Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Основи літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ПРОБЛЕМИ ТИПОЛОГІЗАЦІЇ ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРІВ

12.1. Творчість письменника

12.2. Стиль

12.3. Літературна школа

12.4. Літературна група

12.5. Літературна течія

12.6. Художній метод

Творчість письменника

Літературний процес включає багато різних творів. Будучи неповторними мистецькими явищами, вони пов'язані між собою темами, мотивами, засобами творення образів. Найтісніший зв'язок існує між творами одного автора, вони складають його творчість. Творчість письменника не є простою сумою написаних ним творів, це складна система. Письменник пише твори протягом певного часу, тому потрібно говорити про його творчий шлях, творчий розвиток.

Кожен талановитий митець — неповторна творча особистість. М. Каган зазначав, що особистість найталановитішого вченого можна замінити. Якби Менделєєв не став хіміком, то періодичний закон відкрив би хтось інший, можливо, пізніше, в іншій країні, але неодмінно таке відкриття відбулося б. Зміст наукової істини — закону Архімеда, теореми Піфагора, теорій Дарвіна чи Ейнштейна — не залежить від особистості вченого. Зовсім інша картина у мистецтві. Якби Леся Українка не написала драми-феєрії "Лісова пісня", її не написав би ніхто. Одна і та ж тема, проблема може бути порушена різними письменниками, але результат творчості буде різним. У художньому освоєнні світу діалектика об'єктивного і суб'єктивного виявляється не так, як у науковому пізнанні. Суб'єктивне виявляється у мистецтві у всій повноті і багатстві.

Творчість письменника залежить від світогляду і таланту. Світогляд включає філософські, естетичні, політичні, етичні, релігійні погляди на світ і місце людини в ньому. В радянський час письменникам нав'язували марксистсько-ленінський світогляд. Марксистсько-ленінська ідеологія штовхала письменників до ідеалізації радянського способу життя, калічила таланти, вимагаючи від митців оспівування, возвеличення радянської дійсності. Визначальну роль у творчості письменника відіграє не світогляд, а талант (грец. talanton — вага, терези) природна обдарованість людини, вміння образно пізнавати і відтворювати смисл предметів і явищ.

Завдання літературознавства — типологізувати, систематизувати неповторні мистецькі явища, творчі індивідуальності, свідомо абстрагуючись від багатьох індивідуальних особливостей. Такими категоріями, які об'єднують творчість митців, є стиль, школа, течія, напрям.

Стиль

Стиль (лат. stilus — грифель для писання, загострена паличка, якою писали на дощечках, покритих воском) — сукупність особливостей, які характеризують твори певного часу, літературної течії, напряму, письменника. В епоху античності під стилем розуміли особливості почерку, згодом — своєрідність мови твору. У XVII ст. термін "стиль" набуває мистецтвознавчого характеру. У статті "Звичайне наслідування природи, манера, стиль" (1785 р.) Й. В. Ґете писав про "власний метод" і "власну мову". Він використовував і термін "манера", який, на його думку, є чимось середнім між "звичайним наслідуванням і стилем".

Стосунки між стилем і манерою намагався з'ясувати Гегель. У його естетиці "манера" — це суто індивідуальне, що виявляється в зовнішній формі, у фіксації випадкових думок, у свавільному відхиленні від істини, здорового глузду. "Розглядувана з цього боку манера є найдурнішою формою з усіх тих, які може вибрати собі художник, бо в манері він віддається лише своїй обмеженій суб'єктивності як такій". Гегель розрізняє "голу манеру" та оригінальність (стиль): "Отже, хоч оригінальність у мистецтві поглинає будь-яку випадкову особливість, вона робить це для того, щоб митець міг цілком іти за імпульсом і злетом свого генію, свого натхнення, прийнятого виключно зображуваним предметом, і щоб замість примхи і пустої сваволі він міг втілити свою справжню самобутність у предметі, створеному ним згідно з істиною. Не мати ніякої манери — ось у чому полягала в усі часи єдино велика манера, і лише у цьому розумінні ми можемо назвати оригінальними Гомера, Софокла, Рафаеля, Шекспіра". Починаючи з розрізнення стилю і манери, Гегель згодом висловлює парадоксальну думку, що "єдино велика манера" є синонімом високого стилю.

І. Франко вважав, що про манеру можна говорити при недостатній індивідуальній виразності стилю. Цікаву думку з приводу манери і стилю висловив М. Каган: "Манера художника це чисто зовнішня своєрідність його виражальної "мови", позбавлена глибинного зв'язку із змістом, що виникає звичайно якраз у тих випадках, коли у художника не вистачає обдарування на створення свого стилю — неповторної художньої структури, що виростає з коріння художнього змісту, який адекватно його виражає і від нього невідривний"3. До речі, італійське слово maniera дало назву мистецькому стилю "маньєризм", який утвердився в середині XVII ст. Маньєризм відзначався вигадливістю образів, витонченістю, манірністю, примхливістю форми. О. Лармін і Г. Кучереико вважають, що стиль — "поняття ширше, ніж манера митця".

У літературознавстві утвердилося дві точки зору на суть поняття "стиль". Одна група дослідників (Л.І. Тимофєєв, В.Р. Щербина, М.Б. Храпченко, В.М. Жирмунський, П.К. Волинський, Л.М. Новиченко, О.В. Чичерін, В.А. Ковальов, О.В. Лармін) вважають стиль ідейно-художнім явищем, яке охоплює і форму і зміст художніх творів. "Літературний стиль, за визначенням П. Волинського, — означає сукупність і єдність усіх особливостей творчості письменника. Ця сукупність характеризує зміст і форму його творів, їх ідейну спрямованість, становить своєрідність, що відрізняє одного письменника від інших". Друга група літературознавців (О.М. Соколов, Я.Ю. Ельсберг, Г.Л. Абрамович, С.А. Крижанівський, В.Д. Днєпров, Д.С. Наливайко, А.О. Ткаченко, Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів) розглядають стиль як єдність і цільність змістової форми, "образно-експресивних деталей"3. За словами Д. Наливайка, стиль "формотворче начало, певний внутрішній закон художньої творчості, що визначає ритм і композицію, характер образотворчості, й інтонацію, всю складність "художньої мови" творів, котра, як відомо, не зводиться до мовностилістичних засобів, а включає й "надмовні" елементи. Проявляється він як на рівні окремого твору, так і на рівні творчості митця і цілих течій та напрямів, — в останніх, зрозуміло, не з такою чіткістю і послідовністю".

В. Кожинов вважає стиль суттю твору, "яка схоплюється, впізнається у художній реальності, яку ми безпосередньо сприймаємо у самій формі твору. Форма розуміється при цьому, природно, не як горезвісна система художніх засобів або прийомів, а як цілковито змістовна форма". Як слушно зауважує А. Ткаченко, В. Кожинов говорить про зміст твору, упізнаваний через форму. Простіше кажучи, ставить знак рівності між стилем і змістом твору. Щоправда, цей знак вуалюється... "ритуальним вживанням постулату про діалектику змісту і форми". А стиль — це насамперед спосіб організації форми, за словами А. Ткаченка, "естетично значуще відкидання чи дотримання канонів макропоетики, що проявляється передовсім через матерію ("одежу") художнього слова (форму). А з погляду індуктивного (від окремого до загального) — це спосіб організації форми, що проявляє новий художній зміст". Так розуміє стиль більшість сучасних літературознавців. Найточніше, на наш погляд, визначення стилю дав О. Соколов: "Стиль — це художня закономірність, яка об'єднує в якості його носіїв усі елементи форми художнього цілого і визначається у якості його факторів ідейно-образним змістом, художнім методом і жанром даного цілого". Стиль — категорія естетична. Складниками (компонентами) стилю є мова, фабула, сюжет, композиція, ритм, темп, інтонація, звукопис, засоби творення образів. Ці елементи стилю називають О. Соколов, Я. Ельсберг, М. Гіршман, Д. Наливайко, О.С. Кухар-Онишко, Ю.І. Ковалів. Стилетворчими чинниками є напрям, течія, зміст твору, рід, вид, жанр. Кожен напрям, течія мають свої прийоми типізації. Д. Чижевський у підручнику "Історія української літератури" дає характеристику стилів "доісторичної доби", "доби монументального стилю", "доби орнаментального стилю", "літератури XIV—XV віків", "Ренесансу та реформації*", "бароко", "класицизму", "романтики", "біде-маєру" та "натуральної школи".

В українському письменстві кінця XIX початку XX ст. з'являється сецесійний стиль. Проблема сецесії в історії української літератури вперше була поставлена у монографії Я. Поліщука "Міфологічний горизонт українського модернізму" (1998 р.). Термін "сецесія" має німецько-австрійське походження. Він добре відображає полемічну спрямованість нового мистецтва. У Давньому Римі сецесією називали вихід плебеїв з міського громадянства на знак протесту проти влади. Цей термін має метафоричне значення. Під сецесією розуміють вихід з відповідної системи ціннісних орієнтацій, з певної мистецької доби. Сецесійний стиль став модним на межі XIX—XX століть в архітектурі, графіці, живописі. Я. Поліщук домінантою сецесійного стилю вважає "особливий спосіб поєднання топіки занепаду й відчаю з образністю вітальної енергії та оптимізму", "з одного боку продуктивне засвоєння літературою уроків французького символізму, а з другого — схильність до змішування різностильових елементів, до еклектичної калейдоскопічності, до парадоксалізму". Сецесійна творчість поєднує в єдину цілість багатий і строкатий світ різних символів — фавнів, кентаврів, сирен, німф, русалок, фортун, химер, фантастичних квітів, рослин, дерев, буйних морських хвиль, скелястих берегів, яскравих натюрмортів. Сецесійний стиль поєднав у художню цілість особливості символізму, декадансу, імпресіонізму. Сецесійні риси яскраво виявилися у поезії "Молодої музи", у творах М. Вороного, Лесі Українки, М. Коцюбинського.

Стиль — категорія багатозначна. Можна говорити про стиль доби, літературної школи, течії, жанру, письменника.

Стиль доби (нім. еросhestil) — це норми, мовні еталони, характерні для письменства відповідного конкретно-історичного періоду. В основі періодизації повинен бути естетико-стильовий підхід. Такий запропонував Дмитро Чижевський:

1. Стара народна словесність (фольклор).

2. Доба монументального стилю.

3. Доба орнаментального стилю.

4. Переходова доба.

5. Ренесанс та реформація.

6. Бароко.

7. Класицизм.

8. Романтика.

9. Реалізм.

10. Символізм.

Естетико-стильова концепція Д. Чижевського точно відображає розвиток літератури як мистецтва слова.

Укладачі хрестоматії "Українське слово" пропонують повнішу періодизацію культурно-мистецьких епох: Раннє Середньовіччя (до 988 р.). Зріле (високе) Середньовіччя (до 1240р.). Пізнє Середньовіччя (до середини XV ст.). Література Ренесансу (до 80-х років XVI ст.). Література Бароко (кінець XV — XVIII ст.). Романтизм (перша половина XIX ст.). Реалізм (друга половина XIXст.). Модернізм (кінець XIX — 20-ті роки XX ст.). Соціалістичний реалізм (30-ті рр. — середина 80-х років XXст.). Постмодернізм (література від середини 80-х рр. і до сьогодення). Чистих мистецьких епох не буває, у кожній зникають старі тенденції і зароджуються нові. У національних культурах ці епохи мали свої особливості.

В. Пахарепко вважає, що поняття "стиль доби" слід застосовувати обережно, бо:

а) воно ховає у собі небезпеку схематизувати мистецтво; спримітизувати неповторні художні феномени;

б) геній найчастіше виламується зі свого стилю доби (скажімо, Шевченко, безсумнівно романтик, але його творчому набутку тісно в межах цього стилю);

в) буває важко визначити межі духовних епох — часто трапляються переходові явища, а то й стилі: рококо (між бароко та класицизмом);

г) найчастіше відсутня синхронність стилів у культурах різних націй та в різних царинах культури (наприклад, "бароко в Україні проіснувало близько двохсот років, у Росії ж 20—30 років і виявилося слабко, а класицизм навпаки").

Ці застереження, на думку В. Пахаренка, деяким науковцям здаються "надто серйозними і неподоланими, тому вони відкидають поняття стиль доби". Стиль доби творить мистецький напрям (літературні угруповання, школи, течії).

Свої вимоги до стилю висувають роди, види, жанри. Наприклад, політичний роман має документальну основу, яка не виключає домислу, узагальнення. Його композиція своєрідна: автор включає у твір документи" газетні матеріали або радіоповідомлення, свої роздуми, коментарі, здогади, діалоги. Мова політичного роману насичена специфічною лексикою (політичною, дипломатичною).

Свій стиль має кожен видатний письменник. Посередні і дрібні письменники свого стилю не мають. Індивідуальний стиль письменника залежить від напряму, течії, змісту творів, роду, виду, жанру, особливостей світосприйняття. Досліджуючи стиль письменника, необхідно уважно проаналізувати зміст і форму його творів. Стиль письменника розвивається, удосконалюється, змінюється. Еволюція стилю — це не завжди поступ. Можна вивчати стиль і одного твору.

Крім терміна "стиль", побутує термін "тип творчості". Ф. Шиллер у статті "Про наївну і сентиментальну поезію" (1794—1796 рр.) називав два типи творчості: реалістичний та ідеалістичний: "у стані природної простоти, де людина діє ще одночасно всіма своїми силами як гармонійна єдність, де, таким чином, цілість її природи повністю виражає себе у дійсності, — там стають поетами через максимальне повне наслідування реального світу, а тут, у стані культури, де згадана вище гармонійна взаємодія всієї людської природи є тільки ідеєю, поетом буде той, хто підносить дійсність до ідеалу, або — і це зводиться до того ж самого — зображує ідеал". "Наївний поет, — відзначає Ф. Шиллер, — обмежуючись тільки наслідуванням дійсності, не висловлює суб'єктивного ставлення до неї, а "сентиментальний" (суб'єктивно-почуттєвий) дотримується двох видів сприймання: сатиричного (дійсність як предмет антипатії) або елегійного (ідеал як предмет симпатії).

Аналізуючи творчість письменників, які належать до різних типів творчості, Ф. Шиллер перших називає реалістами, других — ідеалістами. Звідси — коріння антинаукової концепції реалізму (антиреалізм —- основна опозиція в історії світового мистецтва).

Подібні міркування висловив Л. Тимофеев, який вважав, що в історії літератури існували лише два типи творчості — реалізм і романтизм.

Б. Мейлах і Д. Наливайко виділяють три типи творчості: реалістичний, романтичний і класицистичний. Однак все багатство творчості не можна вкласти в рамки двох чи трьох типів творчості. А. Ткаченко зауважує, що можна називати різні типологічні полюси. Наприклад, за типами світорозуміння і світовідчуття: позитивістський та інтуїтивістський, матеріалістичний та ідеалістичний, міметичний, відображувальний і реалістичний. Ці типи творчості зустрічаються в художній літературі від античних часів до сучасності і не можна зводити до них "все розмаїття художнього творення".

Плюсами ідеї типів творчості А. Ткаченко вважає "змогу співвідносити особливості певного стилю... з психологічною типологією мислення-відчуття та художнього бачення, і з найзагальнішими філософськими підвалинами, і з мистецькими виявами гри-змагання, "діонисійського" й "аполлонічного" типів творчості... За всієї розмаїтості людських індивідів, вони надаються до типологізації відповідно до особливостей темпераментів, характерів, асоціативних здібностей... Відтворюючись із покоління в покоління, ці особливості лишаються досить консервативними, принаймі протягом осяжної історії людини мистецької. Від її інтровертності (зверненості в себе) чи екстравертності (назовні), інших психічних чинників залежать і особливості перебігу творчого акту (вибуховість чи пригальмованість, переважання участі "верхньої"" чи "нижньої"" свідомості — за Франком, ступеня участі підсвідомого — за Фройдом...)".

Можна погодитися з А. Ткаченком, що "в різні епохи, залежно від рівня естетичної культури, здатності генерувати нові художні ідеї,... людина мистецька може виявляти себе то в приземлено-реальній іпостасі, тій, що кладе в основу діяльності (зокрема, творчої") набутий досвід.., позитивістську філософію чи, ширше, матеріалізм (від "стихійного" до "діалектичного"); то в іпостасі піднесено-ідеальній, романтизованій, в основі якої — інтуїтивістський тип світовідчуття; то в прагненні поєднати полюси в гармонійне "третє" чи взагалі вийти за межі тріадичного мистецького "я".

З найдавніших часів у літературі існують реалістичний і романтичний типи творчості. Вияви реалістичного типу творчості є в міфах, казках, легендах, в окремих творах античної літератури (Гесіод "Роботи і дні"), середньовічних фабліо, шванках, у літературі епохи Відродження (Петрарка, Боккаччо, Чосер, Сервантес, Рабле, Шекспір), Просвітництва (Лессінґ, Дідро, Філдінг, Діккенс), у творчості письменників XIX ст. (т. зв. критичних реалістів), натуралістів і соціалістичних реалістів. Має рацію

A. Ткаченко, що "реалістичний тип творчості не вичерпав всі свої можливості, оскільки в його підґрунті — один із полюсів психологічної типології людини мистецької".

Особливості романтичного типу творчості почали формуватися у сентименталізмі, що утвердився наприкінці XVIII ст. Стильові константи романтизму: розкута композиція, вільна форма, наявність ідеальних характерів, алегоричних сцен, контрастів, філософсько-узагальнених образів, підвищена емоційність, змінний ритм.

У літературі XX століття виділяють такі типи творчості (стильові течії): героїчна, драматична, романтична, критична (сатирична) (І. Волков), ліри-ко-психологічна, філософсько-аналітична, сатирично-лірична (Є. Константинов), романтична, експресивно-реалістична, умовно-реалістична, казково-міфологічна, метафорична, символічна (О. Ельяшевич), лірична, романтична, лірико-романтична (Л. Новиченко).

У ліриці виділяють такі стильові течії, як народно-пісенна, агітаційно-лірична, класична. Особливостями народно-пісенної стильової течії є близкість до усної народної творчості, використання риторичних фігур — звертань, повторень, лексичних і синтаксичних інверсій, постійних епітетів і метафор, різного роду тавтологій, народно-пісенних формул. Такі стильові елементи характерні для лірики П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, А. Метлинського, Л. Боровиковського, О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Петренка, Т. Шевченка, М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, С. Руданського, І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки,

B. Самійленка, Олександра Олеся, М. Вороного, П. Тичини. Особливості агітаційно-ліричної стильової течії: відкрита тенденційність, ідейність, пристрастна громадянськість. Ліричний герой у творах цієї стильової течії виступає від імені певної соціальної групи. Різновидом агітаційно-ліричної стильової течії є публіцистична лірика. Ця стильова тенденція яскраво проявилася у творах П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, С. Олійника, Д. Павличка, В. Коротича, І. Драча, П. Скунця. Ознаками агітаційно-ліричної стильової течії є використання у творах назв та імен, експресивність, наявність публіцистичної лексики, великої кількості риторичних фігур, звертань, запитань, окликів, вживання гіперболи, алегорії, метафори.

Класична стильова течія виразно виявилася у літературі романтизму, у поезії символістів та акмеїстів. Основні форми такої лірики - сповідь, розповідь про внутрішній пошук істини. Різновидом класичної стильової течії є філософська і медитативна лірика. Основні теми — природа і кохання. Ці стильові елементи наявні у творах Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, В. Симоненка, Ліни Костенко, І. Драча, В. Стуса.

У літературі 90-х років XX ст. В. Пахаренко виділяє такі стильові течії: традиційна народницько-реалістична з домінуванням неоромантики (А. Дімаров, Р. Іваничук, Р. Лубківський, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, П. Осадчук, Д. Павличко, С. Пушик); модерністська (Емма Андієвська, Василь Барка, Б. Бойчук, М. Вінграновський, В. Голобородько, І. Драч, В. Дрозд, О. Забужко, О. Ірванець, В. Кордун, П. Мовчан, В. Неборак, Ліна Костенко, Ліда Палій, Ю. Позаяк, Марія Ревакович, В. Рубан, Б. Рубчак); постмодерністська з рудиментами авангардизму (І. Андрусяк, Ю. Андрухович, М. Бобак, П. Загребельний, А. Охрімович, С. Проток, О. Ульяненко, І. Ципердюк, В. Шевчук).

Кожен талановитий письменник вносить у стильову течію щось своє, індивідуальне, яке не піддається типології, повній уніфікації.

У кожному новому стилі живе досвід стилю старого, його традиція. Ці традиції талановиті письменники використовують творчо. Так, стиль Салтикова-Щедріна сприйняв стильові традиції М. Гоголя і Ф. Рабле.

У стилі відображається національне художнє мислення, національна свідомість. Національне виявляється у пейзажах, ритміці, інтонації, в характерах, тропах, художніх деталях, мові.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси