність об'єктів водно-господарського призначення, а також розробки нафтогазового родовища Кокдумалак, які розпочалися на території Туркменистану та Узбекистану. Це найбільше родовище в Центральній Азії, розташоване на кордоні двох держав, і на нього претендують обидві сторони.

Найближча Туркменистану за мовою і культурою Туреччина приваблива як країна, котра поки що уникає релігійного екстремізму. Угода про дружбу і співробітництво з цією країною була підписана у грудні 1991 р., і турецький посол першим вручив керівникові держави вірчі грамоти.

У лютому 1992 р. під час перебування С. Ніязова у Тегерані були досягнуті певні домовленості про співробітництво з Іраном і підписаний Меморандум про принципи співробітництва. Особлива зацікавленість обох сторін стосується будівництва нових трубопроводів, а також можливості спільного освоєння нафтових родовищ Каспію.

Значна увага приділяється розвитку відносин із Саудівською Аравією, Кувейтом, Катаром, Об'єднаними Арабськими Еміратами, які Ашгабад розглядає як потенційно велике джерело інвестицій у туркменську економіку. Країни Аравійського півострова — зразок "зони економічного дива" для Туркменистану. У 1992 р. С. Ніязов відвідав Китай, Індію, з якими почали розвивати відносини на міждержавному рівні. У тому самому році були встановлені дипломатичні відносини з Японією.

Після 21 року керівництва країною вночі 21 грудня 2006 р. уві сні в результаті нападу гострої серцевої недостатності, Туркмен баші помер. Він не дожив до 67 року лише один місяць. Одразу після його смерті найближче оточення президента порушило Конституцію. В разі смерті президента передбачалося, що влада тимчасово, до чергових президентських виборів, мала перейти до голови Меджелісу (парламенту) О. Атаєва. Але його було заарештовано за інспірованим звинуваченням без доказів. Наступного дня після смерті С. Ніязова Рада Безпеки призначила Гурбангули Бердимухаммедова виконувачем обов'язків президента. Він працював в уряді С. Ніязова останні 10 років, із них 5 — на посаді віце-прем'єра з питань науки, освіти і охорони здоров'я. За освітою — лікар стоматолог, кандидат медичних наук, був домашнім лікарем Туркменбаші. Є припущення, що він — позашлюбний син президента, оскільки неймовірно на нього схожий.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші